Всі публікації автора: Смолоскип

(більше…)

11 вересня у конференц-залі Палацу мистецтв відбулась зустріч «Нові імена. Нові інтерпретації». «Смолоскип» презентував нові видання серій «Вибрані твори» (Майк Йогансен, Клим Поліщук), «Пролегомени» (І. Безпечний «Теорія літератури», Т. Шміґер «Історія українського перекладознавства»), «Академічні діалоги» та «Архіви репресованих письменників». Двотомне видання Г. Кочура «Література і переклад» представили зацікавленим професор Львівського університету Андрій  Содомора та директорка музею Григорія Кочура Марія Кочур. Про стипендійні та конкурсні програми розповів директор «Смолоскипа» Ростислав Семків. (більше…)

Камерна акція під умовною назвою «Смолоскипівський марафон», що відбулася 9 вересня 2009 у приміщенні львівської книгарні «Є» була однією з перших подій міжнародного літературного фестивалю. Сам фестиваль вже вчетверте перетворює Форум книговидавців на феєричне дійство, яке охоплює старе місто. Серед учасників поетичного марафону опинилися лауреати літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» різних років, які охопили замалим не ціле десятиліття. Окрім анонсованих авторів (пари: Лесь Белей – Лора Радченко, Вано Крюґер – Олена Степаненко, Олег Коцарев – Оксана Васьків, Микола Леонович – Альбіна Позднякова, Ярослав Гадзінський – Любов Якимчук), виступили й Роман Скиба та Марина Брацило, теж тісно пов’язані зі «Смолоскипом». (більше…)

Не зважаючи на те, що в нашому опитуванні про ДНК-2009 узяли участь лише 35 осіб, 10 з них пообіцяли прийти з друзями. Тому як на офіційній частині, так і на слем-турнірі “давніх поетів” було напрочуд людно. (більше…)

(більше…)

(більше…)

(більше…)

Наприкінці 2008 року ЦСМ при НаУКМА у Києві було офіційно закрито. Захопливий проект “І душа і розум і тіло” (художники: Олена Турянська, Мирослав Машлянко; куратор: Юрій Онух) підсумував п’ятнадцятирічну історію простору, який не лише послідовно знайомив пострадянських українців з мистецтвом “з-за того боку залізної завіси”, але й підтримував місцевих художників, надаючи їм виставкові площі, освітні можливості, та, зрештою, фінансування. За цей час Центр Сороса змінив мистецький інтелектуальний ландшафт, запропонувавши альтернативу номенклатурній Спілці художників та застарілим навчальним програмам художніх академій. Цьому сприяли і виставки таких зірок, як Ілля Кабаков (1999) та Енді Воргол (2000), і місцеві кураторські проекти, наприклад, “Бренд “Українське” (2001), який і досі залишається важливим та рідкісним прикладом осмислення художниками свого контексту та національної ідентичності. З 2005 року стабільне фінансування припинилось, однак ЦСМ існував, виконуючи функцію комунікатора, зв’язкового між українським та міжнародним мистецтвом (адже контакти та професійна мережа, на щастя, залишились), пропонуючи невеликі гранти, освітні програми та резиденції. Окрім того, ЦСМ залишався дискусійним майданчиком та простором для експериментів. 

У двотисячних у Києві з’являється нова потужна мистецька ініціатива – ПінчукАртЦентр, “крута” художня галерея і піар-інституція українського олігарха водночас. Очевидні досягнення ПАЦу (не в останню чергу завдяки підтримці власних ЗМІ В. Пінчука) – черги охочих побачити проекти та усвідомлення широкими масами: сучасне мистецтво – таке. У київському метрі можна почути дискусію на тему, подобаються-не подобаються роботи Демієна Хьорста (зараз якраз триває його “Реквієм”), однак не про те, що “це взагалі не мистецтво” або “я і сам так можу”. Водночас, ПАЦ пропагує мистецтво певного (комерційного) штибу, залишаючись монополістом на символічному ринку, адже інституцій, котрі б володіли достатніми фінансовими та медіа ресурсами для конкуренції, в Україні наразі немає. Невеликі приватні галереї користуються ситуацією та оперативно пропонують споживачеві “найсвіжіші тренди”, мистецтво цікаве, однак не досить критичне.

