Всі публікації автора: Смолоскип

Семінари творчої молоді проводяться щороку за підтримки Міжнародного благодійного фонду “Смолоскип”. Основою концепції Семінару є принцип “молоді для молодих”: оргкомітет складається з колишніх учасників, які пропонують певні теми для обговорення та займаються організацією круглих столів, дискусій, презентацій та ін. Протягом історії Семінару (яка бере свій початок у 1994 році) у його роботі взяли участь відомі сьогодні українські політики, правозахисники та письменники: Михайло Горинь, Анатолій Дністровий, Олесь Доній, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Юрко Іздрик, Михайлина Коцюбинська, Василь Овсієнко, Світлана Пиркало, Євген Сверстюк, Валерій Шевчук та багато інших. Двоє з колишніх активістів Семінару – Олесь Доній та Віталій Чепинога –стали народними депутатами. Смолоскипівський Семінар був та залишається майданчиком для обміну думками, ідеями, досвідом між поколіннями українських інтелектуалів, місцем знайомств представників різних регіонів України та творчої самореалізації молоді.

Умови участі.

Взяти участь у Семінарі можуть особи, яким на момент проведення Семінару виповнилось 18 років та які беруть активну участь в політичному й мистецькому житті свого регіону, є молодіжними лідерами, яскравими творчими особистостями. Перепусткою на Семінар є короткі тези (1-2 сторінки) виступу на одному із запропонованих круглих столів. Після розгляду заявок та конкурсного відбору оргкомітет Семінару розішле запрошення на електронні адреси майбутніх учасників. Кількість учасників обмежена: близько 50 осіб.

Тези доповіді (3-5 стор.) мають бути надіслані поштою (Видавництво «Смолоскип», вул. Межигірська, 21, Київ – 04071) АБО на скриньку mbf.smoloskyp@gmail.com і продубльовані на rosemkiv@gmail.com не пізніше 15 лютого 2010 р. Разом з тезами надсилати заповнену заявку, а також фото доброї якості.

Анотований список перспективних круглих столів семінару української творчої молоді видавництва «Смолоскип» на 2010 рік та Заявка на участь див. у Детальніше…

ЗАЯВКА НА УЧАСТЬ В СЕМІНАРІ УКРАЇНСЬКОЇ ТВОРЧОЇ МОЛОДІ ВИДАВНИЦТВА «СМОЛОСКИП»

Прізвище, ім’я, по-батькові __________________________________________________________________

Дата і місце народження ____________________________________________________________________

Поштова адреса ____________________________________________________________________

Телефон _________________________________

Електронна пошта __________________________

Місце навчання / роботи ____________________________________________________________________

Подаю тези на круглий стіл ____________________________________________________________________

Тема моєї доповіді ____________________________________________________________________

Круглі столи подані відповідно до їх рейтингу: першими йдуть 3 круглі столи, запропоновані кращими модераторами минулорічного семінару, далі – відібрані віртуальною радою семінарських ветеранів з 48 надісланих у «Смолоскип».

1. КРИЗА НАЯВНОЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН: ФЕНОМЕН ЧАСТКОВО ВИЗНАНИХ ДЕРЖАВ КОСОВА, АБХАЗІЇ І ПІВДЕННОЇ ОСЕТІЇ

Модератор: Іван Коломієць

Останні події на арені міжнародних відносин свідчать про кризу старої архітектури міжнародних відносин, утвореної після Другої світової війни. ООН більше не може ефективно вирішувати наявні проблеми. Натомість, на вирішення цих проблем починають претендувати ґеополітичні лідери, зокрема Росія і США. Їхнє активне втручання в зони конфліктів на Кавказі на Балканах призвело до поширення феномену частково визнаних держав: держав невизнаних більшістю членів ООН, чиє визнання було інспіроване одним ґеополітичним лідером – Росією чи США – в обхід усталеної процедури в Раді Безпеки ООН. Відповідно, міжнародні відносини як галузь окремого наукового знання опинились перед низкою запитань:

• Можливі шляхи еволюції старих і нових частково визнаних держав: Китайської республіки, Турецької республіки Кіпру, Косова, Абхазії і Південної Осетії? Перспективи невизнаних держав Придністров’я і Нагірно-Карабахської республіки в цьому контексті?
• Наскільки новим є феномен частково визнаних держав, адже міжнародні відносини знають прецеденти Китайської республіки (о. Тайвань) і Турецької республіки Кіпру?
• Чи не призведе перетворення процесу утворення частково визнаних держав в загальноприйняту практику до лавиноподібної зміни існуючих кордонів? Наскільки насильницькою буде ця зміна?
• Перед якими викликами стоїть Україна, яка опинилась в поясі невизнаних і частково визнаних держав Придністров’я – Абхазія – Південна Осетія? Які можливі відповіді на ці виклики?
• Проблемні “зони” на території України: Крим, Закарпаття, Донбас та інші. Перспективи вирішення проблем в цих “зонах”.

