Всі публікації автора: Коцарев Олег

  1. Домівка
  2. Коцарев Олег
  • 15 липня 2020 року відбулось оголошення підсумків літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». Воно було організоване онлайн, як своєрідна телепередача з ведучими Настасією Євдокимовою та Оленою Павловою. Під час події виступили поети, лауреати нещодавніх років: Леля Покотиполе, Ліза Жарікова, Олена Павлова, Богуслав Поляк, Ігор Мітров, Олексій Шендрик, Андрій Шийчук, Ігор Астапенко. Дмитро Лазуткін прочитав веселі «спортивні» новини, своїми враженнями від рукописів поділилися члени журі Ростислав Семків і Мирослав Лаюк і колишній член журі Олег Коцарев.

    Цього року роботу журі було продовжено через карантинні обмеження, та це не завадило визначити переможців. Над рукописами працювало журі в оновленому складі: Ростислав Семків, Наталка Білоцерківець, Мирослав Лаюк. Отже, до вашої уваги – повний список лауреатів і тих, хто отримали особливу відзнаку.

     

    НОМІНАЦІЯ «ПОЕЗІЯ»

     

    ІІ ПРЕМІЯ

    Антон Полунін (Київ): збірка «Волосся»

    Лідія Зінько (Франція): збірка «Насолода і занепад»

    Микола Антощак (Ів.-Франківськ): збірка «Лики бізонів»

     

    ІІІ ПРЕМІЯ

    Сергій Рафальський: збірка «Уречевлення»

    Олена Пелешенко (Київ): збірка «Листя мандрагори»

    В’ячеслав Левицький (Київ): збірка «Long play»

    Оксана Лебедівна (Київ): збірка «Вістуни»

    Данило Квітень (Ів-Франківськ): збірка «Осінній квітень»

    Святослав Жаботинський (Закарпаття): збірка «Привид в латах»

    Яніна Дияк (Київ): збірка «Макоцвітне»

    Юлія Вротна (Коцюбинське): збірка «Верлосипед»

    Олександра Булига (Київ): збірка «Пляшка безсоння»

    Олександр Андрієвський: збірка «1.2014»

     

    IV ПРЕМІЯ

    Олександр Шумілін (Київ): збірка «Двіж»

    Ярина Чорногуз (Київ): збірка «Як вигинається воєнне коло»

    Ірина Павленко (Київ): збірка «Пісні про Будду»

    В’ячеслав Омельченко (Харків): збірка «Харків V»

    Вікторія Литвак (Луцьк): збірка «Скидаєш сорочку вірша»

    Юліана Лесняк (Львів): збірка «Запасний краєвий»

    Ярослав Корнєв (Краматорськ): збірка «Хто ніч?»

    Мар’яна Зеленюк (Львів): збірка «Тиша мови»

    Елла Євтушенко (Київ): збірка «Я і Вона»

    Євген Горішній (Охтирка): збірка «Сатира»

    Олег Дорош (Миколаїв): збірка «Сонце на рейді»

    Андрій Безуглов: збірка «Авангарднер»

     

    ОКРЕМА ВІДЗНАКА ЖУРІ

    Володимир Биньо (Львів), Поліна Горлач (Київ), Орися Грудка (Львів), Назар Данчишин (Львів), Христина Драгомирецька (Львів), Ія Ківа (Київ), Олександр Козинець (Київ), Ельвіра Молдован (Хмельницький), Таїсія Наконечна (Бельгія), Юлія Петрук (Бориспіль).

     

     

    НОМІНАЦІЯ «ДИТЯЧА ЛІТЕРАТУРА»

     

    IV ПРЕМІЯ

    Валентина Турчин (Київ): рукопис «Шукай – знайдеш»

    Олена Рубашевська (Буча): рукопис «Та сторона»

     

    ОКРЕМА ВІДЗНАКА ЖУРІ

    Тарас Савчук (Луцьк): рукопис «Дурень»

    Іванна Маніло (Ів.-Франківськ): рукопис «Казки»

    Сергій Зозуленко (Полтава): рукопис «Барвиста історія»

     

     

    НОМІНАЦІЯ «ПРОЗА»

     

    ІІ ПРЕМІЯ

    Сергій Рафальський: роман «Сорокоуст»

     

    ІІІ ПРЕМІЯ

    Яна Сотник (Київ): збірка оповідань «Ябанджи»

    Ольга Саліпа (Хмельницький): роман «Зламані речі»

