Головна статті
Смолоскип України № 3 (152), березень 2008 рік
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Всі сторінки


Оксана Щур. Звуки кантів та псальмів" />

Оксана Щур. Звуки кантів та псальмів

 Концерти в невеликих залах приваблюють особливою атмосферою. Неба­гато простору не означає його нестачі, ­– радше підвищену концентрацію музики на одиницю площі, і, як наслідок, більше енергетики твору припадає на кожну зачаровану душу. Тут не трапля­ється людей, для яких присутність стає відбувальщиною, а подія – апріорно нецікавою.

З цього погляду мансарда «Смолоскипа» видається чи не ідеальним місцем для проведення камерних заходів. Концерт автентичної музики, що відбувся тут 22 лютого, не став винятком. Тарас Компаніченко (вокал, старовинна кобза, барокова кобза Остапа Вересая), Данило Перцов (вокал, шалмей, лізерт, корнет, кобза), Ярема Шевчук (вокал, колісна ліра), Юрко Фединський (вокал, басола, старосвітська бандура) і Северин Даниленко (вокал, бандура) спробували повернути присутнім частку нашого спільного історичного минулого. У такому складі вони грають із 2006 року, проте виступ у видавництві «Смолоскип» став фактично першим концертом капели «Хорея козацька» за участю всіх виконавців.

Звуки кантів та псальмів XIV – XVIII століть дарували відчуття причетності до того первня культури, котрий називають «сакральним», до високої культури україн­ської інтелігенції, аристократії, духовенства. Виконувалися геральдичні вірші, духовна та світська поезія («Кант Дмитра Наливайка на герб князя Острозького», реквієм-сюїта «Ой на горі вогонь горить», бенкетна пісня «Пийте, браття, напийте» та ін.).

Ця музика починалася з князівських палаців – а того вечора її слухали в «Смоло­скипі». Паралель достатньо промовиста.

Поміж виконанням пісень Компаніченко говорив. Говорив часом задовго як на заповнення пауз поміж творами, але щоразу захоплено. Під перебір струн розповідав про походження творів, про те, з якого вони часу і з яких земель. Музика була промовистіша: вона зазвичай каже про себе більше, аніж будь-які преамбули, – проте навіть на таких, камерних, заходах виявляється, що багато з присутніх раніше не стикалися зі зразками давньої української літератури, а отже, екскурс в історію культури якщо не необ­хідний, то принаймні завжди бажаний. Ті ж, хто із творами вже озна­йомлений, отримали наго­ду відчути їх інаше: бо коли текст звучить – він воскре­сає й перестає бути суто па­м’яткою.

 Музиканти грали би й до ранку – бо було що виконувати й було кому слухати. Публіка справді виявилася захопленою та вдячною. Але до чеснот доброго кобзаря належить ще й умін­ня вчасно зупинитися. Тож вони лише називали пропущене, те, на що часу так і не вистачило, перелічували прізвища авторів та назви так і не виконаних цього вечора творів, етапи історії, які залишилися невихопленими піснею з темряви минулого. Фінал настав раптово, проте цілком доречно. Тих, хто не встиг насититися музикою (перенасититися – неможливо) запросили на наступний виступ. І було зрозуміло: вони прийдуть.

Люди, котрі займаються улюбленою справою, викликають величезну повагу. Тарас Компаніченко такою справою зробив відродження старовинних україн­ських співів. Учень Георгія Ткаченка, він продовжує давню традицію кобзарства. І його заслуга – не лише в тому, що до­слі­джує й виконує напівзабуті твори, а й у створенні кола шанувальників автентичної музики. Серед поціновувачів його творчості багато молоді, що свідчить про популярність давніх творів – а отже, про те, що традиції стають частиною громад­сько­го й культурного життя українців.  

