Всі публікації автора: Ольга Погинайко

  1. Домівка
  2. Ольга Погинайко
  • Рекомендоване видання

    Ольга Погинайко.

    На початку 2019 року у «Смолоскипі» вийшла книжка політолога Миколи Давидюка «Як зробити Україну успішною», що пропонує читачеві 15 розмов з експертами з різних сфер суспільного життя. Серед співрозмовників автора  – відомі політики, науковці, релігійні і громадські діячі, як Борис Гудзяк, Ярослав, Грицак, Елла Лібанова, Сергій Квіт, Віктор Ющенко, Левко Лук’яненко та інші. Кожен з них у розмові дає відповіді на питання зі сфери його чи її діяльності.

    Особливо хочеться відзначити інтерв’ю з людиною-легендою  – Левком Лук’яненком. Зокрема й тому, що це – його останнє прижиттєве інтерв’ю, що його виходу друком, він, на жаль, не дочекався.

    Особливість доброго інтерв’юера в тому, що в його «кінцевому продукті» завжди видно передусім людину. Якщо йдеться про Левка Лук’яненка, то тут ми бачимо борця, що пройшов дуже багато, не втомився ні фізично ні психологічно, і готовий продовжувати боротьбу стільки, скільки буде потрібно. Ніякого розчарування, ніякої зневіри. Він розповідає, як у першому парламенті «розподілили між собою» й денно і нощно агітували депутатів-опонентів (і врешті лише за два місяці досягли того, що парламент ухвалив Декларацію про державний суверенітет України); ділиться  способами протистоянню маніпуляціям і пояснює, як саме радянська система вплинула на нехіть українців до відповідальності. Врешті, вважає, що «Україна розвивається нормальним способом», а складнощі – «це проблема росту», бо «нація шукає кращу форму, яка би їй пасувала». Правду кажучи, такий спокій в оцінці поточних політичних подій я раніше бачила лише в Осипа Зінкевича. Обоє пройшли довге життя, сповнене перипетій. Що ж, певно, для такої розважливої оцінки людина справді повинна мати за плечима багато досвіду і часу.

    Якщо б мене попросили виокремити в цій книжці одне інтерв’ю – то це була би розмова з Еллою Лібановою – директоркою Інституту демографії і соціальних досліджень. Ця стаття дає відповіді на величезну кількість запитань, довкола яких роками маніпулюють політики й диванні експерти. Наприклад, питанню про перепис населення. Як відомо, в Україні його не робили з 2001 року. Виявляється, що ООН просить країни проводити перепис саме в роки, які закінчуються на 0, 1 або 9. Робиться це для того, щоб можна було порівнювати дані з різних країн. То ж якщо Україна не провела його на початку десятиріччя, котре минає, немає особливого сенсу робити це посередині (а зовсім не тому, що пів України вимерло і всі бояться, що на переписі це виявиться). Ще одна «заманіпульована» тема – депопуляція і низька народжуваність. А виявляється, що народжуваність на цілком середньому по Європі рівні 1,6, і проблема полягає передусім у високому рівні смертності, яка, до всього, зумовлена не так поганою медициною, як способом життя. Не буду переказувати всього, що в цьому інтерв’ю може перевернути вашу уяву, скажу тільки, що якби навіть в цій книжці не було більше нічого цікавого, то її варто було би брати до рук лише заради нього.

    Але в цій книжці є й інші тексти, над якими варто застановитися. Наприклад, є роздуми Бориса Гудзяка про те, що українці проявляють витривалість у критичних ситуаціях, але коли доходить до структурування нормального способу життя на дальшу перспективу – починаються проблеми. Є чіткі і дуже структуровані відповіді Юрія Гусєва про те, що вже зроблено в українській обороні, а над чим ще потрібно працювати. Є відповіді екс-міністра освіти Сергія Квіта, що не так з українською освітою, і екс-голови Державного агентства з питань кіно Пилипа Іллєнка, коли ж буде перший «Оскар» і чи можливий український Голлівуд.

    Втім, книжка ця доволі неоднорідна. Залежно від співрозмовників, їхнього дискурсу, чіткості чи обтічності їхніх слів, врешті їхньої схильності до оптимістичного (#перемога) чи песимістичного (#зрада) сприйняття, окремі розділи видадуться читачеві цікавішими, інші – менш цікавими.

    Так, деякі інтерв’ю мене відверто розчарували. Наприклад, глибоко шанований мною третій Президент України Віктор Ющенко. Часом складалося враження, що  повторює заїжджені фрази або просто оперує старими даними. А із загального тону розмови прозирала образа на сучасників. Схожа тональність, яку я би охарактеризувала як “ми хотіли, нам не дали” прозирає і в розмовах із мером Глухова Мішелем Терещенком і екс-керівницею Мистецького Арсеналу Наталею Заболотною. Навряд чи в книжці, яка спрямована передусім на перспективи, слід концентруватися на невдалих проектах. Успішні люди, коли їм щось не вдається, не жаліються на зовнішні обставини, а заходять до справи з іншого боку.

