Всі публікації автора: Ольга Погинайко

Я починаю писати цей давно обіцяний текст, і мимоволі усміхаюся. З обкладинки мені підсміюється у вуса (ну чисто тобі чеширський кіт) Іванюк, і під тим поглядом я ніби вже не перед комп’ютером взимку 2020-го, а ось знову сиджу в дванадцятому трамваї і на коліні на якихось клаптиках паперу пишу черговий текст на завтрашню пару з основ літтворчості. Мені від того стає якось особливо тепло, тож не дивуйтеся, що це буде не рецензія, а дифірамби з тяжінням до мемуаристики.

“Діточок багато” – це збірка оповідань вже згаданого курсу “Основи літературної творчості”, який Сергій Іванюк читав у Могилянці 20 з гаком років, а також його менш тривалої, на жаль, співпраці з Litosvita. Книжка містить понад сто текстів від майже дев’яноста авторів. За моїми найскромнішими підрахунками, через руки Сергія Семеновича пройшло не менш ніж шістсот студентів (і відповідно, не менше шести тисяч текстів) тож сто оповідань – це крапля в морі. 

Окей, зізнаюсь чесно: у цій збірці (якось термін “антологія” сюди і не пасує, надто холодний) є і мої два тексти. Не те, щоб у мене був привід якось особливо ними пишатися, радше це те, від чого найменш соромно. Про один точно пригадую, що то було останнє завдання курсу і я просто “гнала”, як могла. І абсолютно несподівано отримала за нього найвищий бал. Що ж до другого… Ну, він уявлявся мені цікавим багато років, аж до того дня, коли довелося його набрати й відправити упорядниці “Діточок”. У ті далекі часи навчання в Могилянці мені раз по раз здавалося, що Сергій Семенович мене недооцінював, нині я, звісно, думаю, що він був ще дуже поблажливим.

Втім, хай моя самокритичність читача не лякає. Близько четвертини текстів у цій книжці справді добрі. Аж настільки, що забуваєш, що писали їх дітиська здебільшого другого курсу. 

Особливе задоволення – це шість досліджень творчості Давида Ерліха, Андріяша Лу і діяльності “Театру німих”. Добре зафіксуйте і тримайте на думці назву розділу, в якому вони вміщені, – “Містифікація”. Бо це зроблено так добре, що цілком може збити з толку навіть доволі досвідченого дослідника. Кажуть, містифікації завжди розкриваються на рівні мови. У цих текстах з мовою і стилем все просто-таки дуже добре, вони навіть містять списки літератури і перехресні посилання. Так що розкрити їх можна хіба що “на рівні Гуглу”.

А ще в цьому розділі є страшенно смачний “Лист Т. Шевченка до О. Бузини”, в якому поет надсилає критику “сто карбованців на друкування книжки”…

Решта текстів – художні. Тут читач побачить уже знайомі імена письменників, у яких вийшли успішні книжки, як-то Купріян, Стахівська, Українець, Шульга. Або тих, хто, хоч ще й не видавався, але вже перемагав у літературному конкурсі Смолоскипа: Павлова, Рудик, Мейта. Або тих, хто нині більш відомі як редактори, критики чи культурні менеджери: Ніколайчук, Стукало, Щур. З впевненістю можна сказати, що колись ця книжка ще послужить дослідникам (справжнім, не містифікатором) як джерело ранніх текстів “майбутніх класиків”. Філологи будуть прослідковувати творчу еволюцію і виокремлювати наскрізні сюжети й образи, студенти писатимуть курсові й дипломи. Я уявляю це, і знову мимоволі усміхаюся.

Частина творів, можливо, не такі сильні, як мені хотілося би зараз (мої належать до цих, звісно), але майже у всіх точно є бодай щось таке, що привертає увагу: яскравий образ, сильна метафора, своєрідна нестандартна ідея, байдуже, що не дуже майстерно втілена. Фантазія у студентів бурхлива… Можна собі уявити, скільки ж “трешняку” перечитував він щотижня, і поспівчувати Сергію Семеновичу. А з іншого боку, як подумаєш, скільком людям його відгуки дали поштовх писати далі! А комусь, напевно, навпаки, допомогли зрозуміти, що краще зайнятися іншим…

А тепер про бонуси. 

