Всі публікації автора: Коцарев Олег

  1. Домівка
  2. Коцарев Олег
  • Рекомендоване видання

    Микола Третяк

    До Дня народження видатної української поетки Ліни Костенко саме час розповісти про дві тематичні новинки видавництва «Смолоскип».

     

    Ліна Костенко: від синестезії до культурології

    Перша з них повністю присвячена сьогоднішній ювілярці. Це дослідження Валентини Саєнко «Поезія Ліни Костенко: традиція, контекст, художня своєрідність». Масштабна книжка (640 сторінок!) є, з одного боку, текстом літературознавчим, науковим, а з другого – пристрасним, образним, багатозначним. Досить ілюстративним тут буде навести назву вступного розділу видання: «Творчий силует Ліни Костенко у золотому вікні національної і світової духовності». Переконаний, для багатьох такий підхід до вивчення творчості Костенко додасть читабельності. Ба більше, емоційність і пошук містких, афористичних образів у виконанні Валентини Саєнко суто естетично відверто корелює з текстовими стратегіями поетки та, якщо так можна висловитися, їм пасує.

    П’ять розділів книжки висвітлюють різні мотиви та особливості письма Ліни Костенко. Зупинитися на всіх у такій невеликій статті, звичайно ж, немає жодної можливості. Та кілька важливих моментів позначити таки необхідно.

    Насамперед впадає в око увага Валентини Саєнко до культурологічного начала Костенко. Дослідниця ретельно визбирує та розглядає епізоди творів, де поетка або опрацьовує, переосмислює певні культурні явища та епохи (від скіфської доби до наших часів), або встановлює за допомогою цитат, діалогів і алюзій безпосередній зв’язок з текстами своїх попередників і попередниць. Є тут і аналіз важливих образів, що архетипно перетинають творчість Ліни Костенко з іншими авторами. Наприклад, багатошаровий і значущий образ саду. Валентина Саєнко показує його значення й особливості, наприклад, у творах Григорія Сковороди, Тараса Шевченка – та, з другого боку, у поезіях Ліни Костенко. Цікаво, до речі, що мотив саду був ключовим і в текстах іншої важливої поетки-шістдесятниці, Ірини Жиленко – до її постаті, творів, а особливо знаменитих спогадів «Homo Feriens» дослідниця в своїй книжці повертається регулярно і плідно.

    Продовжуючи тему літературних паралелей, варто відзначити третій розділ книжки, в якому дослідниця, зокрема, вибудовує світоглядні, естетичні, філософські та інші зв’язки (як у сенсі спорідненості, так і в сенсі полярності) між Ліною Костенко і Лесею Українкою і Оленою Телігою. Якщо першу «лінію» загалом можна назвати очікуваною, перетини й відмінності тут доволі очевидні, то «лінія» Костенко-Теліга великою мірою – несподіванка. Що ж, тим цікавіше познайомитися з тим, як розуміє Валентина Саєнко творчість Олени Теліги та як утворює для неї спільний контекст із письмом Ліни Костенко. Зазначу принагідно: «вістниківський» дискурс і його найяскравіші фігуранти, радикальні поети- і теоретики-націоналісти на зразок згаданої Олени Теліги, Олега Ольжича, Євгена Маланюка та Дмитра Донцова послідовно з’являються на сторінках дослідження «Поезія Ліни Костенко». Що, втім, зовсім не є ознакою вузькості чи зацикленості в плані джерел і паралелей – у цьому виданні читачі зустрінуть і багато інших культурних героїв, від Олександра Блока до Інґебор Бахман, від Євгена Гуцала до Василя Цвіркунова.

    Для любителів зануритися до самої структури красного письменства, певно, найцікавішими будуть четвертий і п’ятий розділи. Четвертий присвячено композиції, засадам утворення поетичних циклів, а також жанрам творчості Ліни Костенко. У п’ятому Валентина Саєнко висвітлила синестезію (поєднання образності, пов’язаної з різними органами чуття) в різних текстах поетки. Властиво, не просто висвітлила, а й навіть вдалася до виведення кількісних показників і побудови таблиць, які показують співвідношення використання образів, заснованих на кольорових, смакових, запахових, температурних, больових та інших відчуттях.

    І, звичайно, не можна не відзначити надзвичайно розлогу бібліографію творчості Ліни Костенко. Це справжня й об’єктивна окраса дослідження Валентини Саєнко, що має неперехідну цінність незалежно від інтерпретацій.

     

    Персоналістський вимір

    Друга книжка, про яку необхідно говорити саме сьогодні – це істотно розширене й доповнене друге видання важливої книжки Людмили Тарнашинської «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління». Центральною частиною книжки є «портретні» дослідження про найвизначніших українських шістдесятників. У другому виданні цих героїв стало більше: додалися розділи про Василя Стуса, Володимира Дрозда, Євгена Гуцала та про митців-шістдесятників (Алла Горська, Віктор Зарецький, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Сергій Параджанов). Завдяки такому розширенню додався новий сенс і нові взаємозв’язки з «портретами», які були вже в першому виданні. Це – Іван Світличний, Василь Симоненко, Валерій Шевчук, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Микола Вінграновський, Іван Драч, Ірина Жиленко, Григір Тютюнник, Іван Дзюба. І, звичайно, Ліна Костенко. Текст, присвячений їй, власне кажучи, і розпочинає книжку «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління».

    Про письмо Людмили Тарнашинської так само слід сказати, що воно – пристрасне, образне, афористичне. Знову бачимо тут концептуальну гармонію з засадами шістдесятницької естетики. Від попереднього видання «Українське шістдесятництво» відрізняється більшим зосередженням на особистому вимірі. У цій книжці читачі більш цілісно й опукло побачать шістдесятників, зокрема, й Ліну Костенко, як людей і творців. Не випадково у методологічному вимірі дослідниця особливо виразно спирається і покликається на персоналістські теорії (про це можна найдетальніше почитати у вступі до книжки). Незалежно від симпатій або антипатій до тих чи інших теоретичних концепцій і підґрунть важко заперечити той факт, що персоналізм дуже виразно корелює з іще незаперечнішим антропоцентризмом шістдесятників.