    Олег Западня: повість «Полювання на пересмішника»

    Олеся Богдан (Чернівці): повість «Ламання гілки»

     

    IV ПРЕМІЯ

    Катерина Холод (Ірпінь): рукопис «Бритва в молоці»

    Катерина Кулик (Вінниця): рукопис «Люба Любо»

    Борис Костиря (Київ): рукопис «Брама вічності»

    Тетяна Іваніцька (Тернопіль): документальна повість «Кописно. Мій дідусь був польським переселенцем»

    Денис Донець (Одеса): рукопис «Тільки нікому не кажи»

    Олександр Акуленко (Київ): рукопис «Східна околиця»

     

    ОКРЕМА ВІДЗНАКА ЖУРІ

    Олег Андрішко (Дніпро), Анна Біленька (Нідерланди), Марія Карась (Черкаси), Ганна Коржик (Вишневе), Дмитро Литвиненко (Київ), Галина Нестрига (Київ), Аліна Петлюк (Вінниця), Артем Поспєлов (Київ), Олег Репетуха (Кропивницький), Олена Швець, Ганна Щавінська (Рівне).

     

    Лауреати ІІ премії отримають можливість опублікувати свої рукописи у видавництві “Смолоскип”. Лауреати ІІІ та IV премій одержать грошові премії та подарунки.

     

    Нагадаємо, що літературний конкурс видавництва «Смолоскип» – конкурс номер один в Україні для молодих письменників. Чимало його лауреатів минулих років (поміж них, наприклад, такі автори, як Тарас Прохасько, Сергій Жадан, Маріанна Кіяновська) сьогодні стали визначальними для літературного ландшафту країни.

     

    Ілюстрація – з сайту litcentr.in.ua

     

  • Ліза Жарікова

    Цього року СТМ уперше відбувся в онлайн-форматі. З одного боку, я зраділа, бо це дозволяло нарешті взяти в ньому участь, незважаючи на роботу. З другого боку, спочатку поставилася трохи скептично: як же без їдальні, вечірніх посиденьок і ватри? Як взагалі учасники зніматимуть фільми? Як спілкуватися між собою і зберегти атмосферу?

    Тема про метаморфози майбутнього в умовах карантину в онлайні трохи віддавала апокаліптичністю. Але в цілому виклик був цікавий: поєднати найбільш насичені дні роботи з активностями Семінару і не вмерти. З усіх запропонованих напрямків я взяла участь у трьох: поетичний турнір, написання новели та гранд-читання.

    Не знаю, як то виходить, але СТМ надихає, якщо й не перемагаєш у челенджах. Поетичний марафон, наприклад, я програла в першому турі. Але відкрила собі кілька цікавих авторів та повеселилася, слухаючи вірші про нові закони для роботів.

    Спостерігати за двіжухою, в якій не береш участі, теж було цікаво. Протягом цих днів нарешті зрозуміла, що таке перформанс і наскільки може бути пізнавально переосмислювати довколишній буденний простір. Надавати речам зміст або видобувати цей зміст з повсякденності. Або шукати незвичне довкола себе і працювати з цим. Шкодую, що не взяла участі, особливо у літературних перформансах. Тепер про натирання моркви чи чухання кота часто думаю категоріями перформансу, але оприлюднювати щось таке поки не планую. Фільми й анімації я передивлялася вже після закінчення СТМу: занурювалася, сміялася та дивувалася, бо знала, в яких умовах і як швидко робилися ці проєкти.

    Моїм особистим проривом в нову реальність став тренінг із написання новели. Колись давно мене переконали, що проза — не моє. Тому я багато разів починала щось писати й ніколи не доводила справу до кінця, спотикаючись на кривих діалогах та нудних описах. Але якщо писати, мати дедлайн, інформативні лекції і хорошу компанію, можна раптом щось і дописати. Навіть у зовсім не рідному жанрі кіберпанку. Довести справу до завершення — потужне джерело натхнення для хронічного прокрастинатора. Окрім цього, зрозуміла, що дуже люблю вигадувати історії. Раніше я часто жалілася, що все, що хочу, не можна прожити за одне людське життя. Воно там просто не вміститься. Але ніколи до цього року не думала, що в життя письменника — чудово вкладаються ще й долі його персонажів. Раптом саме за цими відчуттями я насправді й сумувала так довго?