Інтелектуальну лінію ЦСМ продовжує Фундація Центр Сучасного Мистецтва, котра у співпраці з Центром візуальної культури НаУКМА у 2009 році презентує проекти академічно-просвітницького характеру, лекції, конференції та семінари, а також художні виставки, котрі стосуються актуальних суспільних проблем – громадянства, політичного активізму та екології. Про два таких проекти – детальніше, адже вони пропонують українській публіці не зовсім типові теми для роздумів – екологічна мода та політичне мистецтво.

У березні Посольство Швеції в Україні, Шведський інститут (Стокгольм) та Фундація Центр Сучасного Мистецтва представили виставку “Eко-шик. Швеція на шляху до екологічної моди”. Сама експозиція поєднувала предмети гардеробу, виготовлені у етичний та дружній щодо довкілля спосіб (від вирощування сировини до можливостей повторної переробки), та тексти, у яких детально описано шкідливий впив індустрії моди на природу (пестициди, що використовуються при вирощуванні рослин, затрати води та енергії при обробці, зрештою, марнування ресурсів при звичайному пранні тощо). Екологічний одяг виглядав стильно та красиво, хоча і поза модними трендами. Саме в цьому і полягає один з постулатів екомоди: повільний обіг речей забезпечується їх якістю (в тому числі й естетичною), яка дозволяє ігнорувати банальні “хіти сезону” глянцевих журналів.

Швеція, яка є одним зі світових лідерів екологічної свідомості та дружніх природі інновацій, проводить активну просвітницьку діяльність і в інших країнах. На думку шведських політиків, громадських діячів та суспільства загалом, чудово, що вдалося досягти таких хороших результатів в одній країні – однак це не межа. Одним із прикладів, які варто наслідувати, є рішення, прийняте шведським парламентом – залишити майбутнім поколінням суспільство, у якому будуть розв’язані найважливіші екологічні проблеми. Звучить утопічно, однак риксдаг визначив шістнадцять конкретних цілей національної екологічної якості, а не просто перелічив загрози та небезпеки, яких потрібно якось уникнути (як це часто роблять українські парламентарії). Серед них – зменшення впливу на клімат, чисте повітря, якісні ґрунтові води, стабільний розвиток лісів, гарне архітектурне середовище тощо. Шведи розуміють, що досягти зазначених цілей до 2020 року самотужки практично неможливо. Якщо на особистісному рівні слід змінити спосіб споживання, на економічному – умови та етику ведення бізнесу, створити сприятливий фон для впровадження екологічних інновацій, то на системному рівні Швеція має привертати увагу на міжнародних форумах, ініціювати діалог науки, політики та економіки – заради спільного майбутнього. Особливе значення надається розумінню “екосистем” та місця у них людини, принципу “життєвого циклу” – повертати природі те, що ми беремо у неї.

Проект “Еко-шик”, представлений в Києві, мав на меті не лише продемонструвати прекрасні речі молодих шведських дизайнерів, але й ознайомити українську публіку з принципами екологічного виробництва одягу, оприлюднити факти, які переважно перебувають поза полем зору звичайного споживача чи споживачки. Наприклад, щодо одного з найпопулярніших текстильних матеріалів. Зазвичай на футболках вказується “100% бавовни”. Однак насправді близько 30% маси тканини складають залишки шкідливих речовин, використаних при її вирощуванні, адже це найбільш хімічно насичена галузь у сільському господарстві світу, з надзвичайно небезпечними умовами праці (бавовна займає 2,5% ґрунту, однак споживає близько 11 % вироблених у світі хімікатів). Бавовна, вирощена у екологічно чистий спосіб, буде дорожчою – однак її справжня вартість (якщо враховувати наслідки для довкілля) набагато нижча. Як пишуть на своєму сайті дизайнери “Dem collective” про джинси “Одні з тисячі”:

Це не звичайна пара джинсів.