    Не дивно, що, пишучи про Ліну Костенко, Людмила Тарнашинська особливу увагу приділяє біографії та особистим рисам визначеної поетки. І чи не головними поміж цих рис виявляються стійкість, твердість, принциповість, послідовність.

    Справді, саме такі риси дозволили Ліні Костенко, навіть не будучи активною дисиденткою і політв’язнем, стати одним із символів антитоталітарного опору українців у шістдесяті-вісімдесяті роки двадцятого століття. Вони ж визначили смисловий вектор і настрій її творчості, незалежно від конкретної тематики чи естетики окремих текстів. «Думається, якби Ліні Костенко випало жити за райських умов – не в стражденній Україні, а десь у благодатній та заможній країні, яка не знає історичних глухих кутів, катаклізмів та криз, вона ті умови просто вифантазувала б, щоб випробувати себе на міцність екстремами та драматичною напругою пережиття», – містко показала цю ідею дослідниця.

    Поза тим, Людмила Тарнашинська детально демонструє і міфологічні мотиви текстів Ліни Костенко, й особливу роль та багатозначні виміри концепту часу в її творчості. Є тут цікаві рефлексії з приводу її «великого повернення» на початку 2010-х років і багато іншого.

    У книжці Тарнашинської так само ефектно і характеристично прописано й інші шістдесятницькі постаті. Особливою, мабуть, перевагою її підходу до висвітлення життя і творчості літераторів і митців є увага до напівтонів, надто важлива, коли мова заходить про «тихих», менш політично активних і менш знаних сьогодні авторів на зразок Володимира Дрозда.

    Окремо згадаю про другу частину книжки – «З дослідницького архіву: проекції та ретроспеції». До неї ввійшли різноманітні матеріали, пов’язані з шістдесятництвом – від інтерв’ю з Павлом Загребельним до стенограми надзвичайно цікавої, багатогранної та концептуальної дискусії між Євгеном Сверстюком і Валерієм Шевчуком, де перший, як на мене, більшою мірою акцентував етичний момент, а другий – естетичний. А завершує «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління» добірка фотографій та бібліографія.

    Ювілей Ліни Костенко, таким чином, особливо в карантинних умовах постає не так приводом для святкування, як поштовхом до читання і роздумів, поштовхом для нового (з огляду на нові часові рубежі) осмислення надважливого в українському двадцятому столітті культурного і суспільного явища шістдесятництва, що однією з головних його символічних і визначних постатей стала поетеса.

     

    Фото – з сайту Uapatriot.

  • Двоє давніх і славних лауреатів літературного конкурсу «Смолоскипа» – Маріанна Кіяновська і Тарас Прохасько – стали цьогорічними лауреатами Шевченківської премії в номінації «Література». Про це повідомили представники Комітету з національної премії на прес-конференції в Українському кризовому медіа-центрі 27 лютого.

    Маріанну Кіяновську відзначили за книжку поезій «Бабин Яр. Голосами», а Тараса Прохаська за збірку есеїв «Так, але…». Ми вітаємо обох письменників з відзнакою та нагадуємо, що наш літературний конкурс працює й далі, сприяючи розвитку та успіху нових імен сучасної української літератури – http://www.smoloskyp.org.ua/umovy-uchasti/

  • Вано Крюґер

    Мистецьке середовище України знову виявилося розколотим – і знову через премію! Проте особливістю цього випадку є те, що “розкол” відбувся не після, а ще до вручення премії.

    Мова йде про Національну премію України ім. Тараса Шевченка – найголовнішу мистецьку відзнаку України.

    Як відомо, Національна премія України ім. Тараса Шевченка є премією державною, що вручається лавреатам на день народження Кобзаря Президентом України особисто. Як відомо також, мистецьке і гуманітарне середовище в Україні, включно з автором цих рядків, в основній своїй масі на минулих Президентських виборах підтримало Петра Порошенка, а не Володимира Зеленського.

    Саме це дозволило частині мистецького і гуманітарного середовища України звинуватити своїх колеґ, що увійшли до нового складу Комітету з присудження Національної премії України ім. Тараса Шевченка, ні багато, ні мало – в “колаборації” із “режимом Зеленського”.

    А це означає, що ця частина мистецького і гуманітарного середовища України досі живе і мислить логікою передвиборчої боротьби.

    Проте вибори відбулися уже майже рік тому. І подібна посттравматична зупинка в мисленні зараз є вже контрпродуктивною і неадекватною реальності. Чимось вона нагадує поведінку Володимира Винниченка, який в кінці вісімнадцятого року – так само за умов війни – відкинув пропозицію Гетьмана Скоропадського щодо спільного фронту проти більшовиків. Чи поведінку ветеранів ОУН (м) і ОУН (б), які багато десятиліть в еміґрації щонайменше не віталися один з одним, а щонайбільше – виносили “смертні вироки” один одному.

    Якби не рішення партноменклатури УРСР наприкінці вісімдесятих втілити на практиці гасло Хвильового “Геть від Москви!”, ми б їх зараз уже й не згадували.

    Проте повернімось до сьогодення. Президентство Володимира Зеленського є вже майже рік політичним і юридичним фактом – незалежно від того, подобається це комусь чи ні.

    Зараз доля України нерозривно пов’язана із Володимиром Зеленським. Ще раз: я за нього не голосував. Але більшість моїх співгромадян проголосували. А логіка – наука вперта і безжальна.

    Президент – перш за все, не особистість, а інституція. Можна бути в опозиції до особистості, можна бути в опозиції до її окремих рішень, проте не можна бути в опозиції до інституції, тим паче до однієї з провідних в державі. Бо інакше – це випадок тієї самої “п’ятої колони”, хай цього разу і несвідомої.

    Іґнорування всього вищесказаного – такий самий інфантилізм, як і бажання отримати “все й одразу”: і припинення війни за умов зовнішньої аґресії, і долар по вісім гривень, і комунальні послуги за радянськими тарифами.

