Головна статті
Смолоскип України № 3 (152), березень 2008 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Всі сторінки
Петро Вознюк. Нато: дилема українського Гамлета" />

Петро Вознюк. Нато: дилема українського Гамлета 

Цьогорічна весняна криза у нашому політикумі виявилася найтіснішим чином пов’язаною із зовнішньою («північноатлантичною») проблематикою. Отже, саме час окремо зупинитися на причинах, а надто – наслідках такого резонансу навколо наразі ще досить умовних західних перспектив Києва. Вже хоча б тому, що попри всю їхню умовність значення того таки НАТО як чинника громадського життя нашої держави недооцінювати аж ніяк не можна. Адже давно відомо, що у розділених суспільствах (до числа яких спільними зусиллями «помаранчевих» і «біло-блакитно-кумачевих» успішно втягнуто й Україну) саме питання зовнішньополітичного вибору часто виступало каталізатором внутрішніх суперечностей. Приміром, провісником іспанської національної трагедії 1936–1939 років була «холодна громадянська війна» з приводу позиціонування країни у Першій світовій війні: Мадрид, як відомо, зберіг нейтралітет, однак посіяне тоді зерня ворожнечі згодом дало страшний врожай.

Повертаючись до нашої дійсності, слід насамперед від­значити небезпечну тенденцію до спрощення причин невисокої підтримки ідеї приєднання України до Північно-Атлантичного альянсу серед її громадян. Досі це часто пояснюється старими совєтськими стереотипами та «низьким рівнем поінформованості населення» щодо діяльності та цілей названого блоку. Насправді ж така обмеженість уявлень про причини непопулярності НАТО в українському соціумі може стати чи не най­більшою загрозою подальшій інтеграції у його оборонні та політичні структури. Оскільки якраз на противагу вищеназваним антинатівським мотивам – цілком, начебто, «очевидним» і «примітивним» – прихильники блоку вибудовують власну систему аргументації. І хоча доводи вітчизняних «атлантистів» не позбавлені логіки й цікавості, проте, швидше за все, в їхньому змісті водночас криється й розгадка дотеперішнього неприйняття Альянсу більшістю українців.

Зокрема, відомий апологет НАТО публіцист Олександр Палій в Інтернет-виданні «Українська правда» якось навів десятки зо два аргументів на користь якнайшвидшого вступу України до цього оборонного союзу.
З-поміж іншого, стверджувалося, що внаслідок цього ми і «зміцнимо свою політичну незалежність», і «станемо в один ряд із найавторитетнішими державами», і навіть – увага! – «матимемо змогу набратися сил у відносно «тепличних» геополітичних умовах». У випадку ж неприєднання до євроатлантичного простору Україну «автоматично» буде «витіснено на периферію міжнародної політики», де вона «підпадатиме під зовнішні впливи». Схожі міркування є типовими для всієї сьогоднішньої пронатівської риторики. Однак обізнаній людині ясно, що насправді тут усе перегорнуто догори дригом. Візьмемо Польщу – нашого безпосереднього сусіда й члена НАТО з 1997 року. Хіба десятиліття тому, напередодні вступу, вона не мала «міцної політичної незалежності» чи то пак «перебувала на периферії світової політики»? Визнання й масовану допомогу Заходу, а надто – США, Варшава отримала задовго до формального приєднання до Альянсу. Про такі масштаби сприяння навіть «помаранчева» Україна могла тільки мріяти. Але водночас жоден союз зі США і Заходом не заважає полякам суворо дотримуватися національного суверенітету. Наприклад, рівень доларизації економіки там завжди був суттєво нижчим від того, що ми донині маємо в Україні.

Йдемо далі. Україна, не будучи ще навіть на порозі Альянсу, примудрилася встряти у чужу нам іракську війну й вирвалася із цього пекла лише під тиском необхідності виконання Президентом Ющенком чи не найрезонанснішої зі своїх передвиборних обіцянок. Немає, однак, сумніву, що за умови збереження наявних деградаційних тенденцій на печерських пагорбах, у майбутньому подібні «м’ясорубки» нам гарантовано й без вступу куди б то не було. Відверто слабкій державі повноправного членства в жодному поважному союзі ніколи не нададуть (щоб не ризикувати, надаючи відповідні гарантії), а от від дешевого «гарматного м’яса» ще ніхто ніколи не відмовлявся.

Слабких не беруть рівноправними партнерми у серйозні проекти, їх тільки використовують. Та, власне, нашим можновладцям гарантій безпеки для всього народу, мабуть, і не треба – головне, що такі гарантії будуть у них самих. Принаймні, їм так здається. До того ж, ледь не будь-які кризові явища в державі та відверті провали владних деградантів відтепер можна буде спробувати списати на «форс-мажор» під умовною наз­вою «помста Москви за наш єв­ро­атлантичний вибір». По­годь­теся, непогане PR-прикриття!

Отже, на думку автора цих рядків, питання полягає не у вступі чи невступі до НАТО. Саме по собі входження до цього військового блоку – навіть якщо б воно й сталося – не вирі­шить жодної з наших проблем. По-справжньому подолати влас­ні «негаразди» можна лише власними руками, а аж ніяк не чужими (на що, вочевидь, сподіваються ті, хто плекає ілюзії щодо «тепличних» умов під натівською «парасолькою»). Насправді питання полягає в тому, чи зуміють українці самі навести лад у своїй хаті і зробити Українську державу сильною та впливовою. Тільки тоді ми можемо розраховувати на належний статус і повагу у рамцях будь-якого міжнародного об’єд­нання, у тому числі й НАТО. Інакше всі можливі «парасольки» лише консервуватимуть нинішній бардак, хай навіть у прихованих формах і ретельно лакованому вигляді.

Відтак, небажання більшості громадян уже зараз ставати до лав Альянсу геть недоречно пояснювати «підсвідомим пострадянським острахом перед країнами демократії й капіталістичного успіху» (вислів належить іншому відомому «атлантистові» – Сергієві Грабовському). Скептичне ставлення до атлантичних перспектив України найменшою мірою є наслідком совєтської пропаганди. Адже не секрет, що навіть серед пересічних громадян «імперії зла» завжди вистачало тих, хто пов’язував свої надії на визволення саме із західними державами (див., напр.: Козлов В. А. Массовые беспорядки в СССР при Хрущеве и Брежневе (1953 – начало 1980-х гг.). – Новосибирск, 1999.). Тут радше маємо справу із виявом державницької свідомості, з прагненням нашого народу бути істинним госпо­да­рем власної долі, а не інфантильним вічним боржником «стра­тегічних партнерів». Без усвідомлення цього очевидного факту на найвищому політичному рівні ми приречені на ескалацію штучного й безглуздого громадянського протистояння із непередбачуваними наслідками.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.