Головна статті
Смолоскип України № 11 (160), листопад 2008 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки


Відбулося засідання оргкомітету семінару творчої молоді" />

Відбулося засідання оргкомітету семінару творчої молоді

  

Як і в попередні роки, на семінар «Смолоскипа» можна потрапити, надіславши Оргко­мі­тету короткі тези виступу на одному із запропонованих круглих столів. У 2009 році Семі­нар знову проводитиметься без поділу на політологічну та мистецьку частини: тому нижче пропонуємо орієнтовний список круглих столів, котрі будуть цікаві молодим людям різного фаху та відмінних зацікавлень. Тези слід надсилати на електронну адресу «Смоло­скипа» ( Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду ), а також дублювати на скриньку відповідаль­ного директора МБФ «Смолоскип» Ростислава Семківа ( Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду ). Вра­хо­вуватимемо лише ті заявки, котрі надійдуть до 1 лютого 2009 року. Обсяг тез – 1-2 стор. (У дужках подаємо імена та прізвища модераторів).

Загальні круглі столи

1.         «Чи потрібна політика літературі? Від ідеології до естетики і навпаки» (Олег Коцарев).

2.         «Молодіжні субкультури України: нечутні ляпаси су­спільству» (Віталій Мороз).

3.         «Міжкультурні особливості політики і бізнесу: поняття українського менталітету» (Міхал Фурманек, Польща).

4.         «Трансформація образу міліції у свідомості населення» (Іван Шмітько).

 

Фахові круглі столи

Політологія та соціологія

1.         «Сучасна українська дипломатія: перемоги і поразки» (Олександр Гладких).

2.         «Регіоналізм і регіональна політика в Україні» (Марина Денисенко, Іван Ко­ло­мієць).

3.         «Перспективи лівих ідей в Україні» (Іван Коломієць).

4.         «Особливості творення політичних стереотипів на теренах України» (Марина Маркова).

5.         «Жінки, чоловіки та армія в контексті ґендерної рівності» (Тамара Марце­нюк).

6.         «Деконсолідація українського суспільства в умовах кризи» (Микола Мель­ник).

7.         «Неополіт української політики» (Олег Савченко).

8.         «Взаємодія великого капіталу та держави» (Анна Фурсова).

9.         «Україна як точка перетину політичних векторів» (Ірина Цапліна).

 

Журналістика

1.         «Формування іміджу України в іноземних ЗМІ. Україна як бренд» (Катерина Кононюк).

2.         «Політичні технології в ЗМІ» (Олександра Зборовська, Марія Корнієнко).

3.         «Нові медіа та конфлікти нового тисячоліття» (Роман Сирінський, Олена Си­рін­ська).

 

Культурологія

1.         «Феміністична критика сучасного українського мистецтва» (Тамара Злобіна).

2.         «Великий бізнес і молода культура» (Віталій Селик).

3.         «Кітч та гламур: аналіз цукру сучасного українського культурного простору» (Олег Шинкаренко).

4.         «Поезія і відео. Засоби та способи взаємодії» (Любов Якимчук).

 

Література

1.         «Неформальне спілкування і літературний процес» (Богдан Горобчук).

2.         «Іншомовні вкраплення у сучасній українській літературі» (Катерина Кару­ник).

3.         «Літературний канон: буржуазна репресивна вигадка чи закономірна спроба структурування красного письменства» (Олег Коцарев).

4.         «Автор та його читач: колізії та межі інтерпретації» (Олександр Кривець).

5.         «Проблеми перекладу в сучасній українській літературі: від дитячої прози до зірок контркультури» (Тарас Малкович, Ілля Стронговський).

6.         «Літературна графоманія: хвороба чи прийом?» (Ольга Погинайко).

7.         «Бог, релігія, церква в сучасній українській літературі: атавізм чи поряту­нок?» (Ольга Пуніна).

8.         «Поет і PR: хто кого?» (Лариса Радченко).

9.         «Проблема свободи та вільної людини в сучасній українській та світовій літе­ра­турі» (Ганна Федорова).

10.       «Верлібр чи проза? Де проходить грань між ними у творчості молодих авто­рів» (Денис Шашенюк).

Детальніші анотації круглих столів шукайте згодом на сайті «Смолоскипа». Фінальна конфігурація Семінару
залежить від вашого бажання обговорювати ті чи інші запропоновані учасниками Оргкомітету теми. Чекаємо на тези виступів і бажаємо всім потенційним гостям смолоскипівського Семінару успіхів.

 


Ольга Погинайко. Севастополь: повернення" />

Ольга Погинайко. Севастополь: повернення           

1 листопада у Севастополі видавництво "Смолоскип" провело презентацію книги спогадів відомого правозахисника генерала Петра Григоренка.

