Всі публікації автора: Коцарев Олег

Книжку Ігоря Мітрова “Голландський кут” відзначили літературною премією імені Василя Симоненка в номінації “За найкращу першу поетичну збірку”. Вітаємо поета-переможця та пропонуємо замовляти “Голландський кут” через інтернет – https://smoloskyp.com.ua/product/gollandskyj-kut/

Нагадаємо, Всеукраїнська літературна премія імені Василя Симоненка встановлена Черкаською обласною радою та облдержадміністрацією за підтримки Національної спілки письменників України, Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка та Ліги українських меценатів з метою вшанування пам’яті поета-гуманіста Василя Симоненка, популяризації його імені й творчості, для заохочення професійних і непрофесійних літераторів до творчих пошуків у галузі літератури, до написання високохудожніх літературних творів громадянського звучання, спрямованих на побудову незалежної демократичної України.

Голодомор був скрізь. Зокрема, й на тих жвавих, веселих київських вулицях, якими ходимо щодня.
“…Опухлими людьми й живими скелетами були заповнені всі сквери та вулиці міста. Пам’ятаю, особливо багато таких живих трупів було на Подолі, на вулицях Верхній та Нижній Вал, де було багато широких лав, на яких юрмилися сотні цих нещасних. Там вони сиділи, лежали й помирали.”
Це спогади Галини Афанасьєвої з книжки “Голодова катастрова в Києві” Сергія Вакулишина. Одні з багатьох.
Пам’ятаймо!

Олег Коцарев

У „Смолоскипі” триває видання найповнішого на сьогодні 5-томного зібрання творів Миколи Хвильового. Упорядник – Ростислав Мельників. До речі, готується до друку вже п’ятий том, а отже, лишається зовсім мало часу, щоб передплатити видання за акційною ціною. Подробиці – на сайті смолоскипівської книгарні https://smoloskyp.com.ua/home/1232-2/.

А взагалі, п’ятитомник є добрим приводом для чергової актуалізації розмов і роздумів про Хвильового, одного з безсумнівних лідерів „Розстріляного Відродження”, чи то пак „Червоного Ренесансу”. Що про нього і з нього сказано, написано й видано ще далеко не все, безперечно засвідчує увага до нового видання з боку читачів. Воно й не дивно. У постаті Миколи Хвильового так багато залишається простору для здогадок, суперечок і досліджень.

На щастя, минули вже ті роки, коли читацькій аудиторії потрібно було доводити, що автора культового тексту „Я (Романтика”) не можна ототожнювати з його оповідачем і що справжній Хвильовий не розстрілював своєї мами. Але питання політичної орієнтації, політичних контекстів і політичних проектів Хвильового залишається і непростим, і актуальним. Детальна біографічна стаття Ростислава Мельникова (та й інші доступні на сьогодні дані з життєпису Миколи Фітільова-Хвильового) лише підкреслює, наскільки не пасують тут прості й чорно-білі відповіді. Навряд чи сьогодні можуть бути сумніви, що в Радянській Україні Хвильовий як публічна постать був представником і одним із символів опозиції, скажімо так, націонал-комуністичного типу (передусім – „боротьбистів”; з ними в Хвильового було й спільне народницьке ідейне коріння, й участь у „боротьбистському” партизанському загоні, й навіть однотипна риторика про те, як треба потрапити всередину більшовицьких структур, щоб змінити їх). Та залишаються не до кінця прозорими деякі моменти. Скажімо, наскільки чіткою і свідомою була координація з тими-таки „боротьбистами”? А саме: чи були майже одночасні виступи Хвильового й Шумського, відповідно, в літературно-політичному і політичному полі наслідками „духу часу” й збігу обставин, а чи все-таки це був „спільний наступ”? І взагалі, тема політичних покровителів або союзників різних ключових діячів і груп українських літературних двадцятих років залишається, на жаль, такою, що нетерпляче очікує на висвітлення.

