Всі публікації автора: Смолоскип

8-10 жовтня у Харкові  відбувся літературний  фестиваль „Бочка”.  Його провело однойменне  літературне угрупування,  а одним з організаторів  виступив „Смолоскип”.  Серед учасників  триденного дійства  були лауреати  „смолоскипівського” літературного конкурсу Богдан-Олег Горобчук, Олег Коцарев, Дмитро Лазуткін, Микола Леонович, Таня-Марія Литвинюк, Юлія Стахівська, Роман Трифонов та Ганна Яновська. (більше…)

(більше…)

7 –  10 жовтня у Кам’янці-Подільському  на базі відпочинку «Чайка» відбувся  перший  Семінар  актуальногодосвіду  (САД),організований видавництвом “Смолоскип”. Упродовж 4 днів близько  20 учасників з різних куточків  України, ділилися, наболілими проблемами, міркуючи й над тим, як можна їх вирішити. Географія нашого САДу поширилася від Чернівців, через Львів, Кам’янець, Вінницю, до Києва і далі на схід через Полтаву, Суми, Харків аж до Луганська й Донецька, а на півдні сягнула Севастополя; а ось коло проблем, котрі цікавили учасників семінару, як з’ясувалося, практично однакове. Звісно, питань було більше, ніж відповідей, бо ніхто з молодих людей до 30 не має ані такої влади, ані таких грошей, щоб тут же почати вирішувати проблеми за свій кошт, як це роблять народні депутати з телешоу “Без мандата”. Проте часто постановка проблеми та її обдумування – це ледь не пів дороги до вирішення, надто тоді, коли поруч знайдеться ще хтось, хто принаймні знає, з чого почати.

Інтрига з’явилася вже першого дня. З-поміж цікавих досвідів, якими пообіцяли при потребі поділитися учасники, робота над створенням партійного осередку й партійної газети, створення громадської організації і робота в ній, досвід праці в органах місцевого самоврядування і навіть організація літературного фестивалю (для цього, як з’ясувалося, зовсім необов’язково, а то й шкідливо, бути поетом).

Того  ж дня директор видавництва Ростислав  Семків ознайомив учасників з  історією створення та успіху “Смолоскипа”, що починався на еміграції у 50-х роках минулого століття. “Смолоскип” був створений українськими студентами у Франції, а сьогодні є одним з найкращих українських видавництв, організатором літературного конкурсу та різноманітних молодіжних заходів.

Другого дня робота семінару була ще більш інтенсивною. Провели три масштабні презентації: “Графіті: міська війна знаків” (Р. Семків), “Посткомуністичні трансформації українського культурного простору” (О. Синицька, А. Третяк) та “Сексизм української реклами” (Т. Злобіна), кожна з яких викликала жваве обговорення, а останні дві ще й виявилися “на злобу дня” з огляду на неорадянську, а часто й сексистську риторику чинної влади й засилля реклами на зразок білбордів з двозначним гаслом “Даю в розстрочку до 15 разів”, котрими обвішаний увесь Київ. Але найширше коло проблем того дня окреслили підчас мозкового штурму “Сучасна українська молодь: середовище і його проблеми”, коли учасники ділилися якраз актуальним досвідом. Звісно, на перше місце, “успішно” вийшла проблема житла, а звідси, неможливість планувати сім’ю тощо, але далі говорили й про речі, на перший погляд, менш нагальні як-от про відсутність якісного культурного продукту, пошуки власної ідентичності тощо. Несподіваним і дуже неприємним сигналом зазвучала також тема свавілля міліції щодо молоді.

