Всі публікації автора: Коцарев Олег

Микола Третяк

«Смолоскип» представляє цікаву і вельми актуальну новинку в сфері історичної літератури. Це збірник статей «Москва – Третій Рим», упорядкований професором, доктором Євгеном Калюжним.

Елементарна логіка підказує: щоб надійно протистояти ворогу, зовсім не зайвим буде його, ворога, розуміти. А отже, ставитись уважно, вивчати, досліджувати, відмовитися від зарозумілої зверхності. Таке в повній мірі стосується опору такому давньому і жорстокому ворогові України і всього українського, як російський імперіалізм. Явище це потребує ретельного, обережного ставлення.

Саме така місія нового видання. Книжка, укладена Євгеном Калюжним, покликана показати сьогоднішнім українським читачам і читачкам історію появи та розвитку одного з центральних міфів російського імперіалізму – міфу про Москву яко «Третій Рим». Для цього упорядник узяв до збірника статті різних учених, дослідників (і не лише українських), присвячених багатьом «третьоримським» аспектам.

Наприклад, відома історикиня Наталія Василенко-Полонська в тексті «Теорія Третього Риму в Росії протягом XVIII та ХІХ століть» висвітлює і особливості утвердження міфологеми в часи радикальних пертурбацій епохи правління Петра І. Тоді однією з важливих реформ стала зміна форм взаємодії російської держави і церкви (не останнім рушієм такої зміни були, принагідно кажучи, «малоросійські кадри»), а саме в зоні перетину впливів, «симфонії» церкви та імперії зростав концепт «Третього Риму». Дослідниця також показує, яке ключове значення тут і пізніше (зокрема, в часи Катерини ІІ, Миколи І та інших Романових) мали плани російської експансії на Південь, до земель колишньої Візантії (тут згадуємо, що Константинополь називали «Другим Римом»).

Та ж таки Василенко-Полонська в іншому дослідженні, «Дві концепції історії України і Росії» висвітлює міфологізацію історії в суто українсько-російському контексті. Тут і конструювання «московської» лінії в історії давньої Русі, й багато інших нюансів.

А Олександр Оглоблин у творі «Московська теорія Третього Риму в XVI-XVII століттях» розглядає безпосередні першоджерела – твори, в яких утверджувалося бачення «Третього Риму», наприклад, тексти старця Філофея чи владики Макарія. Ганс Кох у своєму дослідженні звертається до церковних практик у Радянському Союзі, від революції до фіналу сталінізму. Це, нагадую, був період, коли православна церква спершу зазнала сильних ударів і гонінь, великою мірою було зруйновано її структури, але потім настав період деякої стабілізації становища і відносин з радянською владою, а під час Другої світової керівництво навіть дозволило церкві помітно посилити свої позиції, зберегти вплив, який вдалося відновити на окупованих нацистами територіях. Звісно, цей «ренесанс» провадився під контролем «органів», РПЦ стала одним із фронтів (хай і дещо екзотичним) радянської експансії та загалом радянської політики. Вона діяла у фарватері підтримки радянського патріотизму, панславістських тенденцій, впливу на інші країни з помітною присутністю чи традицією православ’я.

Лінію єднання церкви та радянської держави в післявоєнній геополітиці продовжує Юрій Бойко в дослідженні «Теорія Третього Риму в московській православній церкві після останньої війни». Натомість, скажімо, Василь Гришко знову пропонує зануритися в подробиці значно давніших історичних подій. Його «Історично-правне підґрунтя теорії Третього Риму» знайомить із механізмами прив’язування середньовічної Московської Русі до візантійської спадщини. Розповідає і про перипетії зі шлюбом Івана ІІІ з Софією Палеолог, і про переписування генеалогії царів, і про інтригу з наданням Москві патріархату.

Коли сьогодні в російському імперському дискурсі (зокрема, й в антиукраїнських випадах, які нині стали чи не основними його виявами) нам трапляється конструкція «Третього Риму» або похідні від неї агресивні месіанські уявлення, від них нерідко хочеться просто відмахнутися як від наївно-абсурдної маячні. Але книжка «Москва – Третій Рим» показує: це не просто маячня, а складна геополітична побудова, що в певному сенсі реально працює і що через неї протягом століть пролито дуже багато крові. Отож, і вимагає вона не відмахування, а цілком поважної реакції.

Замовляйте книжку в нашій онлайн-книгарні.

Олег Коцарев

Одна з цікавих та інформативних новинок «Смолоскипа» – книжка «Світ про Україну та українців», упорядкована професійним дипломатом Василем Кириличем.