 


Петро Вознюк. Нато: дилема українського Гамлета" />

Петро Вознюк. Нато: дилема українського Гамлета 

Цьогорічна весняна криза у нашому політикумі виявилася найтіснішим чином пов’язаною із зовнішньою («північноатлантичною») проблематикою. Отже, саме час окремо зупинитися на причинах, а надто – наслідках такого резонансу навколо наразі ще досить умовних західних перспектив Києва. Вже хоча б тому, що попри всю їхню умовність значення того таки НАТО як чинника громадського життя нашої держави недооцінювати аж ніяк не можна. Адже давно відомо, що у розділених суспільствах (до числа яких спільними зусиллями «помаранчевих» і «біло-блакитно-кумачевих» успішно втягнуто й Україну) саме питання зовнішньополітичного вибору часто виступало каталізатором внутрішніх суперечностей. Приміром, провісником іспанської національної трагедії 1936–1939 років була «холодна громадянська війна» з приводу позиціонування країни у Першій світовій війні: Мадрид, як відомо, зберіг нейтралітет, однак посіяне тоді зерня ворожнечі згодом дало страшний врожай.

Повертаючись до нашої дійсності, слід насамперед від­значити небезпечну тенденцію до спрощення причин невисокої підтримки ідеї приєднання України до Північно-Атлантичного альянсу серед її громадян. Досі це часто пояснюється старими совєтськими стереотипами та «низьким рівнем поінформованості населення» щодо діяльності та цілей названого блоку. Насправді ж така обмеженість уявлень про причини непопулярності НАТО в українському соціумі може стати чи не най­більшою загрозою подальшій інтеграції у його оборонні та політичні структури. Оскільки якраз на противагу вищеназваним антинатівським мотивам – цілком, начебто, «очевидним» і «примітивним» – прихильники блоку вибудовують власну систему аргументації. І хоча доводи вітчизняних «атлантистів» не позбавлені логіки й цікавості, проте, швидше за все, в їхньому змісті водночас криється й розгадка дотеперішнього неприйняття Альянсу більшістю українців.

Зокрема, відомий апологет НАТО публіцист Олександр Палій в Інтернет-виданні «Українська правда» якось навів десятки зо два аргументів на користь якнайшвидшого вступу України до цього оборонного союзу.
З-поміж іншого, стверджувалося, що внаслідок цього ми і «зміцнимо свою політичну незалежність», і «станемо в один ряд із найавторитетнішими державами», і навіть – увага! – «матимемо змогу набратися сил у відносно «тепличних» геополітичних умовах». У випадку ж неприєднання до євроатлантичного простору Україну «автоматично» буде «витіснено на периферію міжнародної політики», де вона «підпадатиме під зовнішні впливи». Схожі міркування є типовими для всієї сьогоднішньої пронатівської риторики. Однак обізнаній людині ясно, що насправді тут усе перегорнуто догори дригом. Візьмемо Польщу – нашого безпосереднього сусіда й члена НАТО з 1997 року. Хіба десятиліття тому, напередодні вступу, вона не мала «міцної політичної незалежності» чи то пак «перебувала на периферії світової політики»? Визнання й масовану допомогу Заходу, а надто – США, Варшава отримала задовго до формального приєднання до Альянсу. Про такі масштаби сприяння навіть «помаранчева» Україна могла тільки мріяти. Але водночас жоден союз зі США і Заходом не заважає полякам суворо дотримуватися національного суверенітету. Наприклад, рівень доларизації економіки там завжди був суттєво нижчим від того, що ми донині маємо в Україні.

Йдемо далі. Україна, не будучи ще навіть на порозі Альянсу, примудрилася встряти у чужу нам іракську війну й вирвалася із цього пекла лише під тиском необхідності виконання Президентом Ющенком чи не найрезонанснішої зі своїх передвиборних обіцянок. Немає, однак, сумніву, що за умови збереження наявних деградаційних тенденцій на печерських пагорбах, у майбутньому подібні «м’ясорубки» нам гарантовано й без вступу куди б то не було. Відверто слабкій державі повноправного членства в жодному поважному союзі ніколи не нададуть (щоб не ризикувати, надаючи відповідні гарантії), а от від дешевого «гарматного м’яса» ще ніхто ніколи не відмовлявся.

Слабких не беруть рівноправними партнерми у серйозні проекти, їх тільки використовують. Та, власне, нашим можновладцям гарантій безпеки для всього народу, мабуть, і не треба – головне, що такі гарантії будуть у них самих. Принаймні, їм так здається. До того ж, ледь не будь-які кризові явища в державі та відверті провали владних деградантів відтепер можна буде спробувати списати на «форс-мажор» під умовною наз­вою «помста Москви за наш єв­ро­атлантичний вибір». По­годь­теся, непогане PR-прикриття!