Разом з тим, важко погодитися з тими, хто хоче зобразити Хвильового борцем проти більшовизму. Хай які суперечливі та мінливі могли бути його погляди, схоже, що радянську державу він сприймав як свою (відповідно, специфічно болісно реагуючи на її кричущі вади). Про це свідчить і риторика його публіцистики (а вона не могла вся бути імітацією, стилізацією чи пародією), і, зрештою, той факт, що безпосередньо за цю державу він воював у складі Червоної армії. Та й попри очевидне союзництво з „боротьбистами”, Хвильовий був добряче інтегрований і з суто більшовицькими колами, включно, до прикладу з особами з кіл Кагановича. Не можна легковажити й такими фактами, як брат-червоноармієць, котрий поліг у боях проти врангелівців, або праця сестри в ЧК (історія темна, але зовсім нещодавно відповідні документи наводила в одній зі своїх статтей Ярина Цимбал). Згадаймо також і те, що Хвильовий не скористався шансом емігрувати.

Під час розколу в Комуністичній Партії Західної України Миколи Хвильовий теж не скористався шансом – на продовження публічної опозиційної політики. Враховуючи швидке формальне зречення своїх позицій, а ще й обвинувачення опонентів у „хвильовизмі”, треба констатувати: попри всю харзиму й ефектність Хвильового як громадяського діяча, полеміста і письменника, попри те, як пасував він до очікувань на лідера опозиційної громадськості, Хвильовий не повівся як політичний лідер та взагалі як публічний політик. Єдина політична сфера, де він залишався в міру можливостей послідовним – культурна політика, а саме, просування української культури. І якщо в загально-політичній сфері успіхи Хвильового були нечисленні, переважно локальні та тимчасові (головний – створення прецеденту гучного протесту), то в культурній політиці результати явно сильніші. Активність Миколи Хвильового (хай як би ми оцінювали окремі її вияви) дуже посприяла посиленню уваги до всього українського, врізноманітненню літературного процесу, появі цікавих творів і дискусій навколо них, зрештою, такій надважливій справі, як запам’ятовування літературного спалаху двадцятих років.

5-томне зібрання творів наново актуалізує й розмову про Хвильового як поета. А ця ж іпостась нашого героя була майже витіснена його політичною, полемічною та прозовою діяльністю. У першому томі – цікава і колоритна добірка віршів супроводжена дуже доброю передмовою письменника і літературознавця Олега Солов’я. Привертає увагу поєднання у поезії Хвильового експериментальних, авангардних, модерністських тенденцій із неоромантичними чи символістськими.

Ці пошуки великою мірою відбиваються й на ранній або „середній” експериментальній прозі письменника. Чи були „формалістичні” речі на кшталт „Лілюлі”, „Арабесок” чи „Редактора Карка” (насправді, список можна значно подовшити) вершиною творчості прозаїка-Хвильового? А може, це була тільки „розминка” перед естетично простішим, реалістичнішим і політичнішим пізнім Хвильовим? Відповідь на ці запитання змінюється, залежно від естетичних уподобань кожного окремого читача й окремої читачки. Поза сумнівами тут лежить те, що ми бачимо вельми драматичний сюжет зміни поетики. Сам Хвильовий у листуванні середини двадцятих років твердив, що не може більше писати по-старому. Вочевидь, шукав нових шляхів. Ще драматичншою робить ситуацію те, що радикальне спрощення відбувалося рівно на тлі появи „літературної дискусії”. Від початку останньої письменник майже не повертався до грайливішого, експериментального письма.

Чи перед нами часом не чергова історія про українського письменника, що приніс свій талант у жертву політиці? І чи не були відверто провальні тексти останніх кількох років життя наперед визначені в момент „реалістичного” повороту? А з іншого боку – чи можливий Хвильовий без політики? Чи можемо ми уявити образ цього письменника без міфологізованої та втраченої другої частини дуже прозорих і надполітичних „Вальдшнепів”? До речі, Ростислав Мельників у питанні „Вальдшнепів” оптиміст, він вважає, що друга частина ще цілком може відшукатися.

