і Я кажу тобі: ти – Петро, і на цьому камені Я створю Церкву Мою, і ворота пекла не здолають її.

Матвія 16:18

5 січня 2019 року закарбоване в історії як дата підписання Його Всесвятістю Вселенським Патріархом Варфоломеєм Томосу про дарування автокефалії Православній Церкві України. Таким чином вперше за понад тисячу років Київ отримав міжнародно визнану автокефальну церкву і вперше за рівно триста тридцять три роки міжнародно визнана українська церква не підпорядковується Москві.

Православна Церква України очолюється Митрополитом, а не Патріархом, проте історично Київська кафедра – митрополича, і є автокефальні церкви, себто церкви повністю самостійні, які очолюються митрополитами. Православна Церква України отримуватиме священне миро від Вселенського Патріархату, проте саме так забезпечується єдність Світового Православ’я, і саме Російська Православна Церква, змагаючись із Вселенським Патріархатом, заперечує його виключне право варити священне миро для інших церков. Канонічна юрисдикція Православної Церкви України обмежуватиметься кордонами України, закордонні парафії підпорядковуватимуться Вселенському Патріархату напряму, проте, знову ж таки, саме Російська Православна Церква заперечує це ще одне виключне право Вселенського Патріархату – опікуватися православними вірянами в діаспорі – і, змагаючись із ним, створює свої паралельні юрисдикції по всьому світу.

Таким чином, створення Православної Церкви України є нищівним ударом по амбіціях і гордині Російської Православної Церкви. А це означає, що проект “русскаго міра” як території виняткового ґеокультурного і ґеополітичного впливу Російської Федерації виявляється закритим – адже без України він стає неможливим і, фактично, обмежується лише самою Російською Федерацією та Республікою Білорусь. Саме в столиці Білорусі Мінську і відбувся Архієрейський Собор Російської Православної Церкви, на якому вона через надання автокефалії українській церкві вирішила розірвати стосунки із Вселенським Патріархатом. І саме Патріарший Екзарх всея Білорусі, Митрополит Мінський і Заславський Павел нещодавно назвав надання автокефалії Православній Церкві України “трагедией”.

В цій “трагедии русского міра” безумовна і виняткова заслуга Президента України Петра Порошенка, і, звісно, це сприятиме його виборчій кампанії. Проте ще більш певно, що масштаби надання автокефалії Православній Церкві України значно більші за масштаби чергової української виборчої кампанії. Якщо теза про те, що в 1991 році була виправлена помилка Гетьмана України Богдана Хмельницького 1654 року все ж є красивою романтизацією історії, адже сам процес поглинання України Московським царством/Російською імперією тоді зайняв майже півтора століття, а аналоґічні угоди про військово-політичний союз були укладені Хмельницьким ще також із Шведським Королівством і Трансильванією/Семиграддям, то в 2018-2019 рр. Президент України Порошенко та Вселенський Патріарх Варфоломей виправили вже цілком певну помилку тристатридцятитрьохрічної давнини – перепідпорядкування Київської Митрополичої кафедри Москві 1686 року.

І цим Петро Порошенко – як і стабілізацією фронту, недопущенням обвалу української державності, безвізовим режимом із Європейським Союзом, etc. – безумовно увійде в історію. Його ім’я уже увічнене в Патріаршому Томосі про дарування автокефалії Православній Церкві України і в хроніці його ім’я уже стоїть через кому з іменами Святих Рівноапостольних князів Ольги та Володимира, із іменами князів земних та церкви Костянтина Острозького і Петра Могили – тобто із іменами тих, хто не лише “боровся за Україну”, а, що значно важливіше, здобував і створював її, розбудовуючи інституції, здатні вписати її в перелік не романтичних страждальців, а цілком історичних європейських націй, що відбулися.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.