Хто мав щастя записатися на курс Іванюка, той не може не пам’ятати вступної лекції про те, чому слід негайно піти в деканат і виписатися геть. Якщо раптом ви ту лекцію прогуляли, то “Діточок багато” повідомить вам основні тези. Мені здається, я тоді трохи дрімала на парі, бо деякі аргументи наче почула вперше. … далі пригадала собі ту аудиторію, і знову мимоволі усміхнулася.

Бонус номер два – інтерв’ю Сергія Семеновича, які раніше публікувалися на “Літакценті” та “БараБуці”. В них він розмірковує, що таке письмо взагалі, чи можна його навчити, чи можна писати геніальні тексти в15, розповідає про свій досвід керування журналом “Однокласник”, про те, що не так зі шкільним курсом літератури і якою врешті, вона мала б бути.

Супербонус  – це, звісно, словник “іванюкізмів – сталих та повторюваних висловів Сергія Семеновича Іванюка, покликаних привнести в спілкування тепло, а в життя – баланс”. Ми всі пам’ятаємо ті його вислови. Я найбільше –  “ну ви ж хароша!?”. А фірмове привітання “щастя-здоровля і діточок багато” стало для Могилянців нині вже практично крилатою фразою. Час від часу я ловлю себе на тому, що рука так і тягнеться написати це комусь у привітанні. Чи варто казати, що в цьому місці я знову мимоволі усміхаюся?..

Підсумовуючи, “Діточок багато” – це такий собі генератор радості для всіх колишніх студентів Сергія Семеновича. І навіть якщо сталося так, що ваші тексти для курсу Іванюка не збереглися, бо старий комп’ютер “здох” з усім, що на ньому було, так що вас у книжці немає, – це не привід сумувати. Просто візьміть томик в руки і перенесіться у своє студенство. І усміхніться.

Наприкінці 2019 року українські видавці дружно ділилися видавничими планами на 2020 рік. Читати ці матеріали було радісно і цікаво – стільки всього смачного має з’явитися у цьому році. Що ж, ми теж не будемо пасти задніх, і в цій статті я розкажу трохи про книжки, які “Смолоскип” готує до друку.

Одним з перших побачить світ новий том щоденників Володимира Винниченка, що охоплює період з 1932 по 1936 роки. Це час, коли небажаний в СРСР не лише сам письменник, такими стають і його тексти. Їх остаточно перестають друкувати після смерті Скрипника. До цього моменту гонорари за радянські видання були основним джерелом прибутків родини. Винниченки вирішують покинути Париж, продати Закуток і переїжджають в Мужен. Там вони сподіваються жити з того, що зможуть заробити фізичною працею – вирощуючи виноград та городину. Письменник у цей час працює над романами “Нова заповідь” і “Вічний імператив”. Щоденники цього періоду покажуть читачеві повсякденне життя Володимира Винниченка –  селянина, натюриста і фруктор’янця.

 Шістдесятницький напрямок у 2020 поповниться новим дослідженням. Цього разу у фокусі – Ліна Костенко, якій у березні виповниться 90 років. “Поезія Ліни Костенко: традиція, контекст, художня своєрідність” – така назва ґрунтовної монографії, авторка якої – літературознавиця з Одеського національного університету Валентина Саєнко. Вона зосереджує свою увагу на широкій жанровій палітрі, композиційній майстерності циклів і збірок, міфологічній природі творчості поетеси. Окремі розділи присвячені творчому діалогу з такими поетками-попередницями як Леся Українка і Олена Теліга, а також великим творам – “Марусі Чурай” і “Берестечку”.

 З’явиться у цьому році також нонфікшн видання історичного напрямку: збірник “Москва- третій Рим” під авторським упорядкуванням доктора філософії Євгена Калюжного. Книжка містить добірку статей, об’єднаних дослідженням витоків, розвитку та критикою ідеї Москви, як “третього Риму”. Серед авторів такі класики української історичної науки, як Наталія Полонська-Василенко, Олександр Оглоблин, Іван Мірчук, Василь Гришко. Дослідження демонструють, як зароджувався фанатичний месіянізм Росії, і як під нього фальшувалася історія. Ці тексти чудово пояснюють звідки “ноги ростуть” в сучасної ідеї “русского міра”. І дарма що написані вони ще у 1950-х роках, актуальність їхня щодня підтверджується як українськими, так і міжнародними новинами.

