Всі публікації автора: Смолоскип

(більше…)

У четвер 29 липня, після засідання  кіноклубу, що відбувається у будинку “Смолоскипа” двічі на місяць, до його керівника, письменника та журналіста Олега Шинкаренка, підійшли троє молодиків, котрі відрекомендувалися працівниками Служби Безпеки України і запросили його на розмову, пов’язану з окремими висловлюваннями, що їх Олег виклав у своєму “живому журналі” – інтернет-щоденнику, який тепер веде мало не кожна друга молода людина.

Сама ж розмова відбулася наступного дня, у п’ятницю. Шинкаренку пояснили, що влада не збирається толерувати образливі висловлювання на адресу гаранта Конституції та його соратників; відтак, з Олега взяли розписку, що подібні інсинуації він припинить і відпустили з миром. Цей, ніби й епізодичний, випадок одразу ж став відомим на всю країну, потрапив у стрічки новин й навіть у програму BBC. Втім, історія, вочевидь, і справді повчальна – тож можемо зробити певні висновки.

Найперше, влада, як бачимо, вирішила довести, що жарти закінчилися і толерувати неповагу до себе вона більше не буде. Жартувати з людьми влади взагалі  справа марна: спробуйте тільки пожартувати з міліціонером на вулиці чи митником на кордоні – й ви переконаєтеся: почуття гумору в людини «при виконанні» або відсутнє, або вкрай специфічне. Що вже казати, коли “жарти” (а саме так кваліфікує свої висловлювання винуватець всезагальної уваги) стосуються глави держави чи когось із його оточення. Тож формально представники СБУ діяли повністю в рамках закону, адже, уявімо, навіть якби нам із вами побажали в чиємусь мережевому щоденнику, м’яко кажучи, “поганого здоров’я”, ми би теж засмутилися, а найбільш вразливі, можливо, навіть звернулися би до суду. Проте тут-таки й напрошується перший висновок: виклик Шинкаренка до СБУ є точкою завершення нашого романтичного ставлення до інтернету як до території абсолютної свободи, де дозволено все. Вже не дозволено – нас читають.

Далі  напрошуються ще два висновки, котрі, втім, ми поки ще не можемо зробити, адже відповідь на подібні питання  дасть хіба майбутнє й ті події, котрі  в ньому можуть розгортатися. Де тепер пролягатиме межа між публічним і приватним? Після випадку з Шинкаренком зрозуміло, що інтернет-щоденники до сфери приватного більше не належать; їх трактовано не як “записи для себе та друзів”, а як джерело інформації, котрим вони, фактично, і є. Але чи влада на цьому зупиниться? Існують іще й інші території, котрі (поки що?) не цензуровано: розмови “на кухні”, телефонні дзвінки, смс, врешті, архаїчні писані щоденники, котрі найбільш сентиментальні зав’язують у папочку і вкладають на дно шухляд. Розвинуті тоталітарні режими такі вияви приватного у спокої не залишають. Цікаво, куди ж сягне погляд наших вітчизняних цензорів за рік-два? Можливо, Орвелл помилився й у назві роману мало стояти “2014”?

Інший незроблений висновок стосувався би меж культурності / брутальності вислову, котрі покладають тепер працівники спецслужб. Чи не почнуть прирівнювати найближчим часом будь-які гострі висловлювання на адресу влади до лайки, а далі до спроб повалення чинного уряду і, відтак, до державної зради? Словом, тепер, пишучи щось в інтернеті, доведеться добряче подумати: адже серед наших читачів, як бачимо, з’явилися читачі професійно прискіпливі.

Врешті, напрошуються і практичні висновки: хочеш лаяти владу – подбай про власну невидимість. Інтернет не є, як дехто думає, повністю анонімною територією: знати ІР-адресу чийогось комп’ютера – це все одно, що знати адресу домашню. Тому одне з двох: або ми “виходимо в ефір” із безликих терміналів у інтернет-клубах і пишемо під псевдонімами, або… не дивуємося, коли до нас прийдуть.

