Всі публікації автора: Коцарев Олег

  1. Домівка
  2. Коцарев Олег
  • Рекомендоване видання

    Анна Ратушна

    Збірник наукових статей на межі літературознавства, соціології та політології «Інша оптика: ґендерні виклики сучасності», виданий «Смолоскипом» у співпраці з Фондом Гайнріха Бьолля, став приводом для проведення в книгарні «Є» розмови з двома його упорядницями – Вірою Агеєвою і Тамарою Марценюк. Модерував цю зустріч, схожу і на публічне інтерв’ю, і на дискусію, директор «Смолоскипа» Ростислав Семків.

    -Українське суспільство сьогодні цікавиться і національною, і ґендерною проблематикою. А ґендерна проблематика перебуває в рамках протистояння імперському, тоталітарному дискурсу, – розпочав розмову Ростислав Семків. І звернувся до Віри Агеєвої:

    -Ви нерідко повторюєте, що в 1990-х роках феміністична критика відбулася як єдиний альтернативний підхід до розмови про літературу. Потім інтерес до неї наче пішов на спад. А що діється зараз – ренесанс? Чи є нове зацікавлення феміністичною критикою як способом прочитання?

    -У дев’яності роки це була академічна ініціатива, – відповіла професорка Києво-Могилянської академії. – Була спроба прочитати українську літературу по-іншому, ніж дотепер. Але феміністична критика відбулася не лише тому, що ми дуже цього хотіли (хоч ми дуже цього хотіли), не тільки тому, що над цим працювала блискуча Соломія Павличко. А ще й тому, що виявилось: український модернізм просто неможливо прочитати без фемінізму. Наприклад, як прочитати Лесю Українку без фемінізму, починаючи бодай з «Камінного господаря»? Взагалі, те, що Леся Українка і Ольга Кобилянська стали культурними героїнями останніх двадцяти років, сталося насамперед через те, що їх прочитали як феміністок. Отже, наприкінці двадцятого століття єдиною школою, яка в нас справді відбулася, було феміністичне літературознавство (маскулінних студій у нас, на жаль, дуже мало й посьогодні). Сьогодні вже так не є, з’явилися цікаві постколоніальні дослідження, екокритика. Але інтерес до фемінізму зберігся. Найкраще це видно з того, що яку ґендерну подію не оголоси – негайно з’являються погрози. Причому, на мій подив, деякі наші праві зараз вважають себе справою честі боротися з фемінізмом. У фемінізмі бачать загрозу Україні. Фішка ж у тому, що якщо ми будуємо демократичну державу, ґендерна демократія – її неодмінна складова, всі, хто дбає про державу, мусили б радіти, що є фемінізм. Чому ще зараз є інтерес до фемінізму? По-перше, становище жінки і відносини між статями в нас за останню чверть століття суттєво змінилися. Я нещодавно бачила архівні кадри до річниці ГКЧП і, дивлячись на тодішню телеведучу, на її вигляд і манеру триматися, відчула, якою мірою змінилася саморепрзенетація жінки і чоловіка в суспільстві. Змінилась і модель фемінності, й модель маскулінності. Жінки з’явилися на посадах, де ще недавно їх не було. Зокрема, ми бачимо жінок на війні, в одностроях. Війна – один з чинників, які сприяють інтересу до ґендеру. А ще, звісно, це процеси, які розвиваються в усьому світі, тож і нам їх не уникнути. Навіть наші політики на елементарному рівні «безпеки життєдіяльності» розуміють, що без закону про ґендерну рівність не обійтись – навіть кредитів не дадуть. Є й літературний чинник – жінки нині дуже багато пишуть.

    Тезу про зміну становища жінки, про її посилення її присутності в тих сферах, де раніше жінок було вкрай мало, звичайно, прокоментувала соціологиня Тамара Марценюк

    -Я оптимістка. Я бачу, що є певні успіхи. Скажімо, успіх проєкту «Невидимий батальйон» про жінок і їхні права в армії я б пов’язала з так званим низовим активізмом. Роль держави, яка змінює законодавство, теж важлива, але завжди має бути запит. Так, у наших партіях поки що немає моди на добровільні ґендерні квоти. У нас є стереотипи про Скандинавію: мовляв, там жінки отримали велике представлення у владі саме завдяки законодавчим квотам. Але насправді це добровільні квоти, так звані тимчасові заходи позитивної дискримінації, або позитивної дії. В деяких партіях їх відмінили, коли ситуація змінилася. У нас, здається, жодна партія таких квот не оголосила. Маємо певні законодавчі квоти, але без механізмів і без санкцій. В Україні жінки також використовуються як резервна армія праці. Наприклад, я працюю в приймальній комісії, і деякі абітурієнти-чоловіки мені зізнаються, що йдуть у магістратуру чи аспірантуру, щоб не потрапити до армії. І якщо чоловіки туди не йдуть, вигідно використати жінок. Те саме було в Другій світовій війні. Але тоді, як знаємо, після закінчення війни до її учасниць ставилися суперечливо, а героїзовані були буквально одиниці жінок. Повертаючись до Скандинавії, скажу, що цікавість скандинавського досвіду в тому, що там не лише залучають жінок до престижних сфер, а й прагнуть загального перерозподілу діяльності – скажімо, активізують татівство. Але, як показують соціологічні опитування, в нашому суспільстві далеко не всі (і чоловіки, й жінки) готові до егалітарного розподілу суспільних ролей.

    Наступне питання про те, чи правда, що нині в українській літературі більше жінок-авторок, ніж будь-коли, адресувалося Вірі Агеєвій.