Стільки запитань і так мало відповідей! Отож, Хвильовий продовжує хвилювати. А його культурно-політичний проект продовжує працювати. Це добрий привід ще раз перечитати або й уперше прочитати його твори. Художні тексти ж бо залишаться яскравими і загадковими навіть якщо всі біографічні й політичні загадки їхнього автора раптом безповоротно розгадаються.

Микола Третяк

Поява на світ кожної книжки, виданої за результатами літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» – то завжди рівняння з певною кількістю змінних. Коли лауреат чи лауреатка подасть у видавництво фінальну версію рукопису? Наскільки цей рукопис змінився, порівняно з тим, що переміг на конкурсі? Як відбудеться взаємодія в процесі редагування? Які ідеї щодо оформлення і як скоро вони втіляться? Чи не «зависне» автор/авторка на якому-небудь фінальному етапі (звісно, свої затримки та нюанси є й у видавництва)? Через це завжди важко сказати, коли вийдуть книжки чергової «порції» лауреатів. І все ж бувають випадки, коли – свідомо чи не свідомо – видавництву й автору вдається фіналізувати свою працю у справді вдалий момент. Так сталося з одним із минулорічних переможців нашого конкурсу – з Богуславом Поляком. Його рукопис «Тирлище» став книжкою буквально на передодні Форуму видавців у Львові. А відтак, не дивно, що ця поетична збірка ввійшла до ТОП-5 продажів «Смолоскипа» на Форумі. Новинка викликала підвищений інтерес у любителів сучасної української поезії.

Це особливо важливо й особливо приємно з огляду на те, що йдеться про книжку без якихось виразно модних і попсових тенденції, книжку небанальну, книжку без прозорих суспільно актуальних моментів. Про книжку відверто експериментальну, густу і герметичну. Увага до такої поезії завжди підважує шаблони та не може не тішити.

Про вірші Богуслава Поляка можна говорити багато. Властиво, можна було б говорити багато про кожен окремий вірш – і хочеться вірити, що це буде зроблено, що в ці вірші вчитуватимуться, вчуватимуться, вдумуватимуться. Але тут і зараз потрібно вдатися до загальників, щоб дати перше, приблизне розуміння того, якою є книжка «Тирлище». І, здається, насамперед потрібно відзначити її особливу мову. Це мова з очудненням, хірургічною роботою з кожним словом, роботою на різних лексичних рівнях. Ось не радикальний, але показовий приклад:

Хвилями вітру пливе та пташка

що волосся її

дротами довкола тисячі міст

а крила її пестять крила

янголів

що душі через митарства

і на суд несуть

а чавунні сльози дітей світанкових

закуті в чарівні мезодерми мислей

хвилями рік летить та риба

що уста її

цілують холодні уста небіжчиків

вискубують вуса зі збілілих облич

китайкою мулу вкриває їх протяг дна

сміється птаха з луски риби

що сміється з пір’я

та обоє з перетятими крилами

позбуваються плоті

під ножами втамування.

 Із процитованого уривка нескладно зробити висновок, що ця мовна робота в «Тирлищі» поєднується з доволі складною образною системою, з багатозначностями, з розгалуженою метафорикою. Власне, це помітно підвищує рівень герметичності поезії Поляка, її оригінальності та вишуканості. А вже любителям гри, герметичності, метафоризму не можна не порадіти появі таких от текстів у новій українській поезії:

В блакиті хутр гурт китів

губами обіймів здирає з тіл страх

схрещених я з несвідомим

набирається сил

і в ластівок з-під закрилків химер рил

кіптявою проступає

і на стегнах стін єрихону

глухонімі міні-спідниці

трухнуть з-над ден

порожнечі розжнивлених піль

ти штовхаєш ґвинт літака

та ітака така далека вже

умре вмурована у вапняковість галактики днів

й рінню прoзорiє пo той бiк oбрiю

й стaрiння вітру чoрнe винo

з aмфoр лaстiвчиних гнiзд

випивaє

Цікаво, що в концепцію своєї збірки автор заклав таку «фішку», як потрійна післямова. Точніше, три післямови від поетів, які дванадцять років тому видали спільний збірник «Цілодобово» і яких іноді й по сьогодні згадують саме під цим «лейблом» – Богдана-Олега Горобчука, Павла Коробчука, Олега Коцарева. Мені здається, самі назви їхніх післямов дещо говорять про книжку Богуслава Поляка і будуть цілком доречним фіналом цієї першої, «приблизної» розповіді про «Тирлище». Отож. «Їжак поезії Богуслава Поляка». «Єдиновірше прочитання». «Абсолютна поезія». Гарного вам абсолютного читання!

Богуслав Поляк. Тирлище. – Київ: Смолоскип, 2019.

Олег Коцарев

Триває творча співпраця видавництва «Смолоскип» із відомою дослідницею літератури Елеонорою Соловей. Зовсім нещодавно (до речі, практично до ювілею пані Елеонори) побачила світ чергова підготовлена і редагована нею книжка. Це – сказати б, мемуарна повість «У калейдоскопі долі» української письменниці Софії Буняк, яка живе в Росії.

У «прицілі» письменницької уваги Софії Буняк – головно шістдесяті та сімдесяті роки, але зображено їх із дещо іншої просторової та людської перспективи, ніж ми останнім часом звикли. Адже ці роки авторка прожила в Москві, перебуваючи одночасно в середовищі тамтешніх інтелігентних українців і в середовищі інтелігентних росіян. Відтак, і українські справи опиняються дещо на відстані, але й російські реалії забарвлено українським контекстом.

Такий підхід, по-перше, доволі оригінальний, як на загальний наш мемуарний дискурс, присвячений цим драматичним десятиліттям. А по-друге, він наближений до не «концептуального», а «практичного» виміру тодішнього українського життя як такого, з його постійним переплетенням контекстів властиво українських із російськими та, певною мірою, «загальносоюзними». Саме з такими культурно-політичними вузлами стикаєшся, коли занурюєшся у повсякденну матерію півстолітньої давнини не лише в просторі московських українців, а й практично в будь-якому регіоні України.

Поза тим, перед нами – проза з колоритними, а часто й зворушливими сюжетами з життя непересічних людей. Які, проте, багато в чому лишилися малопоміченими, а в певному сенсі й забутими. Питання «магістральності» та «маргінальності» тих або інших осіб і явищ взагалі регулярно постає і на сторінках «У калейдоскопі долі», і в післямові Елеонори Соловей. Упорядниця розвиває ці роздуми далі – й застановлюється над питанням про історичну і художню вартість незнаної, а подекуди й естетично скромної літератури за аналогією з увагою, яку давно вже приділяють так званим наївним формам образотворчого мистецтва. «Головним поміж забутих» у цій книжці постає письменник-аматор Сергій Даушков, із яким Софія Буняк листувалась, у якому абсолютно несподівано для себе й для нього пробудила повернення до давно вже закинутої творчості. Історія про Даушкова – це справді болюча драма долання побуту і безнадійних спроб «пробитися» в умовах жорсткої та несприятливої епохи.