    Сам Петро Порошенко, до речі, ризикну ствердити, це чудово розуміє, постійно бажаючи Володимиру Зеленському успіхів перед відповідальними зустрічами. І всім – незалежно від того, хто за кого голосував майже рік тому – хочеться побажати брати приклад з Петра Порошенка: бути не лишень “патріотом”, а, перш за все, громадянином – це, звісно, психологічно складніше, але, як показує практика, водночас значно корисніше для держави.

    А Шевченківському комітетові хочеться побажати обрати найдостойніших: вибір у них буде.

     

    Фото – vokzal.in.ua

  • Рекомендоване видання

    Олег Коцарев

    Книжка поета Андрія Шийчука «Кахлі» побачила світ у видавництві «Смолоскип» іще в 2019 році.

    Вона неодмінно поповнить полички прихильників і прихильниць того напрямку сучасної української поезії, який часто називають сюжетним верлібром і наративним верлібром. У такій, власне, формі, як він представлений у Шийчука (динамічна, іронічна, трохи ритмізована «історія» від першої особи), цей жанр найбільше поширився в нашій літературі, здається, у двотисячних роках. Тоді ним активно послуговувались як дебютанти-«двотисячники», так і старші колеги. Але й під’їжджаючи до кінцевої зупинки років десятих, можна констатувати, що в цей період такий верлібр і далі почувався цілком собі незле, хай навіть деякі поети в своїй творчості й посунули його на користь упізнаванішої та резонанснішої для широких читацьких мас римованої силабо-тоніки. Збірка «Кахлі» неодмінно заспокоїть тих, хто переймаються за долю українських наративних верлібрів. Хоча цим її місія, звичайно ж, не обмежується.

    Андрій Шийчук був лауреатом різних премій літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» протягом кількох років. Він народився в Чернівцях, тривалий час жив і навчався в Івано-Франківську, а тепер живе у Польщі. Шийчук – активний учасник і організатор багатьох поетичних слемів, мультимедійних проектів на перетині літератури, музики та інших видів мистецтва.

    Подорож книжкою «Кахлі» розпочинається в розділі «Статика». Саме він, властиво, й надихає користуватися цією не новою, проте незмінно актуальною мандрівною метафорою, адже практично кожен вірш тут має стосунок до певних чітко означених географічних локусів. Про це свідчать уже назви: «Brasília», «Херсон, околиці», «Івано-Франківськ», «Харків», «Warszawa Zachodnia» і т.ін. Те, що цю строкату географічну мозаїку позначено саме як статику – звісно, трішечки парадокс, та коли придивитися до віршів цього розділу, вони й справді доволі статично фіксують як дійсність, так і художні метаморфози далеких і близьких країв.

    (…) Зеселили Марс в шістдесятих.

    Здіймаються в небо –

    підійдеш і побачиш.

    Простір.

    Униз з горба.

    Пролітає птах.

    На горі

    Архітекор

    у чорній труні.

    Внизу –

    як на горі:

    лекгість і вітер.

    Прапор, ажурна вежа,

    параболічний парламент,

    простір,

    Німеєр

    і Марс.

    Я

    верхи на ровері.

    Я і цікавість.

    Аж хочеться вірити, що Андрій Шийчук і справді побував на Марсі… Якщо ж повернутися до медитативної (наскільки «ритмотемперамент» цього поета взагалі надається до медитативності) статичності – то відзначу, що її лише посилює любов до інфінітивних форм дієслів. Так, два сусідні вірші розпочинаються зовсім по-близнючому: «зазирати у темряву» та «увійти до води, що падає». У другому з них, «Tartu», занурюючись у рівновагу балтійських вод, Шийчук не забуває пустувати –

    Увійти до води, що падає

    Відчути її,

    віддатися потокові.

    Дати намокнути волоссю.

    Дати намокнути шкірі.

    Прислухатись до шуму води,

    заслухатись шумом води,

    дати зникнути всьому –

    всьому

    крім води,

    що падає.

    Не забути

    помити за вухами.

    Важко назвати дуже неочікуваним той факт, що наступний розділ книжки «Кахлі» має назву «Динаміка». Але так само важко заперечити й те, що тексти в ньому справді динамічніші, вони чіткіше відповідають уявленням про сюжетний верлібр. Досить процитувати вірш під сакральною назвою «Шевченко» (як бачимо, вже понад столітні жарти й деконструкції не підважують, а лише освіжають сакральність) –

    Я прийшов до неї і ми випили багато горілки.

    Відтак, я дістав із широких штанів

    і показав їй

    Шевченка

    Вона була вражена.

    Їй відібрало мову на кілька довгих хвилин.

    Вона із захопленням вивчала мого Шевченка.

    Знаєш, казала вона, тепер я бачу.

    Світ став зрозумілим і простим (…)

    Чи зовсім інакший текст, який і дав назву цілій книжці –

    По життю він займався тим,

    що отримував поштою кахлі із цілого світу –

    кольорові, унікальні кахлі

    із сюжетами чи персонажами,

    класичні або народні,

    прості або дуже цікаві,

    усі особливі, всі різні –

    облицьовував ними сходи на своїй вулиці.

    Вся його вулиця – це сходи,

    що збігають стрімко вниз (…)

    У цьому розділі ви побачите більше людей, більше їхніх символічних чи кумедних історій. Але й тут збірку не полишає географія, хоча вона має щораз менший реальний вимір і щораз більший метафоричний. Або просто стьобний:

    Справжня поетична резиденція

    мала би виглядати так:

    Переїхати до Києва,

    гонорару не буде, добових не буде,

    зняти хату на Трої, взяти іпотеку,

    видати із неї відкат своєму агенту,

    влаштуватися мийником вікон

    десь у центрі,

    вісім годин на день,

    від на доїзд (…)

     

    Нарешті останній розділ «Гравці». У післямові Олександра Очман дешифрує його назву як «Гра в ці». Можливо, найбільш сентиментальна частина «Кахлів», хоча сентиментальність тут теж приховано під добрячим шаром іронічних замальовок, помітно занурених у сферу культури (невипадково ж тут – гра!). Поєднання жарту з сентиментом логічно призводить до утворення дещо філософічного настрою. А от Юрія Андруховича, який написав до цієї книжки коротеньке «інтро», один із віршів розділу «Гра в ці», а саме «Колядки», майже довів до сліз: «ловиш себе на доволі незвичному бажанні поплакати».