У цьому виданні зібрано сотні цитат і вражень про нашу країну, що ними в різні роки, століття і навіть тисячоліття поділилися мандрівники, вчені, політики, письменники, журналісти та інші чужоземні гості. Такий «кодекс» тематичних фрагментів важливий для знання про будь-яку країну, але в рази важливіший він для розуміння тієї країни, котра тривалий час перебувала, а в ментальному сенсі й досі частково залишається в тіні сусідів, відоміших і зрозуміліших світові. По-перше, тут є суто самопізнавальний момент: який вигляд ми маємо з відстані? Які факти з життя України зауважили гості зі «свіжим» поглядом? Особливо це важливо, коли йдеться про епохи, які намагалися стерти з нашої пам’яті. По-друге, хай навіть такі повідомлення від іноземців часто бували сповнені вигадок, помилок, перебільшень чи стереотипів – усе-таки це інші стереотипи, ніж ті, до яких звикли ми, а отже, розширення оптики все одно відбувається.

Найновіші нотатки в книжці «Світ про Україну та українців» зовсім нещодавні, в них ідеться про Україну після Майдану та початку війни. Сьогодні часова відстань коротка, такі тексти можуть видатися звичайними, але мине ще зовсім небагато років – і все почне забуватися та викривлюватись. Ось тоді й набудуть нового значення всі збірки документів і вражень, зокрема й ця.

А найстаріші повідомлення стосуються тих століть, які губляться в сутінках історії, ще до літописної доби – це, до прикладу, згадки про наші краї давніх купців зі Сходу. Тут – і поклоніння язичницьким богам, і війни як не з Булгарією, то з Візантією, і деякі несподівані відомості на кшталт тієї, що Русь перебуває на острові. У цілковитій, мабуть, відповідності до читацьких очікувань, значна частина дописів пов’язана з козацькою добою. Це, зрозуміла річ, реляції з різних війн, у яких брали участь козаки, дипломатичні відносини тодішньої України з сусідами. А також – цікаві описи українських населених пунктів, насамперед Києва і Львова. Поміж розповідями про напівзруйновані пам’ятки старовини та динаміку тодішніх міст траплялися колоритні епізоди на кшталт того, що занотував австрійський дипломат XVI століття Сігізмунд фон Герберштейн: «(…) У Києві є гора, через котру купці мусять переїздити трохи тяжкою дорогою; коли після в’їзду на неї випадково поламається яка-небудь частина воза, то речі, що везлися цим поламаним возом, забирають до державного скарбу». Писали іноземці й про побут українців, характер нашого народу. Нерідко враження ці суперечать одне одному, позначені надмірним екзотизмом або ввічливими умовностями, що можна з однаковим успіхом приписати будь-якій країні (гостинність, плодючість, несподівана освіченість місцевих мешканців тощо).

Чимало текстів присвячено Івану Мазепі – його описам, його дипломатичній грі, а також тій драмі, що розігралася після того, як гетьман виступив проти Росії. Є, звісно, й розповіді про революційні події 1917-го і подальших років, про боротьбу за незалежність, Голодомор, війну, пізніші часи.

Поміж цих тривожних, часто перейнятих співчуттям дописів із двадцятого століття часом зустрічаєш геть несподівані речі. Так, мало хто відгадає, що автором наступної сентенції є не хто-небудь, а сам «батько народів» Іосіф Сталін: «Недавно ще говорилося, що українська республіка і українська національність – вигадка німців. Тим часом зрозуміло, що українська національність існує і розвиток її клуьтури складає обов’язок комуністів. Не можна йти проти історії. Зрозуміло, що якщо в містах України досі ще переважають російські елементи, то з плином часу ці міста будуть неминуче українізовані».

Що ж, і наведена цитата, і книжка загалом засвідчують, що хай як не намагалися нівелювати, «заховати» Україну і фізично, й інформаційно, культурно, знаково – наша країна завжди знову виходила на яв, знову ставала неспростовною реальністю.

Ольга Погинайко

Лесі Українці пощастило. На 150-річчя Україна зробила їй неоціненний подарунок – Повне академічне зібрання творів у 14-ти томах. 