    -Колись в одному інтерв’ю Соломія Павличко, яку вже дістали запитаннями «що таке фемінізм?», відповіла: все дуже просто – в житті є цікаві, а є нецікаві заняття, так от, фемінізм – це вимога справедливо розподілити цікаві й нецікаві заняття між обома статями. Щось у цьому є. Ненаукове, але непогане визначення. Легко пояснити, чому жінки мало писали в радянську добу. Ірина Вільде була активісткою Союзу Українок, співпрацювала з Міленою Рудницькою, вона ще 1937 року закінчила свій роман «Сестри Річинські» про долю п’ятьох жінок, про те, як руйнується патріархальний світ, як жінки входять у широкий світ. До видання справа дійшла аж у 1964 році. Оскільки роман був дивним і погано влазив у соцреалізм (книжка про п’ятьох попівен!), редактором призначили Павла Загребельного. І Загребельний навіть в останньому виданні, яке вийшло, здається, 2000 року, не посоромився опублікувати свою ще тодішню рецензію на роман Вільде. Рецензія була приблизно така: посадити п’ятьох попівен на дивані, нудних, безініціативних, неосвічених – і написати про них роман, як вона з цим упоралась? Павло Загребельний своїм зверхнім, менторським тоном добре показав те, про що говорили класики феміністичної теорії: сцена про війну вважалася важливою сценою, вона потрібна, а сцена про жінок у вітальні – другорядна в будь-якому порядному романі. Це працювало в СРСР. Літературу соцреалізму не цікавив приватний досвід. А писати романи про звитяги в цехах металургійних комбінатів – воно й чоловікам не було цікаво, але ті себе змушували, а жінки якось уникали. Тепер жінки почали більше писати –бо є відчуття, що цей приватний досвід перестав бути вторинним.

    -Тобто ґендерні стереотипи, пов’язані з тематикою творів, зруйновано?

    -Абсолютно зруйновано. Наприклад, радянська дитяча література, яку ми читали в дитинстві, навіть несогірша класика, дуже застаріла, бо сучасні і дівчата, і хлопчики з подивом сприймають той узвичаєний поділ ґендерних ролей, які там були – «хлопчик з молотком» і «дівчинка з ополоником». Це вже не працює. Є, правда, інші небезпеки – Світлана Оксамитна засвідчила в нашому збірнику «Інша оптика» неприємну тенденцію. На запитання, що важливіше для жінки: робити власну кар’єру чи підтримувати кар’єру чоловіка, в дев’яності роки, коли це запитання вперше було поставлено, абсолютно переважала відповідь, що жінці треба робити власну кар’єру. А в останні кілька років тенденція змінилася – все більше жінок кажуть, що важливіше підтримувати кар’єру чоловіка. На це є економічні причини, адже на ринку праці жінці «пробитися» складніше. Але, як на мене, тут впливає й реклама, вся імаґологія, яку ми бачимо на вулиці, всі красуні, що їхня єдина функція – носити хутра і діаманти. Усе це так чи інакше зваблює… Загалом, традиційний розподіл ґендерних ролей уже відійшов в історію. Жінки-авторки сьогодні активно завойовують місце в літературі, понад те, жінки дуже добре пишуть про війну.

    -Іще давні соціологічні дослідження показували, що жінки в деяких питаннях навіть більш традиційні за чоловіків, більш патріархальні, релігійні, – продовжила тему Тамара Марценюк. – Це насамперед пов’язано з вихованням, із ЗМІ, які подають дуже чіткі ролі, передусім архетипи «Берегиня» і «Барбі». Ще одна проблема, яка є радянським спадком, – жінки не завжди здатні перерозподіляти обов’язки з іншими членами родини, а намагаються самі все тягнути… Є ще момент в опитуваннях. У нас є давня традиція запитувати стереотипами про стереотипи. Це, як на мене, помилкова логіка. Респондентам і респонденткам складно критично ставитися до запитань, сформованих стереотипно, на зразок «чи згодні ви, що головне покликання жінки – дбати про родину і чоловіка?». У нашому дослідженні про ветеранів і ветеранок «Невидимий батальйон 2.0» ми поставили ширші запитання, що думає суспільство про те, яка має бути модель армії. І, не повірите, 62% вважають, що жінки повинні мати можливість на рівні з чоловіками служити в Збройних силах, на добровільній основі (це мають бути контрактні Збройні сили). Цю так звану «американську модель» підтримує більшість, і досить малий процент був за те, щоб жінок не допускали до служби. А тепер про літературу. Я люблю сучасну українську літературу. Використовую навіть у моїх соціологічних курсах у Києво-Могилянській академії – ми в курсі маскулінності мали минулого тижня пару, де обговорювали образи чоловіків у сучасній літературі, й мене радує, що чоловіки наважуються писати емоційніші тексти, як-от «Ловець Океану» Володимира Єрмоленка. Або досить сміливий текст Гаськи Шиян, написаний у стилі, який традиційно вважається більш чоловічим. Вона пише відверто про сексуальний досвід, критично ставиться до суспільних тенденції. Кількість авторок зростає, те саме можна сказати про кінематограф. На «Книжковому Арсеналі» презентувалася книжка «Чому в українському мистецтві є великі художниці», де засвідчується якість і розмаїтість українських художниць. Це – виклик дуже вузьким розумінням рольових сценаріїв.