    Проєкт з новелами, до речі, вийшов за межі СТМ. Те Ясінчук запропонувала не зупинятися й продовжувати писати історії з рандомно заданими параметрами. Сподіваюся, з цього виросте крута фантастично-літературна штука. Але й сам процес дає багато позитивних емоцій.

    СТМ — це натхнення і порція віри у власні сили. Нові знайомства, які дають життя перспективним проєктам. Якщо раптом треба звідкись отримати чарівного копняка до творчості та знайти однодумців — вам сюди.

     

    Фото – з сайту Літцентр.

  • Журі літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» завершує роботу. Цього року на конкурс надійшло 126 рукописів, з яких майже половина – проза. Зум-засідання журі заплановано на початок наступного тижня. Отже, ще до 10 липня знатимемо імена переможців та переможниць 2020 року. Інтрига загострюється! Чекаймо і вболіваймо!

  • Микола Третяк

    Цього року в онлайн-режимі відбувся смолоскипівський Блумсдей. А отже, попри всі карантинні перипетії, нам вдалося дотриматися традиції читань «Улісса» Джеймса Джойса кожного 16 червня.

    Нагадаємо, щоразу читається черговий розділ. Цього разу був п’ятий розділ, у якому Блум ходить містом, обговорює один похорон, отримує листа від своєї ймовірної коханки, спостерігає за людьми та розгортає знаменитий потік свідомості.

    Отже, у Zoom вийшли семеро учасників події. Ролі було розподілено в такий спосіб: Леопольд Блум – Тарас Лютий, внутрішній голос Леопольда Блума – Дарій Лажневський, голос автора – Назар Східний, голос Марти Кліффорд – Ольга Погинайко, голос Авраама та Священик – Олег Коцарев, МакКой і Аптекар – Ростислав Семків. А Олександра Сауляк і Олена Вишницька були двома дублінськими дівчатами, які співали п’янких пісень.

    Читання онлайн, ясна річ, програють читанням у реальності – менше «театральності» в інтонаціях, зовсім мало антуражу. Що ж, таким чином, «Улісс» в інтернеті підкреслює вартість «живої» книжки, «офлайнової» культури. Особливо виразно нагадує про радість і необхідність читати – і то не лише з потреби чи з моди. Сподіваємося, події шостого розділу всесвітньо знаменитої книжки знову розгортатимуться в старому доброму смолоскипівському дворику.

     

    Фото з сайту Electric Literature.

  • Олег Коцарев

    Уже вдвадцяте відбувається Семінар Творчої Молоді, до якого я маю стосунок. Нічого собі цифра! Вона свідчить про явище структурне, а не мимохідне, про системне, а не випадкове.

    Чим були дев’ятнадцять попередніх СТМів? Найголовніше – знайомством із сотнями тих людей, які надалі будуть активними персонажами української культури (не лише культури, але моє коло завжди було ближче саме до культури, точніше навіть до літератури). Годі порахувати, який відсоток сьогоднішніх українських письменниць і письменників молодого і середнього віку пройшли через семінари в Ірпені й Ворзелі, та в моєму середовищі це точно абсолютна більшість. Мабуть, і більшість знайомств відбувалася саме тут: на нагородженнях лауреатів і фуршетах, в автобусі на Варшавській трасі шляхом на Ірпінь-Ворзель (сказав тоді б хтось, що з часом і я житиму в цій частині західних київських передмість!), на круглих столах, читаннях, «ватрах», перформансах та інших формальних і неформальних заходах уже самих семінарів.

    Лише кілька портретних спалахів –

    Юрко Завадський із експериментальними віршами, з друкованим «складнем» (так у двотисячних іноді називали неофіційні літературні видання, надруковані стовпчиком на папірці А4 та складені гармошкою) під назвою «Zвірші». Юрко, який дає мені чи не вперше в житті подзвонити по мобільному телефону додому.

    Микола Леонович із нестримним сміхом, у товаристві Богдана Сторохи – ми познайомились і про щось дискутуємо на залізній споруді. Здається, про іронію?

    Богдан-Олег Горобчук, тоді ще з довгим волоссям, з бажанням деконструкції культу Тараса Шевченка, з розповідями про житомирське літературне середовище, центроване довкола груп «Неабищо» й «Оксія». Мине час – і я стану дуже близьким до «Житомирської поетичної школи».

    Таня-Марія Литвинюк – здивував контраст між її спокійною веселістю в житті та стрімкими й психологічними віршами. Неможливо забути, як ми з нею знімали «фотороман» про пристрасні взаємини кількох шматків мила.