Друга після київської масштабна презентація книги "Генерал Петро Григоренко" відбулася на кримській землі не випадково. Адже генерал Григоренко відстоював передусім права кримськотатарської громади, позбавленої радянською владою власної землі. Тому "Смолоскип" охоче прийняв запрошення севастопольської молоді, зусиллями якої на чолі з Олександром Гладких й організували презентацію.

Захід відбувся у приміщенні Українського культурно-історичного центру (УКІЦ), який, як і торік, надав "Смолоскипу" презентаційну залу. І якщо попередня зустріч була людною, то цього разу відвідувачі заповнили залу вщерть. 

Директор видавництва Ростислав Семків представив гостям презентовану книжку і спеціальний випуск альманаху "Молода нація", присвячений П. Григоренкові, та дав загальну характеристику доби, в яку провадив правозахисну діяльність генерал-дисидент. Окрему увагу він приділив характеристиці структури видання і наголосив на значенні для "Смолоскипа" публікації монументальної книжки, до якої увійшла не лише мемуаристика П. Григоренка, але й унікальні документи з архівів КДБ, розвідки дослідників правозахисного руху, спогади друзів і сучасників, а також добірка раритетних фото.

Політолог Іван Коломієць (Києво-Могилянська Академія) звернув увагу на еволюцію поглядів генерала Григоренка і підкреслив, що його образ можна без перебільшення назвати постаттю святого. Адже Петро Григоренко був не просто одним із дисидентів-інтелектуалів, а радянським генералом, а отже – мав доступ до всіх благ, які тодішня система могла надати людині такого рангу. Саме в цій системі він добився всього, відтак мав від чого відмовлятися і чим жертвувати.

Директорка книгарні "Смолоскипа" Ольга Погинайко презентувала інші новинки видавництва, зокрема, двотомне видання спогадів Григорія Костюка "Зустрічі і прощання", "Вибрані твори" Сергія Пилипенка, антологію "Консерватизм" та книжки лауреатів літературного конкурсу.

Кожен із гостей презентації міг безкоштовно отримати від "Смолоскипа" примірник випуску "Молодої нації" про генерала Григоренка, а подарункові комплекти презентованих книг передали до бібліотеки УКІЦ, бібліотеки та на кафедру історії української та всесвітньої культури Севастопольського військово-морського інституту (СВМІ), Центральної міської бібліотеки, а також для української та кримськотатарської громад міста. На значенні такого подарунка для патріотичного виховання курсантів СВМІ наголосив завідувач кафедри капітан першого рангу Андрій Лубенець. Він щиро подякував "Смолоскипу" за цінний дарунок та пообіцяв, що надані книги не запорошаться на полицях.

Ще одним заходом "Смолоскипа" у Севастополі став поетичний вечір проведений не деінде, а в древньому Херсонесі. Вірші читали лауреати літературного конкурсу Богдан Горобчук, Микола Леонович, Дмитро Лазуткін. І хоча вечір був не таким велелюдним, як презентація, але став настільки символічним, що кількість слухачів не мала жодного значення. Адже нагода виступити в справжньому давньогрецькому храмі, погодьтеся, випадає, не щодня. А може, більше такої нагоди і не буде. Тому, мабуть, якось по-особливому звучали тексти, хотілося слухати їх ще і ще.

Але все хороше колись закінчується, а дуже хороше закінчується дуже швидко. Так і смолоскипівський візит до Севастополя: промайнув як мить. Сподіваємося, що він не буде останнім, і "Смолоскип" ще не раз привезе свої книжки до цього чудового міста.

Творча молодь «Смолоскипа»
у Севастополі (зліва направо):
Марина Александрович, Богдан Горобчук,
Іван Коломієць, Максим Кицюк, Рости­слав Семків, Дмитро Лазуткін, Микола Леонович

На презентації книги «Генерал Петро Григоренко»
в Українському культурно-історичному центрі.
У першому ряді зліва: священик УГКЦ Микола Квич, Голова Спілки Українок Криму Богдана Процак, Завідувач кафедри історії української та всесвітньої культури Севастопольського військово-морського інституту капітан Андрій Лубенець
 

Директор «Смолоскипа»
вручає книгу «Генерал
Петро Григоренко». Виступає капітан Андрій Лубенець

 


Олена Голуб. Свято української книги на Снятинщині" />

Олена Голуб. Свято української книги на Снятинщині 

Міська ратуша у Снятині

Снятин на Івано-Франківщині вражає мальовничістю пагорбів, архітектурою історичних пам’яток, щирістю люд­ських сердець. Першу письмову згадку про нього датовано 1158 р. У 1448 р. місто отримало Магдебурзьке право. Храми Господні: Свято-Троїцький Собор і церква Св. Вознесіння УПЦ КП, греко-католицька Церква Чуда Св. Архистратига Михаїла і римо-католицький костел Божої Матері прикрашають місто. Є і давня вірменська церква, яка ще чекає на свого реставратора. У центрі, недалеко один від одного, – меморіальні музеї синів Покуття: письменни­ків Василя Стефаника і Марка Черемшини, художника Василя Касіяна та пам’ятники їм. На головній вулиці розташовано Снятинський магістрат із ратушею – архітектурний символ міста над Прутом. Щоправда, піднесений настрій трохи спадає, коли, мандруючи містом, відвідуєш книгарню видавництва «Веселка» біля ратуші: не дуже добре тут із літературою, а сама книгарня нагадує радше сіль­ську бібліотеку 70-х років. Є надія, що рік Української книги, проголошений на Снятинщині, принесе позитивні зміни.