    -Важливо не лише те, що жінки багато пишуть, – зазначила Віра Агеєва, – важливо те, що чоловіки стали писати інакше. Чимало сьогоднішніх досліджень фіксують шалену втрату популярності творів Ернеста Гемінґвея. Він був абсолютною іконою, «найбільш маскулінним письменником» – а тепер втрачає популярність. Оця «мускуляста маскулінність», репрезентація чоловічої сили коштом жінки стає нецікавою. Чоловіки-автори вже не пишуть так, як писав Гемінґвей. І навпаки: Вірджинія Вулф тепер потрапляє, здається, в п’ятірку всіх мислимих опитувань. У нас із Лесею Українкою щось схоже, до речі, вона витіснила дуже багатьох. Взагалі, говорячи про маскулінність, пам’ятаймо, що чоловіки ж теж поводилися по-різному. У XVIII столітті чоловіки ходили на довгих підборах, у добу романтизму «справжній» чоловік умів рясними слізьми плакати й кричати, потім у ХІХ столітті й підбори, й перуки, і пудра вийшли з моди, і плач став не вельми чоловічою рисою – воно все змінюється. Войовнича маскулінність, сформульована світовими війнами, вже не працює. Не працює й риторика, якою представляли, скажімо, героя Другої світової війни.

    Говорячи про класичних письменників, що акцентували ґендерну тематику, Віра Агеєва, звичайно, передовсім розповідала про Лесю Українку.

    -Для Лесі Українки стосунки між статями – маркер демократизації суспільства, і в цьому сенсі в «Боярині» демократична Україна протиставлена недемократичній Московії. Я маю честь бути причетною до нещодавнього видання нецензурованого листування Лесі Українки, і там вона чимало пише про ці питання. Побувавши в Болгарії, вона каже про Україну в тому сенсі, що у нас, звісно, біда та горе, але в нас хоч до жінки ставляться як до людини, а не як до мавпи. Тобто засвідчує більшу пригніченість жінки в Болгарії, ніж у Російській Імперії. Одне з пояснень, чому так, це те, що в Росії жінки залучені до революційної діяльності. У цьому щось є, бо причетність до революційної боротьби – це причетність до публічного простору, до політики. Це змінювало становище жінки. Не випадково в творах Лесі Українки часто з’являється звертання «товаришко». Взагалі, в поколінні Лесі Українки, Людмили Старицької, я їх називаю це «поколінням громадівських дітей» – українська аристократія виховала доньок так само, як і синів, від старосвітської моделі вони вже відмовились.

    -Скоро з’явиться серіал «Плеяда», побачимо, як там розставлено наголоси, – зазначив Ростислав Семків. – Хочу запитати Тамару Марценюк про ґендерний освітній онлайн-курс в інтернеті та про курс «Маскулінність. Чоловічі студії», які ти читаєш у Могилянці – бачив, що це слухають не лише жінки, а й чоловіки. Яким є ґендерно марковане ставлення до самого курсу в студентів?

    -Справді, коли онлайн-курси ще були не настільки популярні, як зараз, у 2015 році, фонд «Відродження», з яким я співпрацюю, спонукали на популярній україномовній платформі «Прометеус» записати популярний курс про ґендер. Назвали «Жінки, чоловіки: ґендер для всіх». Для «Прометеуса» це був перший курс так званої громадянської освіти, тобто не практично орієнтований курс. На курс записалося дуже багато людей, був дуже активний форум. Звісно, чоловіків там меншість, десь 20%, але вони є. Курс «Маскулінність» також популярний і серед жінок, і серед чоловіків. Зараз є загальна тенденція фемінізації студентства. Президент Києво-Могилянської академії сказав, що серед студентів академії жінки становлять 70%. Це може свідчити, що коли з якоїсь сфери масово йдуть чоловіки, то це не дуже престижна і грошовита сфера, тобто для успіху стає менш обов’язковою вища освіта в її нинішній формі. Але це показує й що жінки активніше йдуть у ті сфери, де їх було менше – наприклад, право, ай-ті.

    -Для рівноваги скажу, що цього року на магістерській програмі з філології як ніколи багато хлопців. Їх там четверо з 14, це гігантський відсоток. На 3 курсі бакалаврату теж підозріло багато хлопців. Стереотипи потроху руйнуються, – так сформулював Ростислав Семків оптимістичний фінал розмови.

  • Рекомендоване видання

    Ія Ківа

    11 грудня в київській книгарні «Є» відбулася презентація монографії Людмили Тарнашинської «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління», яка вийшла в 2019 році у видавництві «Смолоскип». Це вже друге видання дослідження, оновлене і доповнене, перше побачило світ 2010 року. В центрі уваги дослідниці — чотирнадцять письменників і шість митців. В обговоренні взяли участь авторка, Богдан Горинь, Микола Сулима, Павло Михед та Дмитро Стус. А розпочав вечір директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків, який і модерував захід.

    Пан Ростислав зазначив, що розмови про шістдесятництво вже стали для видавництва «Смолоскип» доброю традицією, оскільки воно послідовно видає творчу спадщину шістдесятників, їхню мемуаристику та наукові праці про цей культурно-історичний період. Також він наголосив, що презентована книжка є авторською інтерпретацією феномена шістдесятництва в українській культурі і не претендує на вичерпність, оскільки шістдесятництво — явище багатоголосе й поліфонічне.

    Презентація видання відбувалась у філологічному ключі й схожа була радше на дебати під час захисту наукових праць, ніж на популярний формат говоріння про книжки. Воно й не дивно, бо, по-перше, монографія є чималенькою за обсягом (Дмитро Стус навіть пожартував, що навряд чи такий грубий том взагалі читатимуть), а по-друге, за жанром вимагає підготовленої авдиторії. З іншого боку, вихід розмови такого ґатунку з суто наукового гетто в ширший простір завжди на користь темі книжки та її видимості.