    Смолоскипівська мемуаристика цьогоріч збагатиться спогадами Віктора Кравченка “Я вибрав волю”. Маловідомий сучасним українцям, Віктор Кравченко точно заслуговує на значно більшу увагу. Його історія – це справжній політичний блокбастер. Однокурсник і друг юності Брежнєва, капітан Червоної армії у Другій світовій війні, радянський дипломат – і перебіжчик у США, роками змушений приховувати свою особу навіть від власних дітей задля їхньої безпеки. Коли ця книжка вперше вийшла у світ у 1947 році, вона відразу стала бестселлером. “Хоча історія і певні події, про які він написав, тепер загальновідомі й описані докладно багатьма іншими авторами, його мемуари були одним з перших безпосередніх свідчень епохи. Мій батько був там. Він був свідком і брав участь у страхіттях [йдеться про Голодомор. – ред.], аж доки не зміг більше жити з цією жахливою правдою,” – пише у передмові до нового видання його син Ендрю Кравченко. 

 Повне зібрання творів Микола Хвильового у 2020 році отримає своє завершення. У видавничому плані до Книжкового Арсеналу – видати останню – п’яту книгу. Уже сьогодні, на етапі чотирьох томів, можна констатувати, що, порівняно з діаспорним п’ятитомником, цей буде більш повним. Адже у четвертий том увійшли деякі оповідання, що до того друкувалися лише на сторінках газет за життя автора. На етапі підготовки фінального тому упорядник Ростислав Мельників віднайшов ще два тексти, про існування яких спеціалісти лише знали, тепер вони нарешті увійдуть до наукового обігу. 

Не обійдеться у 2020 і без нових видань лауреатів літературного конкурсу. Вийдуть книжки переможців минулого року, зокрема збірки поезій “От і живи з цим” Лелі Перекотиполе (Ольги Крамарь), “Мурахи Йоганна Себастьяна” Лізи Жарікової та “Шкіра міст” Олени Павлової. Роман Ольги Божко (Волинської) “Любов за гріш” (ІІ премія) – лауреатский детектив, що має стати літературним дебютом відомої режисерки. Ольга Волинська знана циклом документальних фільмів “Неzламні” про трьох жінок, які стали жертвами російської агресії та потрапили у полон до бойовиків. Роман же розповідає про серію викрадень молодих дівчат і журналістку, яка намагається розплутати цю справу. 

    Літературознавчий пул також доповнить книжка теоретичних досліджень багаторічної редакторки видавництва Наталії Ксьондзик “Класицизм і соцреалізм”, та збірник “Феміністки: 12 знакових авторок української літератури”, який готує професорка Києво-Могилянської Академії Віра Агеєва.

Серед інших проектів, над якими видавництво працюватиме у 2020-му: новий том у серії “Вибраних творів”, інтерв’ю Юрія Зайцева з дисидентом, правозахисником Іваном Гелем, другий том вибраних праць літературознавця Григорія Костюка, літературний путівник по Парижу та спогади про Сергія Іванюка й Осипа Зінкевича. 

Буде що почитати. Не перемикайтесь!

Ольга Погинайко.

На початку 2019 року у «Смолоскипі» вийшла книжка політолога Миколи Давидюка «Як зробити Україну успішною», що пропонує читачеві 15 розмов з експертами з різних сфер суспільного життя. Серед співрозмовників автора  – відомі політики, науковці, релігійні і громадські діячі, як Борис Гудзяк, Ярослав, Грицак, Елла Лібанова, Сергій Квіт, Віктор Ющенко, Левко Лук’яненко та інші. Кожен з них у розмові дає відповіді на питання зі сфери його чи її діяльності.

Особливо хочеться відзначити інтерв’ю з людиною-легендою  – Левком Лук’яненком. Зокрема й тому, що це – його останнє прижиттєве інтерв’ю, що його виходу друком, він, на жаль, не дочекався.