У книжці Софії Буняк, проте, ви зустрінетесь і з Іваном Драчем, і з київськими кагебістами, й з іншими, так ми мовити, хрестоматійними персонажами українських і не тільки українських шістдесятих. Та про кого б не згадувала письменниця, до всіх своїх героїв вона завжди підходить із власною індивідуальною методою: прагне «впіймати їх на людському», а саме – зафіксувати момент, коли вони виявляють доброту, жалість, сентиментальність, м’якість та інші подібні риси. Читачі, віддані динамізму понад усе, напевно, не схвалять такої манери. Ті ж, хто дивляться на літературу ширше, безумовно замисляться над цікавинками й перевагами (підкреслю: далеко не самого лише морального характеру) такого письма. Адже «людські обличчя» Софія Буняк легко, без жодного текстуального очуднення чи відсторонення, «намалювала» й тим особам, які в її розповіді є або однозначними антигероями, або виразними кандидатами на ці ролі.

Після вже сказаного читачам буде зовсім не дивно дізнатися, що загалом настрій мемуарної прози Софії Буняк найкраще схарактеризувати як м’який і досить сентиментальний. У цьому вона близька до, скажімо так, класичного «мемуарного тону», що лишається розповсюдженим поміж спогадів уже дуже давно, а в епосі, про яку йдеться, ми його бачимо, до прикладу, в так само «смолоскипівському» «Homo Feriens» Ірини Жиленко.

Але тут є й несподіванка – вже на суто формальному рівні побудови цієї прози. Це калейдоскопічність, фрагментарність, ба навіть, не побоюся цього «постмодерного» слова, ризоматичність тексту. Який весь час асоціативно стрибає між роками й особами, міниться, опиняючись в епізодах із різною мірою «густини», драматизму і яскравості. Таке поєднання погідного елегійного викладу з майже кліповими перемиканнями є не лише свідченням переплетіння стилістик, а й втіленням мозаїчності, що нею неминуче сповнюється минуле у людській пам’яті.

Книжку Софії Буняк можна впевнено порекомендувати не лише тим, хто полюбляє такі стилістичні й філософські орієнтири в мемуарній прозі, але також і тим, хто шукає небанальних і детальних спогадів про «незаяложені» сторінки українських і радянських 1960-1970-х років.

Софія Буняк. У калейдоскопі долі. – Київ: Смолоскип, 2019.

Стенд Смолоскипа на цьогорічному Франкфуртському книжковому ярмарку. Запрошуємо відвідати нас та інших видавців на Національному стенді України (Hall 5.0 C129) та взяти участь у подіях.

Анна Ратушна

26 вересня у заповіднику «Биківнянські могили» відбувся вечір до 90-річчя від дня народження видатної художниці-шістдесятниці Алли Горської.

«Смолоскип» традиційно бере участь у багатьох подіях у Биківні, так само видавництво долучилось і цього разу. Представник «Смолоскипа» Олег Коцарев представив нашу книжку «Алла Горська. Душа українського шістдесятництва», впорядковану Людмилою Огнєвою. Також він продекламував першу версію знаменитого вірша Василя Стуса, написану як відгук на трагічну загибель Горської –

Сьогодні – ти. А завтра – я,

і пустить нас Господь до пекла,

де нам на вічний біль – утекла,

в смерть перелякана земля.

І тільки горстка нас. Щопта

для молитов і сподівання,

усім нам смерть судилася зарання,

бо пізня суджена мета.

«Горстка», «щопта» – ці слова зі Стусового вірша не випадково стали «крилатими» й завжди неодмінно цитуються, коли мова заходить про тих, хто не побоялися чинити опір тоталітарному режиму в другій половині двадцятого століття. Вони засвідчують, як в одному тексті перетнулись і «заіскрилися» лінії напруги двох визначних творців одного покоління.

На цей та інші вірші Стуса, а також на твори Василя Симоненка проспівав свої пісні бард Ігор Двигало. Зв’язок Симоненка і Горської, зрештою, особливо очевидний саме в Биківні. Адже саме вони разом з Лесем Танюком і відкрили для громадськості в шістдесяті роки правду про поховання в цій місцині розстріляних у сталінські часи. І саме вони двоє завчасно пішли з життя нібито випадково, але так, що дуже важко не запідозрити радянські спецслужби.