У зв’язку з відзначенням 850-річчя Снятина, 4–5 вересня 2008 року відбулася презентація українських видавництв вихідцями зі Снятин­щини.

 Першого дня свята Україн­ської Книги гостей із видавництв Києва («Смолоскип» – його представляла поетка, композиторка та співачка Олена Голуб і її дочка Олеся; «Просвіта»), Львова («Піраміда», «Світло і тінь»), Коломиї (видавництво ім. Р. Шухевича) та місцевого «Прут­Принт» зустріли із хлібом-сіллю біля районного Будинку культури. Жителі та гості міста мали змогу ознайомитися із новинками видавництв та отримати потрібну інформацію стосовно придбання книг. Велике зацікавлення викликали книга спогадів генерала Петра Григоренка, «Крути» та «Український декламатор» видавництва «Смолоскип».

Наступного дня книжкове свято продовжувалося у різних навчальних закладах і бібліотеках Снятинщини. Зокрема, «Смолоскип» завітав у середню школу ім. Василя Стефаника (директор Олена Борейко). Тут навчалися В. Стефаник, Марко Черемшина, а згодом – Осип Зінкевич, засновник і голова видавництва «Смолоскип». І вчителі, й діти пишаються славетними учнями своєї школи.

Презентація розпочалася чудовим привітанням учнів і вчителів. Відтак гостя з Києва, стипендіатка фонду «Смолоскип» Олеся Голуб прочитала поезію Василя Симоненка, від­зна­чивши цим те, що видавництво створено на еміграції у м. Балтиморі (США) 1967 року і тоді ж названо іменем саме цього ви­значного українського поета із когорти шістдесятників. Із непідробною увагою слухали присутні оповідь про героїчне життя Олега Ольжича, О. Теліги, Івана Багряного та їхні поезії. Книги про цих та інших видатних українців з серії «Розстріляне відродження», а також збірку поезій Атени Пашко, «Крути» (упорядники Надія та Осип Зінкевичі), «Дух Руїни» Олега Ольжича та ін. отримала у дарунок шкільна бібліотека.

Після відвідин славетної школи рушили до загальноосвітньої школи с. Белелуя Снятинського р-ну. Заповнившии актову залу, як зернятка, діти натхненно виконали вірші та коломийки про рідне село. Оченята дітлахів горіли вогниками цікавості під час розповіді про україн­ську книжку. І, звичайно, учні отримали в дарунок до­бірку «смолоскипівських» книжок для шкільної бібліотеки. Директорка Ольга Козьмак познайомила з краєзнавчим музеєм, музеєм їх краянки – письменниці і громадської діячки Наталії Озаркевич-Кобринської. Повертаючись до Снятина, гості свята відвідали музей-садибу В. Стефаника у с. Русові. Краса місцевих пагор­бів і долин, живодайне повітря не можуть не надихати до творчості. Вдалині видніється камінний хрест, увічнений в однойменній новелі. У цьому селі вражає пам’ятник Великому Кобзарю роботи скульптора Тараса Григорищака: мимоволі схиляєш голову під проникливим і мудрим поглядом Шевченка-мислителя. А ось проїжджаємо рідне село Осипа Зінкевича – Потічок (Малі Микулинці): церква, неподалік на пагорбах видніється ліс, «потічків­ська хаща» (сумнозвісне місце розстрілів і українців, і євреїв під час ІІ Світової війни), панський дім (певний час там містилась початкова школа), охайні обрамлені квітами хати…

Закінчилася чудова подорож до древнього краю Снятинщини. Попри певні негаразди і труднощі, в нашій Україні міцнішає віра, що на благодатній нашій землі Слово та Книга є і будуть джерелом міцності й гордості.

 …Як на мене, словосполучення «рік Української Книги в Україні» є щонайменше дивним: кожен рік в Україні має бути роком Української книги, адже Книга – це духовне надбання.

Особлива подяка за опіку, турботу і подарунки організаторам презентації видавництва: голові Снятинської районної ради п. Івану ­Угринові і голові районної держ­адміністрації п. Романові Білику, заст. голови райради п. Ігорю Чибораку, координатору заходу п. Ярославу Романюку.