    Майже всі мовці звертали увагу як на позитивні моменти в книжці, так і на ті, що потребують доопрацювання чи уточнення. Тож презентація перетворилася якщо не на дискусію, то принаймні на справжній діалог і обмін думками.

    Так, журналіст, дисидент і колишній політв’язень Богдан Горинь серед переваг «Українського шістдесятництва» назвав жанр, в якому написана книжка, — «поєднання аналітичного дослідження з популярним науковим есеєм». Також він додав, що всі 20 постатей у дослідженні виписані ґрунтовно й детально, поміж інших «на всю велич у книзі постав Микола Вінграновський з його широкою степовою душею, з його ніжною лірикою і вулканічним вибухом творів на громадянську та історичну теми». Водночас він зазначив, що в книжці відсутня чітка дефініція шістдесятництва та часові рамки його існування. Борис Горинь запропонував вважати шістдесятництво початком національно-визвольного руху, що зародився наприкінці 1950-х і завершив своє існування в 1972 році, й формою легальної ненасильницької боротьби за незалежність України.

    Підхопивши дискусію, доктор філологічних наук і заступник директора Інституту літератури Микола Сулима зазначив, що шістдесятництво не можна розглядати лише як національний український феномен, бо це явище існувало по всьому Радянському Союзу. А доктор філологічних наук Павло Михед додав, що 1960-ті взагалі були особливим часом, просякнутим оптимізмом, духом свободи і пошуком нових сенсів, навівши приклад Вудстока та бітників. На що Дмитро Стус зауважив, що все сказане стосується проблеми визначення, «що таке 60-ті, чим вони особливі, як вони вписані в український, тогочасний загальносоюзний і світовий контексти».

    Крім того, Микола Сулима поділився радістю щодо включення в друге видання таких постатей як Василь Стус і Володимир Дрозд. А Дмитро Стус зазначив, що в книжці «вимальовується канон шістдесятництва». Щоправда, сама Людмила Тарнашинська поквапилася спростувати цю тезу, сказавши, що ніколи не мала таких амбіцій.

    Загалом обговорення торкалося не лише книжки, а й проблем дослідження шістдесятництва. Павло Михед, наприклад, вказав на необхідність створення хроніки шістдесятництва: коли виходила та чи інша книжка, коли посадили ту чи іншу людину тощо. Це дозволило б відтворити епоху по днях. А Борис Горинь, Дмитро Стус і Ростислав Семків наголошували на етичних та інших проблемах того, кого і за якими принципами зараховувати до шістдесятників. Дмитро Стус, зокрема, підкреслив, що шістдесятники — це не лише поети чи митці, а перш за все «науково-технічна інтелігенція, яка вийшла з сіл, ставши по суті останнім вибухом українського села».

    Насамкінець Людмила Тарнашинська подякувала видавництву «Смолоскип» за вихід книжки саме 2019 року, оскільки цей рік став ювілейним для багатьох шістдесятників: 80 років виповнилося Валерію Шевчуку, 90 — Галині Севрук, 80 років могло б виповнитися Володимиру Дрозду, 90 – Івану Світличному та Аллі Горській, 110 — Миколі Лукашу. Подякувала вона і колегам за небайдужість, додавши, що про необхідність створення хроніки шістдесятництва зажди говорить Валерій Шевчук, однак за таку працю в Інституті літератури не візьметься жоден аспірант, бо це не літературознавство. Її ж монографія має підзаголовок «Історико-літературний та поетикальний аспекти» і також не мала на меті масштабного історичного дослідження. Крім того, її варто розглядати разом з іншими працями, наприклад, з дослідженням «Сюжет доби: дискурс шістдесятництва в українській літературі ХХ століття».

    Фото авторки.

  • 11 грудня запрошуємо на презентацію монографії Людмили Тарнашинської “Українське шістдесятництво. Профілі на тлі покоління” у книгарні “Є”. Історія і поетика шістдесятників – в іменах. Епоха – в творчості. “Зоряний інтеграл” покоління, яке так потужно вплинуло на ціле українське життя. До другого видання монографії ввійшли матеріали про персоналії, відсутні у попередньому, яке побачило світ у видавництві «Смолоскип» 2010 року. На презентації виступатимуть Богдан Горинь, Микола Жулинський, Микола Сулима, Павло Михед, Тамара Гундорова Tamara Hundorova, Юрій Ковалів, Юрій Ковалів Дмитро Стус і Людмила Тарнашинська. Модератор – Ростислав Семків.

    Презентація відбудеться 11 грудня о 18-30 у Книгарні “Є” за адресою Київ, вул. Лисенка, 3 (метро “Золоті Ворота”).

    Вхід вільний.

  • Книжку Ігоря Мітрова “Голландський кут” відзначили літературною премією імені Василя Симоненка в номінації “За найкращу першу поетичну збірку”. Вітаємо поета-переможця та пропонуємо замовляти “Голландський кут” через інтернет – https://smoloskyp.com.ua/product/gollandskyj-kut/

    Нагадаємо, Всеукраїнська літературна премія імені Василя Симоненка встановлена Черкаською обласною радою та облдержадміністрацією за підтримки Національної спілки письменників України, Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка та Ліги українських меценатів з метою вшанування пам’яті поета-гуманіста Василя Симоненка, популяризації його імені й творчості, для заохочення професійних і непрофесійних літераторів до творчих пошуків у галузі літератури, до написання високохудожніх літературних творів громадянського звучання, спрямованих на побудову незалежної демократичної України.