2. КОМУ ПОТРІБНА ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ? (УКРАЇНСЬКІ ЛІТЕРАТУРНІ І КНИЖКОВІ ВІДЗНАКИ І РЕЙТИНГИ)

Модераторка: Ольга Погинайко

З поміж тих, хто цікавиться українською літературою нині, напевно, немає нікого, хто б бодай раз не вставив своїх 5 копійок у дискусію про Шевченківську премію та її лауреатів. Кажуть різне, але переважно – що вона давно потребує реформи. Принагідно заведено не злим тихим словом згадувати й інші книжкові рейтинги, від Книжки року й Коронації слова, до літературного конкурсу Смолоскипа і далі. При цьому поширений висновок “та вони всі ніякі” не передбачає жодної аргументації. Нам же буде йтися не просто про огляд існуючих українських літературних премій та рейтингів, але й, наскільки це можливо, про вибудовування оптимального набору критеріїв. Досвід Гонкурів та Букерів, звісно, вітається.

3. ЛАБОРАТОРІЯ: ТВОРЕННЯ ЛІТЕРАТУРНИХ І КВАЗІЛІТЕРАТУРНИХ ТЕКСТІВ

ЯК КОЛЕКТИВНИЙ АКТ

Модератор: Богдан Горобчук

Найчастіше вважається, що митець є самотнім у своїй творчості, оскільки натхнення – в романтичних ідеалах – штука неконтрольована й несподівана. Але якщо відійти від романтики і уявити творення літературних та квазілітературних текстів (відеопоезії, фотопоезії, аудіолітературних перформансів тощо) як цілеспрямовану колективну діяльність з метою отримання чітко визначених наперед результатів – то в багатьох літераторів і митців може з’явитися простір для експерименту. Чи можлива якісна поетична антологія, зініційована і обмежена наперед заданою поетам досить вузькою темою (наприклад – «БДСМ як розвиваючі ігри»), чи можливий якісний альбом відеопоезії як результат діяльності декількох поетів, кіношників та художників в короткий період часу? Можливо, в літературі невдовзі головними стануть не самі автори, а куратори (подібно до кураторів художніх виставок), які би визначали Як і Про Що авторам писати, від чого їх творчість набувала би додаткових рис і спільних точок дотику, ставала би пробивнішою і цікавішою просунутому загалові? Всі ці пункти передбачають певну відмову від індивідуалізму на користь колективного начала кінцевого продукту. Це не банальне буріме – вірш, написаний декількома авторами в процесі гри. Це має бути щось значно цікавіше і продуктивніше.

Доповіді можуть стосуватися як критики або обґрунтованої підтримки даних положень, так і можливих проектів колективних актів творчої діяльності в царині літератури та квазілітератури.

4. ГРАФІТІ ЯК СОЦІО-КУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ: БОРОТЬБА ЗА ДОПОМОГОЮ ЗНАКІВ?

Модераторка: Тамара Марценюк

Теоретичним підгрунтям цієї теми може бути праця Бодріяра «Символічний обмін і смерть», в якій розглядається руйнування традиційного коду міста за допомогою графіті. На семінарі дискутуватимемо про різні форми графіті: від тегів (tag), більш загального «райтингу» (writing) з його стильовим розмаїттям до так званого «вуличного мистецтва» (street art). Зокрема, спробуємо прослідкувати особливості переходу графіті від райтингу до сучасного мистецтва та проявів конс’юмеризму (наприклад, аналізуючи феномен британського вуличного «митця» Бенксі (Banksy)). Окрім того, проаналізуємо використання певних форм графіті (наприклад, трафаретів) у різного роду політичній боротьбі (передвиборних ситуаціях і власне «революціях»): які групи людей і для чого це роблять? який від цього ефект? (наприклад, роль графіті як «альтернативного образу мислення» у травневій революції 1968 р., трафарети «де твоя свобода?» у Помаранчевій революції чи образи Verkи перед Євробаченням 2007 на вулицях Києва). Наостанок, в контексті ці політичні/ідеологічні послання, просто беззмістовні зображення чи естетичні «мюрали» (які, до прикладу, творить київська група Інтересні Казки) доцільно розглянути у порівняльній міжкультурній перспективі (зокрема, на основі фотоколекції візульних творів зі Швеції, Німеччини, Франції, Іспанії, Польщі, Естонії, Австрії, Марокко тощо).