Цей грандіозний проект було здійснено зусиллями Волинського національного університету імені Лесі Українки спільно з видавництвами “Смолоскип” і “Комора” за підтримки Українського інституту книги. Сповнену драматизму історію цього проекту, що почався з постанови Верховної Ради України ще на початку 2018 року, але гроші на який знайшлися аж на початку 2020-го – ковідного 2020-го, – допитливий читач зможе дізнатися із офіційного сайту Українського інституту книги. Тож я не буду на цьому застановлюватися, переповідаючи вже відому історію. Хочу натомість наголосити, що Повне нецензуроване (!) академічне зібрання творів Лесі Українки появилося завдяки зусиллям багатьох людей. Про декого з них ви неодноразово чули в різноманітних медійних матеріалах, інші, як то часто буває, залишилися поза кадром. 

Чим відрізняється 14-томник від радянського ПЗТ у 12 томах? Передусім повнотою. Радянське видання 1970-х років було цензуроване і не містило певних  “неугодних” текстів, наприклад, драми “Бояриня”. “Порізаним” було і листування письменниці. 

Чи варто звинувачувати творців того видання в недобросовісності? Очевидно – ні. 1970-ті – не найкращий час для української культури. Відлига закінчилася, тривають репресії. Це складно уявити сучасній людині, але за книжку можна було отримати дуже великі неприємності, аж до в’язниці. Тож, як то кажуть, “протягли” те, що могли. І як могли. На те й існують перевидання, аби виправляти ці “історичні інтерпретації” доби, а в гуманітарній сфері вони є завжди, навіть якщо йдеться про демократичні країни, а не так званий пострадянський простір.

То що ж читач побачить у новому 14-томнику?

Перші чотири томи містять драматичні твори, упорядковані за хронологічним принципом: Т. 1 за 1896–1906 рр., Т. 2 – 1907–1908 рр., Т. 3 – 1909–1911 рр., Т. 4 – 1912–1913 рр. Саме в третьому томі читач знайде вже згадану “Бояриню”, а загалом це 21 драма плюс незавершені твори, які вміщені у четвертому томі. Авторка передмови до драматичного блоку – літературознавиця Елеонора Соловей, яку читачі Смолоскипівських видань добре знають, як упорядницю “Вибраних творів” Свідзінського та спогадів шістдесятниці Софії Буняк “У калейдоскопі долі…”. Кожна п’єса також має розлогий коментар (автори – Світлана Кочерга, Олександра Вісич, Раїса Тхорук, Віра Агеєва, Сергій Романов, Надія Колошук, Олена Кицан, Ірина Щукіна,  Марія Моклиця, Вікторія Соколова), з якого  дізнаємося про обставини написання і перипетії друку й сценічного втілення.

Чи не найоб’ємніший п’ятий том – містить поетичні і ліро-епічні твори Лесі Українки. Це тут слід шукати ваші улюблені дитячі вірші як-то “Мамо, іде вже зима” чи “Казку про Оха-Чудодія”, шкільний must have “Contra spem spero”, “Слово, чому ти не твердая криця…”, а також інші, менш відомі тексти. Автор ґрунтовної передмови – Сергій Романов, коментарів (до кожного вірша! Направду, титанічна робота!) – той-таки Романов, а також Олена Кицан, Марія Моклиця, Тетяна Данилюк-Терещук, Вікторія Сірук, Віктор Яручик.

До 6 тому увійшла чи не найменш відома частина творчості Лесі Українки – прозові твори, зокрема біля двох десятків оповідань і нарисів. У передмові до тому літературознавиця Ольга Полюхович теж зауважує, що їм “приділяється значно менше читацької та дослідницької уваги у порівнянні з поезіями й драмами”. Дещо з назв відгукується дитячими спогадами, приміром, оповіданнячко “Біда навчить”. Але більшість цих текстів, я впевнена, стане для читачів відкриттям. Цінніми для них будуть також і коментарі Світлани Кирилюк та Вікторії Сірук, що вичерпно розповідають історію і контекст кожного з творів. 

Сьомий том містить літературно-критичні нариси й публіцистичні статті, деякі з них – російською мовою, що не дивно з огляду на обставини їх написання. У передмові до цього тому Марія Моклиця зазначає, що це – “найбільш репресована частина творчості” Лесі Українки, з найбільшою кількістю не опублікованих за життя або й узагалі загублених текстів, а також купюрованих цензурою творів, і то як царською, так і радянською. Детальніше про кожен текст дізнаємося з коментарів Марії Моклиці, Надії Колошук і Терези Левчук.