  • Голодомор був скрізь. Зокрема, й на тих жвавих, веселих київських вулицях, якими ходимо щодня.
    “…Опухлими людьми й живими скелетами були заповнені всі сквери та вулиці міста. Пам’ятаю, особливо багато таких живих трупів було на Подолі, на вулицях Верхній та Нижній Вал, де було багато широких лав, на яких юрмилися сотні цих нещасних. Там вони сиділи, лежали й помирали.”
    Це спогади Галини Афанасьєвої з книжки “Голодова катастрова в Києві” Сергія Вакулишина. Одні з багатьох.
    Пам’ятаймо!

  • Рекомендоване видання

    Олег Коцарев

    У „Смолоскипі” триває видання найповнішого на сьогодні 5-томного зібрання творів Миколи Хвильового. Упорядник – Ростислав Мельників. До речі, готується до друку вже п’ятий том, а отже, лишається зовсім мало часу, щоб передплатити видання за акційною ціною. Подробиці – на сайті смолоскипівської книгарні https://smoloskyp.com.ua/home/1232-2/.

    А взагалі, п’ятитомник є добрим приводом для чергової актуалізації розмов і роздумів про Хвильового, одного з безсумнівних лідерів „Розстріляного Відродження”, чи то пак „Червоного Ренесансу”. Що про нього і з нього сказано, написано й видано ще далеко не все, безперечно засвідчує увага до нового видання з боку читачів. Воно й не дивно. У постаті Миколи Хвильового так багато залишається простору для здогадок, суперечок і досліджень.

    На щастя, минули вже ті роки, коли читацькій аудиторії потрібно було доводити, що автора культового тексту „Я (Романтика”) не можна ототожнювати з його оповідачем і що справжній Хвильовий не розстрілював своєї мами. Але питання політичної орієнтації, політичних контекстів і політичних проектів Хвильового залишається і непростим, і актуальним. Детальна біографічна стаття Ростислава Мельникова (та й інші доступні на сьогодні дані з життєпису Миколи Фітільова-Хвильового) лише підкреслює, наскільки не пасують тут прості й чорно-білі відповіді. Навряд чи сьогодні можуть бути сумніви, що в Радянській Україні Хвильовий як публічна постать був представником і одним із символів опозиції, скажімо так, націонал-комуністичного типу (передусім – „боротьбистів”; з ними в Хвильового було й спільне народницьке ідейне коріння, й участь у „боротьбистському” партизанському загоні, й навіть однотипна риторика про те, як треба потрапити всередину більшовицьких структур, щоб змінити їх). Та залишаються не до кінця прозорими деякі моменти. Скажімо, наскільки чіткою і свідомою була координація з тими-таки „боротьбистами”? А саме: чи були майже одночасні виступи Хвильового й Шумського, відповідно, в літературно-політичному і політичному полі наслідками „духу часу” й збігу обставин, а чи все-таки це був „спільний наступ”? І взагалі, тема політичних покровителів або союзників різних ключових діячів і груп українських літературних двадцятих років залишається, на жаль, такою, що нетерпляче очікує на висвітлення.

    Разом з тим, важко погодитися з тими, хто хоче зобразити Хвильового борцем проти більшовизму. Хай які суперечливі та мінливі могли бути його погляди, схоже, що радянську державу він сприймав як свою (відповідно, специфічно болісно реагуючи на її кричущі вади). Про це свідчить і риторика його публіцистики (а вона не могла вся бути імітацією, стилізацією чи пародією), і, зрештою, той факт, що безпосередньо за цю державу він воював у складі Червоної армії. Та й попри очевидне союзництво з „боротьбистами”, Хвильовий був добряче інтегрований і з суто більшовицькими колами, включно, до прикладу з особами з кіл Кагановича. Не можна легковажити й такими фактами, як брат-червоноармієць, котрий поліг у боях проти врангелівців, або праця сестри в ЧК (історія темна, але зовсім нещодавно відповідні документи наводила в одній зі своїх статтей Ярина Цимбал). Згадаймо також і те, що Хвильовий не скористався шансом емігрувати.

    Під час розколу в Комуністичній Партії Західної України Миколи Хвильовий теж не скористався шансом – на продовження публічної опозиційної політики. Враховуючи швидке формальне зречення своїх позицій, а ще й обвинувачення опонентів у „хвильовизмі”, треба констатувати: попри всю харзиму й ефектність Хвильового як громадяського діяча, полеміста і письменника, попри те, як пасував він до очікувань на лідера опозиційної громадськості, Хвильовий не повівся як політичний лідер та взагалі як публічний політик. Єдина політична сфера, де він залишався в міру можливостей послідовним – культурна політика, а саме, просування української культури. І якщо в загально-політичній сфері успіхи Хвильового були нечисленні, переважно локальні та тимчасові (головний – створення прецеденту гучного протесту), то в культурній політиці результати явно сильніші. Активність Миколи Хвильового (хай як би ми оцінювали окремі її вияви) дуже посприяла посиленню уваги до всього українського, врізноманітненню літературного процесу, появі цікавих творів і дискусій навколо них, зрештою, такій надважливій справі, як запам’ятовування літературного спалаху двадцятих років.

    5-томне зібрання творів наново актуалізує й розмову про Хвильового як поета. А ця ж іпостась нашого героя була майже витіснена його політичною, полемічною та прозовою діяльністю. У першому томі – цікава і колоритна добірка віршів супроводжена дуже доброю передмовою письменника і літературознавця Олега Солов’я. Привертає увагу поєднання у поезії Хвильового експериментальних, авангардних, модерністських тенденцій із неоромантичними чи символістськими.