Презентація «Смолоскипа»
у школі с. Белелуя Снятинського району.
У центрі – Олена Голуб з дочкою Олесею

 


Олена Павлова. Ціна шари або Ми теж пірати" />

Олена Павлова. Ціна шари або Ми теж пірати 

«А зараз я почитаю трохи поезії під музику» – сказав Тарас Чубай на початку виступу у Могилянці. Далі були пісні, знані всіма напам’ять, співані-переспівані біля вогнищ у Карпатах, на вечірках і лавочках міських парків. «Червону руту» Чубай назвав «піснею, яку знають навіть мавпи в Бразилії». Біля сцени кружляли дівчата у вишиванках, публіка співала, тримаючись за руки і гойдаючись, створюючи «хвилі». Чубай грав на гітарі, й відчутним було задоволення, з яким він виконує пісні на слова свого батька, Грицька Чубая.

Саме такими мають бути рамки для віршів – сплетені з нот, зі співу голосу та душі: немов картини, що набирають нової глибини, зняті з мольбертів і розміщені у коштовних рамах на стінах виставкових зал. Всі метафори та відтінки смислів переливаються, як грані діаманту, коли добра поезія стає красивою піснею. Тарас Чубай гідно розпорядився спадщиною батька. На цьому концерті він також зіграв декілька нових композицій зі ще не виданого альбому: частини великого твору «Марія». «Не спиняйте її, бо вона пам’ятає про цвинтар…» – сумні та загадкові слова під запаморочливі гітарні мотиви.

Я подумала, що досі не маю пісень гурту «Плач Єремії» у нормальній якості і треба буде їх скачати. Парадоксально, але саме тієї миті Чубай сказав, що не хоче випускати новий альбом, адже це досить великі затрати часу, грошей та енергії, – й усе одно його всі скачають в Інтернеті, а пірати швидко видадуть свої копії. Мені стало соромно. Я усвідомила, що ми винні в тому, що не виходять нові альбоми або автори найкращих пісень не отримують винагороди, на яку заслуговують.

Ми звикли звинувачувати владу, закони, долю – кого хочеш, але тільки не себе, забуваючи, що самі давно вже стали частиною тієї системи, що нищить найкраще і не дає культурі можливості розвитку. Ми думаємо, що цінуємо свою культуру, викачуючи її на шару в Інтернеті. Але слово «цінувати» має корінь від «ціни». Можливо, мине де­кілька років – і мережевий комунізм закін­читься: все стане доступним лише за певні суми, як на Заході. Річ не в можливості дістати будь-яку музику безкоштовно. Проблема в тому, що нам не совісно качати результати не завжди легкої творчої праці наших митців. Напевне, все розвивається так стрімко, що ще не встигла сформуватися відповідна культура поведінки: хіба на уроках етики у школі кажуть, що «не можна качати з Інтернету те, що вартувало авторам і грошей, і сил»? Та навіть якби казали, то хіба це допомогло би?

Нещодавно українські спі­ваки звернулися до прем’єр-міністра з вимогою захистити їхнє авторське право. У відповідному законі йдеться, що всі заклади громадського харчування, торгівлі, дозвілля, підприємства транспорту, де лунає музика, а також телерадіокомпанії мусять сплачувати певний відсоток від прибутків тим, хто створив музичний продукт. За словами Руслани Лижичко, на сьогодні ця сума становить 1 мільярд гривень. Директор Асоціації музичної індустрії України Гнат Бережний наводить інші цифри: «Сьогодні в Україні – з населенням 47 мільйонів – для артистів і продюсерів збирають менше $1 млн на рік». Аналогічні органі­зації у Нідерландах (із населенням 16,5 мільйона) збирають $97 млн, у Польщі – $14 млн. «Кожен український артист, якого цінує суспільство, недоотримує щонайменше 1 млн гривень на рік», – вважає Гнат Бережний. За умов нинішніх полі­тичних баталій та світової фінансової кризи, звернення, скоріш за все, залишиться поза увагою влади, але хіба лише влада винна і здатна щось змінити?

Україна – країна парадоксів. Тут оголошено війну аудіо- та відео-піратам – і водночас на розкладках знайти можна будь-що, а в Інтернеті фільми з’являються раніше, ніж у кінотеатрах. Тут є закон про наповнення радіоефіру українським контентом, але ці квоти зде­більшого забивають відвертою попсою російськомовних ук­раїн­ських гуртів серії «пающіє труси», тоді як невідомі, проте талановиті групи мусять платити за те, щоб їхню пісню пустили в ефір. Тут є багато свідомих поціновувачів україн­ського, які не усвідомлюють, що неможливо цінувати щось «на шару». Хто нам допоможе, як не ми самі?