Взяла участь у заході в Биківні Олена Лодзинська, завідувачка Музею шістдесятництва. Вона представила фотоальбом, присвячений Аллі Горській і виданий музеєм. У ньому є чимало цікавих, колоритних архівних фотографій, а також праць самої Горської та її колег. Згадуючи про відвідини художницею Биківні в шістдесятих, вона уточнила офіційні спогади Танюка про цю подію. Якщо записав Лесь Танюк лише те, що Алла Горська розплакалася, побачивши, як діти граються у футбол черепами, то неформально розповідав, що вона при цьому лютувала і дуже сильно лаялася. Здавалося, дрібниця, яка, проте, багато свідчить про настрій і характер людини. Олена Лодзинська також прочитала рядки Василя Симоненка, написані після відкриття Биківні, які пізніше, щоправда, модифікувались у вірш із дещо іншим звучанням –

Ми топчемо і ворогів, і друзів,

О бідні йорики, всі на один копил.

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил…

Особливою подією став виступ онучки Алли Горської – Олени Зарецької, до речі, так само художниці. Вона приїхала до Биківні з маленькою дитиною, символічно продемонструвавши, що видатний рід триває. З її слів, навіть вона дотепер знає про Аллу Горську менше, ніж хотілося б, а тому підтримка пам’яті про художницю та подальші дослідження залишаються надзвичайно актуальними.

Поет і видавець, давній учасник «смолоскипівських» подій Сергій Пантюк розповів, що сам дізнався про Аллу Горську ще в дитинстві, на літературній студії. Він зазначив, що яскравість і харизма цієї постаті робить її ідеальною кандидаткою в героїні історичних романів і фільмів та закликав письменників і режисерів не пропустити такий образ.

Художник Володимир Прядка – не лише сучасник, але й учень Алли Горської. Він розповів про знайомство з нею, про те, як вона почала викладати в нього в Республіканській художній школі імені Тараса Шевченка. Митець переконаний, що з того невеличкого кола людей, які навчалися в Горської, утворилася її окрема мистецька школа. Згадки про спілкування з художницею (до речі, як каже Прядка, на початках учні знали її як цілком російськомовну людину, котра лише з часом «українізувалася»), про її творчі дискусії з чоловіком Віктором Зарецьким, про знамениті київські колядування шістдесятих років, про смолоскипну ходу відтворили ту неповторну атмосферу творчого і громадського підйому, яка задала напрям і інерцію на кілька подальших десятиліть. Володимир Прядка розповів і про відчуття та події, пов’язані з загибеллю Алли Горської, про версії цієї події, що ходили в їхньому колі спілкування.

І, звичайно, традиційною ведучою заходу стала заступниця генерального директора з наукової роботи Тетяна Шептицька. Вона розповіла про чимало важливих деталей як із біографії Алли Горської, так і з історії Биківні. А на завершення учасники вечора поклали квіти до Пам’ятника репресованому, що стоїть біля в’їзду до заповіднику «Биківнянські могили» на узбіччі траси Київ-Чернігів. Пам’ять про Аллу Горську триває, її творчість продовжує викликати інтерес, не забувають люди й про болісну таємницю її загибелі. Хочеться вірити словам Сергія Пантюка, сказаним уже після завершення меморіального вечора, в неформальному спілкуванні, що правда про цей злочин рано чи пізно обов’язково вийде на яв.

Дякуємо за фото Тетяні Шептицькій.

Запрошуємо на події видавництва “Смолоскип” на Форумі видавців у Львові 18-22 вересня! Нагадуємо також, що наші книжки можна буде купити на 2 поверсі Палацу Мистецтв, стенд 227.

ПОДІЇ

19 вересня
19-00. “Vzhar” (Коперника, 5).
Презентація книжки “Мертві моделі” Мартина Якуба.