    Ці пошуки великою мірою відбиваються й на ранній або „середній” експериментальній прозі письменника. Чи були „формалістичні” речі на кшталт „Лілюлі”, „Арабесок” чи „Редактора Карка” (насправді, список можна значно подовшити) вершиною творчості прозаїка-Хвильового? А може, це була тільки „розминка” перед естетично простішим, реалістичнішим і політичнішим пізнім Хвильовим? Відповідь на ці запитання змінюється, залежно від естетичних уподобань кожного окремого читача й окремої читачки. Поза сумнівами тут лежить те, що ми бачимо вельми драматичний сюжет зміни поетики. Сам Хвильовий у листуванні середини двадцятих років твердив, що не може більше писати по-старому. Вочевидь, шукав нових шляхів. Ще драматичншою робить ситуацію те, що радикальне спрощення відбувалося рівно на тлі появи „літературної дискусії”. Від початку останньої письменник майже не повертався до грайливішого, експериментального письма.

    Чи перед нами часом не чергова історія про українського письменника, що приніс свій талант у жертву політиці? І чи не були відверто провальні тексти останніх кількох років життя наперед визначені в момент „реалістичного” повороту? А з іншого боку – чи можливий Хвильовий без політики? Чи можемо ми уявити образ цього письменника без міфологізованої та втраченої другої частини дуже прозорих і надполітичних „Вальдшнепів”? До речі, Ростислав Мельників у питанні „Вальдшнепів” оптиміст, він вважає, що друга частина ще цілком може відшукатися.

    Стільки запитань і так мало відповідей! Отож, Хвильовий продовжує хвилювати. А його культурно-політичний проект продовжує працювати. Це добрий привід ще раз перечитати або й уперше прочитати його твори. Художні тексти ж бо залишаться яскравими і загадковими навіть якщо всі біографічні й політичні загадки їхнього автора раптом безповоротно розгадаються.

  • Рекомендоване видання

    Микола Третяк

    Поява на світ кожної книжки, виданої за результатами літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» – то завжди рівняння з певною кількістю змінних. Коли лауреат чи лауреатка подасть у видавництво фінальну версію рукопису? Наскільки цей рукопис змінився, порівняно з тим, що переміг на конкурсі? Як відбудеться взаємодія в процесі редагування? Які ідеї щодо оформлення і як скоро вони втіляться? Чи не «зависне» автор/авторка на якому-небудь фінальному етапі (звісно, свої затримки та нюанси є й у видавництва)? Через це завжди важко сказати, коли вийдуть книжки чергової «порції» лауреатів. І все ж бувають випадки, коли – свідомо чи не свідомо – видавництву й автору вдається фіналізувати свою працю у справді вдалий момент. Так сталося з одним із минулорічних переможців нашого конкурсу – з Богуславом Поляком. Його рукопис «Тирлище» став книжкою буквально на передодні Форуму видавців у Львові. А відтак, не дивно, що ця поетична збірка ввійшла до ТОП-5 продажів «Смолоскипа» на Форумі. Новинка викликала підвищений інтерес у любителів сучасної української поезії.

    Це особливо важливо й особливо приємно з огляду на те, що йдеться про книжку без якихось виразно модних і попсових тенденції, книжку небанальну, книжку без прозорих суспільно актуальних моментів. Про книжку відверто експериментальну, густу і герметичну. Увага до такої поезії завжди підважує шаблони та не може не тішити.

    Про вірші Богуслава Поляка можна говорити багато. Властиво, можна було б говорити багато про кожен окремий вірш – і хочеться вірити, що це буде зроблено, що в ці вірші вчитуватимуться, вчуватимуться, вдумуватимуться. Але тут і зараз потрібно вдатися до загальників, щоб дати перше, приблизне розуміння того, якою є книжка «Тирлище». І, здається, насамперед потрібно відзначити її особливу мову. Це мова з очудненням, хірургічною роботою з кожним словом, роботою на різних лексичних рівнях. Ось не радикальний, але показовий приклад:

    Хвилями вітру пливе та пташка

    що волосся її

    дротами довкола тисячі міст

    а крила її пестять крила

    янголів

    що душі через митарства

    і на суд несуть

    а чавунні сльози дітей світанкових

    закуті в чарівні мезодерми мислей

    хвилями рік летить та риба

    що уста її

    цілують холодні уста небіжчиків

    вискубують вуса зі збілілих облич

    китайкою мулу вкриває їх протяг дна

    сміється птаха з луски риби

    що сміється з пір’я

    та обоє з перетятими крилами

    позбуваються плоті

    під ножами втамування.

     Із процитованого уривка нескладно зробити висновок, що ця мовна робота в «Тирлищі» поєднується з доволі складною образною системою, з багатозначностями, з розгалуженою метафорикою. Власне, це помітно підвищує рівень герметичності поезії Поляка, її оригінальності та вишуканості. А вже любителям гри, герметичності, метафоризму не можна не порадіти появі таких от текстів у новій українській поезії:

    В блакиті хутр гурт китів

    губами обіймів здирає з тіл страх

    схрещених я з несвідомим

    набирається сил

    і в ластівок з-під закрилків химер рил

    кіптявою проступає

    і на стегнах стін єрихону

    глухонімі міні-спідниці

    трухнуть з-над ден

    порожнечі розжнивлених піль

    ти штовхаєш ґвинт літака

    та ітака така далека вже

    умре вмурована у вапняковість галактики днів

    й рінню прoзорiє пo той бiк oбрiю

    й стaрiння вітру чoрнe винo

    з aмфoр лaстiвчиних гнiзд

    випивaє

    Цікаво, що в концепцію своєї збірки автор заклав таку «фішку», як потрійна післямова. Точніше, три післямови від поетів, які дванадцять років тому видали спільний збірник «Цілодобово» і яких іноді й по сьогодні згадують саме під цим «лейблом» – Богдана-Олега Горобчука, Павла Коробчука, Олега Коцарева. Мені здається, самі назви їхніх післямов дещо говорять про книжку Богуслава Поляка і будуть цілком доречним фіналом цієї першої, «приблизної» розповіді про «Тирлище». Отож. «Їжак поезії Богуслава Поляка». «Єдиновірше прочитання». «Абсолютна поезія». Гарного вам абсолютного читання!