Тарас Чубай

 


Петро Вознюк. Тупик" />

Петро Вознюк. Тупик

Апофеоз політичного маразму, що його сягнула ситуація із оголошенням чергових позачергових (даруйте за тавтологію – у хворому суспільстві не до стилістичної вишуканості) виборів уже якось незручно називати навіть «бурею у склянці». Ну, здавалося б, що ще треба нашому суспільству та його «трибунам» в особах різного роду дослідників, експертів і аналітиків (мабуть, дійсно таки від сакраментальної фрази «а наліто лі?») для того, аби дати остаточну оцінку олігархічному режимові «трьох товстунів»? Але ні. Замість принципового вердикту системі дехто знову хутко почав у найрізноманітніший спосіб – аж до ворожіння по зірках або на кавовій гущі – обраховувати можливі відсотки та вгадувати ймовірних переможців і лузерів. Чітко відпра­цьо­ваний минулими роками «стано­влення конкурентної демокра­тії» алгоритм активності за схемою «інформаційний при­від – ажіотаж – кульмінація – спускан­ня на гальмах» (останнє – замість омріяної багатьма рево­люції) вкотре успішно використано.

Тепер замість серйозної розмови щодо перспектив розвитку країни та її позиціонування у світі (що, між іншим, теж стрімко котиться у безодню хаосу) нам гарантовано принаймні з півроку пустопорожніх балачок. Чому з півроку? Та тому що вже всім очевидно, що 7 грудня жодних виборів не відбудеться (читачі, котрі продивлятимуться цей матеріал після вказаної дати, матимуть зайву нагоду ляснути себе по лобі). Як минулого року згаяли 27 травня в очікуванні милостивої згоди донецького клану, так і тепер радо «покладуть» на першу неділю першого місяця зими у розрахунку на люб’язність із боку клану «сердечного». Адже без «консенсусу всіх основних політичних гравців стосовно проведення виборів» нам, певна річ, аж ніяк не можна. Ось і чекатимемо закулісного узгодження та мобілізації партійних адмінресурсів. (Зважте рівень цинізму остан­нього словосполучення, яке відображає наші об’єктивні реалії!) А там іще чергова коалі­ційно-урядова епопея на часі. І все це, до того ж, – під уже всім остогидлий медіа-супровід.

Та, втім, куди там професійним журналістам до наших аматорів від політики! Вони самі охоче надають послуги інформаційного ескортування для себе улюблених та своїх колег по цеху. Вершиною мистецтва тут слід визнати виступ чинних політиків у ролі ведучих телевізійного ток-шоу «Свобода на «Інтері». Видовище вийшло дійсно «небачене у світі», як претензійно анонсував названий телепродукт сам відомий TV-канал. Цікаво, чи траплялися подібні прецеденти в інших кризових суспільствах? І досить симптоматично, що першим в амплуа політичного клоуна за­світився наш екс-спікер. Бачити цього розумника в окулярах розпорядником збіговиська балакучих манекенів було щонайменше дивно – особливо для тих, хто досі не мав уявлення про його неповторний стиль ведення пленарних засі­дань збігови­ська більш повноважного. Звісно, сам по собі факт ведення телевізійної передачі не є свідченням несерйозності того чи того державного діяча. Однак у ситу­а­ції сповзання громадського життя до рівня вуличного бал(а/о – ?)гану по-справж­ньому ділова та порядна людина повинна уникати всього того, що робить можливим огидний фарс на владному Олімпі. А в наших умовах це,
з-поміж ін­шо­го, й безперервна екранна клоунада.

Інший неодмінний учасник і потенційний фаворит перегонів, згоди якого на торішні позачергові вибори так терпляче чекали, також знайшов непогане застосування своїм талантам. «Заповіді політика» за його авторством без перебільшення здатні дати фору дацзибао Мао Цзедуна: «ніколи не став власні або партійні інтереси вище інтересів усієї країни», «не створюй образ ворога з політичного опонента», «будь доброзичливим і правдивим», «радься із народом», «піклуйся про малозабезпечених»… Ну як не оцінити етич­ність змісту й епічність викладу! От якби ще автор був адекватним до такої творчості, як Мойсей до скрижалів або той же Мао до своїх сентенцій.

Однак, головне навіть не в цьому. І гіпертрофована публіч­ність, і показове моралізаторство, і ще багато-багато чого іншого за наявних обставин слугують лише одній меті – відволі­канню суспільної уваги від ви­пробувань, що невпинно насуваються. Від того, що ганебно провалено щедро афішований «український прорив» (та ще й на майбутнє добросовісно, «з гарантією» девальвовано саму ідею), від того, що реального покращення життя не варто очі­кувати ані «вже сьогодні», ані завтра чи то пак післязавтра. Зрештою, від того, що держава, по суті, опинилася некерованою перед лицем глобальної економічної й – ширше – світо­глядної катастрофи. Тут ні до чого лицемірні посилання на досвід таких розвинутих країн, як Італія, Японія чи Ізраїль, де позачергові вибори та зміна правлячих угруповань теж не є рідкісним явищем. Оскільки перша і друга з названих держав знаходяться у набагато комфортнішому геополітичному становищі. А «країна сонця, що сходить» має ще й такий важливий чинник консолідації, як інститут монархії. Наш же близькосхідний «альтер его» за всього високого накалу політичного суперництва має базову громадянську згоду (особливо щодо дотримання певних етноконфесійних стандартів), якій могли би позаздрити не лише українське, а й інші, на перший погляд куди більш гармонійні за ізраїльське, суспільства. Тож, як бачимо, всі найбільш популярні в експертному середовищі аналогії при хоч трохи уважнішому розгляді не спрацьовують і взагалі видаються у кращому разі некоректними, а в гіршому – відверто притягнутими за вуха. Гостра політична конкуренція далеко не завжди означає безлад, як це чомусь неодмінно виходить у нас.