Третій  день розпочався з круглого столу “Українські місцеві громади: стан справ” (О. Гладких) і дотичним до нього мозковим штурмом “Проблеми сучасного міського самоврядування”. Основні обговорені проблеми добре  відомі кожному: дороги, ЖКГ, сміття – те, про що “товчуть” на кожному кроці. Але коли заговорили про вплив громади на місцеву владу для їх вирішення, то з’ясували чи не причину всіх зол – пасивність цієї ж громади, інакше кажучи “моя хата скраю”. Зрештою зійшлися на тому, що вирішення часто доволі простих проблем на місцевому рівні – добрий спосіб зробити старт у політиці, зокрема, для молодої людини, оскільки вимагає не так коштів, як організаційних навків і бажання.

Останнього дня учасники зосередилися на питані розвитку самого семінару (мозковий штурм “Майбутнє САД: ідеї та їх втілення”), адже мало просто сісти в гарній компанії й поговорити про життя; якщо проблеми є – їх треба вирішувати.

Запитаєте: що ж потрібно, щоб долучитися до нової ініціативи “Смолоскипа”, як потрапити в САД? Перш за все, варто мати досвід, і то не який-будь, а такий, що міг би бути цікавим, а головне – придатися іншим. Далі слід потрапити на Семінар творчої молоді у Ірпені (що треба зробити для цього, думаю, всі давно знають). Там же доведеться не тільки слухати геніальні вірші молодих українських поетів, але й брати активну участь у політичній грі, дискусіях, зустрічах і таке інше. Якщо ви все це виконали та добре зарекомендували себе упродовж двох-трьох таких семінарів, чекайте – вам зателефонують… Схема, можливо, не така вже й проста, але ефективна: у САД потрапили активні молоді люди з доброю мотивацією, сповнені рішучості змінювати життя довкола себе на краще. Отже, ґрунт підготовано — чекатимемо перших паростків.

Учасники САДу: перший ряд — Катерина Кононюк (Донецьк), Марина Маркова (Луганськ), Альона Савченко (Харків), Олександр Буліч (Чернівці), Станіслав Чутківський (Чернівці/Львів); другий — Олена Синицька, Анна Третяк, Ростислав Семків (усі — Київ), Руслан Єгоров (Луганськ), Михайло Селіванов (Чернівці), Віталій Галінський (Кам’янець-Подільський); третій — Артем Лазаренко (Кам’янець-Подільський), Олександр Кривець (Суми), Руслан Голубіцький (Кам’янець-Подільський).

Хоч Форум видавців у Львові й почався, згідно з програмою, 15 вересня, пропонуючи заходи на будь-який колір і смак, проте найбільша смакота для книголюбів, митців та просто всіх, хто опинився у культурній столиці України, починалася в п’ятницю. І тут уже виникало бажання розірватися – точніше до таких думок підштовхували 15 сторінок роздруківки програми форуму лише на 17 вересня, які з самого ранку відчутно давали зрозуміти вагомість дня, як мінімум, плечам під наплічником. Здавалося, творчі натовпи взагалі не сплять і вже о дев’ятій ранку залюбки роздають автографи й обнімаються з шанувальниками. Цей день форуму відзначався помітними заходами: презентація важливої з точки зору встановлення історичної правди книжки «Особые папки» Сталіна і Молотова про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні у 1944-1948 рр. Збірник документів», вечір пам’яті  Олеся Ульяненка, презентація першого Повного 17-томного видання творів і листів Миколи Гоголя, прес-конференція та авторська зустріч з Guest Star форуму, відомим польським письменником Янушем Леоном Вишневським, та презентація перекладених українською його книжок «Самотність у мережі» та «Аритмія почуттів».  Також презентувалися дві доволі цікаві антології: третя книга проекту «Казуси від вельми цікавих людей» «Аметистовий жмуток казусів», а також книжка «Сновиди: сни українських письменників», презентація якої перетворилася на суцільне спільне сновидіння. Безкоштовний масаж усього тіла, завдяки шаленому натовпу, можна було отримати в холі філармонії перед творчим вечором Оксани Забужко, який затягнувся ледь не до півночі. До слова, авторка через день святкувала свій ювілей.