     

    Богуслав Поляк. Тирлище. – Київ: Смолоскип, 2019.

  • Рекомендоване видання

    Олег Коцарев

    Триває творча співпраця видавництва «Смолоскип» із відомою дослідницею літератури Елеонорою Соловей. Зовсім нещодавно (до речі, практично до ювілею пані Елеонори) побачила світ чергова підготовлена і редагована нею книжка. Це – сказати б, мемуарна повість «У калейдоскопі долі» української письменниці Софії Буняк, яка живе в Росії.

    У «прицілі» письменницької уваги Софії Буняк – головно шістдесяті та сімдесяті роки, але зображено їх із дещо іншої просторової та людської перспективи, ніж ми останнім часом звикли. Адже ці роки авторка прожила в Москві, перебуваючи одночасно в середовищі тамтешніх інтелігентних українців і в середовищі інтелігентних росіян. Відтак, і українські справи опиняються дещо на відстані, але й російські реалії забарвлено українським контекстом.

    Такий підхід, по-перше, доволі оригінальний, як на загальний наш мемуарний дискурс, присвячений цим драматичним десятиліттям. А по-друге, він наближений до не «концептуального», а «практичного» виміру тодішнього українського життя як такого, з його постійним переплетенням контекстів властиво українських із російськими та, певною мірою, «загальносоюзними». Саме з такими культурно-політичними вузлами стикаєшся, коли занурюєшся у повсякденну матерію півстолітньої давнини не лише в просторі московських українців, а й практично в будь-якому регіоні України.

    Поза тим, перед нами – проза з колоритними, а часто й зворушливими сюжетами з життя непересічних людей. Які, проте, багато в чому лишилися малопоміченими, а в певному сенсі й забутими. Питання «магістральності» та «маргінальності» тих або інших осіб і явищ взагалі регулярно постає і на сторінках «У калейдоскопі долі», і в післямові Елеонори Соловей. Упорядниця розвиває ці роздуми далі – й застановлюється над питанням про історичну і художню вартість незнаної, а подекуди й естетично скромної літератури за аналогією з увагою, яку давно вже приділяють так званим наївним формам образотворчого мистецтва. «Головним поміж забутих» у цій книжці постає письменник-аматор Сергій Даушков, із яким Софія Буняк листувалась, у якому абсолютно несподівано для себе й для нього пробудила повернення до давно вже закинутої творчості. Історія про Даушкова – це справді болюча драма долання побуту і безнадійних спроб «пробитися» в умовах жорсткої та несприятливої епохи.

    У книжці Софії Буняк, проте, ви зустрінетесь і з Іваном Драчем, і з київськими кагебістами, й з іншими, так ми мовити, хрестоматійними персонажами українських і не тільки українських шістдесятих. Та про кого б не згадувала письменниця, до всіх своїх героїв вона завжди підходить із власною індивідуальною методою: прагне «впіймати їх на людському», а саме – зафіксувати момент, коли вони виявляють доброту, жалість, сентиментальність, м’якість та інші подібні риси. Читачі, віддані динамізму понад усе, напевно, не схвалять такої манери. Ті ж, хто дивляться на літературу ширше, безумовно замисляться над цікавинками й перевагами (підкреслю: далеко не самого лише морального характеру) такого письма. Адже «людські обличчя» Софія Буняк легко, без жодного текстуального очуднення чи відсторонення, «намалювала» й тим особам, які в її розповіді є або однозначними антигероями, або виразними кандидатами на ці ролі.

    Після вже сказаного читачам буде зовсім не дивно дізнатися, що загалом настрій мемуарної прози Софії Буняк найкраще схарактеризувати як м’який і досить сентиментальний. У цьому вона близька до, скажімо так, класичного «мемуарного тону», що лишається розповсюдженим поміж спогадів уже дуже давно, а в епосі, про яку йдеться, ми його бачимо, до прикладу, в так само «смолоскипівському» «Homo Feriens» Ірини Жиленко.

    Але тут є й несподіванка – вже на суто формальному рівні побудови цієї прози. Це калейдоскопічність, фрагментарність, ба навіть, не побоюся цього «постмодерного» слова, ризоматичність тексту. Який весь час асоціативно стрибає між роками й особами, міниться, опиняючись в епізодах із різною мірою «густини», драматизму і яскравості. Таке поєднання погідного елегійного викладу з майже кліповими перемиканнями є не лише свідченням переплетіння стилістик, а й втіленням мозаїчності, що нею неминуче сповнюється минуле у людській пам’яті.

    Книжку Софії Буняк можна впевнено порекомендувати не лише тим, хто полюбляє такі стилістичні й філософські орієнтири в мемуарній прозі, але також і тим, хто шукає небанальних і детальних спогадів про «незаяложені» сторінки українських і радянських 1960-1970-х років.