У кожному разі, бачимо, що діапазон свободи слова звужують. Уже хтось ззовні, а не ми самі, визначає рамки наших  пристойності та адекватності. А наявність  рамок одразу ж тягне закономірне  питання: що робити з тими, хто у  вказані межі вкладатися не захоче? Тобто куди їх – дисидентів? Влада поки що не показує зуби: Олег Шинкаренко відбувся профілактичною бесідою. Можливо, у високій установі йому навіть запропонували на вибір каву або чай. 

С. У.

Спекотної липневої суботи, коли асфальтівка, як вода за катером, бралася брижами  під колесами автомобільного залізного  потоку, невеличкий, але дружний  гурт смолоскипівців вирішив і вирушив: вирішив, що доста уподібнюватися курчатам-гриль на розжареній пательні міста, а вирушив – «на волю, в пампаси». На роль «пампасів» одноголосно й патріотично обрали загадкову Атлантиду українських земель – легендарне Трипілля. (більше…)

Після того, як Президентом України став Віктор Янукович, жити в нашому інформаційному просторі стало зовсім нецікаво. Адже Янукович – людина передбачувана, всі й так знають: що б він не сказав, все одно нічого не буде. Але Віктор Федорович вміє це зробити дуже переконливо, і коли обіцяне не стається, то так і хочеться думати, що йому завадили великі державні справи. Жити в сучасній Україні і бути вільною від неї зараз дуже просто – просто не дивитися телевізор. А якщо ще й не читати газет, журналів та Інтернет-новин, то виникає відчуття, що країна просто рухається. Земля просто обертається. Люди просто живуть. Хто як уміє. Все втратило якийсь сенс. (більше…)

26 червня у Смолоскипі виступив музичний гурт Vivienne Mort (Вів’єн Морт). Свій стиль музиканти називають музичним сюрреалізмом. (більше…)

(більше…)

Колись пан Юрій Логуш, засновник проекту «Коронація слова», сказав, що буде найщасливішою людиною, якщо зможе посприяти народженню нових імен на зміну тим 223 письменникам Розстріляного відродження, які були знищені за сталінської влади. А співзасновниця та натхненниця конкурсу Тетяна Логуш підсумувала, що цей план майже реалізований: конкурс відкрив 187 імен. Днями у Києві відбулася ювілейна, десята, церемонія нагородження переможців конкурсу «Коронація слова». Десять років це дата, коли можна підбивати підсумки і робити оцінити: наскільки вийшло заплановане, що вийшло, якої якості… (більше…)

Перебіг останніх президентських виборів засвідчив принципову не­змін­ність маніпулятивних міфологем новітньої української історії. Попри всю різноманітність в оцінках результатів перегонів, у післявиборній аналітиці неважко було виокремити той традиційний набір стереотипних штампів, який визначає пропагандистське обличчя нашої політики протягом останніх майже двох десятиліть. Водночас зрозуміло, що всі ці недолугі банальності потребують якнайоперативнішого розвінчання, котре аж ніяк не може бути завданням одного невеликого публіцистичного допису. Тут варто лише вказати найбільш використовувані для «промивання мізків» тези.

