Головна статті
Смолоскип України № 11 (160), листопад 2008 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Петро Вознюк. Тупик" />

Петро Вознюк. Тупик

Апофеоз політичного маразму, що його сягнула ситуація із оголошенням чергових позачергових (даруйте за тавтологію – у хворому суспільстві не до стилістичної вишуканості) виборів уже якось незручно називати навіть «бурею у склянці». Ну, здавалося б, що ще треба нашому суспільству та його «трибунам» в особах різного роду дослідників, експертів і аналітиків (мабуть, дійсно таки від сакраментальної фрази «а наліто лі?») для того, аби дати остаточну оцінку олігархічному режимові «трьох товстунів»? Але ні. Замість принципового вердикту системі дехто знову хутко почав у найрізноманітніший спосіб – аж до ворожіння по зірках або на кавовій гущі – обраховувати можливі відсотки та вгадувати ймовірних переможців і лузерів. Чітко відпра­цьо­ваний минулими роками «стано­влення конкурентної демокра­тії» алгоритм активності за схемою «інформаційний при­від – ажіотаж – кульмінація – спускан­ня на гальмах» (останнє – замість омріяної багатьма рево­люції) вкотре успішно використано.

Тепер замість серйозної розмови щодо перспектив розвитку країни та її позиціонування у світі (що, між іншим, теж стрімко котиться у безодню хаосу) нам гарантовано принаймні з півроку пустопорожніх балачок. Чому з півроку? Та тому що вже всім очевидно, що 7 грудня жодних виборів не відбудеться (читачі, котрі продивлятимуться цей матеріал після вказаної дати, матимуть зайву нагоду ляснути себе по лобі). Як минулого року згаяли 27 травня в очікуванні милостивої згоди донецького клану, так і тепер радо «покладуть» на першу неділю першого місяця зими у розрахунку на люб’язність із боку клану «сердечного». Адже без «консенсусу всіх основних політичних гравців стосовно проведення виборів» нам, певна річ, аж ніяк не можна. Ось і чекатимемо закулісного узгодження та мобілізації партійних адмінресурсів. (Зважте рівень цинізму остан­нього словосполучення, яке відображає наші об’єктивні реалії!) А там іще чергова коалі­ційно-урядова епопея на часі. І все це, до того ж, – під уже всім остогидлий медіа-супровід.

Та, втім, куди там професійним журналістам до наших аматорів від політики! Вони самі охоче надають послуги інформаційного ескортування для себе улюблених та своїх колег по цеху. Вершиною мистецтва тут слід визнати виступ чинних політиків у ролі ведучих телевізійного ток-шоу «Свобода на «Інтері». Видовище вийшло дійсно «небачене у світі», як претензійно анонсував названий телепродукт сам відомий TV-канал. Цікаво, чи траплялися подібні прецеденти в інших кризових суспільствах? І досить симптоматично, що першим в амплуа політичного клоуна за­світився наш екс-спікер. Бачити цього розумника в окулярах розпорядником збіговиська балакучих манекенів було щонайменше дивно – особливо для тих, хто досі не мав уявлення про його неповторний стиль ведення пленарних засі­дань збігови­ська більш повноважного. Звісно, сам по собі факт ведення телевізійної передачі не є свідченням несерйозності того чи того державного діяча. Однак у ситу­а­ції сповзання громадського життя до рівня вуличного бал(а/о – ?)гану по-справж­ньому ділова та порядна людина повинна уникати всього того, що робить можливим огидний фарс на владному Олімпі. А в наших умовах це,
з-поміж ін­шо­го, й безперервна екранна клоунада.

Інший неодмінний учасник і потенційний фаворит перегонів, згоди якого на торішні позачергові вибори так терпляче чекали, також знайшов непогане застосування своїм талантам. «Заповіді політика» за його авторством без перебільшення здатні дати фору дацзибао Мао Цзедуна: «ніколи не став власні або партійні інтереси вище інтересів усієї країни», «не створюй образ ворога з політичного опонента», «будь доброзичливим і правдивим», «радься із народом», «піклуйся про малозабезпечених»… Ну як не оцінити етич­ність змісту й епічність викладу! От якби ще автор був адекватним до такої творчості, як Мойсей до скрижалів або той же Мао до своїх сентенцій.

Однак, головне навіть не в цьому. І гіпертрофована публіч­ність, і показове моралізаторство, і ще багато-багато чого іншого за наявних обставин слугують лише одній меті – відволі­канню суспільної уваги від ви­пробувань, що невпинно насуваються. Від того, що ганебно провалено щедро афішований «український прорив» (та ще й на майбутнє добросовісно, «з гарантією» девальвовано саму ідею), від того, що реального покращення життя не варто очі­кувати ані «вже сьогодні», ані завтра чи то пак післязавтра. Зрештою, від того, що держава, по суті, опинилася некерованою перед лицем глобальної економічної й – ширше – світо­глядної катастрофи. Тут ні до чого лицемірні посилання на досвід таких розвинутих країн, як Італія, Японія чи Ізраїль, де позачергові вибори та зміна правлячих угруповань теж не є рідкісним явищем. Оскільки перша і друга з названих держав знаходяться у набагато комфортнішому геополітичному становищі. А «країна сонця, що сходить» має ще й такий важливий чинник консолідації, як інститут монархії. Наш же близькосхідний «альтер его» за всього високого накалу політичного суперництва має базову громадянську згоду (особливо щодо дотримання певних етноконфесійних стандартів), якій могли би позаздрити не лише українське, а й інші, на перший погляд куди більш гармонійні за ізраїльське, суспільства. Тож, як бачимо, всі найбільш популярні в експертному середовищі аналогії при хоч трохи уважнішому розгляді не спрацьовують і взагалі видаються у кращому разі некоректними, а в гіршому – відверто притягнутими за вуха. Гостра політична конкуренція далеко не завжди означає безлад, як це чомусь неодмінно виходить у нас.

Понад те: як уже неодноразово стверджував автор, основоположна згода принаймні трьох основних нині владних сил у нас уже давно існує. І її необхідною умовою (або й одним із неписаних пунктів) є підтримання ситу­ації перманентного хаосу, яка дозволяє зацікавленим сторонам успішно уникати будь-якої реальної політичної відповідальності. Тобто хаос є чи не ключовим елементом пропонованого нам «порядку». Країна незбагненних (для стороннього спосте­рігача) парадоксів тримає марку.

Втім, якою б присмерково-апокаліптичною не здавалася читачеві вищезмальована картина, оптимістична перспектива є завжди. Адже за кризовою фазою будь-якої хвороби настає одужання. Можливий, що­правда, й летальний підсумок. Однак імовірність останнього для цілого народу незрівнянно менша, аніж для окремої особи. Знищити цілий народ не так просто, як декому здається. Сукупний імунітет суспільства – як і його колективний інстинкт самозбереження – є набагато потужнішим за відповідні індивідуальні характеристики. Тож саме суспільний імунітет має зрештою відторгнути все чуже й патологічне, а національний інстинкт самозбереження – підказати оптимальний шлях виходу з небезпеки та повернення могутності. Трагедія не в тому, що одержимі марнославством, корисливістю та чужинськими доктринами політики вперто штовхають українського воза до «цивілізаційного тупика» (як свого часу означив нашу країну спритний літературний дзигар О. Бузина – див. «Киевские ведомости» від 18.10. 1999). Трагедія може статися тоді і тільки тоді, коли ми самі не схочемо побачити світла в кінці тунелю й роздоріжжя за удаваним тупиком.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.