     

    Софія Буняк. У калейдоскопі долі. – Київ: Смолоскип, 2019.

  •  

    Стенд Смолоскипа на цьогорічному Франкфуртському книжковому ярмарку. Запрошуємо відвідати нас та інших видавців на Національному стенді України (Hall 5.0 C129) та взяти участь у подіях.

     

  • Анна Ратушна

    26 вересня у заповіднику «Биківнянські могили» відбувся вечір до 90-річчя від дня народження видатної художниці-шістдесятниці Алли Горської.

    «Смолоскип» традиційно бере участь у багатьох подіях у Биківні, так само видавництво долучилось і цього разу. Представник «Смолоскипа» Олег Коцарев представив нашу книжку «Алла Горська. Душа українського шістдесятництва», впорядковану Людмилою Огнєвою. Також він продекламував першу версію знаменитого вірша Василя Стуса, написану як відгук на трагічну загибель Горської –

    Сьогодні – ти. А завтра – я,

    і пустить нас Господь до пекла,

    де нам на вічний біль – утекла,

    в смерть перелякана земля.

    І тільки горстка нас. Щопта

    для молитов і сподівання,

    усім нам смерть судилася зарання,

    бо пізня суджена мета.

    «Горстка», «щопта» – ці слова зі Стусового вірша не випадково стали «крилатими» й завжди неодмінно цитуються, коли мова заходить про тих, хто не побоялися чинити опір тоталітарному режиму в другій половині двадцятого століття. Вони засвідчують, як в одному тексті перетнулись і «заіскрилися» лінії напруги двох визначних творців одного покоління.

    На цей та інші вірші Стуса, а також на твори Василя Симоненка проспівав свої пісні бард Ігор Двигало. Зв’язок Симоненка і Горської, зрештою, особливо очевидний саме в Биківні. Адже саме вони разом з Лесем Танюком і відкрили для громадськості в шістдесяті роки правду про поховання в цій місцині розстріляних у сталінські часи. І саме вони двоє завчасно пішли з життя нібито випадково, але так, що дуже важко не запідозрити радянські спецслужби.

    Взяла участь у заході в Биківні Олена Лодзинська, завідувачка Музею шістдесятництва. Вона представила фотоальбом, присвячений Аллі Горській і виданий музеєм. У ньому є чимало цікавих, колоритних архівних фотографій, а також праць самої Горської та її колег. Згадуючи про відвідини художницею Биківні в шістдесятих, вона уточнила офіційні спогади Танюка про цю подію. Якщо записав Лесь Танюк лише те, що Алла Горська розплакалася, побачивши, як діти граються у футбол черепами, то неформально розповідав, що вона при цьому лютувала і дуже сильно лаялася. Здавалося, дрібниця, яка, проте, багато свідчить про настрій і характер людини. Олена Лодзинська також прочитала рядки Василя Симоненка, написані після відкриття Биківні, які пізніше, щоправда, модифікувались у вірш із дещо іншим звучанням –

    Ми топчемо і ворогів, і друзів,

    О бідні йорики, всі на один копил.

    На цвинтарі розстріляних ілюзій

    Уже немає місця для могил…

    Особливою подією став виступ онучки Алли Горської – Олени Зарецької, до речі, так само художниці. Вона приїхала до Биківні з маленькою дитиною, символічно продемонструвавши, що видатний рід триває. З її слів, навіть вона дотепер знає про Аллу Горську менше, ніж хотілося б, а тому підтримка пам’яті про художницю та подальші дослідження залишаються надзвичайно актуальними.

    Поет і видавець, давній учасник «смолоскипівських» подій Сергій Пантюк розповів, що сам дізнався про Аллу Горську ще в дитинстві, на літературній студії. Він зазначив, що яскравість і харизма цієї постаті робить її ідеальною кандидаткою в героїні історичних романів і фільмів та закликав письменників і режисерів не пропустити такий образ.

    Художник Володимир Прядка – не лише сучасник, але й учень Алли Горської. Він розповів про знайомство з нею, про те, як вона почала викладати в нього в Республіканській художній школі імені Тараса Шевченка. Митець переконаний, що з того невеличкого кола людей, які навчалися в Горської, утворилася її окрема мистецька школа. Згадки про спілкування з художницею (до речі, як каже Прядка, на початках учні знали її як цілком російськомовну людину, котра лише з часом «українізувалася»), про її творчі дискусії з чоловіком Віктором Зарецьким, про знамениті київські колядування шістдесятих років, про смолоскипну ходу відтворили ту неповторну атмосферу творчого і громадського підйому, яка задала напрям і інерцію на кілька подальших десятиліть. Володимир Прядка розповів і про відчуття та події, пов’язані з загибеллю Алли Горської, про версії цієї події, що ходили в їхньому колі спілкування.

    І, звичайно, традиційною ведучою заходу стала заступниця генерального директора з наукової роботи Тетяна Шептицька. Вона розповіла про чимало важливих деталей як із біографії Алли Горської, так і з історії Биківні. А на завершення учасники вечора поклали квіти до Пам’ятника репресованому, що стоїть біля в’їзду до заповіднику «Биківнянські могили» на узбіччі траси Київ-Чернігів. Пам’ять про Аллу Горську триває, її творчість продовжує викликати інтерес, не забувають люди й про болісну таємницю її загибелі. Хочеться вірити словам Сергія Пантюка, сказаним уже після завершення меморіального вечора, в неформальному спілкуванні, що правда про цей злочин рано чи пізно обов’язково вийде на яв.

    Дякуємо за фото Тетяні Шептицькій.