20 вересня
19-00. «Дзиґа» (Вірменська, 35)
Поетичні читання з Парижа
Презентація книжки Павла Матюші «Париж. Сплін».
Модератор – Ростислав Семків.

21 вересня
15-00. Наукова бібліотека ЛНУ ім. І.Франка (Драгоманова, 5)
Шістдесятники, дисиденти: сучасний стан осмислення явища
Розмова про українських шістдесятників від «Смолоскипа», «Духа і Літери», Українського ПЕН. Ю.Зайцев, М.Ільницький, А.Курков, М.Маринович, Р.Семків, Е.Соловей, Т.Терен, Л.Фінберг.

21 вересня
18-00. Малий зал готелю «Ріус» (Академіка Володимира Гнатюка, 12а)
Розмова з нагоди виходу збірника на пошану Соломії Павличко «Інша оптика: ґендерні виклики сучасності».
Т.Марценюк, О.Галета, І.Старовойт, А.Довгопол, Р.Семків.

22 вересня
13-00. Кав’ярна «Grand Café Leopolis» (пл. Ринок, 1)
Поезія і міф. Розмова довкола поетичних книжок Лариси Лебедівни.
Модератор Ростислав Семків.

Новинки до Форуму

Тарнашинська Людмила

УКРАЇНСЬКЕ ШIСТДЕСЯТНИЦТВО: профiлi на тлi покоління: (iсторико-лiтературний та поетикальний аспекти). 2-е вид., доповнене. – Київ : Смолоскип, 2019. – 592 с.

ISBN 978-617-7622-16-0

Спеціальна ціна на BookForum: 250 грн

Де купити: 2 поверх Палац Мистецтв, стенд 227

У монографії досліджено історико-літературний та поетикальний аспекти українського шістдесятництва в іменах. Такий персоналiстський вимір (окремі профілі на тлі покоління) дозволяє читачеві побачити епоху i в постатях, i через призму творчості, а також скласти уявлення про «зоряний інтеграл» того покоління, яке залишило значний сліди у свідомості українства. До другого видання ввійшли персоналії, відсутні у попередньому, яке побачило світ у видавництві «Смолоскип» 2010 року. Видання розраховане на науковців, викладачів, студентів, аспірантів, широке коло тих, кого цікавить історія та проблематика українського шістдесятництва. Воно становить осердя трилогії авторки з цієї проблематики, до якої входять також монографії «Сюжет Доби: дискурс шістдесятництва в українській літературі ХХ століття» (Київ, 2013) та «“Шевченко – поет сучасний”: прочитання крізь призму шістдесятництва» (Київ, 2017).

Хвильовий Микола

ПОВНЕ ЗІБРАННЯ ТВОРІВ У П’ЯТИ ТОМАХ. Т. 4. Твори 1927-й-1930-ті / за заг. ред. Р. Мельникова ; упоряд., ред., прим. Р. Мельникова ; передм. В. Зенгви. – Київ : Смолоскип, 2019. – 424 с.

ISBN 978-617-7622-05-4 (Том 4)

Ціна комплекту з 5 томів: 600 грн.

Де купити: 2 поверх Палац Мистецтв, стенд 227

Микола Хвильовий (1893–1933) – знакова постать українського модернізму, поет, прозаїк, ідеолог культурного відродження 1920-х років. Поява нашого п’ятитомника — унікальний шанс ознайомитися з найповнішим на сьогодні зібранням його творів.

До четвертого тому увійшла проза письменника 1927-1930-х років, а також листи та передмова Хвильового до першого тому «Вибраних творів», який з’явився друком у 1932 році. Зібраним текстам цього разу передує літературознавча стаття Вікторії Зенгви.
Видання розраховане на якнайширше коло читачів, які цікавляться українською літературою й культурою.

Буняк Софія

У КАЛЕЙДОСКОПІ ДОЛІ / Софія Буняк — Київ : Смолоскип, 2019. — 176 с.