Понад те: як уже неодноразово стверджував автор, основоположна згода принаймні трьох основних нині владних сил у нас уже давно існує. І її необхідною умовою (або й одним із неписаних пунктів) є підтримання ситу­ації перманентного хаосу, яка дозволяє зацікавленим сторонам успішно уникати будь-якої реальної політичної відповідальності. Тобто хаос є чи не ключовим елементом пропонованого нам «порядку». Країна незбагненних (для стороннього спосте­рігача) парадоксів тримає марку.

Втім, якою б присмерково-апокаліптичною не здавалася читачеві вищезмальована картина, оптимістична перспектива є завжди. Адже за кризовою фазою будь-якої хвороби настає одужання. Можливий, що­правда, й летальний підсумок. Однак імовірність останнього для цілого народу незрівнянно менша, аніж для окремої особи. Знищити цілий народ не так просто, як декому здається. Сукупний імунітет суспільства – як і його колективний інстинкт самозбереження – є набагато потужнішим за відповідні індивідуальні характеристики. Тож саме суспільний імунітет має зрештою відторгнути все чуже й патологічне, а національний інстинкт самозбереження – підказати оптимальний шлях виходу з небезпеки та повернення могутності. Трагедія не в тому, що одержимі марнославством, корисливістю та чужинськими доктринами політики вперто штовхають українського воза до «цивілізаційного тупика» (як свого часу означив нашу країну спритний літературний дзигар О. Бузина – див. «Киевские ведомости» від 18.10. 1999). Трагедія може статися тоді і тільки тоді, коли ми самі не схочемо побачити світла в кінці тунелю й роздоріжжя за удаваним тупиком.

 


Андрій Морозов. Нарис про людину" />

Андрій Морозов. Нарис про людину 

Людина – хтось скаже нам у поетичному запалі, накинувши елегантно шарф – це крига, сірий моноліт, від якого відлітають слова, як тільки рубаєш цей моноліт сокирою недовірливих інтонацій. Ти йому слово – воно тобі два. Інколи може й до бійки дійти. Хочеш змусити промовити щось сухі дрова, якими є всі ми («сухі», бо на нас нічого не «повісиш», як кажуть «правоохоронці»)? Бери рубанок, помалу обтесуй, допоки не з’явиться буратінова форма зі слів. Але за формою ніколи не вхопиш головну суть. Один рух рубанком – відскочило слово, за ним інше – і в небі білі птахи полетіли. Спробуй спіймати їх, божевільний!

Так ось, суть людини – це не слова, які вона ковтає, ховає, якими розкидається. Ні, ні, любий читачу, не подумай тільки, що я буду, немов старорежимний маразматик, повчати тебе марк­систською пургою про те, що красить людину дія. (Якщо перекласти з росій­ської дієслово «красит» – то вийде «фарбує». Хочете? Фарбуйте на здоров’я. Фарбу вже розведено в ацетоні. Смердить. І при тому страшенно.)

Не буду вас втомлювати за­кли­ками до дії. Тепле ліжко, я тут у ньому сам трохи втомлений. Лежу замріяно і демо­ралізо­вано. Яка до біса дія, який екшн? Мені всього 20... з гаком, а я нічого не зробив для країни, бо нічого й надалі не збираюся для неї робити. Мені невесело від тих, хто кидається під танк із хижими очима – є речі весе­ліші. Ті, хто думає, ніби вони щось вирішують і на щось вплива­ють, – це окремі комахи проти абстракції електричної лампи. Безглуздя, що вбиває насмерть.

Попервах дехто ще переживає, що нічого не робить. А потім починає перейматися з приводу того, що перестає переживати. Я наразі не переживаю взагалі. Ходжу-дивлюся-слухаю людей, які роблять і перероблюють без кінця. Праця заради праці? Безглузда думка, запозичена з протестантської етики. Мабуть, хтось просто фізично не здатен просто сидіти й від цього ловити кайф, все їм треба покращити, удосконалити. Не такі ми. Споконвічне наше ноу-хау – це недіяння, У-вей. А що до протестантів, браття, – то чужинське, нав’язане.

Так ось, людина – повторюся знову – це не слова, хоча вона й мислить словами і діє словами. Ми говоримо по телефону, критикуємо попсу, і все одно її слухаємо, і ще купу дурниць, хоча насправді на сцені грає лише безособова голка з ниткою, яка зашиває клаптики порожнечі. Середній рід – без середини та початку.