    (…) Можливо, саме тому я ніколи не любив колядок.

    А от пирога зі смородиною

    та хрумкими крихтами зверху

    мені бракує.

    Потім

    бабуся купила касету колядок.

    За інерцією

    нас ще просили співати,

    навіть примушували,

    але ми були вже більшими.

    А потім

    і взагалі

    виросли.

    Чи не ці слова зворушили Патріарха Бу-Ба-Бу? Чи зворушать вони вас? Хай там як, а «Кахлі» Андрія Шийчука – одна з дуже характерних і промовистих книжок свого напряму сучасної української поезії. Книжка, що чимало розповідає про початок двадцять першого століття та про його культуру.

     

    Андрій Шийчук. Кахлі – Київ: Смолоскип, 2019.

  • Рекомендоване видання

    Анна Ратушна

    Збірник наукових статей на межі літературознавства, соціології та політології «Інша оптика: ґендерні виклики сучасності», виданий «Смолоскипом» у співпраці з Фондом Гайнріха Бьолля, став приводом для проведення в книгарні «Є» розмови з двома його упорядницями – Вірою Агеєвою і Тамарою Марценюк. Модерував цю зустріч, схожу і на публічне інтерв’ю, і на дискусію, директор «Смолоскипа» Ростислав Семків.

    -Українське суспільство сьогодні цікавиться і національною, і ґендерною проблематикою. А ґендерна проблематика перебуває в рамках протистояння імперському, тоталітарному дискурсу, – розпочав розмову Ростислав Семків. І звернувся до Віри Агеєвої:

    -Ви нерідко повторюєте, що в 1990-х роках феміністична критика відбулася як єдиний альтернативний підхід до розмови про літературу. Потім інтерес до неї наче пішов на спад. А що діється зараз – ренесанс? Чи є нове зацікавлення феміністичною критикою як способом прочитання?

    -У дев’яності роки це була академічна ініціатива, – відповіла професорка Києво-Могилянської академії. – Була спроба прочитати українську літературу по-іншому, ніж дотепер. Але феміністична критика відбулася не лише тому, що ми дуже цього хотіли (хоч ми дуже цього хотіли), не тільки тому, що над цим працювала блискуча Соломія Павличко. А ще й тому, що виявилось: український модернізм просто неможливо прочитати без фемінізму. Наприклад, як прочитати Лесю Українку без фемінізму, починаючи бодай з «Камінного господаря»? Взагалі, те, що Леся Українка і Ольга Кобилянська стали культурними героїнями останніх двадцяти років, сталося насамперед через те, що їх прочитали як феміністок. Отже, наприкінці двадцятого століття єдиною школою, яка в нас справді відбулася, було феміністичне літературознавство (маскулінних студій у нас, на жаль, дуже мало й посьогодні). Сьогодні вже так не є, з’явилися цікаві постколоніальні дослідження, екокритика. Але інтерес до фемінізму зберігся. Найкраще це видно з того, що яку ґендерну подію не оголоси – негайно з’являються погрози. Причому, на мій подив, деякі наші праві зараз вважають себе справою честі боротися з фемінізмом. У фемінізмі бачать загрозу Україні. Фішка ж у тому, що якщо ми будуємо демократичну державу, ґендерна демократія – її неодмінна складова, всі, хто дбає про державу, мусили б радіти, що є фемінізм. Чому ще зараз є інтерес до фемінізму? По-перше, становище жінки і відносини між статями в нас за останню чверть століття суттєво змінилися. Я нещодавно бачила архівні кадри до річниці ГКЧП і, дивлячись на тодішню телеведучу, на її вигляд і манеру триматися, відчула, якою мірою змінилася саморепрзенетація жінки і чоловіка в суспільстві. Змінилась і модель фемінності, й модель маскулінності. Жінки з’явилися на посадах, де ще недавно їх не було. Зокрема, ми бачимо жінок на війні, в одностроях. Війна – один з чинників, які сприяють інтересу до ґендеру. А ще, звісно, це процеси, які розвиваються в усьому світі, тож і нам їх не уникнути. Навіть наші політики на елементарному рівні «безпеки життєдіяльності» розуміють, що без закону про ґендерну рівність не обійтись – навіть кредитів не дадуть. Є й літературний чинник – жінки нині дуже багато пишуть.

    Тезу про зміну становища жінки, про її посилення її присутності в тих сферах, де раніше жінок було вкрай мало, звичайно, прокоментувала соціологиня Тамара Марценюк

    -Я оптимістка. Я бачу, що є певні успіхи. Скажімо, успіх проєкту «Невидимий батальйон» про жінок і їхні права в армії я б пов’язала з так званим низовим активізмом. Роль держави, яка змінює законодавство, теж важлива, але завжди має бути запит. Так, у наших партіях поки що немає моди на добровільні ґендерні квоти. У нас є стереотипи про Скандинавію: мовляв, там жінки отримали велике представлення у владі саме завдяки законодавчим квотам. Але насправді це добровільні квоти, так звані тимчасові заходи позитивної дискримінації, або позитивної дії. В деяких партіях їх відмінили, коли ситуація змінилася. У нас, здається, жодна партія таких квот не оголосила. Маємо певні законодавчі квоти, але без механізмів і без санкцій. В Україні жінки також використовуються як резервна армія праці. Наприклад, я працюю в приймальній комісії, і деякі абітурієнти-чоловіки мені зізнаються, що йдуть у магістратуру чи аспірантуру, щоб не потрапити до армії. І якщо чоловіки туди не йдуть, вигідно використати жінок. Те саме було в Другій світовій війні. Але тоді, як знаємо, після закінчення війни до її учасниць ставилися суперечливо, а героїзовані були буквально одиниці жінок. Повертаючись до Скандинавії, скажу, що цікавість скандинавського досвіду в тому, що там не лише залучають жінок до престижних сфер, а й прагнуть загального перерозподілу діяльності – скажімо, активізують татівство. Але, як показують соціологічні опитування, в нашому суспільстві далеко не всі (і чоловіки, й жінки) готові до егалітарного розподілу суспільних ролей.

