Всі публікації автора: Смолоскип

27 січня у “Смолоскипі” відбувся третій ТІК. На цей раз темою обговорення став ненасильницький громадянський спротив. Письменник Анатолій Дністровий розповів про теорію партизанської боротьби у її широкому філософському розумінні, громадський активіст Андрій Юсов повідав про деякі практичні особливості застосування законного спротиву, а журналістка Олена Білозерська прочитала короткий майстер-клас про інформаційну підтримку акцій протесту. (більше…)

Видавництво «Смолоскип» презентувало унікальну енциклопедію антирадянського опору – „Рух опору в Україні: 1960–1990”.
(більше…)

Цього року Нобелівську премію миру отримав  китайський правозахисник та дисидент Лю Сяобо. Під час її вручення ми всі могли бачити у новинах пусте крісло, а на тлі – фото нобелянта, адже сам Лю Сяобо досі сидить у в’язниці. Багато хто замислився над парадоксами сучасного світу, зітхнув і мимоволі переключився на наступний, веселіший сюжет. Вочевидь, якби не Нобель, то широка українська громадськість ніколи б і не дізналися про якогось там китайця, що бореться за якість там права. А про тих, хто таких премій не отримує, дізнатися ще важче. Їх ніби дійсно не існує, вони неприємні і небажані серед «конформістів». А ще ж можна скерувати негативну інформацію так, щоб навіть близьке оточення почало ставитися до нонконформіста якщо не вороже, то з підозрою, щоб спрацював природний механізм відторгнення небезпеки: він інший, а значить буду триматися його осторонь. (більше…)

(більше…)

(більше…)

Згідно опитування, яке наш сайт проводив з 1 грудня по 17 січня, зимові плани відвідувачок і відвідувачів сайта “Смолоскипа” виявились наступними: 38 осіб (30,4%) вирішили подати власні твори на літературний конкурс “Смолоскипа”, 29 (23.2%) – перечитати усі видання з серії “Розстріляне Відродження”, і ще 5 людей (4%) хотіли вивчити напам’ять кілька віршів двотисячників-лауреатів “Смолоскипа”. Ми напрочуд раді, що діяльність нашого видавництва допомагає українцям цікаво і з користю проводити довгі зимові вечори! Удень 13 осіб (10,4%) планували кататись на санках і грати у сніжки, стільки ж – колядувати. Ще 27 осіб (21.6% від усіх опитаних) надали перевагу просто впасти у сплячку. Сподіваємось, внаслідок збільшення світлового дня вони прокинуться і разом з усіма решта візьмуть участь у нашому новому опитуванні – “Книжка року – 2010”!

„Нелегко складалося моє життя, але я зазнала розкоші спілкування людини з людиною, завжди вміла і вмію вбачати в людині іскорки справжнього − і цінувати їх над усе”

7 січня 2011 р. на 80 році життя померла Михайлина Хомівна Коцюбинська, одна із моральних авторитетів та інтелектуальних символів шістдесятництва.

Народилася М. Х. Коцюбинська, племінниця класика української літератури М. Коцюбинського, у Вінниці 18 грудня 1931 р. у меморіальному будинку родини письменника. Через декілька років переїхала до Чернігова, де її батьки створили Меморіальний музей Михайла Коцюбинського. „Все наше життя було невідокремленим від образу Коцюбинського, його творчості, його життя. Я виростала з якимось природним відчуттям всеприсутності Коцюбинського”, − згадувала Михайлина Хомівна. Назвали, до речі, Михайлину Хомівну теж у честь її дядька Михайла Коцюбинського.

У домі Коцюбинських панувала ідеальна атмосфера для становлення першокласного філолога. Цьому сприяли і часті зустрічі з Павлом Тичиною та іншими письменниками, і читання віршів, і занурення у світ квітів, які вирощував власноручно її батько Хома, директор музею М. Коцюбинського. „Коцюбинський і Тичина дали мені чуття слова, навчили мене дивитися на життя як на художній твір”, − писала вона згодом.

