Головна статті
Смолоскип України № 3 (152), березень 2008 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Всі сторінки
Олена Павлова. Дедали і деталі" />

Олена Павлова. Дедали і деталі

Скульптура стала лейтмотивом мистецьких подій березня. Цього місяця у Києві можна було побачити роботи легендарного Огюста Родена, сподвижника Пікассо у скульптурі Олександра Архипенка, та «галицького Мікеланджело» Йоанна Ґеорґа Пінзеля. На ви­ставці «Великий скульптурний салон» в Українському домі також експонували свої роботи сучасні митці.

16 робіт барокового майстра Йоанна Ґеорґа Пінзеля та його учнів оцінюють у 159 мільйонів євро. Їх привіз із Львівської галереї Борис Возницький. Роботи Пінзеля Возницький збирає вже з 60-х років. Він вишукував їхні фрагменти у зруйнованих та покинутих храмах, підвалах, смітниках. Одного разу Возницький навіть застав кілька скульптур Маестра розпиляними на дрова. Саме життя різьбяра оповите легендами, про нього мало відомо – зберігся лише один документ, де йдеться про те, що Майстру Пінзелю заплатили 40 тисяч злотих за оздоблення фасаду Собору Святого Юра у Львові.

Скульптури з дерева Пінзеля та його школи дуже емоційні, динамічні, бароково екстатичні. Парадоксальним було те, що ці релігійні різьбярські одкровення були виставлені там, де раніше стояла скульптура атеїстичного вождя – Леніна.

Експозиція іншого українського майстра, якого у світі знають і цінують більше, ніж на Батьківщині – Олександра Архипенка, була поруч із Роденівською. Черга на французького генія була уп’ятеро довшою. Скульптури Родена та Архипенка із приватного зібрання колекціонера та мецената Ігоря Воронова в Україні окремо виставлялися вперше. Архипенко – один із основоположників кубізму у скульптурі, його роботи відзначаються лаконічністю композиції та форми. Проте, «масовому споживачу» пластичного мистецтва були більш цікавими казкові носороги і статуетки оголених дів із виставок сучасних скульпторів.

Ряд мідних зі смарагдовим нальотом часу скульптур Родена просто зачарував відвідува­чів. Можливо, вони до того знали ли­ше про «Поцілунок», а зов­сім не сподівалися побачити «Голо­го Бальзака» із натхненним погля­дом та симпатичним черевцем.

Найяскравішим все-таки був третій ярус виставки, де були представлені роботи сучасних українських знаних і не дуже скульпторів. За раз передивитися все було неможливо, роботи настільки різноманітні, пластично вигадливі, що втома приходила на перших п’яти хвилинах огляду. Тут було все: дивовижні тварини – слони, носороги, бабки, метелики, птахи, втілені у бронзі та мармурі; танцівниці, неймовірно пластичні й ніби зупинені на мить у стрімкому леті; постмодерні творіння з деталей, мікросхем і старих побутових приладів – неодинозаври із назвами як у Лесі Українки – «Той, що нюхає травичку»; інсталяція із язичницьких ідолів; маленький кентаврик як маленький хлопчик із цікавою дитячою посмішкою. Дедали, деталі й дедалі запаморочливіші форма, пластика і рух, вилитий в пластилін часу.

Така увага до скульптури зробила її цього місяця «найважливішим із мистецтв». А у класичному варіанті цієї формули досі тривають дискусії з дубляжем. Насправді дивно, чому суперечки на тему «Чи бути україномовному кіно в Україні» взагалі існують. Рух «Не будь байдужим» організував у кінотеатрі «Жовтень» зірковий перегляд фільму, дубльованого українською мовою. На мелодраму «Остання з роду Болейн» запросили Олега Скрипку, Вову зі Львова, Фагота з гурту «ТНМК», Фому з «Мандрів», Кашу Сальцову з «Крихітки Цахес», Росаву, щоб своєю присутністю зірки шоу-бізнесу підтримали україномовні стрічки. Більшість з них причетні до озвучування кіно: продубльовані ними фільми дійсно стали «бомбами» прокату. Проте, зал не був переповнений людьми, і «зоряні війни» не зовсім вдалися, оскільки після прес-брифінгу на сам перегляд зі знаменитостей залишилося всього двоє – Росава та Вова зі Львова.

Ще однією подією кіно стала прем’єра першого українського еротичного фільму «Сафо. Кохання без меж». Але те, що фільм український ще не означає, що він українською. Проте, його також продублювали, тому що оригінальна мова фільму – англійська. Стрічка відзнята у Криму, кіностудією «Ялта – Фільм» і має рекордний бюджет – 6 мільйонів доларів. Події відбуваються на початку минулого сторіччя, на острові Лесбос. Нетрадиційний любовний трикутник – центральний конфлікт фільму. Втім, україн­ські прем’єри трапляються не­часто, і їхнє значення має масш­таб року, а не місяця, але «кохання без меж» – дуже весняне формулювання. Проте, з дітьми на фільм краще не йти.

Українська книга явно активніша за українське кіно. Журі «Книжки року – 2007» переглянуло майже тисячу книжок, виданих минулого року. Гран-прі всеукраїнського рейтингу отримав роман Оксани Забужко про Лесю Українку «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». «Майже ніколи не навпаки» Марії Матіос став найкращим із сучасної прози. До першої трійки також увійшли «Говорити» Тані Малярчук та «Сон сподіваної віри» Валерія Шевчука. Перше місце серед поетичних збірок виборола »Трансністрія» Тараса Федюка. Дивно, що серед серед фіна­лістів «Поезії» не було молодих поетів-двотисячників.

Також літературний березень традиційно згадує Шевченка – відбулися Шевченківські дні, читання, лекції (Андрухович та Неборак прочитали одну з них у книгарні «Є») та заходи з руйнування стереотипів щодо Кобзаря і вручення Шевченківської премії. Її лауреатами стали: у галузі літератури – Ігор Павлюк за збірки поезій «Магма» і «Бунт»; у галузі мистецтва – Мирослав Откович за відро­дження іконостасу церкви Воздвиження Чесного Хреста монастиря «Скит Манявський» і Тарас Откович за дослідження іконопису Йова Кондзелевича; у галузі музики – Олег Скрипка як творець етнічного фестивалю «Країна мрій»; у галузі театру – Олександр Дзекун і Володимир Петрів з Рівненського драмтеатру за виставу «Берестечко» за романом Ліни Костенко.

Отже, Леся Українка та Шев­чен­ко залишаються в ціні, не зва­жаючи на відверті замахи еконо­мічної інфляції, що все наполегливіше знижує силу купюр, на яких вони надруковані.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.