Наймасштабніша літературна подія в Україні, що включена до Франкфуртського календаря найважливіших міжнародних книжкових подій світу, цьогоріч «окупувала» ще більше закладів міста: тепер під владою книжки перебували не лише бібліотеки, галереї, театри тощо, а й численні кав’ярні. У рамках форуму відбувся книжковий ярмарок, V Міжнародний літературний фестиваль із акцією “Ніч поезії та музики нон-стоп”, а також бізнес-форум, благодійні та мистецькі акції, презентації нових книжок, знайомство читачів з авторами та численні автограф-сесії.

Проте однією з найбільш очікуваних подій стало нагородження переможців Всеукраїнського конкурсу «Найкраща книга Форуму видавців-2010». Гран-прі завоювала книжка Галини Тихобаєвої та Ірини Криворучки «Соломія Крушельницька. Міста і слава» (видавництво «Апріорі»), а серед найкращих книжок форуму тішив око «свіжачок» «Рух опору в Україні: 1960–1990. Енциклопедичний довідник» (видавництво «Смолоскип»). Ця книга була відзначена і Міжнародним благодійним фондом „Україна 3000”. Видавництво «Смолоскип» отримало ще одну нагороду на конкурсі – спеціальну відзнаку Малого журі літературознавців здобула монографія Людмили Тарнашинської  «Українське шістдесятництво: Профілі на тлі покоління», видана 2010 року.

Власне, ці дві книжки, а також антологія «Поети Празької школи: Срібні сурми» головно обговорювалися на презентації  «Від «Щоденника» В. Винниченка до «Енциклопедії руху опору». Директор видавництва Ростислав Семків поділився видавничими планами: найближчим часом готуються до друку вибрані твори Миколи Куліша, Остапа Вишні, Миколи Хвильового, Євгена Плужника, Богдана-Ігоря Антонича. Несподівано посеред відеопрезентації підвела техніка – відмовив проектор, тож  довелося перейти до обговорення виконаної роботи безпосередньо з її виконавцями. На презентації виступили професор Микола Ільницький (ЛНУ ім. І. Франка), професор Сергій Гальченко (Інститут літератури НАН України), дослідник правозахисного руху Юрій Зайцев, а також учасник правозахисного руху Іван Гель.

Розповідаючи про роботу над антологією «Поети Празької школи: Срібні сурми», Микола Ільницький звернув увагу на значення явища поетів Празької школи, яке охоплювало не лише тексти, а й середовище, а також створювало резонанс: «Явище мало заповнити свідомість людей, багато з яких брали участь у визвольних змаганнях. Празька школа долала настрій розпачу, твори її авторів – відлуння визвольних змагань і підготовка до нових битв». Тему продовжив Юрій Зайцев, щоправда, говорячи вже про рух опору в 1960-1980 роках. «Книжка «Рух опору в Україні: 1960–1990. Енциклопедичний довідник» – вагома річ, яка вперше сконденсувала такий масив інформації про дисидентський рух в Україні – 3 тисячі імен! – захоплюється дослідник. – Це не рух одинаків, а потужний народний рух!» У залі був присутній один із учасників цього руху Іван Гель, який проблему відсталості держави вбачає у небажанні дослідження історичних джерел, які є такими важливими для державотворення нині. І він, напевно, мав рацію, адже на презентацію завітали переважно люди старшого віку, які зіткнулися з подіями 1960-1990 років безпосередньо і які хочуть відстояти історичну правду, тож не дивно, що представлені примірники книжок розібрали ще до закінчення презентації. Натомість молоді було, на жаль, значно менше.