А далі було стрімке професійне зростання: закінчила філологічний факультет Київського держуніверситету, блискуче та швидко захистила дисертацію. Згодом отримала цікаву та творчу роботу в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, написала й видала першу книгу „Література як мистецтво слова”. Літературно-критичний доробок М.Х. Коцюбинської того часу є типовим зразком літературознавства 1960-х років. Її статті й есеї звернені передусім до слова, до поетики й образності. „Я до всього доходила через категорії моралі й естетики”, − згадувала Михайлина Хомівна. В її доробку того часу було багато статей про Т. Шевченка, які хоч і відповідали духові епохи з усіма необхідними посиланнями-цитатами на класиків марксизму-ленінізму, як вона пізніше зазначала, зробленими на вимогу дня. Але вже тоді їх високо оцінив Юрій Луцький: „Ви були перші для мене, що писали про Шевченка так, що я міг Вас читати серед радянської сірятини”. А знаний філолог, керівник дисертаційної роботи, академік Олександр Білецький зауважив: „Милуюся вашим зростанням і дуже шкодую, що, роз’єднані часом і умовами, ми не можемо працювати спільно. Мій шлях кінчається − Ваш починається, і починається добре… Хвилююся, думаючи, що Ви могли б створити, якщо б жили хоча б у більш-менш нормальних умовах! Та вони будуть!”. Михайлина Хомівна могла зробити блискучу наукову кар’єру, але вибрала для себе важливіше − відданість моральним переконанням та „прямостояння”, за висловом її побратима В. Стуса, який вона часто повторювала. Вона назавжди залишиться лише кандидатом філологічних наук, хоча знання, ерудиція, характер й працелюбність її варті десятків академіків і докторів наук.

XX з’їзд КПРС приголомшив − виявилося, що М. Х. Коцюбинська надто багато чого ще не знала про справжню радянську дійсність. Величезний вплив на неї після цього мали Євген Сверстюк, Іван Світличний,  Василь Стус, Григорій Кочур, Борис Антонечко-Давидович, Алла Горська та інші шістдесятники, об’єднані довкола Клубу творчої молоді. Саме вони й допомогли їй з „правовірної радянської людини” з блискучим майбутнім стати одним із рушіїв інтелектуального руху шістдесятників. „Моє друге, духовне народження пов’язане з середовищем шістдесятників”, − писала Михайлина Хомівна. Їй довелося переробляти себе і вчитися бачити життя інакше, не ідеально-довірливо, а критично й раціонально.

Першим публічним виявом громадянської позиції був протест під час перегляду фільму С.Параджанова “Тіні забутих предків” проти арештів 1965 р. серед української інтелігенції, зокрема й її близьких друзів. Після цього „демаршу” − виключення в 1966 р. з партії, відмова публікувати будь-які наукові статті, навіть праці про творчість Т.Шевченка і, нарешті, звільнення в 1968 р. з Інституту літератури. М. Х. Коцюбинська протягом тривалого часу ніде не могла влаштуватись на роботу. І тільки після прохання знайомої канадської комуністки її прийняли на роботу у видавництві “Вища школа”, яке тоді тільки створювалося. У цьому видавництві блискучий науковець, якому сам академік О. Білецький пророкував стрімку кар’єру, Михайлина Хомівна й пропрацювала рядовим редактором цілих 18 років аж до 1986 р. Протягом цих років влада не пропустила у друк жодної її наукової праці. Отака плата за „прямостояння”, бажання залишатися собою і бути вірною своїм переконанням.

Але протягом усіх цих довгих років внутрішньої професійної еміграції вона була надзвичайно активною у громадському русі: була членом КТМ, виступала на літературних вечорах, виготовляла та поширювала самвидав, допомагала родинам заарештованих та репресованих дисидентів, виступала публічно на їхній захист, писала та підписувала власним іменем (без жодних псевдонімів) листи-протести, петиції та вимагала звільнення дисидентів з тюрем, на що тоді теж потрібно було мати неабияку мужність.

Попри свою активну культурну й громадську діяльність, М.Х. Коцюбинська не вважала себе дисиденткою, бо, на її думку, дисиденти завжди мислять політично, тоді як вона сама до всього доходила тільки через мистецтво й певні етичні критерії.

1972 р. під час другої хвилі арештів української інтелігенції протягом кількох місяців її регулярно викликали на допити в КДБ, проводили обшуки, вилучали з редакцій вже готові публікації. На допитах вона трималася рівно й гідно, не даючи себе зламати. Поставивши метою дискредитувати рух шістдесятників, КДБ домагався публічного каяття М.Х. Коцюбинської, але вона не здалася. КДБ навіть шантажував її тим, що відберуть її дитину Таню у дитячий будинок, але вона вистояла. Якось в одному з інтерв’ю її запитали, чи в той час її прізвище допомагало їй чи навпаки ускладнювало життя. Михайлина Хомівна сказала: „Знаєте, важко однозначно відповісти на це запитання. З одного боку, ускладнювало, ясна річ, − надто пильна увага, нікуди не сховатися. Спробуй, наприклад, з таким прізвищем влаштуватися на якусь непомітну „заробіткову” роботу після того, як тебе вигнано з академічного храму науки… Та й нескінченні нотації у відомих інстанціях з приводу мого „паплюження славного імені”… Часто згадую, як у 70-ті роки під час виховних розмов у КДБ мені ставили за приклад „сина класика грузинської літератури” Звіада Гамсахурдіа та й онуку Івана Франка Зіновію, які саме тоді покаялися по телебаченню і в пресі… Та водночас прізвище подекуди й допомагало. Гадаю, саме воно врятувало мене від арешту. До такого прізвища потрібні були хоч сяк-так вагомі факти „ворожої діяльності”. Тому в моєму випадку обмежилися адміністративними репресіями, забороною друкуватися, цькуванням у пресі тощо. Загалом я завжди дуже гостро відчувала „тягар” імені і твердо знала, що не повинна зганьбити його”.