Переклади вміщені у восьмому томі. Про інтенсивність роботи Лесі-перекладачки читачеві скаже вже сам його обсяг – 1116 сторінок!, – але вражає також і перелік імен: Гомер, Данте, Шекспір, Байрон, Гейне, Міцкевич, Гюго, Метерлінк, Гауптман, тощо. Можна читати курс зарубіжки! Цікаво, що поміж цими авторами подибуємо також і переклади з російської  Гоголя (“Запропаща грамота”, “Вечори на хуторі біля диканьки”) і Михайла Драгоманова (“Про волю віри”). Є переклади й російською, зокрема текстів Івана Франка. Автор передмови відомий перекладознавець Максим Стріха, коментаря – Ольга Полюхович. 

Леся Українка відома також як активна збирачка фольклору, який увійшов у дев’ятий том. Робота над фольклором проходила у співпраці з Миколою Лисенком, Іваном Франком і, звичайно, Климентом Квіткою. Описані в передмові до тому (Юрій Громик, Тетяна Данилюк-Терещук, Лариса Семенюк) історії експедицій та обробки пісень, дум, повір’їв та іншого – вкрай цікаві. А самі тексти містять безумовну цінність для дослідників.

Відомо, що “Стародавню історію східних народів”, вміщену у десятому томі, Леся Українка написала як підручник для молодшої сестри. До речі, його високо “поцінували”, радянські цензори, у 1929 році текст потрапив у спецфонди і пропав на довгі роки. Про це читаємо у передмові до тому Олени Огнєвої. Також до книжки увійшли конспекти, виписки, нотатки та інші матеріали.

Останні чотири томи Повного академічного зібрання творів складає листування: Т. 11. – 1876-1897, Т. 12 – 1898-1901, Т. 13. – 1902-1906, Т. 14 – 1907-1913. Як на мій смак – це найцікавіша частина чотирнадцятитомника. Тут вам і особиста історія, і історичний контекст, і літературна критика, і авторська кухня. Як дуже  влучно зазначає авторка передмови Віра Агеєва, ці листи показують українську культуру тої доби у “майже що унікальному оптичному ракурсі”, дають “простежити безліч сюжетів із тодішнього літературного, мистецького, інтелектуального, політичного й громадського життя, скласти уявлення про формування покоління, якому судилося відродити українську державу”.

Окрім уже загадних упорядників, авторів передмов і коментарів дослідників творчості Лесі Українки, хочеться ще згадати про вагу внеску тих “темних конячок”, що працювали над додрукарською підготовкою ПЗТ. За неповні 3 місяці вони підготували до друку фактично 14 великих книжок. Це направду титанічна праця. І нехай я не називатиму всіх поіменно, але мушу сказати, що особисто мені часом те, що зробили “Смолоскип” і “Комора”, здається не менш як чудом. Чудом, створеним людськими руками. 

Насамкінець – найважливіше. Перший тираж був переданий до публічних бібліотек, закладів вищої освіти, академічних та музейних установ, а також у дипломатичні представництва України. Електронний варіант українці можуть безкоштовно завантажити на сайті Українського інституту книги. А для тих, хто все ж хоче мати вдома це ошатне видання в синій палітурці зі срібним тисненням, віддруковано комерційний наклад. Ви можете придбати його в нашій книгарні на Межигірській, 21 або в нашій інтернет-крамниці https://smoloskyp.com.ua/

Леся Українка. Повне академічне зібрання творів: у 14 томах. ТТ. 1-14. — Луцьк: Волинський національний університет імені Лесі Українки, 2021.

18 липня було оголошено результати 28 молодіжного літературного конкурсу видавництва «Смолоскип».
Конкурс відбувається щорічно, безперервно з 1994 року. Лауреатів І та ІІ ступенів «Смолоскип» друкує окремими книжками.

Починаючи з цього року, окрім книжок переможців, «Смолоскип» друкуватиме
підсумкову антологію, куди увійдуть усі лауреати І, ІІ, ІІІ та IV ступенів. Цього
року їх 39 осіб.

Журі конкурсу в складі поетки Наталки Білоцерківець, поета й автора прози Мирослава Лаюка, літературознавця, директора видавництва «Смолоскип» Ростислава Семківа визначило переможців та переможниць цього року.

В номінації «Проза» лауреатства першого ступеня присуджено не було.

Другий ступінь лауреатства та право надрукувати книгу в «Смолоскипі» здобули Галина Врублевська (Київ) та Дмитро Скочко (Харків).

Лауреати третього ступеня: Олеся Королюк (Київ), Олена Скуловатова (Київ), Олена Чаплинська (Київ) та Нік Чема (Кропивницький).