    Юрій Ганошенко – його сміх іще заразніший і нестримніший, аніж у Миколи Леоновича. Разом з Ірою Цапліною, Юлією Франк та іншими людьми з Запоріжжя вони презентують колективну збірку «Сходи», постійно ставлячи наголос на другий, а не на перший склад назви.

    Любов Якимчук – її стиль чіткий і впізнаваний з перших днів знайомства. На щастя, N років тому їй ще не доводилося писати про війну, але вже тоді був індивідуальний ритм, деконструктивна гра і те, що з іншої нагоди вона назвала «розкладанням».

    Завжди екстравагантний у судженнях і задуманий Олег Шинкаренко. Іронічна, проте й серйозна Соломія Бук. Сповнений нестримного внутрішнього драйву Павло Нечитайло. Харизматичний чарівник Сергій Пантюк. Уважно-примружений Анатолій Дністровий. Анна Малігон, з безперестанними жартами й психологічно-метафоричними віршами…

    Це лише дрібка імен! Не кажучи вже про те, що саме на семінарах я познайомився з тодішніми та майбутніми співробітниками «Смолоскипа»…

    З усіма цими та багатьма іншими людьми зав’язувалося спілкування, утворювався контекст. Що за тодішнього набагато скромнішого, ніж тепер, розвитку інтернету давалося не просто. Вихід за межі регіонального середовища ставав важливою подією – і ось уже ми їздили одне до одного на різноманітні виступи в університетах, на презентації перших книжечок і таке інше.

    У цьому контексті відбувалися спроби й експерименти різного характеру. Пам’ятаю перші приїзди нашої «харківської делегації» на СТМ. Зазвичай приблизно в такому складі: Ганна Яновська, Роман Трифонов, Валерія Осипова, я (це – тодішній літературний конгломерат «Весло Слова»), Сашко Ушкалов, Тетяна Дерюга, Сашко Яіцький, Данило Махно, Ярослава Івченко, Аліна Ханбабаєва (це вже «Zacharpolis»). Від перших виступів на поетичних читаннях ми з часом переходили до різноманітних доповідей: хтось розробляв теми своїх наукових досліджень, я, пригадую, оприлюднював свої навколоархітектурні пошуки та роздуми про майбутнє літератури в інтернеті (я виявився ще тим прожектером: не втілилось і десятої долі прогнозів-припущень). З’являлись уже суто літературні експерименти – від гри в «буріме» до серйозніших проб спільної творчості, статей у семінарські мікрогазети, перформансів і т.п. А ось уже й представлення регіональних груп учасників, де ми з Дмитром Лазуткіним показуємо номер про Східну Україну, кидаючи одне в одного чимось на кшталт м’яча й перелічуючи індустріальні гіганти на кшталт Азовсталі та Туробатома (Лазуткін – теж визначальне знайомство на СТМ – тільки от який стосунок він мав до Сходу?). Чи листуємося з Богданом-Олегом Горобчуком, вперше намацуючи, разом з Павлом Коробчуком, те, що за кілька років стане спільною книжкою «Цілодобово».

    Сьогодні ж у групі семінару на Facebook можна спостерігати тренінг із перформансу (й Дарину Гладун у перуці!), конкурси поезій, новел та індивідуальних проектів (в одному з цих конкурсів я побував у журі), політичну гру. І вже ясно: цих людей ми ще на раз побачимо в нашому інформаційному просторі. Саме так робиться культура. Саме так закладаються підвалини подальшого розвитку і руху, хай у якому б напрямку він не відбувався. Навіть там, де постійно експериментує молодь, завжди є місце для тяглості й приємних спогадів. А через них нібито непомітно структурується простір і нарощується інституційність.

     

    Фото – з проекту Те Ясінчук під час цьогорічного СТМ.

  • Олег Коцарев

    Триває академічне, коментоване видання корпусу щоденників письменника, мислителя, політика Володимира Винниченка. У «Смолоскипі» за сприяння Інституту літератури імені Тараса Шевченка, Комісії УВАН у США для вивчення і публікації спадщини Володимира Винниченка та Канадського Інституту Українських Студій побачив світ п’ятий том. Це – записи за 1932-1936 роки.

