Всі публікації автора: Смолоскип

“(…) діти плачуть

мряв мряв

починається плавлений сир

Антон Полунін – поет, перекладач, музикант, перформер. Автор поетичних книжок UNBRA, «Ходити і говорити», «Антитентура», «Does Marsellus Wallace look like a bitch?».

Журі літературного конкурсу видавництва “Смолоскип” продовжує працювати в умовах російської агресії (це, звісно, позначилося на темпах, за що ми перепрошуємо). Результати цьогорічного конкурсу ми плануємо оголосити на День української писемності та мови 9 листопада.

До речі, в нашому журі поповнення – до нього долучилася поетка і журналістка Олена Гусейнова.
Також ми раді розпочати прийом рукописів на новий літературний конкурс. Усі умови дивіться на нашому сайті: www.smoloskyp.org.ua.

Бажаємо всім натхнення, перемоги, миру!

Більше новин в нашому Телеграм каналі: https://t.me/smoloskypenco

…і сушені очі горобини
розбризкані обабіч вулиці
і обведені білою крейдою кроки на майданчику
розпливаються розмиваються
ніби місце злочину проти дитинства
можна відмити осіннім дощем
ніби заглядаючи в кінець книжки
ще не знаєш
що аркуш з відповідями
вир-ва-но

і так красиво дзвенить
голова яка передчуває погоду
небо якому підшукують епітети
так красиво дзвенить
відлітання відлітання відлітання

*  *  *

розмалювали вікна в актовій залі
щоб дітям було радісно
щоб діти не відчували
як кінчається кисень

катався туди-сюди
стереозвук гавкоту
потім тріснув зелений
виплюнув кавунну душу
розкидав насіння
чорне по сірому

а світло скінчилось раніше
сонце прийшло п’яне
сіло посеред столу
почервоніло
і відвернулося

і чого всі так довго
і стоять на зупинці
і чекають зрячих
щоб відвели додому

*  *  *

підшкірні мурахи
що люблять Йоганна Себастьяна
цього старого підсліпуватого контрабандиста
що перевіз через найміцніший кордон
тонни любові
сипучої рідкої тягучої мов нуга
з домішками чорних скоцюрблених пауз
я знаю
де ваш мурашник

жуки-пожежники
в костюмах супергероїв
зчепленці по двоє й троє —
жертви дитячих експериментів
проповідники дистильованої весняної любові —
я знаю
що ви робите в моїй голові

сьогодні моє серце прокинулось сонечком
божою дійною корівкою
порахуй цятки на його крилах
не жахайся
все-бо добіжить кінця:
музика що обертає наш світ
хрущі що гудуть у траві
сміх лопотливого листя
на якому мурахи випасатимуть тлю

напівсліпий музикант
лише розставить акценти
підчистить партії
й задоволено всміхнеться
складаючи наші партитури
до величезного нотного архіву

і по двохсотрічнім забутті
хтось розгорне дрібно поцятковані аркуші
а там ми
взялися за руки:
я вхопила за горло
рожеву ноту півонії
ти обережно виймаєш
комашинку паузи з мого волосся

і місто розпрямляється
після довгого сну в незручній позі
і дрібні мурахи біжать
по сірому асфальту
його затерплих рук

*   *   *

еСеСеСеРце
моя прабабуся добре вміла співати
найбільше любила про Галю й сосну
(в Росії теж знали таку пісню)
я досі шукаю її голос
у себе всередині
і дивуюсь
коли знаходжу порожню пляшку

у мого дідуся в грудях
билося два серця:
одне з них — еСеСеСеРце —
одного разу не витримало
понабудували якихось кордонів
то й діти рідко приїжджають
щоліта щотихіше жалівся він
а я здогадувалася
що кордони тут ні до чого
та нудьгуючи подумувала
що карламаркса —
то велике волохате чудовисько
тому не дивно
що школу побудували на її вулиці

