ДМИТРО МАМЧУР. ЮВІЛЕЙНИЙ СЛІВО-ВІРШЕНЬ: НОВІ ТЕКСТИ Й НАСТРІЙ — НЕЗМІННИЙ!
Десятого-одинадцятого лютого в Києві, у приміщенні видавництва “Смолоскип” відбувався двадцятий, ювілейний, фестиваль “Віршень”.
На подвійний ювілей, подвійний, бо, крім віршнедвадцятиріччя, святкувалося ще й п’ятдесятиліття фестивалезасновника Сергія “Сліви” Пантюка, прибуло кількадесят мистців і політиків з усіх країв, регіонів та теренів нашої Батьківщини, од віку багатої на визначних, безсумнівногеніяльних та незбагненних. Зрештою, таких, як і саме дійство, що їх не тільки слівством об’єднує й поєднує.
Без жодного сумніву, фестиваль є визначним. Адже, відповідно до того, як Словник (СУМ) пише, дійство “відзначається позитивними рисами”, є “важливим за своїм значенням”, і до того ж, його “можна виміряти”.
За двадцять років чернівецько-всеукраїнський проект “Під знаком Водолія” в результаті перевтілень і назвоперетворень став “Віршнем”. І це логічно, адже в десятків і десятків причетних до нього авторів, які мають продемонструвати здобутки втаємниченій громадськості, сам цей фест і кілька днів перед ним є приводом таки повіршувати й випробувати на колегах навіршоване.
Як і було цьогоріч. Перш за все, віршньоприсутні почули Пантюкову “Дев’яностіаду” («Дев’яностіада. Поема-есей про поетів і поеток»). На початку дійства, коли виступали ті, хто був із фестом ще в 90-ї, кожен отримав як представлення дещицю тексту про себе й слівства – для себе.
“Ця поема – мій подарунок побратимам і посестрам, який у вигляді невеличкої книжки, стилізованої під 90-ті, я презентував 10 лютого цього року – саме у свій перший “серйозний” ювілей. Це більше поема-емоція, вірніше поема окремих емоцій, поглядів та відчуттів”, – написав Сергій Панюк на своїй сторінці в “Фейсбуку”.
Зокрема автор згадав Івана Андрусяка (був присутній, виступав), Юрка Бедрика (тяжко працював), Павла Вольвача (бував на сліво-фестах часто), Бориса Гуменюка (був присутній, виступав, проте разом із Андрусяком мусив відвідати в той день інший літературний засід (власний)), Анатолія Дністрового (був подумки присутній, певне, подумки теж виступав), Сергія Жадана (певне й далі, на думку Сергія, руйнував Совок, бо присутній не був)…
Присвятив тексти Сергій і тим кого вже немає з нами: Марині Брацило, Василю Кожелянкові, Юрію Нозі, Олесю Ульяненку…
Проте, як сказав Пантюк
“…ця поема
не закінчиться ніколи,
як не закінчуємось ми
і наш Чумацький Шлях…”
“Віршень” тривав. Виступали автори-виконавці Ігор Білий (не просто бард, а бардопатріарх, чиї пісні багато хто з присутніх пам’ятають не одне десятиліття), Олекса Бик (поет і воїн, новочасний скальд – завжди влучний, по-козацькому драйвовий),Брати Капранови (мультиінструменталісти й універсальні митці), Еміль Крупник (був не сам — з оркестом, виконували класику), Василь Лютий (звернувся до вічно актуального “за безголів’ям просвітку нема”, потім таки заспівав веселішої), Євген Манженко (дзвеніла укулеля, скрипіла, рвалася на волю дудка, публіка вдячно усміхалася, адресатам пісень десь болісно гикалося)…
“Віршень” тривав. Дійшла черга й до прози. Виступив Роман Жахів, трохи пізніше — як прозаїка присутні взнали Алекса Заклецього. Вже перші рядки його квазіеротичного твору змусили остаточно протверезитися тих, хто трохи захмелів від “ворожої крови” та дружнього бренді… Дійшла черга й до політиків — нагодився Олесь Доній…
“Віршень” тривав. Виступали Леся Мудрак, Богдан-Олег Горобчук, Павло Коробчук, Олег Короташ, присутні читали тексти Олега Коцарева, який десь їхав до Харкова, в коридорах, кабінетах, на рецепції повідали, цитували, стрічали, проводжали, фотографувалися, обмінювалися анекдотами, байками та автографами, грифами джиу-джитсу, прийомами інформаційного самозахисту, дописували на коліні вірші…
Словом ,“Віршень” в тій чи іншій іпостасі триває й далі. У часі, в просторі, в пам’яті… Хай буде “Віршень”!
Фото – Олександра Заклецького.