    З усієї маси вражень, роздумів і фактів, якими Винниченко наповнював свої нотатники в цей період, мабуть, найбільше дописів особистого характеру. Тут, звісно, чимало побутових, організаційних моментів, що їх вистачало в далеко не найспокійнішої родини Володимира Кириловича і Розалії Яківни. Досить сказати, що саме в середині тридцятих років ХХ століття Винниченки купили хату в Мужені, що в Провансі, та переїхали туди жити з Парижа. Радикальна зміна обстановки для двох міських жителів, хоч і налаштованих радикально-експериментально (подружжя хотіло жити виключно зі своєї праці та харчуватися за фрукторіанською дієтою), зрозуміло, стало справжньою подією – тож сьогодні зі щоденника ми можемо дізнатися, як у минулому столітті переїздилося, як робили ремонт і облаштовували сад-город, нарешті, як невдала спроба заготувати виноградний сік призвела до «артобстрілу» з пляшок. Так само тут є замальовки з побуту натюристських колоній під Парижем і на Лазуровому березі.

    Але концептуальніші й екстравагантніші – ті нотатки, де щоденні реалії Володимир Винниченко розглядає з точки зору психології та його персональних форм психоаналізу. Це й активне спостереження за власними снами, настроєм, сексуальною активністю, і хроніки своєрідного «виховання» підсвідомості («Підсвідомчика»). В останній сфері доходить аж до таких небуденних явищ, як отримання Володимиром Кириловичем листа від свого статевого органа (він інтимною чи родинною мовою автора щоденників звався «Малюна»). До речі, про «власну» мову – в записниках Винниченка дуже багато явищ, предметів і людей мають цікаві позначення-неологізми, від «Темняка» (ще одна назва підсвідомості), «Кохи»-Розалії до «Ді» – своєрідної «варіації» особистості самого Винниченка, коли він влаштовував собі побічні амурні пригоди. Подібні пригоди дружини письменник, схоже, йменував словом «хляпчик». А ідеї, думки деколи отримували назву «тями». Окремі винниченківські слова наразі лишаються не зовсім зрозумілими, як-от «стьон» (вочевидь, це якийсь психологічний стан, але який саме, не ясно). Є в нотатках і купа різноманітних нерозшифрованих схематичних позначок, скорочень – до прикладу, можна припустити, що «С. – 7» – це «семигодинний сон». Зрештою, читайте досить докладні примітки від упорядниці тому, Ольги Матвєєвої.

    П’ятий том щоденників Винниченка несе багато інформації про взаємини автора з іншими людьми, поміж яких вистачало яскравих особистостей. Взяти хоча б видатного художника і радянського розвідника Миколу Глущенка. Подружжя Винниченків і Глущенків пов’язувала нескінченна синусоїда приязних моментів і сварок, на побутовому, світоглядному, політичному та психологічному ґрунті. Принагідно кажучи, читання щоденників залишає враження, що Винниченко взагалі досить легко і швидко радикально змінював судження про людей і не лише про людей. Така по-своєму мила легковажність химерно поєднується зі спостережливістю, скептицизмом і масштабом мислення цього письменника.

    Вистачає, звичайно, дописів про творчість. Володимир Винниченко часто змальовував свої обставини письма, обсяг написаного за день, нотував плани майбутніх творів, фіксував долю вже створених текстів.

    І – політико-філософський дискурс, що без нього годі уявити Винниченка як особистість і творця. У щоденниках він обмірковує і «перебирає» власні позиції (щоб не занурюватись у деталі, їх можна назвати близькими до радикального утопічного соціалізму, сам письменник часто вживав термін «конкордизм»), вибудовує їх як основу для сприйняття дійсності, намагається організувати «конкордистську» пропаганду тощо. Паралельно нотатки відбивають спостереження за поточним міжнародним політичним процесом, де Володимир Винниченко не без скепсису, але таки співчував лівим силам. Окремо стоять роздуми про Україну, реакції на новини і чутки з батьківщини. «Український текст» Винниченкових щоденників – це знову-таки синусоїда надій і розчарувань. Надій щодо експериментів більшовиків, щодо українізації, розчарувань, які приносили звістки про Голодомор, самогубства націонал-комуністів, посилення сталінських репресій та правої проросійської культурної політики. Письменник постійно мріяв і рефлексував про повернення до України. Можна лише порадіти за Володимира Кириловича, що його фантазіям не судилося втілитись.

