У будинку "Смолоскипа" за участі автора відбулася презентація-обговорення книжки "Невільничі мандри" відомого політв'язня Івана Русина. У ній взяли участь також і "пособники" автора - дисиденти Василь Овсієнко, Олесь Шевченко, Гриць Гайовий, дружина Жанна, а також Олексій Зарецький, Тарас Марусик, директор видавництва Ростислав Семків і директорка книгарні Ольга Погинайко.

Відкриваючи захід, Ольга Погинайко передала присутнім вітання від Осипа Зінкевича з США, а також подякувала автору за те, що така зустріч узагалі відбулася (пан Іван нині переважно живе в США, де допомагає глядіти внуків). Вона наголосила, що молодь, її покоління, не завжди і часто недостатньо цінує таку можливість особистого спілкування з шістдесятниками і дисидентами, людьми, котрі фактично творили нашу історію; можливість почути цю історію "з перших уст", наживо, можливість, якої потім уже може й не бути. "За час моєї роботи в Смолоскипі, - додала вона, - я мала нагоду поспілкуватися в неформальній атмосфері тут з такими людьми, як Микола Плахотнюк, Євген Сверстюк, тощо. Їх уже немає, і ви знаєте, інколи я таки ловлю себе не тому, що мені їх бракує", - додала вона.

Василь Овсієнко у своєму виступі розповів присутнім історії обидвох ув'язнень автора у 1966 і 1976 роках. Він також пригадав, що Іван Русин був народжений 7 листопада 1937 р., а «4 листопада був розстріляний Соловецький етап – цвіт української інтелігенції (і не лише української). Тоді ж народилися В’ячеслав Чорновіл (24 рудня 1937), Василь Стус (6 січня 1938). Народжений 24 лютого 1937 року поет і мовознавець Олекса Різників казав: якщо вірити в переселення душ, то десь ті душечки розстріляних товпилися, щоби вселитися в новонароджені тільця і таким чином продовжити рід і зберегти український дух».

Дещо несподіваним і вкрай щемким було слово дружини пана Івана Жанни. Вона розповіла присутнім про інший бік дисидентських історій, а саме: дружин і дітей, котрі залишалися вдома чекати чоловіків із табору чи заслання в атмосфері цькування КГБ, викликів до суду й на допити, підозр на роботі й у навчальних закладах: "Хто як хоче, так принижує і топче". Неначе відкрила присутнім завісу, за яку надто рідко заглядають. "Ми завжди в тіні", - резюмувала пані Жанна й додала, що має давню мрію про те, аби в українській літературі з'явився роман про жінок дисидентів.

Палкі слова Олеся Шевченка відкрили присутнім деякі деталі справи "Блок" (таку назву дало КДБ справі, по котрій були заарештовані й засуджені представники творчої інтелігенції у Києві та Львові, у тому числі й Іван Русин). Зокрема він згадав про роль сексотів у середовищі шістдесятників, про яких фігуранти справи змогли дізнатися після того, як Служба безпеки України дозволила ознайомитися з матеріалами справ. Пан Іван називає у своїй книжці такого "побратима" "друзем" і відкриває його справжнє ім'я.

Гриць Гайовий у своєму слові пригадав окремі епізоди табірного життя, зокрема гру у футбол (виявляється, певний час було в таборах і таке). Дві основні команди утворювалися за земляцьким принципом, тож і виходило, що грають українці проти росіян.

"Сьогодні молодим людям складно зрозуміти, що в мистецтві шістдесятників є такого "неофіційного", за що можна було би критикувати їхні роботи й утискати авторів», - підрекслив Олексій Зарецький. Як приклад він навів портрет Івана Русина пера Панаса Заливахи, викорстаний для оформленні обкладинки книжки "Невільничі мандри". Що в ньому не так? А те, що це нерадянська людина: і сорочка в нього не така, і руки не такі, не кажучи вже про те, що для фону використані контрастні синій і жовтий кольори.

Найбільше вразило Тараса Марусика те, з якою щирістю автор спогадів зізнається, що в справі національній і дисидентській він і більшість його друзів були неофітами без досвіду і повного розуміння того, що насправді відбувається.

Останнім взяв слово сам автор. Він подякував присутнім за цікавість до його книжки та пригадав, як усе починалося. Пан Іван підкреслив, що "Невільничі мандри" написані передусім для внуків, і саме звідси та їх "світлість і навіть ностальгійність", про яку згадувала у виступі Ольга Погинайко. Але насправді справи були далеко не такі веселі. Автор признався, що є оптимістом від природи, і це дуже допомагало йому пройти всі перипетії табірного і тюремного життя.

По закінченні розмови всі присутні мали змогу отримати примірник видання й автограф автора, а також поспілкуватися в неформальній атмосфері за кавою та солодощами.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.