Друже, попустись. Те, що ми мислимо і промовляємо, не є нашим надбанням. Мислити, до речі, – це і є промовляти словами-думками в голові. Всі ми з вами – упорядники неймовірної шизофренічної збірки, де зібрано що завгодно, тільки не вказано авторства. Ти і я – добірка цитат, з-поміж яких реальних нас знайти дуже важко. Але людина сама по собі – це не слова, бо слова є привнесені. Привнесені в свідомість і думки, що позначаються словами. Вторинність, втома і провина – це все, що складає наш заздалегідь хибний лексикон.

Для того, щоб людина хоч трохи відкрила своє істинне обличчя, їй треба на деякий час відійти від слів. Бо, як сказав один китаєць, той, хто знає, не промовляє. Перестати помічати суспільні проблеми і саме сус­пільство, яке нав’язує нам несправжні слова. Людина нареш­ті має перестати бути су­спільною. Ви помічали, що на людях майже не­­мож­ливо розслабитись, бути самим собою, поводити себе природно? Людина щось постійно вдає, грає... Одна гра пере­хо­дить в іншу. Але де ж людина первісна?

Візія в голові, імпресіоністичний малюночок: ми в робочий день, неорганічні і сварливі (працювати – це взагалі неорганічно, вам так не здається?). Пів на сьому, погана кава, водій не передав здачу з двадцяти гривень, ви обурені, але безсилі. «Ресентімант», як сказали б німці. Коли ми – не ми. А ти абстрагуйся, друже, візьми цей папірець краще, подумай, намалюй. Якби ніч тривала довго? Я маю на увазі ніч не як астрономічне явище, звісно. Світло-темрява, обертання землі, загадковий (як на гума­нітарія) підручник з астрономії... Ні, я беру ніч як метафору, як сим­волічний та поетичний образ.

Передусім, Ніч – це коли сплять. Не так уже й банально сказано, якщо подумати, чому люди сплять вночі, а не вдень. Було б цікаво навпаки. Ходити на роботу вночі, а вдень спати. Як кислотні ді-джеї. Мене це, щоправда, не стосується. Я не працюю. Лежу у ліжку. Шукаю. Мрію про ніч вічну. Стан, коли всі загинули, коли нікого не існує і темрява переливається з одного переповненого жбана до чашок та кухлів. Ніч про всіх забуває і відкладає до ранку. Плаваємо у темній воді і хлюпаємо веслами. Ядерний ранок ніколи не настає.

Ніч загиблих: героїв шляхетних і героїв-мерзотників, самотніх і полонених, вірних коханих та зрадників, залишених напризволяще. А на столі лежать дві книги, зачитані до дір, – одна про Обломова, інша про Манілова...

Якби ж тривала така ніч десь хоча б півроку. Ти скажеш: утопія старого полярника? Так. А ще – апологія лузерства. Повернення у стан дитини. Ти засинаєш – ніч, прокидаєшся – знову ніч. Покрутився по хаті, почитав газету, посмикав телевізію – і знову в ліжко. Стан облоги, захоплення. Гносеологічна ро­бінзонада. Ніч позбавляє можливості спілкування словами. Оскільки кожен перетворюється на монаду, то залишається лише інтуїція. Така ж сама обло­га і в інших. Щоб не було прик­ро за себе. Бо не прикольно, коли у тебе ніч, а у них – день. Ніхто нікуди не вирушає, не вирішує, не отримує. Всі сидять по домах, варять їжу, їдять, займаються коханням.

Вночі людина зазирає всередину себе і бачить зорі. Вдень ми їх не можемо побачити, бо весь час кудись бігаємо заклопотані і вмикаємо всі електричні лампи від страху залишитися у темряві. Коли горять усі лампи, хіба можна роз­гледіти щось? Чи можна спіймати денним оком потойбічне мерехтіння зірок? День засліплює зорі. А зорі – це світ далекий, тендітний, крихкий, святий і янгольський. Немов дихання дитини. Немов великий теплий живіт майбутньої матері. Щойно спало на думку, що, можливо, весь наш матеріальний світ знаходиться у велетенському животі Богині-Матері. Чуєш, щось там усередині ворушиться? Як безкрайнє море.

То що ж залишається людського в дитині-людині, коли вона перестає перейматися соціумом, словами, які нав’язуються цим соціумом, чужими думками, шаблонами та трафаретами стимулів та реакцій?

Що лишається, коли ми ви­ключаємо всі ліхтарі дня і не бачимо страждань, наклепів, зрад, кепського суму? Починає звучати музика. Ось воно. Людина – це не слова, а музика. У мелодії людина виражає себе. Не треба слів.

Деякі люди грають не свою музику й не по своїх нотах. Прикро. А деякі чують музику тонких сфер.

Душа людини – кульмінація ночі, де набувається особливий досвід, який не можна перекласти на мову людей. Сам Бог приходить до нас у музиці.