Особливість доброго інтерв’юера в тому, що в його «кінцевому продукті» завжди видно передусім людину. Якщо йдеться про Левка Лук’яненка, то тут ми бачимо борця, що пройшов дуже багато, не втомився ні фізично ні психологічно, і готовий продовжувати боротьбу стільки, скільки буде потрібно. Ніякого розчарування, ніякої зневіри. Він розповідає, як у першому парламенті «розподілили між собою» й денно і нощно агітували депутатів-опонентів (і врешті лише за два місяці досягли того, що парламент ухвалив Декларацію про державний суверенітет України); ділиться  способами протистоянню маніпуляціям і пояснює, як саме радянська система вплинула на нехіть українців до відповідальності. Врешті, вважає, що «Україна розвивається нормальним способом», а складнощі – «це проблема росту», бо «нація шукає кращу форму, яка би їй пасувала». Правду кажучи, такий спокій в оцінці поточних політичних подій я раніше бачила лише в Осипа Зінкевича. Обоє пройшли довге життя, сповнене перипетій. Що ж, певно, для такої розважливої оцінки людина справді повинна мати за плечима багато досвіду і часу.

Якщо б мене попросили виокремити в цій книжці одне інтерв’ю – то це була би розмова з Еллою Лібановою – директоркою Інституту демографії і соціальних досліджень. Ця стаття дає відповіді на величезну кількість запитань, довкола яких роками маніпулюють політики й диванні експерти. Наприклад, питанню про перепис населення. Як відомо, в Україні його не робили з 2001 року. Виявляється, що ООН просить країни проводити перепис саме в роки, які закінчуються на 0, 1 або 9. Робиться це для того, щоб можна було порівнювати дані з різних країн. То ж якщо Україна не провела його на початку десятиріччя, котре минає, немає особливого сенсу робити це посередині (а зовсім не тому, що пів України вимерло і всі бояться, що на переписі це виявиться). Ще одна «заманіпульована» тема – депопуляція і низька народжуваність. А виявляється, що народжуваність на цілком середньому по Європі рівні 1,6, і проблема полягає передусім у високому рівні смертності, яка, до всього, зумовлена не так поганою медициною, як способом життя. Не буду переказувати всього, що в цьому інтерв’ю може перевернути вашу уяву, скажу тільки, що якби навіть в цій книжці не було більше нічого цікавого, то її варто було би брати до рук лише заради нього.

Але в цій книжці є й інші тексти, над якими варто застановитися. Наприклад, є роздуми Бориса Гудзяка про те, що українці проявляють витривалість у критичних ситуаціях, але коли доходить до структурування нормального способу життя на дальшу перспективу – починаються проблеми. Є чіткі і дуже структуровані відповіді Юрія Гусєва про те, що вже зроблено в українській обороні, а над чим ще потрібно працювати. Є відповіді екс-міністра освіти Сергія Квіта, що не так з українською освітою, і екс-голови Державного агентства з питань кіно Пилипа Іллєнка, коли ж буде перший «Оскар» і чи можливий український Голлівуд.

Втім, книжка ця доволі неоднорідна. Залежно від співрозмовників, їхнього дискурсу, чіткості чи обтічності їхніх слів, врешті їхньої схильності до оптимістичного (#перемога) чи песимістичного (#зрада) сприйняття, окремі розділи видадуться читачеві цікавішими, інші – менш цікавими.

Так, деякі інтерв’ю мене відверто розчарували. Наприклад, глибоко шанований мною третій Президент України Віктор Ющенко. Часом складалося враження, що  повторює заїжджені фрази або просто оперує старими даними. А із загального тону розмови прозирала образа на сучасників. Схожа тональність, яку я би охарактеризувала як “ми хотіли, нам не дали” прозирає і в розмовах із мером Глухова Мішелем Терещенком і екс-керівницею Мистецького Арсеналу Наталею Заболотною. Навряд чи в книжці, яка спрямована передусім на перспективи, слід концентруватися на невдалих проектах. Успішні люди, коли їм щось не вдається, не жаліються на зовнішні обставини, а заходять до справи з іншого боку.

Підсумовуючи, скажу, що хоч назва цієї книжки й починається з “як” і, відповідно, попадає в розділ “how to”, ви не знайдете тут простих відповідей. Вочевидь, тому, що держава і суспільство – це не просто. Натомість вона окреслює території і напрямки, в яких варто рухатися, аби досягти свого – зробити Україну успішною.