    П’ятий том щоденників Винниченка – важлива й помічна книжка для дослідників його життя і творчості, це самоочевидно. Але багатьом іншим читачам може бути цікавим яскраве письмо цих записників, їхня небанальна мова, несподівані повороти думки, життєві й інтелектуальні сюжети, а також знаки доби, зафіксовані українським письменником і громадянином світу.

    Нагадаю, що книжку можна замовити в смолоскипівській інтернет-книгарні – https://smoloskyp.com.ua/product/shhodennyk-tom-5-1932-1936/

  • Друзі! Видавництво “Смолоскип” щиро вітає вас із Великоднем! Бажаємо всіх можливих і неможливих гараздів! До нових зустрічей!

     

    Ілюстрація – Юлія Стахівська.

  • Рекомендоване видання

    Микола Третяк

    До Дня народження видатної української поетки Ліни Костенко саме час розповісти про дві тематичні новинки видавництва «Смолоскип».

     

    Ліна Костенко: від синестезії до культурології

    Перша з них повністю присвячена сьогоднішній ювілярці. Це дослідження Валентини Саєнко «Поезія Ліни Костенко: традиція, контекст, художня своєрідність». Масштабна книжка (640 сторінок!) є, з одного боку, текстом літературознавчим, науковим, а з другого – пристрасним, образним, багатозначним. Досить ілюстративним тут буде навести назву вступного розділу видання: «Творчий силует Ліни Костенко у золотому вікні національної і світової духовності». Переконаний, для багатьох такий підхід до вивчення творчості Костенко додасть читабельності. Ба більше, емоційність і пошук містких, афористичних образів у виконанні Валентини Саєнко суто естетично відверто корелює з текстовими стратегіями поетки та, якщо так можна висловитися, їм пасує.

    П’ять розділів книжки висвітлюють різні мотиви та особливості письма Ліни Костенко. Зупинитися на всіх у такій невеликій статті, звичайно ж, немає жодної можливості. Та кілька важливих моментів позначити таки необхідно.

    Насамперед впадає в око увага Валентини Саєнко до культурологічного начала Костенко. Дослідниця ретельно визбирує та розглядає епізоди творів, де поетка або опрацьовує, переосмислює певні культурні явища та епохи (від скіфської доби до наших часів), або встановлює за допомогою цитат, діалогів і алюзій безпосередній зв’язок з текстами своїх попередників і попередниць. Є тут і аналіз важливих образів, що архетипно перетинають творчість Ліни Костенко з іншими авторами. Наприклад, багатошаровий і значущий образ саду. Валентина Саєнко показує його значення й особливості, наприклад, у творах Григорія Сковороди, Тараса Шевченка – та, з другого боку, у поезіях Ліни Костенко. Цікаво, до речі, що мотив саду був ключовим і в текстах іншої важливої поетки-шістдесятниці, Ірини Жиленко – до її постаті, творів, а особливо знаменитих спогадів «Homo Feriens» дослідниця в своїй книжці повертається регулярно і плідно.

    Продовжуючи тему літературних паралелей, варто відзначити третій розділ книжки, в якому дослідниця, зокрема, вибудовує світоглядні, естетичні, філософські та інші зв’язки (як у сенсі спорідненості, так і в сенсі полярності) між Ліною Костенко і Лесею Українкою і Оленою Телігою. Якщо першу «лінію» загалом можна назвати очікуваною, перетини й відмінності тут доволі очевидні, то «лінія» Костенко-Теліга великою мірою – несподіванка. Що ж, тим цікавіше познайомитися з тим, як розуміє Валентина Саєнко творчість Олени Теліги та як утворює для неї спільний контекст із письмом Ліни Костенко. Зазначу принагідно: «вістниківський» дискурс і його найяскравіші фігуранти, радикальні поети- і теоретики-націоналісти на зразок згаданої Олени Теліги, Олега Ольжича, Євгена Маланюка та Дмитра Донцова послідовно з’являються на сторінках дослідження «Поезія Ліни Костенко». Що, втім, зовсім не є ознакою вузькості чи зацикленості в плані джерел і паралелей – у цьому виданні читачі зустрінуть і багато інших культурних героїв, від Олександра Блока до Інґебор Бахман, від Євгена Гуцала до Василя Цвіркунова.

    Для любителів зануритися до самої структури красного письменства, певно, найцікавішими будуть четвертий і п’ятий розділи. Четвертий присвячено композиції, засадам утворення поетичних циклів, а також жанрам творчості Ліни Костенко. У п’ятому Валентина Саєнко висвітлила синестезію (поєднання образності, пов’язаної з різними органами чуття) в різних текстах поетки. Властиво, не просто висвітлила, а й навіть вдалася до виведення кількісних показників і побудови таблиць, які показують співвідношення використання образів, заснованих на кольорових, смакових, запахових, температурних, больових та інших відчуттях.