Їхня бавовна органічна, урожай збирається раз на рік.

Колір натуральний, забарвлений чистим індиго.

Тканина зроблена руками, вільними обирати профспілку.

Тому хоча їх ціна вища, вартість – менша.

Жодних пестицидів чи хімічних речовин.

Жодних висушених озер та отруєної питної води.

Жодних генетично модифікованих полів бавовни.

Жодних експлуатованих робітників у милих крамницях.

Саме такою має бути звичайна пара джинсів.

http://www.demcollective.com/

Організатори виставки спонукають не лише звертати увагу на екологічне маркування продуктів, запитувати продавців у крамницях про етичні сторони виробництва товарів та брати участь у громадських кампаніях, але й обмежувати особисте споживання, свідомо ставитись до власного стилю життя та розуміти, скільки насправді коштує комфорт. Наприклад, футболка, випрана при температурі 60 градусів, висушена у автоматичній сушці та випрасувана, за свій життєвий цикл спровокує 4 кг викидів вуглекислого газу у атмосферу. Тому вартує прати білизну при меншій температурі і лише тоді, коли вона справді брудна (невеликі плями відпирати руками, “прокурений” одяг провітрювати та не вмикати пральку заради однієї-двох речей). І, звісно ж, більш свідомо ставитися до одягу – не купувати зайвого та ультра-модного, що вийде з вжитку уже через кілька місяців, планувати витрати. Важливі також способи рециркуляції – не лише секонд-хенд крамниці, але й обмін речами між друзями чи благодійність.

Проект шведського посольства – цілком на часі. В Україні мало артикульована проблема екології, повторного використання ресурсів та споживацької відповідальності. Разом з тим, українці та українки часто вдаються до таких практик цілком несвідомо – купують на секонд-хенді з фінансових міркувань, залишають для бездомних придатні для вжитку речі біля смітників, плетуть домашні килимки зі старих речей, порізаних на довгі смужки. Традиція є, залишилось лишень зрозуміти (особливо мешканцям великих міст, які надто переймаються питаннями статусу та його репрезентації), що чинити так – нормально, а не соромно.

Політичне мистецтво

У проекті “Погляди”, організованому кураторською групою “Худрада” у травні, художники пропонують глядачеві мистецтво політично ангажоване, яке звертається (чи намагається звернутись) до суспільно значущих тем. Простір експозиції насичено різноманітними текстами: авторськими поясненнями, міркуваннями, які виникали в ході організації проекту, проводились екскурсії і дискусії. Молоді люди, серед яких не лише художники та художниці, але й перекладачі, активісти тощо (Худрада – це і дискусійна площадка, і колективний автор) демонстрували мистецтво, яке “взаємодіє з низовими громадськими рухами, артикулює суспільні настрої протесту, аналізує симптоми суспільних змін”. Відповідно, твори, представлені на виставці, балансували на межі між художнім об’єктом та закликом, мистецтвом та активізмом, що збентежило як публіку, так і критиків. Відповідно, претензії до проекту лунали якнайрізноманітніші: від “більшої естетичної якості” до “безкомпроміснішої політичної позиції”.

Оскільки смислове поле, створене кураторською концепцією Худради, передбачало проекти-висловлювання, а не проекти – естетичні об’єкти (хоча одне не виключає інше), дуже доречними в експозиції виглядали документації. Наприклад, фото-документація акції Миколи Рідного та Белли Логачової “Забілювання”, здійсненого за місяць до Помаранчевої революції. Художники замалювали стіну з портретами усіх кандидатів у президенти, артикулюючи позицію “проти всіх” та “з чистої сторінки”. Ця метафора актуальна і сьогодні, враховуючи відсутність якісних змін у політичному житті країни. Малюнки з серії “(По)чому мораль?” Анатолія Бєлова, представлені у вигляді фото документації виклеювання однієї з цих робіт на вулицях Києва, стосуються сьогоденної етики та моралі (чи їх симуляції), натякаючи на діяльність славнозвісної Комісії.