На семінар будуть запрошені гості-експерти, відомі українські графітники Lodek і Gomer з команди «Пся Крев».

5. ДЕРЖАВНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ЯК ФАКТОР РОЗВИТКУ ПАТРІОТИЗМУ: ТОТАЛІТАРНА ЗАГРОЗА ЧИ КОНСОЛІДАЦІЯ НАЦІЇ?

Модераторки: Ірина Цапліна, Тетяна Коптєва

Однією з проблем сучасної України є відсутність консолідації політичної нації навколо української ідеї. Дається взнаки посттоталітарна спадщина, економічні, територіальні чинники (зокрема економічний дисбаланс між Західною та Східною Україною, відмінності у сприйнятті та оцінці радянського періоду, мовне питання тощо). Неусвідомлення відповідальності і нехтування національними інтересами політичними елітами спричинило перманентну  владну кризу. Дії державних органів у сфері розвитку української мови і культури сьогодні скоріше епатують громадськість ніж дійсно оптимізують цю сферу. В цілому сьогодні в Україні немає єдиної концепції  інформаційної політики, спрямованої на консолідацію нації навколо головних цінностей її існування. Поряд маємо приклад Росії, де чимало державних коштів витрачається на інформаційно-культурні продукти, в кращому випадку, патріотичного спрямування. Одночасно ними досягається мета формування некритичного ставлення до федеральної влади. Особливо це стосується телевізійних проектів. В цьому контексті питання, які можуть бути поставлені як  головні на цьому «круглому столі» звучать так:   чи необхідно Українській державі цілеспрямовано формувати інформаційну політику, яка б консолідувала націю навколо української ідеї? Чи реальною в цьому випадку  є загроза тоталітарного зомбування населення країни?

6. НЕЦЕНЗУРНА ЛЕКСИКА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ: САМОВИРАЖЕННЯ, ВИМОГА ЧАСУ ЧИ СПОСІБ ПРИВЕРНУТИ УВАГУ?

Модератори: Любов Богацька, Андрій Шашенок

Що увійде до класики та історії – жаргон і лайка чи класична літературна мова. Визначення популярності такого прийому. Обговорення місця та важливості лайливих слів в сучукрліті. Вживання дозволено чи робиться, бо не дозволено мораллю? Вживання чи зловживання? Уникати їх, фільтрувати чи насичувати ними тексти? Розгляд конкретних прикладів, аналіз окремих випадків на предмет необхідність вживання лайливих слів, аргументація.

7. ПЕРСПЕКТИВИ ПРИХОДУ ДО ВЛАДИ РАДИКАЛЬНИХ УГРУПОВАНЬ

Модератор: Олександр Скрипка

В темі пропонується розкрити поточну ситуацію на політичній арені України, а також досвід сусідніх країн та політико-економічних об΄єднань. Співставити реальний вплив партій\організацій радикального характеру з діючими лідерами політикуму. Проаналізувати тенденції популярності в докризовий та сучасний період («криза» – економічна). Зробити висновки щодо можливості проходження названих організацій у владні ешелони та перспективи подальшого розповсюдження їх ідеології в Україні.

8. ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ОСВІТИ ЯК ГАЛЬМІВНИЙ ФАКТОР РОЗВИТКУ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ

Модератори: Марина Маркова, Андрій Шашенок

Україна – одна із провідних країн Європи за числом студентів на душу населення. В той же час значна частина українських студентів не хоче навчатись, а викладачів – навчати. До того ж, часто знання, які молоді люди отримують у вузах, не відповідають реальним потребам роботодавців. Як наслідок, студенти у вишах отримають не знання, а документ (диплом) і працюють не за фахом, іноді навіть на посадах, які не потребують вищої освіти взагалі.

9. СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА В УКРАЇНІ: МІЖ ПАСКВІЛЕМ І ПАНЕГІРИ­КОМ

Модераторка: Тетяна Трофименко

Бажаючи дізнатися про сучасний літературний процес в Україні, зазвичай стикаємося з тим, що традиційні жанри критики наповнюються досить специфічним вмістом – беззастережним вихвалянням чи патологічним неприйняттям тих чи інших авторів та культурних тенденцій. Що це – посттоталітарний спадок чи зародження нової української тоталітарної ідеології? Здатна літературна критика впливати на творчість авторів і формувати смаки читачів чи її роль полягає в суто автономній інтелектуальній рефлексії? Як зробити літературну критику «ближчою до народу» і чи варто це робити? Ці та інші питання спробуємо з’ясувати на круглому столі.

10. ЧОЛОВІКИ У КРИЗІ АБО ДЕСТРУКТИВНІ МАСКУЛІННІ ПРАКТИКИ В УКРАЇН­СЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Модераторка: Тамара Марценюк

Питання забезпечення ґендерної рівності включають надання рівних прав і обов’язків як жінкам, так і чоловікам. На семінарі обговорюватиметься таке дискусійне питання як «криза маскулінності». Чи існує вона насправді, зокрема, в Україні? Як почуваються українські чоловіки в сучасному суспільстві, що трансформується? Наскільки жорстким конструктом є гегемонна маскулінність в Україні, представлена образом успішного чоловіка-годувальника родини? Буде обговорена зміна ґендерних ролей та її вплив на визначення сучасних чоловічих ідентичностей, питання поширення альтернативних маскулінностей та деструктивних чоловічих практик. Чому саме чоловіки більшою мірою схильні до ризикованої поведінки, суїцидів, алкоголізму, наркоманії, бездомності тощо. Чому в Україні чоловіки живуть в середньому на дванадцять років менше, ніж жінки і мають значно гірший стан здоров’я? Що варто робити з цими ґендерними особливостями згаданих проблем? Чи потрібно рятувати з кризи українських чоловіків і хто це має зробити?

11. СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА РОСІЙСЬКОМОВНА МОЛОДЬ І СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА: РЕЦЕПЦІЇ, ШОК, СИМПТОМАТИКА

Модераторка: Ірина Славінська

Це нагода поговорити про те, що академічні кола назвали б «Молодь і сучасна українська література». Але деструктивна свідомість воліє розкласти все на запчастини – і покрутити в руках такі чудові детальки, як призма, фільтр, криве (?) дзеркало  тощо.

Давайте поглянемо на сучукрліт крізь дзеркало. Якою вона постає перед обличчям людини поза субкультурою «будь сучукр»? Як погляд Іншого може деформувати літературний ландшафт?

12. ЧИ ПОТРІБНІ УКРАЇНІ СВОЇ ВЛАСНІ “ДОНЦОВІ-МАРІНІНИ” ЕНД КО?

Модератор: Микола Костинян

Реальний стан справ такий, що подібна низькопробна масова література дуже гарно про­дається, її реально багато читають – детективчики, бойовички, “вор в законє”, “слєпой”… Намагаючись зробити український літературний продукт якісним – тим самим свідомо віддається оцей величезний сегмент впливу на читача; який все одно піде і придбає “данцову” російською мовою, підтримає російські видавництва і російських “авторів”.

Чи можна сказати, що українська література є – якщо в ній такі величезні сегментаційні прогалини; чи не привернув би подібний літературний “треш”, але українською мовою, – увагу читачів до саме національного книговидавництва?

Сучукрліт – має забезпечувати естетичні потреби лише вишуканого читача, чи й читача з невисокими запитами? Орієнтуватися на ринок чи на якість – і в яких пропорціях?

Суто “комерційна” українська література – де вона?

13. ПРО ЩО ГОВОРИТЬ І МОВЧИТЬ СОЦІАЛЬНА РЕКЛАМА В УКРАЇНІ?

Модераторки: Олександра Зборовська, Марія Корнієнко

14. СИЛОВІ СТРУКТУРИ ДЕРЖАВИ ЯК ОПОРА ДЕМОКРАТІЇ ЧИ ПАЛИЦЯ-ДЕМОКРАТИЗАТОР?

