Головна статті
Смолоскип України № 3 (152), березень 2008 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Всі сторінки
Оксана Щур. Звуки кантів та псальмів" />

Оксана Щур. Звуки кантів та псальмів

 Концерти в невеликих залах приваблюють особливою атмосферою. Неба­гато простору не означає його нестачі, ­– радше підвищену концентрацію музики на одиницю площі, і, як наслідок, більше енергетики твору припадає на кожну зачаровану душу. Тут не трапля­ється людей, для яких присутність стає відбувальщиною, а подія – апріорно нецікавою.

З цього погляду мансарда «Смолоскипа» видається чи не ідеальним місцем для проведення камерних заходів. Концерт автентичної музики, що відбувся тут 22 лютого, не став винятком. Тарас Компаніченко (вокал, старовинна кобза, барокова кобза Остапа Вересая), Данило Перцов (вокал, шалмей, лізерт, корнет, кобза), Ярема Шевчук (вокал, колісна ліра), Юрко Фединський (вокал, басола, старосвітська бандура) і Северин Даниленко (вокал, бандура) спробували повернути присутнім частку нашого спільного історичного минулого. У такому складі вони грають із 2006 року, проте виступ у видавництві «Смолоскип» став фактично першим концертом капели «Хорея козацька» за участю всіх виконавців.

Звуки кантів та псальмів XIV – XVIII століть дарували відчуття причетності до того первня культури, котрий називають «сакральним», до високої культури україн­ської інтелігенції, аристократії, духовенства. Виконувалися геральдичні вірші, духовна та світська поезія («Кант Дмитра Наливайка на герб князя Острозького», реквієм-сюїта «Ой на горі вогонь горить», бенкетна пісня «Пийте, браття, напийте» та ін.).

Ця музика починалася з князівських палаців – а того вечора її слухали в «Смоло­скипі». Паралель достатньо промовиста.

Поміж виконанням пісень Компаніченко говорив. Говорив часом задовго як на заповнення пауз поміж творами, але щоразу захоплено. Під перебір струн розповідав про походження творів, про те, з якого вони часу і з яких земель. Музика була промовистіша: вона зазвичай каже про себе більше, аніж будь-які преамбули, – проте навіть на таких, камерних, заходах виявляється, що багато з присутніх раніше не стикалися зі зразками давньої української літератури, а отже, екскурс в історію культури якщо не необ­хідний, то принаймні завжди бажаний. Ті ж, хто із творами вже озна­йомлений, отримали наго­ду відчути їх інаше: бо коли текст звучить – він воскре­сає й перестає бути суто па­м’яткою.

 Музиканти грали би й до ранку – бо було що виконувати й було кому слухати. Публіка справді виявилася захопленою та вдячною. Але до чеснот доброго кобзаря належить ще й умін­ня вчасно зупинитися. Тож вони лише називали пропущене, те, на що часу так і не вистачило, перелічували прізвища авторів та назви так і не виконаних цього вечора творів, етапи історії, які залишилися невихопленими піснею з темряви минулого. Фінал настав раптово, проте цілком доречно. Тих, хто не встиг насититися музикою (перенасититися – неможливо) запросили на наступний виступ. І було зрозуміло: вони прийдуть.

Люди, котрі займаються улюбленою справою, викликають величезну повагу. Тарас Компаніченко такою справою зробив відродження старовинних україн­ських співів. Учень Георгія Ткаченка, він продовжує давню традицію кобзарства. І його заслуга – не лише в тому, що до­слі­джує й виконує напівзабуті твори, а й у створенні кола шанувальників автентичної музики. Серед поціновувачів його творчості багато молоді, що свідчить про популярність давніх творів – а отже, про те, що традиції стають частиною громад­сько­го й культурного життя українців.  

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.