    Наступне питання про те, чи правда, що нині в українській літературі більше жінок-авторок, ніж будь-коли, адресувалося Вірі Агеєвій.

    -Колись в одному інтерв’ю Соломія Павличко, яку вже дістали запитаннями «що таке фемінізм?», відповіла: все дуже просто – в житті є цікаві, а є нецікаві заняття, так от, фемінізм – це вимога справедливо розподілити цікаві й нецікаві заняття між обома статями. Щось у цьому є. Ненаукове, але непогане визначення. Легко пояснити, чому жінки мало писали в радянську добу. Ірина Вільде була активісткою Союзу Українок, співпрацювала з Міленою Рудницькою, вона ще 1937 року закінчила свій роман «Сестри Річинські» про долю п’ятьох жінок, про те, як руйнується патріархальний світ, як жінки входять у широкий світ. До видання справа дійшла аж у 1964 році. Оскільки роман був дивним і погано влазив у соцреалізм (книжка про п’ятьох попівен!), редактором призначили Павла Загребельного. І Загребельний навіть в останньому виданні, яке вийшло, здається, 2000 року, не посоромився опублікувати свою ще тодішню рецензію на роман Вільде. Рецензія була приблизно така: посадити п’ятьох попівен на дивані, нудних, безініціативних, неосвічених – і написати про них роман, як вона з цим упоралась? Павло Загребельний своїм зверхнім, менторським тоном добре показав те, про що говорили класики феміністичної теорії: сцена про війну вважалася важливою сценою, вона потрібна, а сцена про жінок у вітальні – другорядна в будь-якому порядному романі. Це працювало в СРСР. Літературу соцреалізму не цікавив приватний досвід. А писати романи про звитяги в цехах металургійних комбінатів – воно й чоловікам не було цікаво, але ті себе змушували, а жінки якось уникали. Тепер жінки почали більше писати –бо є відчуття, що цей приватний досвід перестав бути вторинним.

    -Тобто ґендерні стереотипи, пов’язані з тематикою творів, зруйновано?

    -Абсолютно зруйновано. Наприклад, радянська дитяча література, яку ми читали в дитинстві, навіть несогірша класика, дуже застаріла, бо сучасні і дівчата, і хлопчики з подивом сприймають той узвичаєний поділ ґендерних ролей, які там були – «хлопчик з молотком» і «дівчинка з ополоником». Це вже не працює. Є, правда, інші небезпеки – Світлана Оксамитна засвідчила в нашому збірнику «Інша оптика» неприємну тенденцію. На запитання, що важливіше для жінки: робити власну кар’єру чи підтримувати кар’єру чоловіка, в дев’яності роки, коли це запитання вперше було поставлено, абсолютно переважала відповідь, що жінці треба робити власну кар’єру. А в останні кілька років тенденція змінилася – все більше жінок кажуть, що важливіше підтримувати кар’єру чоловіка. На це є економічні причини, адже на ринку праці жінці «пробитися» складніше. Але, як на мене, тут впливає й реклама, вся імаґологія, яку ми бачимо на вулиці, всі красуні, що їхня єдина функція – носити хутра і діаманти. Усе це так чи інакше зваблює… Загалом, традиційний розподіл ґендерних ролей уже відійшов в історію. Жінки-авторки сьогодні активно завойовують місце в літературі, понад те, жінки дуже добре пишуть про війну.

    -Іще давні соціологічні дослідження показували, що жінки в деяких питаннях навіть більш традиційні за чоловіків, більш патріархальні, релігійні, – продовжила тему Тамара Марценюк. – Це насамперед пов’язано з вихованням, із ЗМІ, які подають дуже чіткі ролі, передусім архетипи «Берегиня» і «Барбі». Ще одна проблема, яка є радянським спадком, – жінки не завжди здатні перерозподіляти обов’язки з іншими членами родини, а намагаються самі все тягнути… Є ще момент в опитуваннях. У нас є давня традиція запитувати стереотипами про стереотипи. Це, як на мене, помилкова логіка. Респондентам і респонденткам складно критично ставитися до запитань, сформованих стереотипно, на зразок «чи згодні ви, що головне покликання жінки – дбати про родину і чоловіка?». У нашому дослідженні про ветеранів і ветеранок «Невидимий батальйон 2.0» ми поставили ширші запитання, що думає суспільство про те, яка має бути модель армії. І, не повірите, 62% вважають, що жінки повинні мати можливість на рівні з чоловіками служити в Збройних силах, на добровільній основі (це мають бути контрактні Збройні сили). Цю так звану «американську модель» підтримує більшість, і досить малий процент був за те, щоб жінок не допускали до служби. А тепер про літературу. Я люблю сучасну українську літературу. Використовую навіть у моїх соціологічних курсах у Києво-Могилянській академії – ми в курсі маскулінності мали минулого тижня пару, де обговорювали образи чоловіків у сучасній літературі, й мене радує, що чоловіки наважуються писати емоційніші тексти, як-от «Ловець Океану» Володимира Єрмоленка. Або досить сміливий текст Гаськи Шиян, написаний у стилі, який традиційно вважається більш чоловічим. Вона пише відверто про сексуальний досвід, критично ставиться до суспільних тенденції. Кількість авторок зростає, те саме можна сказати про кінематограф. На «Книжковому Арсеналі» презентувалася книжка «Чому в українському мистецтві є великі художниці», де засвідчується якість і розмаїтість українських художниць. Це – виклик дуже вузьким розумінням рольових сценаріїв.