Першою з них є заяложене ще з часів «зміни караулу» на Банковій у 1994 році твердження про нібито ледь не зразково «цивілізований» характер передачі влади і взагалі циркуляції еліт в Україні. Мовляв, подивіться – у сусідів танки по будівлях парламентів стріляють, суперників по виборах до в’язниць запроторюють, ну, на крайній випадок, меблі попередника з вікон резиденції викидають, а у нас все майже гламурно. Якщо й революція, то неодмінно «елегантна». При цьому майже повсякчас замовчується – свідомо чи ні – той очевидний факт, що важливішою за конкретні форми та методи політики завжди є її зміст і мета. Звісно, ще ніхто по-справжньому не спростував улюблений постулат гуманістів про те, що найблагородніша мета не варта жодного людського життя (а бодай і дитячої сльози). Однак, навіть найлакованіша зовні політика так само може бути спрямованою проти людей і, таким чином, бути нецивілізованою й антигуманною за своєю суттю. Позірна «миролюбність» часто веде як мінімум до невирішених проблем, а як максимум – до злочинних змов еліт, наслідком чого так само є загублені людські життя й долі. Брутальність у ставленні до опонен­тів і прагнення підняти країну з колін – якості цілком поєднувані, як і дипломатичність та зрада чи запроданство. Іншими словами, принциповим моментом насправді є не так «фасадні» взаємини між політичними суб’єктами, як чистота їхніх реальних стратегічних намірів.

З попереднім демагогічним уявленням найтіснішим чином пов’язаний міф про споконвічну «європейськість» України й українців (або принаймні вищу в порівнянні майже з усіма сусідами), якому також відводиться належне місце у відповідного штибу ЗМІ. Це взагалі є однією з найбільш небезпечних ілюзій сучасного українського суспільно-політичного дискурсу. Адже якщо «Європа» – це, насамперед, правова дисципліна, соціальна солідарність і, якщо можна так сказати, «державницький інстинкт», то все далеко не так однозначно, як може здаватися дилетантам від історії та політології. Водночас ті, хто не схильний оцінювати наше минуле й сьогодення по відверто лубочних виданнях і телепередачах, мають усвідомлювати, що ми зараз перебуваємо у кращому разі на самому лише початку свого європейського шляху. Західні стандарти життя для нас – це зовсім не те, що можна знайти десь у нетрях нашої минувшини і, ретельно обтерши від столітнього пилу, пред’явити приємно враженій «європейській спільноті». Наближення до масового за­своєння цих благ і надбань потребує щоденної праці від кожного й усіх разом – починаючи від найпростішої звички додержувати чистоти у громадських місцях. Та й із самою «демократією європей­ського зразка» не все однозначно: не забуваймо, принагідно, що Старий континент є колискою не лише ідей народо­владдя, але й усіх відомих в історії тоталітарних ідеологій. Відтак, чи не найголовніше для всіх нас нині – адекватно уявляти собі як місце теперішньої України в Європі, так і роль останньої у розвиткові людської цивілізації.

Нарешті, ще одне, на чому хотілося б зупинитися, – це вперте нав’язування сприйняття кожної чергової кампанії (а надто – президентської) як обов’язкового вибору між «більшим» та «меншим» злом. Причому, симптоматично, що така позиція вважається ознакою тверезого реалізму й узагалі «просунутості» – оскіль­ки «рупорні» агітбригади претендентів, певна річ, подають своїх патронів як абсолютне «добро» і «світло». Втім, насправді така «реалістична» спекуляція є не більш ніж пропагандистською наживкою для порівняно більш «розумного» виборця. На думку «політтехнологів», кожен, зрештою, мусить погодитися хоча б на «менше» зло, залишивши поза увагою той факт, що будь-яка бінарна опозиція вже сама по собі є маніпулятивною. Тим паче, що справжнє Зло завжди вміло грає у дві руки, рівноцінні за своєю ворожою для людини сутністю.

Тож будьмо пильними – і не тільки під час виборів. Не даваймо тримати себе за повних бовдурів за допомогою примі­тивних схем, ще й застосовуваних із найменшими матеріальними та інтелектуаль­ни­ми витратами з боку маніпуляторів.2

Можливо, день був таким (як-не-як, 9 березня — день народження Тараса Шевченка), але на відбірковому турі молодіжного всеукраїнського фестивалю читаної поезії «Молоде вино» від МБФ «Смолоскип» у харківській книгарні «Є» порівняно із минулим роком звучало набагато менше верлібрів. Натомість побільшало силабо-тоніки. (більше…)

(більше…)