мій батько спорожнив багато пляшок
але безодня так і не загоїлась
ні зовні ні зсередини
коли він засинав
навіть під вішаком в коридорі
усі були щасливі
а я нишком пробувала розбудити лихо
поки воно тихе
і звідтоді добре цього ремесла навчилася

але вони всі пішли
тільки мама дивиться у фейсбучне віконечко
як ми жбурляємо вогняні пляшки
крижані слова
і розкуйовджені клубочки сердець
з усієї можливої зброї гатимо в чорну безодню
і нам здається що вона починає гоїтися
а насправді може
рахітичні примари
по тонкій кризі ковзають
і грають у хокей порожньою пляшкою
і не сліди на воді —
лише пунктири —
лінії розмежування
на контурній карті майбутнього

*  *   *

буде як буде

хай буде як буде
пошли мені Господи в іншім житті
теплу собачу буду
теплу собачу душу

Авель на вилах
у повному оці місяця
ніжною квіткою
загасив вогні
в запалених легенях планети

ніч яка господи
всі тенета
розплелися мов коси русалок
з самого дна
підіймаються простягають руки
голосять
прощають змученим усе

зірка котиться
гілочкою плакучої верби
обіцяє що новий день
ще буде

тому що далеко і високо
олені чорнизну небес питимуть
з нічних озер питимуть
і чорнизна — висохне
і потому — потоне
тонка тінь
отруєних дерев
подібних на роги
і поросте простір
будяками буднів

буде як буде
тоді пошли мені Господи
теплу собачу душу
яку хочеться видихати
випльовувати
струшувати
навесні
виючи у витекле око місяця

*   *   *

день який промине
ніч яка промине
біль який промине
я яка промину

наче вранішній сон
наче зморшка води
нетутешня гроза
із порожнім відром

тричі плюнь та іди
все насправді не так
передбачена путь
перехрещена тінь

родимки на вікні
від сліпого дощу
дощ іде не про нас
дощ іде про своє

…
всує згаданий Бог
набирається сил
бійся вір і проси
бийся вір і проси

Придбати книжку за видавничою ціною ви можете в нашій книгарні на Межигірській, 21, або ЗАМОВИТИ В ІНТЕРНЕТ-КНИГАРНІ СМОЛОСКИПА

Придбати книжку за видавничою ціною ви можете в нашій книгарні на Межигірській, 21, або ЗАМОВИТИ В ІНТЕРНЕТ-КНИГАРНІ СМОЛОСКИПА

Умови Акції

1. Акція проводиться
   3 грудня 2021 р. на сайті інтернет-книгарні «Смолоскип і компанія»: smoloskyp.com.ua з 00:01 до 23:59 год.
2. Упродовж Акції надається знижка 30% на книжки видавництва «Смолоскип», видані у 2020-2021 роках і 50% на книжки, видані до 2019 року включно. Окрім видань: Микола Хвильовий «Повне зібрання творів у 5 тт.»; Леся Українка «Повне зібрання творів у 14 томах»; Єлизавета Жарікова «Мурахи Йоганна Себастьяна», Кравченко Віктор «Я вибрав свободу».
3. Книжки відпускаються за зниженою ціною у межах наявності на складі видавництва.
4. Усі книжки, замовлені під час Акції на сайті інтернет-книгарні «Смолоскип і Компанія»: smoloskyp.com.ua доставляються тільки через «Нову пошту» чи «Укрпошту». Опція самовивозу на період Акції недоступна.
5. Усі книжки, замовлені під час Акції на сайті інтернет-книгарні «Смолоскип і Компанія»: smoloskyp.com.ua будуть надіслані замовникам у період з 6 по 17 грудня 2021 р.
6. Замовлення доставляються коштом покупців. Замовлення понад 1000 грн доставляються безкоштовно по Україні (на відділення «Нової пошти» чи «Укрпошти», без адресної доставки).