    -Важливо не лише те, що жінки багато пишуть, – зазначила Віра Агеєва, – важливо те, що чоловіки стали писати інакше. Чимало сьогоднішніх досліджень фіксують шалену втрату популярності творів Ернеста Гемінґвея. Він був абсолютною іконою, «найбільш маскулінним письменником» – а тепер втрачає популярність. Оця «мускуляста маскулінність», репрезентація чоловічої сили коштом жінки стає нецікавою. Чоловіки-автори вже не пишуть так, як писав Гемінґвей. І навпаки: Вірджинія Вулф тепер потрапляє, здається, в п’ятірку всіх мислимих опитувань. У нас із Лесею Українкою щось схоже, до речі, вона витіснила дуже багатьох. Взагалі, говорячи про маскулінність, пам’ятаймо, що чоловіки ж теж поводилися по-різному. У XVIII столітті чоловіки ходили на довгих підборах, у добу романтизму «справжній» чоловік умів рясними слізьми плакати й кричати, потім у ХІХ столітті й підбори, й перуки, і пудра вийшли з моди, і плач став не вельми чоловічою рисою – воно все змінюється. Войовнича маскулінність, сформульована світовими війнами, вже не працює. Не працює й риторика, якою представляли, скажімо, героя Другої світової війни.

    Говорячи про класичних письменників, що акцентували ґендерну тематику, Віра Агеєва, звичайно, передовсім розповідала про Лесю Українку.

    -Для Лесі Українки стосунки між статями – маркер демократизації суспільства, і в цьому сенсі в «Боярині» демократична Україна протиставлена недемократичній Московії. Я маю честь бути причетною до нещодавнього видання нецензурованого листування Лесі Українки, і там вона чимало пише про ці питання. Побувавши в Болгарії, вона каже про Україну в тому сенсі, що у нас, звісно, біда та горе, але в нас хоч до жінки ставляться як до людини, а не як до мавпи. Тобто засвідчує більшу пригніченість жінки в Болгарії, ніж у Російській Імперії. Одне з пояснень, чому так, це те, що в Росії жінки залучені до революційної діяльності. У цьому щось є, бо причетність до революційної боротьби – це причетність до публічного простору, до політики. Це змінювало становище жінки. Не випадково в творах Лесі Українки часто з’являється звертання «товаришко». Взагалі, в поколінні Лесі Українки, Людмили Старицької, я їх називаю це «поколінням громадівських дітей» – українська аристократія виховала доньок так само, як і синів, від старосвітської моделі вони вже відмовились.

    -Скоро з’явиться серіал «Плеяда», побачимо, як там розставлено наголоси, – зазначив Ростислав Семків. – Хочу запитати Тамару Марценюк про ґендерний освітній онлайн-курс в інтернеті та про курс «Маскулінність. Чоловічі студії», які ти читаєш у Могилянці – бачив, що це слухають не лише жінки, а й чоловіки. Яким є ґендерно марковане ставлення до самого курсу в студентів?

    -Справді, коли онлайн-курси ще були не настільки популярні, як зараз, у 2015 році, фонд «Відродження», з яким я співпрацюю, спонукали на популярній україномовній платформі «Прометеус» записати популярний курс про ґендер. Назвали «Жінки, чоловіки: ґендер для всіх». Для «Прометеуса» це був перший курс так званої громадянської освіти, тобто не практично орієнтований курс. На курс записалося дуже багато людей, був дуже активний форум. Звісно, чоловіків там меншість, десь 20%, але вони є. Курс «Маскулінність» також популярний і серед жінок, і серед чоловіків. Зараз є загальна тенденція фемінізації студентства. Президент Києво-Могилянської академії сказав, що серед студентів академії жінки становлять 70%. Це може свідчити, що коли з якоїсь сфери масово йдуть чоловіки, то це не дуже престижна і грошовита сфера, тобто для успіху стає менш обов’язковою вища освіта в її нинішній формі. Але це показує й що жінки активніше йдуть у ті сфери, де їх було менше – наприклад, право, ай-ті.

    -Для рівноваги скажу, що цього року на магістерській програмі з філології як ніколи багато хлопців. Їх там четверо з 14, це гігантський відсоток. На 3 курсі бакалаврату теж підозріло багато хлопців. Стереотипи потроху руйнуються, – так сформулював Ростислав Семків оптимістичний фінал розмови.

  • Рекомендоване видання

    Ія Ківа

    11 грудня в київській книгарні «Є» відбулася презентація монографії Людмили Тарнашинської «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління», яка вийшла в 2019 році у видавництві «Смолоскип». Це вже друге видання дослідження, оновлене і доповнене, перше побачило світ 2010 року. В центрі уваги дослідниці — чотирнадцять письменників і шість митців. В обговоренні взяли участь авторка, Богдан Горинь, Микола Сулима, Павло Михед та Дмитро Стус. А розпочав вечір директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків, який і модерував захід.

    Пан Ростислав зазначив, що розмови про шістдесятництво вже стали для видавництва «Смолоскип» доброю традицією, оскільки воно послідовно видає творчу спадщину шістдесятників, їхню мемуаристику та наукові праці про цей культурно-історичний період. Також він наголосив, що презентована книжка є авторською інтерпретацією феномена шістдесятництва в українській культурі і не претендує на вичерпність, оскільки шістдесятництво — явище багатоголосе й поліфонічне.

    Презентація видання відбувалась у філологічному ключі й схожа була радше на дебати під час захисту наукових праць, ніж на популярний формат говоріння про книжки. Воно й не дивно, бо, по-перше, монографія є чималенькою за обсягом (Дмитро Стус навіть пожартував, що навряд чи такий грубий том взагалі читатимуть), а по-друге, за жанром вимагає підготовленої авдиторії. З іншого боку, вихід розмови такого ґатунку з суто наукового гетто в ширший простір завжди на користь темі книжки та її видимості.

    Майже всі мовці звертали увагу як на позитивні моменти в книжці, так і на ті, що потребують доопрацювання чи уточнення. Тож презентація перетворилася якщо не на дискусію, то принаймні на справжній діалог і обмін думками.

    Так, журналіст, дисидент і колишній політв’язень Богдан Горинь серед переваг «Українського шістдесятництва» назвав жанр, в якому написана книжка, — «поєднання аналітичного дослідження з популярним науковим есеєм». Також він додав, що всі 20 постатей у дослідженні виписані ґрунтовно й детально, поміж інших «на всю велич у книзі постав Микола Вінграновський з його широкою степовою душею, з його ніжною лірикою і вулканічним вибухом творів на громадянську та історичну теми». Водночас він зазначив, що в книжці відсутня чітка дефініція шістдесятництва та часові рамки його існування. Борис Горинь запропонував вважати шістдесятництво початком національно-визвольного руху, що зародився наприкінці 1950-х і завершив своє існування в 1972 році, й формою легальної ненасильницької боротьби за незалежність України.