    Підсумовуючи, скажу, що хоч назва цієї книжки й починається з “як” і, відповідно, попадає в розділ “how to”, ви не знайдете тут простих відповідей. Вочевидь, тому, що держава і суспільство – це не просто. Натомість вона окреслює території і напрямки, в яких варто рухатися, аби досягти свого – зробити Україну успішною.

  • Ольга Погинайко

    На початку вересня в український прокат вийшов фільм режисера Романа Бровка “Заборонений”, що розповідає про життя поета і дисидента Василя Стуса. Звичайно, смолоскипівці не могли його пропустити. Наша тема 🙂

    Як це зазвичай відбувається з українськими фільмами, думки глядачів розділилися на #зраду і #перемогу. Правду кажучи, було трохи страшно: а якщо із “Забороненого” зробили “Таємний щоденник Симона Петлюри”-2? Що ж, моє найзагальніше резюме – можна дивитися, фільм цілком нормальний (що, втім, не означає, що до нього немає ряду зауваг).

    Якщо вже я визначилася, що буду швидше на стороні #перемоги, то, вочевидь, розмову треба почати з позитивних тез.

    Перше, про що обов’язково треба сказати: “Заборонений” – кіно не лише про Василя Стуса. Воно також про все коло українських дисидентів (про це свідчить, зокрема, і присвята в кінці стрічки). Тому навіть якщо ви tabula rasa і ніколи не чули про Аллу Горську, Михайлину Коцюбинську, Юрія Бадзя і Світлану Кириченко, Івана Світличного і врешті В’ячеслава Чорновола й Левка Лук’яненка, маєте шанс побачити не лише їхнє втілення на екрані, але й побачити фото їх самих (теж наприкінці стрічки).

    І як фільм про дисидентів “Заборонений” дуже чітко артикулює ключові точки їхньої історії. Ви побачите тут і діяльність Клубу творчої молоді, довкола якого, власне, гуртувалося коло дисидентів, і згадку про знищений вітраж Горської й Заливахи в університеті Шевченка, і згадку про знайдені Горською і Симоненком рештки розстріляних НКВС у Биківні (“діти там грають у футбол черепами”, пригадуєте цей уривок у “Музеї покинутих секретів” Забужко?).

    Ви побачите ледь чи не дослівну реконструкцію знаменитого вечора показу “Тіней забутих предків”, на якому “з подачі” Івана Дзюби інтелігенція протестувала проти першої хвилі арештів українських митців; і таку ж ледь чи не дослівну реконструкцію суду Василя Стуса. Не певна, що саме казав на тому суді адвокат Віктор Медведчук (він-бо мені не цікавий), але слова Світлани Кириченко “Я свідчитиму на тому суді, де Василь Стус буде звинувачувати, а ви – сидіти на лаві підсудних” – практично легендарні, їх ви знайдете чи не в кожних спогадах сучасників.

    Найбільше вигадки автори додали у табірну частину фільму, але сюжет із заучуванням в’язнями віршів на пам’ять – найправдивіша реальність. Саме в такий спосіб Василь Овсієнко, який певний час сидів із Стусом в одній камері, “вивіз” на волю не один його текст…

    Другий важливий позитивний момент фільму – авторам загалом вдалося в ньому уникнути пафосу. Припускаю, що це було непросто. Бо вся постать Василя Стуса нині щільно оплутана павутиною пафосу, міцно зацементованого зверху шкільним курсом літератури.

    Напевно, якраз бажання показати не ікону, а людину, врешті призвело до відчутної нестачі динаміки і навіть млявості стрічки. Ймовірно, що десь упродовж сеансу ви навіть подивитеся на годинник, або встигнете відписати кілька повідомлень у месенджері. Тому що «Заборонений» – це не екшн, і навіть не такий уже й трилер, як анонсував режисер у 2018 році в інтерв’ю «Радіо Свобода» (https://www.radiosvoboda.org/a/29391866.html). Жанрово це драма, і вона досить добре показує іншість і граничну безкомпромісність головного героя – риси, що явно не сприяли успішному пристосуванню до радянської дійсності.

    Щодо #зради. Найбільше «Забороненому» дісталося на горіхи від публіки за два моменти: гомосексуальні стосунки табірної адміністрації і голі груди у сцені в бані. На думку багатьох, такій «порнографії» немає місця в байопіку про поета. Одна моя знайома вчителька навіть казала, що не зможе організувати похід на фільм класом, бо там же голі груди.