    І, звичайно, не можна не відзначити надзвичайно розлогу бібліографію творчості Ліни Костенко. Це справжня й об’єктивна окраса дослідження Валентини Саєнко, що має неперехідну цінність незалежно від інтерпретацій.

     

    Персоналістський вимір

    Друга книжка, про яку необхідно говорити саме сьогодні – це істотно розширене й доповнене друге видання важливої книжки Людмили Тарнашинської «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління». Центральною частиною книжки є «портретні» дослідження про найвизначніших українських шістдесятників. У другому виданні цих героїв стало більше: додалися розділи про Василя Стуса, Володимира Дрозда, Євгена Гуцала та про митців-шістдесятників (Алла Горська, Віктор Зарецький, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Сергій Параджанов). Завдяки такому розширенню додався новий сенс і нові взаємозв’язки з «портретами», які були вже в першому виданні. Це – Іван Світличний, Василь Симоненко, Валерій Шевчук, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Микола Вінграновський, Іван Драч, Ірина Жиленко, Григір Тютюнник, Іван Дзюба. І, звичайно, Ліна Костенко. Текст, присвячений їй, власне кажучи, і розпочинає книжку «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління».

    Про письмо Людмили Тарнашинської так само слід сказати, що воно – пристрасне, образне, афористичне. Знову бачимо тут концептуальну гармонію з засадами шістдесятницької естетики. Від попереднього видання «Українське шістдесятництво» відрізняється більшим зосередженням на особистому вимірі. У цій книжці читачі більш цілісно й опукло побачать шістдесятників, зокрема, й Ліну Костенко, як людей і творців. Не випадково у методологічному вимірі дослідниця особливо виразно спирається і покликається на персоналістські теорії (про це можна найдетальніше почитати у вступі до книжки). Незалежно від симпатій або антипатій до тих чи інших теоретичних концепцій і підґрунть важко заперечити той факт, що персоналізм дуже виразно корелює з іще незаперечнішим антропоцентризмом шістдесятників.

    Не дивно, що, пишучи про Ліну Костенко, Людмила Тарнашинська особливу увагу приділяє біографії та особистим рисам визначеної поетки. І чи не головними поміж цих рис виявляються стійкість, твердість, принциповість, послідовність.

    Справді, саме такі риси дозволили Ліні Костенко, навіть не будучи активною дисиденткою і політв’язнем, стати одним із символів антитоталітарного опору українців у шістдесяті-вісімдесяті роки двадцятого століття. Вони ж визначили смисловий вектор і настрій її творчості, незалежно від конкретної тематики чи естетики окремих текстів. «Думається, якби Ліні Костенко випало жити за райських умов – не в стражденній Україні, а десь у благодатній та заможній країні, яка не знає історичних глухих кутів, катаклізмів та криз, вона ті умови просто вифантазувала б, щоб випробувати себе на міцність екстремами та драматичною напругою пережиття», – містко показала цю ідею дослідниця.

    Поза тим, Людмила Тарнашинська детально демонструє і міфологічні мотиви текстів Ліни Костенко, й особливу роль та багатозначні виміри концепту часу в її творчості. Є тут цікаві рефлексії з приводу її «великого повернення» на початку 2010-х років і багато іншого.

    У книжці Тарнашинської так само ефектно і характеристично прописано й інші шістдесятницькі постаті. Особливою, мабуть, перевагою її підходу до висвітлення життя і творчості літераторів і митців є увага до напівтонів, надто важлива, коли мова заходить про «тихих», менш політично активних і менш знаних сьогодні авторів на зразок Володимира Дрозда.

    Окремо згадаю про другу частину книжки – «З дослідницького архіву: проекції та ретроспеції». До неї ввійшли різноманітні матеріали, пов’язані з шістдесятництвом – від інтерв’ю з Павлом Загребельним до стенограми надзвичайно цікавої, багатогранної та концептуальної дискусії між Євгеном Сверстюком і Валерієм Шевчуком, де перший, як на мене, більшою мірою акцентував етичний момент, а другий – естетичний. А завершує «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління» добірка фотографій та бібліографія.