    Підхопивши дискусію, доктор філологічних наук і заступник директора Інституту літератури Микола Сулима зазначив, що шістдесятництво не можна розглядати лише як національний український феномен, бо це явище існувало по всьому Радянському Союзу. А доктор філологічних наук Павло Михед додав, що 1960-ті взагалі були особливим часом, просякнутим оптимізмом, духом свободи і пошуком нових сенсів, навівши приклад Вудстока та бітників. На що Дмитро Стус зауважив, що все сказане стосується проблеми визначення, «що таке 60-ті, чим вони особливі, як вони вписані в український, тогочасний загальносоюзний і світовий контексти».

    Крім того, Микола Сулима поділився радістю щодо включення в друге видання таких постатей як Василь Стус і Володимир Дрозд. А Дмитро Стус зазначив, що в книжці «вимальовується канон шістдесятництва». Щоправда, сама Людмила Тарнашинська поквапилася спростувати цю тезу, сказавши, що ніколи не мала таких амбіцій.

    Загалом обговорення торкалося не лише книжки, а й проблем дослідження шістдесятництва. Павло Михед, наприклад, вказав на необхідність створення хроніки шістдесятництва: коли виходила та чи інша книжка, коли посадили ту чи іншу людину тощо. Це дозволило б відтворити епоху по днях. А Борис Горинь, Дмитро Стус і Ростислав Семків наголошували на етичних та інших проблемах того, кого і за якими принципами зараховувати до шістдесятників. Дмитро Стус, зокрема, підкреслив, що шістдесятники — це не лише поети чи митці, а перш за все «науково-технічна інтелігенція, яка вийшла з сіл, ставши по суті останнім вибухом українського села».

    Насамкінець Людмила Тарнашинська подякувала видавництву «Смолоскип» за вихід книжки саме 2019 року, оскільки цей рік став ювілейним для багатьох шістдесятників: 80 років виповнилося Валерію Шевчуку, 90 — Галині Севрук, 80 років могло б виповнитися Володимиру Дрозду, 90 – Івану Світличному та Аллі Горській, 110 — Миколі Лукашу. Подякувала вона і колегам за небайдужість, додавши, що про необхідність створення хроніки шістдесятництва зажди говорить Валерій Шевчук, однак за таку працю в Інституті літератури не візьметься жоден аспірант, бо це не літературознавство. Її ж монографія має підзаголовок «Історико-літературний та поетикальний аспекти» і також не мала на меті масштабного історичного дослідження. Крім того, її варто розглядати разом з іншими працями, наприклад, з дослідженням «Сюжет доби: дискурс шістдесятництва в українській літературі ХХ століття».

    Фото авторки.

  • 11 грудня запрошуємо на презентацію монографії Людмили Тарнашинської “Українське шістдесятництво. Профілі на тлі покоління” у книгарні “Є”. Історія і поетика шістдесятників – в іменах. Епоха – в творчості. “Зоряний інтеграл” покоління, яке так потужно вплинуло на ціле українське життя. До другого видання монографії ввійшли матеріали про персоналії, відсутні у попередньому, яке побачило світ у видавництві «Смолоскип» 2010 року. На презентації виступатимуть Богдан Горинь, Микола Жулинський, Микола Сулима, Павло Михед, Тамара Гундорова Tamara Hundorova, Юрій Ковалів, Юрій Ковалів Дмитро Стус і Людмила Тарнашинська. Модератор – Ростислав Семків.

    Презентація відбудеться 11 грудня о 18-30 у Книгарні “Є” за адресою Київ, вул. Лисенка, 3 (метро “Золоті Ворота”).

    Вхід вільний.

  • Книжку Ігоря Мітрова “Голландський кут” відзначили літературною премією імені Василя Симоненка в номінації “За найкращу першу поетичну збірку”. Вітаємо поета-переможця та пропонуємо замовляти “Голландський кут” через інтернет – https://smoloskyp.com.ua/product/gollandskyj-kut/

    Нагадаємо, Всеукраїнська літературна премія імені Василя Симоненка встановлена Черкаською обласною радою та облдержадміністрацією за підтримки Національної спілки письменників України, Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка та Ліги українських меценатів з метою вшанування пам’яті поета-гуманіста Василя Симоненка, популяризації його імені й творчості, для заохочення професійних і непрофесійних літераторів до творчих пошуків у галузі літератури, до написання високохудожніх літературних творів громадянського звучання, спрямованих на побудову незалежної демократичної України.

  • Голодомор був скрізь. Зокрема, й на тих жвавих, веселих київських вулицях, якими ходимо щодня.
    “…Опухлими людьми й живими скелетами були заповнені всі сквери та вулиці міста. Пам’ятаю, особливо багато таких живих трупів було на Подолі, на вулицях Верхній та Нижній Вал, де було багато широких лав, на яких юрмилися сотні цих нещасних. Там вони сиділи, лежали й помирали.”
    Це спогади Галини Афанасьєвої з книжки “Голодова катастрова в Києві” Сергія Вакулишина. Одні з багатьох.
    Пам’ятаймо!

  • Рекомендоване видання

    Олег Коцарев

    У „Смолоскипі” триває видання найповнішого на сьогодні 5-томного зібрання творів Миколи Хвильового. Упорядник – Ростислав Мельників. До речі, готується до друку вже п’ятий том, а отже, лишається зовсім мало часу, щоб передплатити видання за акційною ціною. Подробиці – на сайті смолоскипівської книгарні https://smoloskyp.com.ua/home/1232-2/.

    А взагалі, п’ятитомник є добрим приводом для чергової актуалізації розмов і роздумів про Хвильового, одного з безсумнівних лідерів „Розстріляного Відродження”, чи то пак „Червоного Ренесансу”. Що про нього і з нього сказано, написано й видано ще далеко не все, безперечно засвідчує увага до нового видання з боку читачів. Воно й не дивно. У постаті Миколи Хвильового так багато залишається простору для здогадок, суперечок і досліджень.