Модератори: Микола Воробйов, Іван Шмітько

15. АЛЬТЕРНАТИВНІ СПОСОБИ ПОШИРЕННЯ ТВОРЧОГО ПРОДУКТУ: ЛІТЕРАТУРНІ САЙТИ, АУДІОКНИГИ, СЛАЙД-ШОУ ТА ІНШІ

Модератори: Ксенія Жужа, Денис Шашенок

Через відсутність можливості у багатьох молодих авторів видати свою книгу і певне небажання читачів її купувати, літератори все частіше звертаються до альтернативних способів подачі своїх творів. Літературні сайти та ЖЖ в цьому плані вже стали досить звичним явищем, певної популярності набувають аудіокниги (в тому числі самвидавівські). Різноманітні слайд-шоу та презентації покликані представити доробки фотографів та художників.

З 2 до 10 серпня 2009 року в Російській Федерації перебувала делегація української громадськості, яка взяла участь у міжнародних днях пам’яті жертв політичного терору. Поминальні заходи традиційно проводяться на місцях масових страт в’язнів ГУЛАГу – в карельському урочищі Сандармох і на Соловецьких островах (Архангельська область РФ).

Соловки – споконвіку земля карельська. У XV ст. преподобні чудотворці Саватій, Герман та Зосима поклали початок існуванню Спасо-Преображенському Соловецькому ставропігійному чоловічому монастиреві. Відтоді у народній свідомості Соловки довго були уособленням святості й православного благочестя.

13 жовтня 1923 р. постановою Совнаркому організовано Соловецький табір особливого призначення (СЛОН). Твердині православ’я судилося підтвердити свою святість кров’ю: тут сиділи десятки тисяч православних, у тому числі 8 митрополитів, 20 архієпископів, 47 єпископів, 3 архімандрити. Серед них і доведений тортурами до божевілля митрополит УАПЦ Миколай Борецький. Усі вони загинули від тяжкої праці та хвороб, деякі були просто закатовані. Їхні молитви не пропали даремно. 28 мучеників соловецьких згодом були канонізовані.

Нині моторошне слово «Соловки» знає кожен українець. Це не просто географічна точка на теренах колишнього СРСР. Уже понад сім десятиліть назва архіпелагу в Білому морі – це поняття, що позначає політичний терор, репресії, духовний геноцид. Cоловки – це місце пам’яті про злочини сатанинського більшовицького режиму, яке сучасники називали «Радянським Союзом в мініатюрі».

«Українізація» Соловків почалась ще у XVIII ст. Спочатку тут перебували прихильники гетьмана Івана Мазепи. У 1760-х рр. в Анзерському скиті Соловецького монастиря відбував покарання святитель Арсеній (Мацієвич). Проте найвизначнішим в’язнем за часів Катерини II був останній кошовий отаман Запорозької Січі праведний Петро Калнишевський, який пробув тут 25 років у камінному мішку та камері-одиночці, а помер на 113 році життя, так і не виїхавши з острова після відбуття строку. Однак наступники царської імперії, творці першого в більшовицькій червоній імперії концтабору фактично вже нікому не давали шансу на таке довголіття. Учасники всіх соловецьких зеківських потоків – спочатку діячі УНР, вояки та отамани численних повстанських загонів, згодом – незадоволені рабським становищем й доведені до відчаю колгоспним «раєм» селяни, зацьковане духовенство, потім «специ», тобто представники старої інтелігенції, яких оголосили «шкідниками» і «націоналістами», й, нарешті, ті, на кого влада ще вчора спиралась і кого використовувала, а сьогодні оголосила «ворогами народу», – радянські, партійні і державні діячі, письменники, науковці, митці, – як правило, вже ніколи не повертались назад. Залізною рукою людей заганяли до щастя… Загалом через Соловецькі табори у 1920–1939 рр. пройшло, за приблизними підрахунками, майже 100 тисяч осіб. Епідемії хвороб, репресії та свавілля охорони, голод, виснажлива праця забрали життя щонайменше 50 тисяч в’язнів. Нині про існування на островах Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН) нагадує лише кілька музейних кімнат в монастирських келіях.

Вже третій рік поспіль поїздки українців на Соловки здійснюються за державної підтримки. Прочани вирушають за тисячі кілометрів, щоб вшанувати пам’ять полеглих, привернути увагу суспільства до трагічних подій в історії України, зумовлених насильницьким впровадженням комуністичної ідеології. Це робиться заради відродження національної пам’яті й утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства.