Цього ж дня відбулися читання лауреатів премії «Смолоскипу», на які проте не змогли потрапити всі охочі. І перешкоду створив зовсім не дощ, а самі львівські організатори, які не зауважили, що у різних програмах форуму вказано різні адреси місця проведення читань. Перебравши варіанти відділу «бібліотека» кав’ярні «Дім легенд» та Бібліотеки ім. Стефаника, намоклі поети та вже нечисленна, в основному «своя» публіка зібралися в Науковій бібліотеці ЛНУ ім. Франка. У читаннях взяли участь Богдан-Олег Горобчук, Оксана Васьків, Олег Коцарев, Юлія-Ванда Мусаковська, Олена Степаненко, Ярослав Гадзінський, Дана Кваша, Таня-Марія Литвинюк, Сергій Прилуцький. Дещо пізніше долучился Ірина Шувалова, яка через застуду не змогла взяти участь у недільній акції «Чоловічий смолоскип для прекрасних дам»: «Не була, бо саме тоді, в п’ятницю, коли бігали з приміщення до приміщення під дощем, капітально застудилася». А дехто із зазначених у програмі й зовсім не потрапив на свій власний виступ. Що ж, організація бажає кращого, коли зважити ще й той факт, що перед самим форумом відбувалися зміни у програмі щодо заходів учасників загалом та «Смолоскипа» зокрема. Лишається сподіватися, що далі буде. І буде краще.

Хотілось би відзначити ще один „форумний” проект, до якого певною мірою долучився „Смолоскип”. Це слем-турнір „Жива вода”, котрий відбувався у кнайпі „Лівий берег”, що в підвалі Львівської опери (назва вочевидь нагадує львів’янами і гостям міста, як колись на цьому місці, нинішньому проспекті Свободи, несла свої води річка Полтва). Цей турнір вирізнявся зі звичних змагань тим, що оцінювали поетів не за допомогою балів чи вигуків, а, так би мовити, фінансово: після виступу кожного учасника серед глядачів проносили капелюх, і хто хотів, міг кинути в нього стільки грошей, скільки заслужив цей поет. Участь у слемі взяли українці Артем Полежака, Павло Коробчук, Ілля Стронговський, Світлана Поваляєва, Андрій Любка, білорус Сергій Прилуцький та росіяни Данило Файзов, Микола Звягінцев, Юрій Гуголєв, Аркадій Штипель. Приємно, що переможцем із великим відривом став Павло Коробчук, лауреат „смолоскпиівського” літературного конкурсу та автор книжки „Натщенебо”.

(більше…)

(більше…)

У четвер 29 липня, після засідання  кіноклубу, що відбувається у будинку “Смолоскипа” двічі на місяць, до його керівника, письменника та журналіста Олега Шинкаренка, підійшли троє молодиків, котрі відрекомендувалися працівниками Служби Безпеки України і запросили його на розмову, пов’язану з окремими висловлюваннями, що їх Олег виклав у своєму “живому журналі” – інтернет-щоденнику, який тепер веде мало не кожна друга молода людина.

Сама ж розмова відбулася наступного дня, у п’ятницю. Шинкаренку пояснили, що влада не збирається толерувати образливі висловлювання на адресу гаранта Конституції та його соратників; відтак, з Олега взяли розписку, що подібні інсинуації він припинить і відпустили з миром. Цей, ніби й епізодичний, випадок одразу ж став відомим на всю країну, потрапив у стрічки новин й навіть у програму BBC. Втім, історія, вочевидь, і справді повчальна – тож можемо зробити певні висновки.

Найперше, влада, як бачимо, вирішила довести, що жарти закінчилися і толерувати неповагу до себе вона більше не буде. Жартувати з людьми влади взагалі  справа марна: спробуйте тільки пожартувати з міліціонером на вулиці чи митником на кордоні – й ви переконаєтеся: почуття гумору в людини «при виконанні» або відсутнє, або вкрай специфічне. Що вже казати, коли “жарти” (а саме так кваліфікує свої висловлювання винуватець всезагальної уваги) стосуються глави держави чи когось із його оточення. Тож формально представники СБУ діяли повністю в рамках закону, адже, уявімо, навіть якби нам із вами побажали в чиємусь мережевому щоденнику, м’яко кажучи, “поганого здоров’я”, ми би теж засмутилися, а найбільш вразливі, можливо, навіть звернулися би до суду. Проте тут-таки й напрошується перший висновок: виклик Шинкаренка до СБУ є точкою завершення нашого романтичного ставлення до інтернету як до території абсолютної свободи, де дозволено все. Вже не дозволено – нас читають.