25 листопада о 19 годині видавництво “Смолоскип” запрошує на онлайн-презентацію детективного роману Ольги Волинської “Любов за гріш”.

Зникнення дівчини в одному українському місті дає старт розслідуванню, за яке береться амбітна молода журналістка. У цьому розслідуванні їй доведеться відкрити чимало таємниць, стати ворогом сильних і небезпечних людей. Чи впорається вона?  

Модерує презентацію літературознавець, директор видавництва “Смолоскип” Ростислав Семків.

Ольга Волинська – журналістка, письменниця, лауреатка літературного конкурсу видавництва “Смолоскип”

Придбати книжку за видавничою ціною ви можете в нашій книгарні на Межигірській, 21, або ЗАМОВИТИ В ІНТЕРНЕТ-КНИГАРНІ СМОЛОСКИПА

Вантажівка кудись приїхала та зупинилася.

З кабіни почулося добірне матюччя: водій проходив контрольний пункт. Після чого ми покотилися далі – вже дуже-дуже повільно, вихляючи туди-сюди, немов на іспиті зі слалому. Кілометрів двадцять трусилися, хоча може й півcотню.

Ми вибиралися з кузова, а чоловіки з автоматами грубо наказували нам вишикуватися точковими удара­ми дул під ребра. Коли більш-менш пристойну шеренгу сформувати все-таки вдалося, до нас вийшов старший чоловік. Без автомата, зате із тачанкою, наванта­женою заступами. Ми намагалися стояти рівно, не хитаючись.

–            Знач так, разбираем вот тот завал, – показав на груду свіжої землі, що височіла над досконало білим шаром снігу метрів на десять. – Задача ясна? И давайте резче! Чтобы до темноты успели!

–            То ми… просто людей кидатимемо в яму? Без розпізнавання? – неочікувано для себе самої спитала я. Ну, як спитала – загаласувала, як розбуджений ведмідь весною.

Принишкли всі – і полонені, і охоронники. Чути було лиш, як суворий вітер, вишуковуючи шпарини в нещодавно обладнаних бліндажах, висвистує лише йому зрозумілу фантасмагоричну мелодію. Ті наспіви нагадували свист, що передував вибуху міни, і від цього мені зробилося моторошно. Дивно, але мене не наполохали ані військові, що вклали обличчям у землю, ні їхні автомати, ні навіть те, що товкмачив цей навіжений у кузові вантажівки, а банальний вітер забуття – завиграшки.

Але з’ясувалося, що всі інші замовкли не через це.

Двоє чоловіків, не забувши прихопити скоростріли, повели нас до гори.

Здатність відчувати запахи я втратила після удару по голові на автостанції, тож і не зауважила більше нічого підозрілого. Принаймні поки не підійшла до гори впритул.

Але що це? Я протерла очі.

Тисячі тіл.

Розпроклята скеля з тіл, що позмерзалися, як були ще теплі.

Однорідна маса, зіткана з десятків, а може навіть і сотень трупів.

І тут мене прорвало:

–            Це ж люди! Ви хочете, щоби ми їх отак просто закопали?! Візьмемо і скинемо їх у яму?! А як же їхні рідні?! Треба ж повідомити! – аж підвивала я, ані крихти не застрашена наставленим дулом автомата.

–            Шматки змерзлої плоті, – заговорив мій конвоїр українською. – Як прихопило в листопаді морозцем, так і застигло все суцільною масою.

–            Тобто, для вас це – просто шматки замерзлої плоті?! – не вгавала я й відчувала, як із кожним новим словом, ба більше – з кожним новим звуком, з мене виходить щось липке та чорне.

Темрява надійно ховала злість і відчай на моєму обличчі. Я не відчувала своїх рук, – рукавиць, само собою, не видали, – проте копала, перекидала тіла так, ніби то були ляльки. Барбі, наприклад. От тільки заважкі вони всі, як на дитячу забавку.