Регулярне відвідання урочища Сандармох, а разом з тим і біломорського архіпелагу, розпочалося з ініціативи громадськості ще в минулому столітті – власне, після того, як у липні 1997-го карело-пітерська пошукова експедиція віднайшла в Медвежогорському районі таємне місце розстрілів. Українці вторували стежку за озеро Онего, дізнавшись, що 1937-го там страчено соловецький тюремний етап – 1111 в’язнів. У Сандармосі поліг цвіт української нації – її інтелектуальна й духовна еліта.

Цьогорічну автобусну поїздку, як і дві попередніх, організував Український інститут національної пам’яті (УІНП). Активно сприяли у формуванні делегації громадські об’єднання: «Меморіал» імені Василя Стуса, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, «Просвіта», «Пласт» та деякі інші. До участі в заходах залучено творчу молодь, досвідчених працівників преси та науковців. Більшість у складі делегації становили колишні політичні в’язні або ж їхні родичі: онука розстріляних українських «соловчан» Тетяна Крушельницька зі Львова, донька репресованого Голови Української головної визвольної ради Наталія Осьмак, голова Київського товариства політв’язнів і репресованих Григорій Куценко, Вадим Нарет, Станіслав Гуменюк… У групі творчих працівників – журналісти, діячі культури, письменники, вчені: доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал, начальник наукової лабораторії Інституту СБУ, журналіст Сергій Шевченко, кобзар Віталій Мороз, історик Андрій Смирнов з Національного університету «Острозька академія», полтавський громадський діяч Олександр Карнаух, філолог зі Львова Мирослав Перемийбіда, студентська молодь з Шевченкового університету Тетяна Цьомик і майбутня журналістка, літредактор «Урядового кур’єра» Анна Пилипенко. Скаутську організацію «Пласт» представляла Ольга Свідзинська (Львів). Про духовне й тілесне здоров’я прочан дбали відповідно священик Дмитро Присяжний (УАПЦ) і лікар Денис Шолом.

Від Покровської церкви на столичному Подолі, де учасники делегації разом із священиком Володимиром Черпаком помолилися перед початком далекої подорожі, її маршрут проліг через Санкт-Петербург, Петрозаводськ, Медвежогорськ, Повенець, Кемь та Соловецьке. Українці відвідали на околиці міста на Неві Левашово, де в період масових репресій, як під Биківнею поблизу Києва, як і в сотнях інших місць, розкиданих на теренах колишнього СРСР, енкаведисти таємно «ховали» закатованих. Нині на пустищі – сосновий ліс, а в ньому – пам’ятні знаки з написами російською мовою, польською, фінською… Під високим дерев’яним хрестом, пов’язаним вишитим рушником, лежить і плита «Українцям, жертвам тоталітарного більшовицького режиму, розстріляним в 1937–1939 роках». Вінок, свічки, молитва, пісня про червону калину… За сприяння пітерського Наукового інформаційного центру «Меморіал», яким керує Ірина Фліге, члени делегації мали змогу поспілкуватися з Валентином Муравським – одним із тих небайдужих людей, чиїми зусиллями 1988 року вдалося розкрити страшну таємницю Левашовського пустища.

Історія терору розуміється і трактується в пострадянських державах по-різному. «Це природно, – вважають пітерські дослідники. – Але принципово важливо, щоб із цієї різності розпочався діалог національних пам’ятей. Пам’ять про радянський терор – це спільна пам’ять народів. Ця пам’ять не роз’єднує, а об’єднує, тому що вона містить у собі не лише спільну відповідальність за те, що сталося, а й пам’ять про спільне протистояння машині вбивств, пам’ять про інтернаціональну солідарність і людську взаємодопомогу».

У столиці Карелії Петрозаводську делегацію вітала місцева українська громада на чолі з Ларисою Скрипниковою. Саме Карельське товариство української культури «Калина» 2004 року за підтримки світового українства встановила в урочищі Сандармох гранітний пам’ятник – Козацький хрест «Убієнним синам України», зроблений київськими скульпторами Миколою Малишком і Назаром Біликом.

Дмитро Павличко свого часу висловив надзвичайно важливі слова: «Сандармох – найважливіший аргумент для всього світового українства – зміцнювати свою національну свідомість, свою державу як єдину запоруку того, що Соловецького приниження і знищення нашого духу і слова ніколи більше не буде».