    Ювілей Ліни Костенко, таким чином, особливо в карантинних умовах постає не так приводом для святкування, як поштовхом до читання і роздумів, поштовхом для нового (з огляду на нові часові рубежі) осмислення надважливого в українському двадцятому столітті культурного і суспільного явища шістдесятництва, що однією з головних його символічних і визначних постатей стала поетеса.

     

    Фото – з сайту Uapatriot.

  • Двоє давніх і славних лауреатів літературного конкурсу «Смолоскипа» – Маріанна Кіяновська і Тарас Прохасько – стали цьогорічними лауреатами Шевченківської премії в номінації «Література». Про це повідомили представники Комітету з національної премії на прес-конференції в Українському кризовому медіа-центрі 27 лютого.

    Маріанну Кіяновську відзначили за книжку поезій «Бабин Яр. Голосами», а Тараса Прохаська за збірку есеїв «Так, але…». Ми вітаємо обох письменників з відзнакою та нагадуємо, що наш літературний конкурс працює й далі, сприяючи розвитку та успіху нових імен сучасної української літератури – http://www.smoloskyp.org.ua/umovy-uchasti/

  • Вано Крюґер

    Мистецьке середовище України знову виявилося розколотим – і знову через премію! Проте особливістю цього випадку є те, що “розкол” відбувся не після, а ще до вручення премії.

    Мова йде про Національну премію України ім. Тараса Шевченка – найголовнішу мистецьку відзнаку України.

    Як відомо, Національна премія України ім. Тараса Шевченка є премією державною, що вручається лавреатам на день народження Кобзаря Президентом України особисто. Як відомо також, мистецьке і гуманітарне середовище в Україні, включно з автором цих рядків, в основній своїй масі на минулих Президентських виборах підтримало Петра Порошенка, а не Володимира Зеленського.

    Саме це дозволило частині мистецького і гуманітарного середовища України звинуватити своїх колеґ, що увійшли до нового складу Комітету з присудження Національної премії України ім. Тараса Шевченка, ні багато, ні мало – в “колаборації” із “режимом Зеленського”.

    А це означає, що ця частина мистецького і гуманітарного середовища України досі живе і мислить логікою передвиборчої боротьби.

    Проте вибори відбулися уже майже рік тому. І подібна посттравматична зупинка в мисленні зараз є вже контрпродуктивною і неадекватною реальності. Чимось вона нагадує поведінку Володимира Винниченка, який в кінці вісімнадцятого року – так само за умов війни – відкинув пропозицію Гетьмана Скоропадського щодо спільного фронту проти більшовиків. Чи поведінку ветеранів ОУН (м) і ОУН (б), які багато десятиліть в еміґрації щонайменше не віталися один з одним, а щонайбільше – виносили “смертні вироки” один одному.

    Якби не рішення партноменклатури УРСР наприкінці вісімдесятих втілити на практиці гасло Хвильового “Геть від Москви!”, ми б їх зараз уже й не згадували.

    Проте повернімось до сьогодення. Президентство Володимира Зеленського є вже майже рік політичним і юридичним фактом – незалежно від того, подобається це комусь чи ні.

    Зараз доля України нерозривно пов’язана із Володимиром Зеленським. Ще раз: я за нього не голосував. Але більшість моїх співгромадян проголосували. А логіка – наука вперта і безжальна.

    Президент – перш за все, не особистість, а інституція. Можна бути в опозиції до особистості, можна бути в опозиції до її окремих рішень, проте не можна бути в опозиції до інституції, тим паче до однієї з провідних в державі. Бо інакше – це випадок тієї самої “п’ятої колони”, хай цього разу і несвідомої.

    Іґнорування всього вищесказаного – такий самий інфантилізм, як і бажання отримати “все й одразу”: і припинення війни за умов зовнішньої аґресії, і долар по вісім гривень, і комунальні послуги за радянськими тарифами.

    Сам Петро Порошенко, до речі, ризикну ствердити, це чудово розуміє, постійно бажаючи Володимиру Зеленському успіхів перед відповідальними зустрічами. І всім – незалежно від того, хто за кого голосував майже рік тому – хочеться побажати брати приклад з Петра Порошенка: бути не лишень “патріотом”, а, перш за все, громадянином – це, звісно, психологічно складніше, але, як показує практика, водночас значно корисніше для держави.

    А Шевченківському комітетові хочеться побажати обрати найдостойніших: вибір у них буде.

     

    Фото – vokzal.in.ua