Далі  напрошуються ще два висновки, котрі, втім, ми поки ще не можемо зробити, адже відповідь на подібні питання  дасть хіба майбутнє й ті події, котрі  в ньому можуть розгортатися. Де тепер пролягатиме межа між публічним і приватним? Після випадку з Шинкаренком зрозуміло, що інтернет-щоденники до сфери приватного більше не належать; їх трактовано не як “записи для себе та друзів”, а як джерело інформації, котрим вони, фактично, і є. Але чи влада на цьому зупиниться? Існують іще й інші території, котрі (поки що?) не цензуровано: розмови “на кухні”, телефонні дзвінки, смс, врешті, архаїчні писані щоденники, котрі найбільш сентиментальні зав’язують у папочку і вкладають на дно шухляд. Розвинуті тоталітарні режими такі вияви приватного у спокої не залишають. Цікаво, куди ж сягне погляд наших вітчизняних цензорів за рік-два? Можливо, Орвелл помилився й у назві роману мало стояти “2014”?

Інший незроблений висновок стосувався би меж культурності / брутальності вислову, котрі покладають тепер працівники спецслужб. Чи не почнуть прирівнювати найближчим часом будь-які гострі висловлювання на адресу влади до лайки, а далі до спроб повалення чинного уряду і, відтак, до державної зради? Словом, тепер, пишучи щось в інтернеті, доведеться добряче подумати: адже серед наших читачів, як бачимо, з’явилися читачі професійно прискіпливі.

Врешті, напрошуються і практичні висновки: хочеш лаяти владу – подбай про власну невидимість. Інтернет не є, як дехто думає, повністю анонімною територією: знати ІР-адресу чийогось комп’ютера – це все одно, що знати адресу домашню. Тому одне з двох: або ми “виходимо в ефір” із безликих терміналів у інтернет-клубах і пишемо під псевдонімами, або… не дивуємося, коли до нас прийдуть.

У кожному разі, бачимо, що діапазон свободи слова звужують. Уже хтось ззовні, а не ми самі, визначає рамки наших  пристойності та адекватності. А наявність  рамок одразу ж тягне закономірне  питання: що робити з тими, хто у  вказані межі вкладатися не захоче? Тобто куди їх – дисидентів? Влада поки що не показує зуби: Олег Шинкаренко відбувся профілактичною бесідою. Можливо, у високій установі йому навіть запропонували на вибір каву або чай. 

С. У.

Спекотної липневої суботи, коли асфальтівка, як вода за катером, бралася брижами  під колесами автомобільного залізного  потоку, невеличкий, але дружний  гурт смолоскипівців вирішив і вирушив: вирішив, що доста уподібнюватися курчатам-гриль на розжареній пательні міста, а вирушив – «на волю, в пампаси». На роль «пампасів» одноголосно й патріотично обрали загадкову Атлантиду українських земель – легендарне Трипілля. (більше…)

Після того, як Президентом України став Віктор Янукович, жити в нашому інформаційному просторі стало зовсім нецікаво. Адже Янукович – людина передбачувана, всі й так знають: що б він не сказав, все одно нічого не буде. Але Віктор Федорович вміє це зробити дуже переконливо, і коли обіцяне не стається, то так і хочеться думати, що йому завадили великі державні справи. Жити в сучасній Україні і бути вільною від неї зараз дуже просто – просто не дивитися телевізор. А якщо ще й не читати газет, журналів та Інтернет-новин, то виникає відчуття, що країна просто рухається. Земля просто обертається. Люди просто живуть. Хто як уміє. Все втратило якийсь сенс. (більше…)