    Все це звучить дуже дивно у світі, в якому без майже цілком оголених грудей не обходиться не те що кожен другий відеокліп, але й кожна друга реклама: від білизни до бетону. Тим більше, що сцена в бані дуже навіть непогано зіграна. Тож іншого пояснення, як проста неготовність суспільства переосмислювати, у мене просто немає.

    З огріхів, які хочеться відмітити мені, передусім – перука Алли Горської. Якщо вже виконавицю ролі Карину Шереверову не можна було підстригти і пофарбувати «під Горську», то бодай купити таку перуку, яка виглядала б природньо, а не як із шафи прабабусі, точно можна було. До слова, Карині вцілому вдалося передати характер художниці. Але що з того, коли щоразу при її появі на екрані питаєш себе «що в неї з перукою?».

    Особисто мене здивувала також сцена знайомства Василя Стуса і Валентини Попелюх в метро. Він читає їй свої вірші. І це прекрасно. Просто хто їздить в київському метро, знає, що читати довелося би дуже голосно, а на деяких прогонах – взагалі кричати. Не думаю, що в 70-х вагони в підземці були тихішими за нинішні.

    Врешті, які би там не були огріхи, «Забороненого» варто переглянути. Одним – щоб пригадати собі, що то була за країна і чи є за чим ностальгувати, іншим – щоб те ж саме уявити. А якщо ви належите до тих, кому захотілося дізнатися більше, то ось де це можна зробити.

     

    6 книжок про Василя Стуса, які варто прочитати, щоб дізнатися більше:

    1. Василь Стус. «Вибрані твори» (Смолоскип, 2019).
    2. Дмитро Стус. Василь Стус: життя як творчість (Дух і Літера, 2015).
    3. Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР. Упорядник Вахтанг Кіпіані (Vivat, 2019)
    4. Василь Стус: Поет і громадянин. Книга спогадів та роздумів. Упорядник Василь Овсієнко (Кліо, 2013).
    5. Світлана Кириченко. «Птах піднебесний. Спогади про Василя Стуса» (Смолоскип, 2016).
    6. Сергій Дзюба. Артемій Кірсанов. Заборонений. Історія життя і боротьби Василя Стуса (Фабула, 2019).
  • З 29 липня до 26 серпня 2019 року

    наша книгарня в Києві на Межигірській, 21 буде
    зачинена на канікули.

    УВАГА!!! АКЦІЯ!!!

    До початку канікул,
    5 днів – з 22 по 26 липня 2019 р.
    у нашій книгарні
    передканікулярні знижки.
    5% – на ВСІ КНИЖКИ!!

    Не залежно від ціни і суми!

  • У місті Бучач, що в Тернопільській області, за сприяння Центру Аґнона, в Районній бібліотеці відбулася зустріч із автором і лауреатом видавництва «Смолоскип» Олегом Коцаревим. Він представив смолоскипівську антологію «Українська авангардна поезія (1910-1930-ті роки)», впорядковану спільно з Юлією Стахівською, та свій роман «Люди в гніздах». Модерувала зустріч відома поетка, уродженка Бучача Мар’яна Максим’як.

    Читання і розмова відбувалися під знаком теми забутої, малознаної чи раніше забороненої історії. Це стосувалося як тривалий час маловідомої авангардної творчості українських поетів двадцятого століття, так і перипетій їхніх біографій. Так само в річищі теми опинились і мозаїчно-іронічні «родинні» сюжети «Людей в гніздах».

    Зрозуміло, що представлення антології (а точніше її другого, уточненого і виправленого, видання) в Бучачі неодмінно означало особливо детальну розмову про український поетичний авангард на Галичині – традиційно дещо «затінене» питання в дискурсі про літературний авангард. Останній звикли більше асоціювати з іншими регіонами нашої країни, власне, з тодішньою Радянською Україною. Але, як доводять матеріали антології, у міжвоєнній Західній Україні такого роду поезія теж була цілком активно представлена в літературному процесі. Мар’яна Максим’як при цій нагоді звернула увагу на одного з авторів – Володимира Гаврилюка. Цей самобутній поет і художник народився в селі Зарваниця – зовсім неподалік від Бучача.

    Зустріч у бібліотеці Бучача є частиною стратегії поширення знань про українську літературу різних течій і періодів у тих місцевостях, що перебувають поза основними «комунікативними магістралями», поза містами з найбільш жвавим культурним життям на кшталт Києва, Львова чи Харкова.

  • Ось і позаду Франкфуртський книжковий ярмарок – один з найбільших у світі. В цьому році мені пощастило стати учасницею його Invitation Programme – однієї з двох програм участі для видавців з усього світу, якій, до речі, в цьому році уже виповнилося 50. Участь в Invitation Program означає кількаденний семінар для одного представника видавництва, а також окремий безкоштовний стенд для самого видавництва. І, правду кажучи, я ще й досі не визначилася, що з цього було більш круто. (більше…)