–            Жіночко, просто робіть, як вони кажуть… Бо пробудемо тут до ранку! – мурмотів чоловік у смугастій ватянці поруч, орудуючи довіреним йому заступом.

–            А де шини, хлопці? Цю кучу чимось вигріти б, – звернувся на загал хтось із невільників.

Здійнявся галас, який загрожував будь-якої миті перерости в бійню за принципом «усі проти всіх», урвав­ся самотнім пострілом. Хвалити Бога, він виявився попереджувальним.

Як не дивно, люди з автоматами підтримали ідею з шинами. Вони навіть пожертвували нам одну зі своїх запальничок – царський жест.

Ми лежали просто на промерзлій землі та спостеріга­ли, як у ледве посіріле небо відлітають останні клуби чорного диму. Конвоїри ні на мить не припиняли пантру­вати наш гурт і, варто віддати їм належне, жодного разу за всю ніч так і не склепили очей.

–            Ось війна закінчиться – розкопають братські могили, здобудуть ДНК чи що там іще. Люди знатимуть, де поховані їхні близькі. Ну а поки… є, як є, і ваші,
і наші сховані, – знесилено протягла я, намагаючись заговорити совість.

–            Еще одна защитница! – почулося з іншого кінця імпровізованого лежбища. – Когда вы поймете:
не будет никакого ДНК. Всем глубоко плевать, кто там лежит! Сделайте, чтобы не воняло!

Гурт полонених поснідав крижаним вітром уприкуску зі спогадами про часи, коли сніданки передбачали, власне, їжу.

Прожектор освітлив стіну готелю, коло якого ми прибирали чергову партію трупів. Знову палали шини, причому цілком собі «легітимно»: конвоїри взяли нашу методику на озброєння й тепер самі наказували підпалювати колісні бандажі.

Вхопилася за важезну металеву палицю, загострену на обох кінцях, мовби за рятівну соломинку. Зрозуміло, спроби вчинити заколот, маючи лише цього дрючка та запальничку за зброю, заздалегідь приречені – проте завше спрацьовує те ідіотське «А що, як…».

Конвоїр видобув з кишені розвантажувального жилета діряву шкарпетку і простягнув мені.

«Пробач їм, Батьку. Не відають вони, що коять!» – раз за разом озивалася свідомість цитатами з Біблії, доки моє тіло орудувало ломом, переходячи від трупа до трупа. Мертві тримали оборону.

–            Вогню, вогню сюди! – почула я чийсь бадьорий голос, а тоді збагнула, що ці слова випльовую я сама. – Давайте ще вогню.

Один із конвоїрів, повагавшись якусь мить, вхопив шину з основи гори і взявся дертися до мене. Він продовбав у трупах поряд глибочезну дірку, встромив туди довгу металеву жердину (судячи зі всього, чи то якийсь спортивний снаряд, чи то взагалі карниз), припасував на її зовнішній кінець политу пальним покришку та підпалив.

А коли у горі Аркадій? Цей ненавмисний здогад уразив своєю очевидністю. Чорти б мене маніжили!

–            Вибачте, будь ласка, панове, чи немає серед вас мого чоловіка? – питала я в одного тіла, далі – в іншого, і ті мені змовницьки всміхалися у відповідь: «Стукайте – і вам відчинять».

Один із конвоїрів поклав мені руку на плече:

–            Слышь, подруга, они же зашкваренные! Чего ты с ними разговариваешь?

–            Як же мертві? Вони трошки мертві, – всміхалася я, а тіла під ногами притуляли до засохлих вуст свої відрубані вказівні пальці: тихо, мовляв, інакше нас
викриють. Але я вже не могла спинитися: – Тільки трошки мертві! Самі погляньте. Он ціла половина люди­ни, низ я ще не видлубала. Бідний ти, йди до мене!..

Придбати книжку за видавничою ціною ви можете в нашій книгарні на Межигірській, 21, або ЗАМОВИТИ В ІНТЕРНЕТ-КНИГАРНІ СМОЛОСКИПА