Полююча риба у темній воді дострибнула аж до самого сонця. То була врятована душа.

 


Юлія Сахно. Найбезглуздіше гаяння часу" />

Юлія Сахно. Найбезглуздіше гаяння часу

Знову час розповісти про щось цікавеньке й корисне. Відпочити від робочих вихідних (буває й таке, еге) можна спробувати погравши у в прямому сенсі зіркову гру, створену дизайнером Yoshio Ishii. Hoshi Saga – флеш-гра, метою якої є будь-яким відомим й невідомим чином знайти, зібрати, намалювати, сконструювати зірку. Звучить не дуже спокусливо, згідна. Але я – не любителька різноманітних ігор – надовго засіла за чарівні головоломки, так що й ви спробуйте. Усього тут – три рівні, по тридцять пазлів кожен. Розташовані вони за адресами: http://www.nekogames.jp/mt/2007/05/post_16.html – перший, http://www.nekogames.jp/mt/2007/09/2.html - другий і третій - http://www.nekogames.jp/mt/2008/09/_hoshi_saga_3.html.

Розв’язавши зірочкові головоломки, можете перейти до наступної гри – чудового способу перевірити стан вашої нервової системи. До того ж – одразу у двох вимірах: стосовно роботи мозочка й вестибулярного апарату, а також щодо витривалості, адже пройти цю гру, жодного разу забажавши копнути її чи розробника, неможливо. Перевірте самі, просто клацнувши оцю адресу - http://www.mazefrenzy.com/.

Якщо бажання копнути розробника попередньої гри таки виникло, і позбутися його не можете, раджу завітати в гості до пацієнтів наступної гри. Саме пацієнтів, адже дія розгортається у клініці для домашніх м’яких іграшок, що страждають нав’язливими психічними станами. Ваша мета – вилікувати тваринок. Серед засобів лікування – терапевтичне інтерв’ю, медичний огляд, аналіз сновидінь, гаряча лінія, застосування ліків, музична терапія, ігрова терапія, навіть терапія малюванням і трудова терапія, мотиваційний тренінг і навіть електрошок. Цікавинкою гри є те, що пацієнти, хоча й іграшки, переживають реальні психічні розлади, а ви насправді можете їм допомогти. Чи швидко – залежатиме лише від вас та ваших методів. Розпочати лікування нещасних тваринок можна за адресою http://www.parapluesch.de/. Гра багатомовна, тож легко нахапатися навколомедичних термінів найпопулярнішими європейськими мовами.

Чи врівноважила нервову систему ця гра, можна дізнатися, погравшись у ще одну. Тут треба намалювати певні фігури, або ж запропонувати власне бачення прямого кута)). Перед тим, як малювати щось, раджу скористатися англо-українським словником: принаймні, у моєму вокабулярі англійських математично-геометричних термінів не виявлено, що деколи ставало на заваді правильному виконанню завдань. Словником озброєні? Вперед – за адресою http://woodgears.ca/eyeball/.

Тепер, коли окомір відкалібрували, нервову систему врівноважили, і, сподіваюсь, безпечно й несумно дотягнули до обідньої перерви або й кінця робочого дня, розповім про корисне: жж-спільнотки, де допоможуть придбати щось непотрібне, аби щось непотрібне продати, або ж подарувати чи обдаруватись чимось потрібним або й необхідним.

Отже, якщо раптом захотілося віддати, продати, забрати або купити щось вам або комусь непотрібне – сміливо звертайтесь до спільнот http://community.livejournal.com/kiev_second/, http://community.livejournal.com/second_hand_ua/, http://community.livejournal.com/otdam_darom_ua/, http://community.livejournal.com/ua_baraholka/ та http://community.livejournal.com/na_sharu_kiev/. З власного досвіду скажу, що чудово розходяться старі пральки і телевізори J. Якщо щойно куплена річ не підійшла, а повертати її до магазину ліньки, шкода або далеко, можете спробувати позбутися її у спільнотах http://community.livejournal.com/ua_market/ та http://community.livejournal.com/ua_store/. Якщо бажана чи небажана річ – одяг, то в пригоді стане спільнота http://community.livejournal.com/shmotki_ua/. Якщо ви чи ваші друзі страждають хендмейдом, тобто самі його продукують, або ж жити не можуть від чогось такого у власному домі або гардеробі, то варто завітати до спільнот на кшталт http://community.livejournal.com/handmade_ua/, http://community.livejournal.com/crazy_hands_uk/ та http://community.livejournal.com/master_klass/, де не лише розкажуть, а покажуть, як зробити щось корисне власноруч.

І насамкінець – найкорисніший лінк: якщо ви загралися в ігри, вирішили позабирати чи повіддавати забагато речей, або надто захопились хендмейдом, то ця жж-спільнота вас протверезить: http://community.livejournal.com/kiev_job.

Гарного дня J.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.