Народжена в інтелігентній родині, вона все життя гідно несла інтелігентність, або, кажучи словами Є. Сверстюка, „коцюбинськість”, зберігаючи при цьому не тільки високість духу, а й людську простоту, толерантність та відкритість у спілкуванні, готовність почути й зрозуміти іншого і − що важливо − повагу до чужої індивідуальності.

Після 1987 р. М.Х. Коцюбинська активно повернулася в літературу. 1990 р. вийшла друком, написана ще в кінці 1960-х, монографія “Етюди про поетику Шевченка”, було опубліковано цілу низку літературно-критичних статей. До останнього часу вона працювала в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. У 1999 р. вона разом із творчим колективом закінчила свою чи не найвагомішу працю − видання багатотомного наукового зібрання творів Василя Стуса у 9 книгах. „Усе моє життя − з негараздами, сумнівами і болями, розчаруваннями і сподіваннями − все для мене освітлене оцією працею”, − згадувала Михайлина Хомівна.

Останні роки М.Х. Коцюбинська активно працювала у видавничій справі як упорядник, редактор, автор статей, передмов та післямов, була членом редакційної ради альманаху „Молода нація” та інших видань, була постійним учасником наукових конференцій та радо виступала з публічними лекціями у багатьох університетах України. Останні роки особливо її цікавила епістолярна література − листи письменників та художників, які вона з любов’ю описувала та досліджувала, а згодом видала чудову розвідку „Зафіксоване і нетлінне”.

Варто наголосити, що М.Х. Коцюбинська має й багато вдячних учнів, що за її допомоги як наукового керівника було захищено декілька дисертацій та написано багато важливих статей та книг з історії української літератури ХХ століття. У 2005 році двототомник її праць „Мої обрії” було відзначено Національною премією ім. Т. Шевченка. Михайлина Коцюбинська − лауреат премій ім. акад. О. Білецького, В. Стуса, О. Теліги, премії Фундації ім. Антоновичів (США), а також удостоєна звання „Заслужений діяч науки і культури України”.

Останні 20 років Михайлина Хомівна дуже тісно співпрацювала з видавництвом „Смолоскип”. Вона радо відгукувалася на будь-які наші пропозиції: чи то зустрітися з творчою молоддю на Ірпінських семінарах, чи то фахово допомогти, зокрема у таких вагомих проектах, як десятитомне видання творів В. Чорновола чи науковому редагуванні книги О. Обертаса „Український самвидав: літературна критика та публіцистика (1960-і – початок 1970-х років)”.

„Коли оглядаюся на пройдений шлях, згадую своїх друзів-побратимів і посестер, дуже чітко усвідомлюю, що нас усіх об’єднував у житті примат духу, добрий ідеалізм, віра в людську чистоту і в ідеали”, − згадувала не раз М.Х. Коцюбинська. Важливо відзначити, що при всій складності життя та незважаючи на тривалу хворобу, Михайлина Хомівна завжди залишалася стовідсотковим оптимістом, багато працювала та мала мудрий розважливо-філософський підхід до життя. „Попри все я вдячна долі!”, − не раз говорила вона.

Від нас відійшла у вічність Велика Людина, Великий Вчитель і найкраще, що ми всі можемо зробити, вшановуючи її світлу пам’ять, це слідувати тим моральним законам, які вона так шанувала, та продовжувати вірити „в людську чистоту та ідеали” у наш, часом, цинічний світ.

Олесь Обертас та колектив видавництва „Смолоскип”.

(більше…)

У Києві під час роботи ярмарку  “Медвін: Книжковий Миколай” відбулося  нагородження переможців всеукраїнського  рейтингу “Книжка Року 2010”. (більше…)

Толока –  місце, де за визначенням можна щось вимолоти, досягти якогось результату (тим паче, якщо це будуть робити інтелектуали). Саме тому так називається клуб –  “Толока інтелектуалів країни”  – “Тік”, який відтепер буде щомісяця (може, частіше) збиратися в приміщенні Міжнародного благодійного фонду “Смолоскип” під керівництвом відомого громадського діяча і письменника Сергія Пантюка.
(більше…)