Новий роман Юрія Андруховича – це завжди очікувана, як естетична, так і медійна подія.

Ми також не залишатимемось осторонь. Отже, саме час поговорити про книжку «Коханці Юстиції», надруковану у видавництві «Meridian Czernowitz».

Ризикну припустити, що зовсім нещодавно видані та ще не надто відрефлектовані «Коханці» викличуть полярні реакції. Навряд чи варто очікувати загального схвалення чи загального засудження. Тож, оскільки це книжка, здатна виразно поділити аудиторію за смаками, доречним буде розпочати саме з тих характеристик-позицій, що потенційно здатні відіграти таку «сепараційну» роль.

По-перше, звісно, книжка має всі шанси відштовхнути прихильників новітньої традиції прози, центрованої довкола галицької історії. Вас нервують австро-угорські мотиви, химерні анекдоти часів бароко, галицькі діалектизми і страви, дирижаблі над ратушами та «перші совіти» вкупі з другими? «Коханці Юстиції» не для вас. Ба більше, вам услід Андрухович запускає «шпильку» - не втримаюся від спокуси процитувати її розлогіше: «…скільки вже можна пережовувати всі ці нісенітниці про нічні сорочки і дамську спідню білизну, в яких офіцерські дружини начебто вибиралися до театрів! Скільки ще разів ми потішатимемося над міфічними нічними горщиками, з якими вони йшли на ринок по сметану! Недолугі фантазії сумнівних дотепників – і тільки.

Насправді то був достатньо різний і в самому собі розашрований та суперечливий субстрат. Виховані на поезіях Маяковського й Заболоцького, вони залюбки слухали опуси Шостаковича для квартету саксофоністів, цитували напам’ять оберіутів та Ахматову, захоплювалися Чорним Квадратом та обома Кандинськими. (…) Вечорами з лоджій, де вони збиралися навколо самоварів, лунали концерти мандолінної музики та класичний політкаторжанський гімн «Владимирский централ». Іноді вони захоплено грали в буриме, користуючись при цьому лише двома типами рим – пастернаківською та кірсановською. У міському театрі замість дурнуватих містечкових водевілів почали ставити оптимістичні трагедії…».

По-друге, «Коханці Юстиції» не розрадять любителів поважного, патетичного письма. Юрій Андрухович у своєму новому романі купається в стилізаціях (навіть оформлення книжки з ілюстраціями, супроводженими цитатами, до яких вони належать – типова стилізація під класичне оформлення Великого Роману), пародіях і містифікаціях. Демонструючи, що український постмодернізм (попри всю неоднозначність даного стилістичного означення) зовсім не час ховати, що карнавал не закінчився і що тенденції чіткої сюжетності, простоти і сентиментальності в сьогоднішній прозі вагомі, але не безальтернативні.

По-третє, будьте готові, що нова книжка Андруховича – не зовсім роман у його канонічному визначенні. Адже складається він із дев'яти («восьми з половиною!» - кінематографічно наполягає автор; взагалі, кіно-мотиви з'являються в «Коханцях» регулярно та методично) окремих історій-сюжетів («серій!» - не вгаває Андрухович) із різних епох та з різними персонажами. Тут уже й не дивно, що наприкінці відбувається не традиційна розв'язка-фінал-вияснення-катарсис, а щось інше. Це свідчить, що книжка сподобається радше зацікавленим у міжжанрових експериментах читачам, аніж тим, котрі залишаються відданими чітким класичним схемам.

А втім, дещо таки об'єднує ці «вісім з половиною серій». Усі вони трохи нагадують детективи, присвячені дивакуватим, епатажним злочинам із не менш епатажними й дивними злочинцями або підозрюваними у вчиненні цих злочинів. Тут на вас цікавить зустріч із давнім знайомим і давнім улюбленцем Андруховичевої прози Самійлом Немиричем – давній шляхтич підозріло нагадує сьогоднішніх «магнатів». Не дурно ж слово «наїзд» у якому-небудь сімнадцятому-вісімнадцятому столітті було не менш популярним, аніж на межі двадцятого з двадцять першим, і означало приблизно те саме! Зустрінетесь із убивцею Бандери та з убивцею намісника Потоцького. З чоловіком, обвинуваченим у розбещенні дитини внаслідок неправильної реалізації угоди з темними силами про вічну молодість його дружини. З чоловіком, у якого диявол не купив душу. З загадковмим обезголовленим трупом у радянському обласному центрі, що його діти приписували Фантомасу. Та з іншими дивакуватими людьми і подіями.

Кожну історію розповідає погідний, замислений іронічний і надретельний наратор. У кожній десь на задньому тлі, але поблизу подій обов'язково гастролює цирк «Ваґабундо». Нарешті, кожна в той чи інший спосіб заронює сумніви з приводу чи то складу злочину, чи його розгадки, чи винуватця, чи взагалі справедливості як такої. Читачі неодноразово згадають епіграф до «Коханців Юстиції» - «Нехай звершиться правосуддя. Нехай загине світ».

Новий роман Андруховича не такий емоційно насичений, динамічний і вітальний, як його класична трилогія, але й не такий суто концептуальний, конструктивістський, як, скажімо, «Таємниця». Тобто в ньому досягнуто певної текстуальної рівноваги, і зовсім не буде дивно, якщо «Коханці Юстиції» стануть прологом для якогось нового стилістичного етапу творчості Юрія Андруховича.


Юрій Андрухович. Коханці Юстиції. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2017

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.