Ольга Погинайко

На початку вересня в український прокат вийшов фільм режисера Романа Бровка “Заборонений”, що розповідає про життя поета і дисидента Василя Стуса. Звичайно, смолоскипівці не могли його пропустити. Наша тема 🙂

Як це зазвичай відбувається з українськими фільмами, думки глядачів розділилися на #зраду і #перемогу. Правду кажучи, було трохи страшно: а якщо із “Забороненого” зробили “Таємний щоденник Симона Петлюри”-2? Що ж, моє найзагальніше резюме – можна дивитися, фільм цілком нормальний (що, втім, не означає, що до нього немає ряду зауваг).

Якщо вже я визначилася, що буду швидше на стороні #перемоги, то, вочевидь, розмову треба почати з позитивних тез.

Перше, про що обов’язково треба сказати: “Заборонений” – кіно не лише про Василя Стуса. Воно також про все коло українських дисидентів (про це свідчить, зокрема, і присвята в кінці стрічки). Тому навіть якщо ви tabula rasa і ніколи не чули про Аллу Горську, Михайлину Коцюбинську, Юрія Бадзя і Світлану Кириченко, Івана Світличного і врешті В’ячеслава Чорновола й Левка Лук’яненка, маєте шанс побачити не лише їхнє втілення на екрані, але й побачити фото їх самих (теж наприкінці стрічки).

І як фільм про дисидентів “Заборонений” дуже чітко артикулює ключові точки їхньої історії. Ви побачите тут і діяльність Клубу творчої молоді, довкола якого, власне, гуртувалося коло дисидентів, і згадку про знищений вітраж Горської й Заливахи в університеті Шевченка, і згадку про знайдені Горською і Симоненком рештки розстріляних НКВС у Биківні (“діти там грають у футбол черепами”, пригадуєте цей уривок у “Музеї покинутих секретів” Забужко?).

Ви побачите ледь чи не дослівну реконструкцію знаменитого вечора показу “Тіней забутих предків”, на якому “з подачі” Івана Дзюби інтелігенція протестувала проти першої хвилі арештів українських митців; і таку ж ледь чи не дослівну реконструкцію суду Василя Стуса. Не певна, що саме казав на тому суді адвокат Віктор Медведчук (він-бо мені не цікавий), але слова Світлани Кириченко “Я свідчитиму на тому суді, де Василь Стус буде звинувачувати, а ви – сидіти на лаві підсудних” – практично легендарні, їх ви знайдете чи не в кожних спогадах сучасників.

Найбільше вигадки автори додали у табірну частину фільму, але сюжет із заучуванням в’язнями віршів на пам’ять – найправдивіша реальність. Саме в такий спосіб Василь Овсієнко, який певний час сидів із Стусом в одній камері, “вивіз” на волю не один його текст…

Другий важливий позитивний момент фільму – авторам загалом вдалося в ньому уникнути пафосу. Припускаю, що це було непросто. Бо вся постать Василя Стуса нині щільно оплутана павутиною пафосу, міцно зацементованого зверху шкільним курсом літератури.

Напевно, якраз бажання показати не ікону, а людину, врешті призвело до відчутної нестачі динаміки і навіть млявості стрічки. Ймовірно, що десь упродовж сеансу ви навіть подивитеся на годинник, або встигнете відписати кілька повідомлень у месенджері. Тому що «Заборонений» – це не екшн, і навіть не такий уже й трилер, як анонсував режисер у 2018 році в інтерв’ю «Радіо Свобода» (https://www.radiosvoboda.org/a/29391866.html). Жанрово це драма, і вона досить добре показує іншість і граничну безкомпромісність головного героя – риси, що явно не сприяли успішному пристосуванню до радянської дійсності.

Щодо #зради. Найбільше «Забороненому» дісталося на горіхи від публіки за два моменти: гомосексуальні стосунки табірної адміністрації і голі груди у сцені в бані. На думку багатьох, такій «порнографії» немає місця в байопіку про поета. Одна моя знайома вчителька навіть казала, що не зможе організувати похід на фільм класом, бо там же голі груди.

Все це звучить дуже дивно у світі, в якому без майже цілком оголених грудей не обходиться не те що кожен другий відеокліп, але й кожна друга реклама: від білизни до бетону. Тим більше, що сцена в бані дуже навіть непогано зіграна. Тож іншого пояснення, як проста неготовність суспільства переосмислювати, у мене просто немає.