На меморіальному мітингу біля соловецького каменя в Сандармосі від української делегації виступив професор Юрій Шаповал. Він наголосив, зокрема, що Сандармох – водночас місце пам’яті і місце скоєння злочину (а правду про злочини дуже важко відновлювати). Ставлення ж до минулого, до пам’яті не повинно розділяти людей однієї країни, тим більше – людей, які живуть у різних державах. «І те, що відбувається щороку в Сандармосі, є добрим прикладом об’єднання народів у осмисленні минулого – важкого, неприємного, але дуже важливого для живих людей».

На мітингу сказали своє вагоме слово й дослідники Юрій Дмитрієв та Ірина Фліге, учасники пошукової експедиції 1997 р., яка віднайшла Сандармох – місце виконання смертних вироків жертвам політичного терору. За більшовиків у тому глухому закутку, як уже відомо, страчено тисячі людей – представників щонайменше 60 національностей, вірних 11 конфесій. З-поміж розстріляних – українські в’язні Соловків Лесь Курбас, Микола Зеров, Мирослав Ірчан, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Михайло Яловий, Степан Рудницький, Матвій Яворський, Сергій Грушевський, Володимир Чехівський, Антін Крушельницький із синами… Там же від куль ленінградського ката-чекіста – Михаїла Матвєєва – загинули відомі державні діячі УНР і УСРР, священики, освітяни, робітники та селяни, звинувачені в контрреволюційних злочинах. Хтось із них міг жити і сьогодні. Страх перед силою цих українських синів змушував радянську систему забирати їх життя, ідучи проти законів людських і Божих.

У сердечній, щирій атмосфері біля Козацького хреста лунали пісні у виконанні Лариси Коцюк, Віталія Мороза, а наприкінці мітингу його учасники хором виконали Гімн України.

Директор Медвежогорського музею Сергій Колтирін провів для прочан цікаві екскурсії: крім відвідання музею, українці виїздили до селища Повенець, де оглянули церкву і споруди Біломорканалу, «ударне будівництво» якого забрало життя майже 100 тисяч людей. Про робочу силу тих будов соціалізму сучасник писав: «Ликові, по-ударному зроблені лапті, півпайки хліба за пазухою, пилка під одною, а сокира під другою рукою, шапка «прощай, родіна», а сам ніби тільки-но з хреста знятий – це він, так оригінально убраний, найпотужніша сила сталінського соціалізму. Це він збудував Біломорканал…»

Уночі проти шостого серпня українці дісталися до Кемі, а звідти – морем на Соловецький архіпелаг. У перший день (погода сприяла прочанам – було сонячно, тепло) вдалося багато чого побачити й відчути. Нікого не залишила байдужим подорож катером на Заяцькі острови, де за табірних часів був жіночий штрафізолятор. Та найвідоміші історичні пам’ятки, заради яких варто побувати на Зайчиках – загадкові неолітичні лабіринти. Цього разу саме в них, як і напередодні в ровах Сандармоху, записала деякі епізоди майбутнього документального фільму про Олександра Шумського творча група українських митців: режисер Ірина Шатохіна, оператор Володимир Таргонський, ведучий – Юрій Шаповал.

У селищі ж Соловецькому охочі мали змогу покупатися у Святому озері біля стін кремля. Відчайдухи пірнали в холодне Біле море на мисі неподалік від Переговорного каменя. Пройшовшись лісовими стежками, помилувавшись казковою красою пейзажів, скуштувавши стиглих чорниць і екзотичної, наче медом налитої, морошки, погодувавши галасливих чайок у Гавані Благополуччя, прочани душею і тілом відпочили.

Сьомого серпня українці взяли участь у меморіальному мітингу, який традиційно проводяться на Алеї пам’яті в селищі Соловецькому. Пригадалося, що серед в’язнів СЛОН–СТОНу були також академіки М. Слабченко, професори Й. Гермайзе та А. Барбар, політичний діяч та історик П.Христюк, письменники Є. Плужник, О. Слісаренко, Ґ. Шкурупій, більшовицькі й совєтські діячі М. Любченко, М. Полоз, О. Шумський та ін. Того ж дня разом із пітерською групою українці поминали полеглих на Сікирній горі – в північній частині найбільшого острова архіпелагу (акція «Свіча пам’яті»). Жменю землі, взятої від Покровської церкви, що на Подолі, розсипали кияни й під дерев’яним хрестом біля колишнього табірного політізолятора (Савватієво). Промови, молитви, пісні на слова Тараса Шевченка, Гімн України, а ще – тужливу, мучениками соловецькими співану пісню «Чуєш, брате мій?..» – усе це чули ті, кому призначався на російській півночі потужний Голос України. Найчисленніша і найкраще організована українська делегація, згуртована під національними прапорами, «правильна», як сказала молода іноземна волонтерка, – цю делегацію помічали всі.