Лауреати четвертого ступеня: Артем Бараннік, Альона Бичковська, Ганна Вайтекус, Катерина Годік, Євгенія Голобородько, Андрій Горбунов, Христина Козловська, Ярослав Карпець, Сергій Коба, Олена Скидан, Катерина Ступар.

В номінації «Поезія» лауреатства першого ступеня так само немає.

Лауреатки другого ступеня, в яких з’являться друком книжки у «Смолоскипі»: Юлія Вротна (Київ), Олена Пелешенко (Київ).

Лауреати третього ступеня: Катерина Балашова (Луганськ-Київ), Катерина Бойко (Запоріжжя), Андрій Дацків (Львів), Сергій Лущик (Рівненщина), Юлія Петрук (Київ).

Лауреати четвертого ступеня: Олександр Андрєєв, Валерія Андрієнко, Сергій Зубець, Оксана Лебедівна, Катерина Мельниченко, Ірина Павленко, Надія Романенко, Валерія Сергєєва, Ілля Тандур, Вікторія Фещук, Дарина Чупат, Андрій Шийчук, Сергій Шкабара, Олександр Шумілін, Павло Щепан.

Журі також відзначило творчість окремих учасників та учасниць конкурсу. Відзнака журі не є лауреатством, проте засвідчує переконаність членів журі в доброму літературному майбутньому наступних учасників конкурсу.

Відзнаку журі в номінації «Популярна гуманітаристика» здобули Орися Грудка та Ксенія Макар.
В номінації «Проза»: Анна Бугаєва, Єлізавета Восковнюк, Ганна Городецька, Яна Грицай, Катерина Девдера, Марина Єщенко, Марія Єщенко, Алла Качанівська, Ганна Костенко, Георгій Костєнков, Марина Маркс, Тетяна Овдійчук, Наталія Пендюр, Юрій Пінчук, Дарія Попович, Наталія Терамае, Ганна Щавінська.
В номінації «Поезія»: Оксана Бевзюк, Іван Винарчик, Станіслав Врублевський, Євген Горішній, Микола Гуменюк, Катерина Дашевець, Жора Євич, Елла Євтушенко, Ростислав Кузик, Ірина Лазоревич, Наталія Мандрицька, Міла Романюк, Анна Швецова, Любов Ширкіна, Тарас Яресько.

Оголошення переможців літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» відбудеться в липні.

Шановні друзі, через низку технічних моментів (зокрема, й роботу видавництва та членів журі на «Книжковому Арсеналі») нам довелося ще трохи затримати оголошення переможців нашого конкурсу. Журі вже завершує свою роботу – і всі ми дізнаємось імена переможців ближчим часом. Приносимо щирі вибачення за незручності!

Фото – з сайту Літцентр.

У неділю, 27 червня, на Книжковому Арсеналі о 16-30 запрошуємо до залу “Лекторій” на презентацію серії мемуарів видавництва “Смолоскип”!
Поговоримо про таку класику, як “Люди не зі страху” Світлани Кириченко, про нестандартну мемуарну прозу Софії Буняк, про інші важливі спогади, а також про суперхіт кінця 1940-х на Заході “Я вибрав свободу” Віктора Кравченка, що саме наближається до друку в нашому видавництві в українському перекладі.
Учасники події – Дмитро Білий, Ростислав Семків, Ольга Погинайко, Анатолій Дністровий.

Запрошуємо на першу подію видавництва “Смолоскип” на Книжковому Арсеналі!

У четвер 24 червня о 12 годині в залі “Папір” – розмова “Канон українських письменниць: давні та нові імена у книжці «Бунтарки: нові жінки і модерна нація»”. Учасники: Віра Агеєва, Ростислав Семків, Анна Довгопол, Ірина Борисюк.

Дискусія про українських письменниць ХІХ-ХХ століття, про жіночу перспективу літературного канону та проблеми емансипації через призму художнього письма та біографій авторок.

Цього року до Книжкового Арсеналу наше видавництво підготувало дві важливі, на нашу думку, події.

У четвер 24 червня о 12 годині в залі “Папір” – Канон українських письменниць: давні та нові імена у книжці «Бунтарки: нові жінки і модерна нація». Учасники: Віра Агеєва, Ростислав Семків, Анна Довгопол, Ірина Борисюк.

У неділю 27 червня о 16-30 у залі “Лекторій” – Презентація серії мемуарів видавництва «Смолоскип». Учасники: Дмитро Білий, Ростислав Семків, Ольга Погинайко, Анатолій Дністровий.

І, звичайно, підходьте на наш стенд – B 3.19.