З огріхів, які хочеться відмітити мені, передусім – перука Алли Горської. Якщо вже виконавицю ролі Карину Шереверову не можна було підстригти і пофарбувати «під Горську», то бодай купити таку перуку, яка виглядала б природньо, а не як із шафи прабабусі, точно можна було. До слова, Карині вцілому вдалося передати характер художниці. Але що з того, коли щоразу при її появі на екрані питаєш себе «що в неї з перукою?».

Особисто мене здивувала також сцена знайомства Василя Стуса і Валентини Попелюх в метро. Він читає їй свої вірші. І це прекрасно. Просто хто їздить в київському метро, знає, що читати довелося би дуже голосно, а на деяких прогонах – взагалі кричати. Не думаю, що в 70-х вагони в підземці були тихішими за нинішні.

Врешті, які би там не були огріхи, «Забороненого» варто переглянути. Одним – щоб пригадати собі, що то була за країна і чи є за чим ностальгувати, іншим – щоб те ж саме уявити. А якщо ви належите до тих, кому захотілося дізнатися більше, то ось де це можна зробити.

6 книжок про Василя Стуса, які варто прочитати, щоб дізнатися більше:

1. Василь Стус. «Вибрані твори» (Смолоскип, 2019).
2. Дмитро Стус. Василь Стус: життя як творчість (Дух і Літера, 2015).
3. Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР. Упорядник Вахтанг Кіпіані (Vivat, 2019)
4. Василь Стус: Поет і громадянин. Книга спогадів та роздумів. Упорядник Василь Овсієнко (Кліо, 2013).
5. Світлана Кириченко. «Птах піднебесний. Спогади про Василя Стуса» (Смолоскип, 2016).
6. Сергій Дзюба. Артемій Кірсанов. Заборонений. Історія життя і боротьби Василя Стуса (Фабула, 2019).

З 29 липня до 26 серпня 2019 року

наша книгарня в Києві на Межигірській, 21 буде
зачинена на канікули.

УВАГА!!! АКЦІЯ!!!

До початку канікул,
5 днів – з 22 по 26 липня 2019 р.
у нашій книгарні
передканікулярні знижки.
5% – на ВСІ КНИЖКИ!!
Не залежно від ціни і суми!

У місті Бучач, що в Тернопільській області, за сприяння Центру Аґнона, в Районній бібліотеці відбулася зустріч із автором і лауреатом видавництва «Смолоскип» Олегом Коцаревим. Він представив смолоскипівську антологію «Українська авангардна поезія (1910-1930-ті роки)», впорядковану спільно з Юлією Стахівською, та свій роман «Люди в гніздах». Модерувала зустріч відома поетка, уродженка Бучача Мар’яна Максим’як.

Читання і розмова відбувалися під знаком теми забутої, малознаної чи раніше забороненої історії. Це стосувалося як тривалий час маловідомої авангардної творчості українських поетів двадцятого століття, так і перипетій їхніх біографій. Так само в річищі теми опинились і мозаїчно-іронічні «родинні» сюжети «Людей в гніздах».

Зрозуміло, що представлення антології (а точніше її другого, уточненого і виправленого, видання) в Бучачі неодмінно означало особливо детальну розмову про український поетичний авангард на Галичині – традиційно дещо «затінене» питання в дискурсі про літературний авангард. Останній звикли більше асоціювати з іншими регіонами нашої країни, власне, з тодішньою Радянською Україною. Але, як доводять матеріали антології, у міжвоєнній Західній Україні такого роду поезія теж була цілком активно представлена в літературному процесі. Мар’яна Максим’як при цій нагоді звернула увагу на одного з авторів – Володимира Гаврилюка. Цей самобутній поет і художник народився в селі Зарваниця – зовсім неподалік від Бучача.

Зустріч у бібліотеці Бучача є частиною стратегії поширення знань про українську літературу різних течій і періодів у тих місцевостях, що перебувають поза основними «комунікативними магістралями», поза містами з найбільш жвавим культурним життям на кшталт Києва, Львова чи Харкова.

Ось і позаду Франкфуртський книжковий ярмарок – один з найбільших у світі. В цьому році мені пощастило стати учасницею його Invitation Programme – однієї з двох програм участі для видавців з усього світу, якій, до речі, в цьому році уже виповнилося 50. Участь в Invitation Program означає кількаденний семінар для одного представника видавництва, а також окремий безкоштовний стенд для самого видавництва. І, правду кажучи, я ще й досі не визначилася, що з цього було більш круто. (більше…)