З неповторними враженнями і важкими думками повертатись прочани додому. Адже сьогодні на території Соловецького кремля і навколишніх скитів знову лунає благочестива молитва, здійснюють духовні подвиги ченці, причащаються Святих Тайн побожні паломники. Водночас Соловки залишаються мовчазним свідком Великого терору, пересторогою для сучасників від спроб відбілити сталінізм, підтвердженням, що історія робиться кров’ю, а пишеться чорнилом. Соловки – це, справді, «символ неволі і віри, що пронизує товщу пам’яті нашого народу». Не можна допускати того, щоб заростали народні стежки, які люди самі, без указівок згори, протоптали до Биківнянського лісу, Левашовського пустища, урочища Сандармох і до далекого біломорського архіпелагу, де містилась гулагівська alma mater, а нині залишається пам’ять. Її втрачати не можна.

(більше…)

Поки у Гуляйполі молоді поети писали сучасну поезію батогами і зубами на сідницях молодих поеток, у Києві нарешті відкрилася перша масштабна виставка у «Мистецькому Арсеналі».

Незважаючи  на тривожні теленовини з приводу епідемії «свинячого грипу», групі української молоді останній день цьогорічного жовтня запам’ятається насамперед поїздкою до двох незабутніх парків Чернігівщини, що стоять в одному ряду серед найкрасивіших пам’яток України, – Качанівки та Сокиринців (оглянути третій відомий парк – Тростянець – просто забракло часу). Організаторами подорожі стали МБФ «Смолоскип» та ВМГО «Спілка української молоді». (більше…)

До 100-річчя від дня народження видатного українського поета Олега Ольжича (Кандиби) у 2007 році видавництво «Смолоскип» презентувало найповніше видання його творів, доповнене унікальними історичними, мемуарними та літературно-критичними матеріалами. У зв’язку з популярністю та посиленим читацьким інтересом, у 2009 році «Вибрані твори» видано вдруге. (більше…)

Останніми роками в українському суспільстві чим далі, тим сильніше розгораються запальні дискусії на різні історичні теми. От тільки форми, в яких відбуваються ці дискусії і «популяризація» історії, викликають все більше скептичних думок. Бо самі дискусії, чи то на інтернет-форумах і в блогах, чи то навіть на  вулицях,  доволі часто зводяться до банальної лайки, що часом переходить у не менш банальне хуліганство. Руйнація пам’ятного хреста на місці розстрілу німцями Олени Теліги та пошкодження пам’ятника Леніну на Хрещатику – це останні найбільш «екстремальні» прояви «війни за історію» в Україні. Які ж причини цієї «війни за історію»? І чи матиме вона якийсь продуктивний сенс? (більше…)

Чергове пожвавлення розмов про “націю, що народилася на Майдані” – мірою наближення першого, 5-річного, ювілею помаранчевого повстання – спонукає пильніше придивитися до того етапу становлення української спільності, який розпочався під акомпанемент завзятого скандування “Нас багато, нас не подолати!”. Справді, чи стали ми тоді єдиним народом, здатним формувати певну світоглядну матрицю й поширювати її як у просторі (іншим спільнотам, зокрема вперто пестуваній “новоросійській” на нашому Південному Сході), так і в часі (наступним поколінням)? (більше…)

(більше…)

11 вересня у конференц-залі Палацу мистецтв відбулась зустріч «Нові імена. Нові інтерпретації». «Смолоскип» презентував нові видання серій «Вибрані твори» (Майк Йогансен, Клим Поліщук), «Пролегомени» (І. Безпечний «Теорія літератури», Т. Шміґер «Історія українського перекладознавства»), «Академічні діалоги» та «Архіви репресованих письменників». Двотомне видання Г. Кочура «Література і переклад» представили зацікавленим професор Львівського університету Андрій  Содомора та директорка музею Григорія Кочура Марія Кочур. Про стипендійні та конкурсні програми розповів директор «Смолоскипа» Ростислав Семків. (більше…)