ISBN 978-617-7622-14-6

Спеціальна ціна на BookForum: 80 грн

Де купити: 2 поверх Палац Мистецтв, стенд 227

Невеличка книжка мемуарної прози Софії Буняк на диво змістовна. Серед чільних сюжетів вирізняється доля письменника-аматора Сергія Даушкова – одного з незліченних загублених, непомічених, належно не поцінованих обдарувань, маловідомих настільки, що можна «заокруглити» до просто невідомих. Крізь цю історію пізнаємо й саму авторку, що замолоду потрапила між жорна репресій, а потім опинилася в Москві. Столичне українство, боротьба за створення земляцтва, неповторна атмосфера шістдесятих років, шістдесятництва, друзі й знайомі, відомі нам і незнані, вервиця захоплень і розчарувань. І привабливий образ тендітної та водночас сильної жінки, якій судилося все життя складати іспит на вірність собі і краєві.

Стус Василь

ВИБРАНІ ТВОРИ / Упор. Д. Стус. 3-тє вид. – К.: Смолоскип, 2019. – 872 с. – . (Серія «Шістдесятники»).

ISBN 978-617-7622-11-5

Ціна: 150,00 грн.

Де купити: 2 поверх Палац Мистецтв, стенд 227

Пропонуємо увазі читачів третє видання «Вибраних творів» Василя Стуса. Тут в повному обсязі представлено магаданську версію збірки «Палімпсести», створену поетом у сел. Матросова Магаданської області в 1977-1979 рр. Окрім того, поетичний доробок В. Стуса репрезентовано вибраними віршами зі збірок « Круговерть», «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Час творчості» та програмними текстами різних періодів, що не увійшли до збірок. У книзі широко відображено епістолярну спадщину поета, головні критичні праці та публіцистичні виступи. Критичні роботи, присвячені творчості В. Стуса, охоплюють півстоліття: від замітки «Доброї путі» А. Малишка, який благословив поета на літературний шлях, до останніх критичних праць сучасних поетів — В. Герасим’юка та О. Зараховича, написаних у 2011 р.

Видання стане у пригоді студентам, викладачам, широкому колу зацікавлених осіб. Може бути використане як посібник у школах вищих навчальних закладах.

ДІТОЧОК БАГАТО: збірка оповідань курсу літературної творчості Сергія Іванюка. / Упор. О. Сауляк. – К.: Смолоскип, 2019. – 496 с.

ISBN 978-617-7622-09-2

Ціна: 150 грн.

Де купити: 2 поверх Палац Мистецтв, стенд 227

«Діточок багато» – доволі незвична антологія. Це збірка студентських оповідань, написаних на курсі «Основи літературної творчості» в Києво-Могилянській академії. Курсі, який протягом 20 з лишком років читав Сергій Іванюк: перший ректор університету, викладач, письменник і літературний критик. Ця книжка присвячена його пам’яті і є логічним продовженням його праці: надихати людей писати.

Багатьох авторів ви вже знаєте й, можливо, маєте на своїй полиці якусь із їхніх книжок. Але в цій — ви знайдете початок. Від 1996 до 2018 року: казки, літературні містифікації, етюди, оповідання, навіть драми й вірші. Чудова нагода ознайомитися з бурею й натиском, що панували в серцях юних могилянських романтиків, і з холодним, класицистичним розумом — адже найперше йшлося про формальну настанову: написати гарний художній текст. Людською мовою, цікаво й правдоподібно — так, щоб авторський голос викликав у читача довіру й розуміння. Голос Іванюка ви також почуєте в цій книжці — у коментарях, що супроводжують тексти.

А також дізнаєтеся, що пишуть ті, хто вже закінчив університет або ще не мав нагоди вступити. В однойменному розділі ви знайдете тексти, написані на курсах письменницької майстерності від Litosvita, які читав Сергій Іванюк. І переконаєтеся — письменницею чи письменником може стати кожна й кожен, варто лише почати!