    На щастя, минули вже ті роки, коли читацькій аудиторії потрібно було доводити, що автора культового тексту „Я (Романтика”) не можна ототожнювати з його оповідачем і що справжній Хвильовий не розстрілював своєї мами. Але питання політичної орієнтації, політичних контекстів і політичних проектів Хвильового залишається і непростим, і актуальним. Детальна біографічна стаття Ростислава Мельникова (та й інші доступні на сьогодні дані з життєпису Миколи Фітільова-Хвильового) лише підкреслює, наскільки не пасують тут прості й чорно-білі відповіді. Навряд чи сьогодні можуть бути сумніви, що в Радянській Україні Хвильовий як публічна постать був представником і одним із символів опозиції, скажімо так, націонал-комуністичного типу (передусім – „боротьбистів”; з ними в Хвильового було й спільне народницьке ідейне коріння, й участь у „боротьбистському” партизанському загоні, й навіть однотипна риторика про те, як треба потрапити всередину більшовицьких структур, щоб змінити їх). Та залишаються не до кінця прозорими деякі моменти. Скажімо, наскільки чіткою і свідомою була координація з тими-таки „боротьбистами”? А саме: чи були майже одночасні виступи Хвильового й Шумського, відповідно, в літературно-політичному і політичному полі наслідками „духу часу” й збігу обставин, а чи все-таки це був „спільний наступ”? І взагалі, тема політичних покровителів або союзників різних ключових діячів і груп українських літературних двадцятих років залишається, на жаль, такою, що нетерпляче очікує на висвітлення.

    Разом з тим, важко погодитися з тими, хто хоче зобразити Хвильового борцем проти більшовизму. Хай які суперечливі та мінливі могли бути його погляди, схоже, що радянську державу він сприймав як свою (відповідно, специфічно болісно реагуючи на її кричущі вади). Про це свідчить і риторика його публіцистики (а вона не могла вся бути імітацією, стилізацією чи пародією), і, зрештою, той факт, що безпосередньо за цю державу він воював у складі Червоної армії. Та й попри очевидне союзництво з „боротьбистами”, Хвильовий був добряче інтегрований і з суто більшовицькими колами, включно, до прикладу з особами з кіл Кагановича. Не можна легковажити й такими фактами, як брат-червоноармієць, котрий поліг у боях проти врангелівців, або праця сестри в ЧК (історія темна, але зовсім нещодавно відповідні документи наводила в одній зі своїх статтей Ярина Цимбал). Згадаймо також і те, що Хвильовий не скористався шансом емігрувати.

    Під час розколу в Комуністичній Партії Західної України Миколи Хвильовий теж не скористався шансом – на продовження публічної опозиційної політики. Враховуючи швидке формальне зречення своїх позицій, а ще й обвинувачення опонентів у „хвильовизмі”, треба констатувати: попри всю харзиму й ефектність Хвильового як громадяського діяча, полеміста і письменника, попри те, як пасував він до очікувань на лідера опозиційної громадськості, Хвильовий не повівся як політичний лідер та взагалі як публічний політик. Єдина політична сфера, де він залишався в міру можливостей послідовним – культурна політика, а саме, просування української культури. І якщо в загально-політичній сфері успіхи Хвильового були нечисленні, переважно локальні та тимчасові (головний – створення прецеденту гучного протесту), то в культурній політиці результати явно сильніші. Активність Миколи Хвильового (хай як би ми оцінювали окремі її вияви) дуже посприяла посиленню уваги до всього українського, врізноманітненню літературного процесу, появі цікавих творів і дискусій навколо них, зрештою, такій надважливій справі, як запам’ятовування літературного спалаху двадцятих років.

    5-томне зібрання творів наново актуалізує й розмову про Хвильового як поета. А ця ж іпостась нашого героя була майже витіснена його політичною, полемічною та прозовою діяльністю. У першому томі – цікава і колоритна добірка віршів супроводжена дуже доброю передмовою письменника і літературознавця Олега Солов’я. Привертає увагу поєднання у поезії Хвильового експериментальних, авангардних, модерністських тенденцій із неоромантичними чи символістськими.

    Ці пошуки великою мірою відбиваються й на ранній або „середній” експериментальній прозі письменника. Чи були „формалістичні” речі на кшталт „Лілюлі”, „Арабесок” чи „Редактора Карка” (насправді, список можна значно подовшити) вершиною творчості прозаїка-Хвильового? А може, це була тільки „розминка” перед естетично простішим, реалістичнішим і політичнішим пізнім Хвильовим? Відповідь на ці запитання змінюється, залежно від естетичних уподобань кожного окремого читача й окремої читачки. Поза сумнівами тут лежить те, що ми бачимо вельми драматичний сюжет зміни поетики. Сам Хвильовий у листуванні середини двадцятих років твердив, що не може більше писати по-старому. Вочевидь, шукав нових шляхів. Ще драматичншою робить ситуацію те, що радикальне спрощення відбувалося рівно на тлі появи „літературної дискусії”. Від початку останньої письменник майже не повертався до грайливішого, експериментального письма.

    Чи перед нами часом не чергова історія про українського письменника, що приніс свій талант у жертву політиці? І чи не були відверто провальні тексти останніх кількох років життя наперед визначені в момент „реалістичного” повороту? А з іншого боку – чи можливий Хвильовий без політики? Чи можемо ми уявити образ цього письменника без міфологізованої та втраченої другої частини дуже прозорих і надполітичних „Вальдшнепів”? До речі, Ростислав Мельників у питанні „Вальдшнепів” оптиміст, він вважає, що друга частина ще цілком може відшукатися.

    Стільки запитань і так мало відповідей! Отож, Хвильовий продовжує хвилювати. А його культурно-політичний проект продовжує працювати. Це добрий привід ще раз перечитати або й уперше прочитати його твори. Художні тексти ж бо залишаться яскравими і загадковими навіть якщо всі біографічні й політичні загадки їхнього автора раптом безповоротно розгадаються.