“Погляди” художників не обов’язково політичні в сенсі симпатії до певної ідеологічної доктрини, адже “особисте є політичним”. Хоча уся виставка тяжіє до лівих ідей, а деякі роботи є їх буквальними ілюстраціями (так, “Сон анархо-синдикалістки” Давида Чічкана зображає дівчину та її сни про анархічну утопію), більшість об’єктів звертають увагу на важливість невеликих щоденних жестів та рішень. “Прапор” Микити Кадана – це дзеркало, вирізане у відповідні формі, яке висить трішки зависоко, отже змушує відвідувачів встати навшпиньки, аби побачити своє відображення, прямо вказуючи на необхідність зробити зусилля, “піднятись над собою”, аби справді мати власну позицію.

У виставці представлені також екологічні “погляди”, які перегукуються з попереднім проектом “Еко-шик”. Робота Володимира Кузнєцова “Чудо” стосується марнування ресурсів й естетики водночас. Художник видрукував на звичайних пластикових пакетах поетичні тексти, привертаючи увагу до буденної речі, вказуючи, що вона не обов’язково має бути прозаїчною та “одноразовою”. Подібно працює “Рімейк” Ксенії Гнилицької й Анатолія Смірнова, які пропонують повторно використовувати сміття, виготовляючи з нього стильні аксесуари чи інші корисні речі. Проект (який має свій сайт – http://www.remake.com.ua/) представлено на старенькій моделі комп’ютера, що виходить з ужитку, хоча ще у робочому стані. “Рімейку” дісталося від критиків: відвідувачі обурювались, що їм у якості мистецтва пропонують перероблені пакети з-під соку, а ліваки зауважували, що проект не вирішує проблеми надмірного споживання ресурсів, переносить відповідальність з виробників на споживачів, маскує необхідність економічних змін, адже закликає заспокоїти власну совість повторним використанням пластикової пляшки.

Тут доречно згадати досвід шведів та їхнє системне бачення – зміни можливі, якщо вони відбуваються на трьох рівнях (переосмислення індивідуальної споживацької поведінки, нові правила політики і бізнесу, міжнародна співпраця). І логічним “першим кроком” є інформування та діалог. Проект “Рімейк” справді не здатен змінити світ, як і решта проектів “Поглядів”, однак ці твори не декорують дійсність, а інформують про проблеми та запрошують до діалогу. Хоча коло обраних проблем досить вузьке – переважно це політичні репліки, соціальні конфлікти та екологія, а інші важливі для українського контексту теми, такі як релігія, націоналізм, фемінізм тощо залишились не проаналізованими, можливо, саме цей проект і стане українським “першим кроком”.

Для спостережливих і спроможних відрізнити кукіль від пшениці, процеси, котрі впродовж кількох останніх місяців відбуваються на українському політичному Олімпі, не видаються чимось нелогічним і незрозумілим. Прагнення певних політико-економічних угруповань цілковито узурпувати владу в Україні й контролювати суспільні процеси помітне навіть неозброєним оком. Ще донедавна формальна – а отже задекларована на папері й визнана світом – незалежність, помножившись на тиск світової спільноти, вимоги громадськості й ініціативи не позбавлених здорового глузду депутатів, зобов’язувала постколоніальну, постокупаційну й посткомуністичну адміністрацію (котра не маючи на те жодного морального й юридичного права назвалася “економічною й політичною елітою України”) до певних державотворчих потуг. Саме цим чинникам і мусимо завдячувати появою Конституції (нехай і вкрай недосконалої) та законодавчим декларуванням прав і свобод громадянина – зокрема, й у сфері його стосунків із владою. (більше…)