Отже, на думку автора цих рядків, питання полягає не у вступі чи невступі до НАТО. Саме по собі входження до цього військового блоку – навіть якщо б воно й сталося – не вирі­шить жодної з наших проблем. По-справжньому подолати влас­ні «негаразди» можна лише власними руками, а аж ніяк не чужими (на що, вочевидь, сподіваються ті, хто плекає ілюзії щодо «тепличних» умов під натівською «парасолькою»). Насправді питання полягає в тому, чи зуміють українці самі навести лад у своїй хаті і зробити Українську державу сильною та впливовою. Тільки тоді ми можемо розраховувати на належний статус і повагу у рамцях будь-якого міжнародного об’єд­нання, у тому числі й НАТО. Інакше всі можливі «парасольки» лише консервуватимуть нинішній бардак, хай навіть у прихованих формах і ретельно лакованому вигляді.

Відтак, небажання більшості громадян уже зараз ставати до лав Альянсу геть недоречно пояснювати «підсвідомим пострадянським острахом перед країнами демократії й капіталістичного успіху» (вислів належить іншому відомому «атлантистові» – Сергієві Грабовському). Скептичне ставлення до атлантичних перспектив України найменшою мірою є наслідком совєтської пропаганди. Адже не секрет, що навіть серед пересічних громадян «імперії зла» завжди вистачало тих, хто пов’язував свої надії на визволення саме із західними державами (див., напр.: Козлов В. А. Массовые беспорядки в СССР при Хрущеве и Брежневе (1953 – начало 1980-х гг.). – Новосибирск, 1999.). Тут радше маємо справу із виявом державницької свідомості, з прагненням нашого народу бути істинним госпо­да­рем власної долі, а не інфантильним вічним боржником «стра­тегічних партнерів». Без усвідомлення цього очевидного факту на найвищому політичному рівні ми приречені на ескалацію штучного й безглуздого громадянського протистояння із непередбачуваними наслідками.

 


ОПОРА сьогодні" />

ОПОРА сьогодні 

Громадянська мережа ОПОРА, яка ставить собі за мету вплив на покращення полі­тичних, соціальних та культурних стандартів у державі, офі­ційно розпочала роботу у грудні 2005 року. Мережа має свої представництва та партнерські організації у всіх регіонах України. Стратегічними напрямками діяльності на найближчі 3 роки є місцеве самоврядування, моніторинг політичних процесів (у тому числі виборів та супровід міжнародних спостерігачів), осві­та (включно з упровадженням та навчанням спостерігачів щодо зовнішнього незалежного тестування) та культура.

Принципи діяльності ОПОРИ є результатом використання позитивного та негативного досвіду системи управління Громадянської кампанії «ПОРА!» (2004 рік) в різних умовах та узагальнення закордонного досвіду, що дозволило вибудувати нову унікальну модель громадянської взаємодії для створення Громадянської Мережі. Серед основних принципів: децентралізація управління (поряд із реалізацією загальнонаціональних завдань Мережі, обов’язкових для виконання, велику увагу приділено реалізації локальних стратегій та локальних кампаній з урахуванням особливостей та потреб регіону); вільна комунікація (повідомлення, контакти, спільні акції між структурними одиницями Мережі заохочуються й вітаються, сприятимуть більшій інституціоналізації та мотивації структурних підрозділів мережі, а також підвищують її життєздатність та стійкість до зовнішніх інтервенцій); багатолідерність (побудова структури «знизу», опираючись насамперед на громадянських активістів, що підвищує її стабільність, оновлюва­ність та розвиток); самовряд­ність (стратегічні рішення щодо діяльності мережі громад­ських активістів та центрів актив­ності приймається з урахуванням точок зору територіальних представництв консолідованим органом на засадах демо­кратич­ності, відкритого голосування або консенсусу); політична незаангажованість (діяль­ність Мережі заборонено використовувати у виборчій кампанії на користь кандидатів, партій або блоків); політична відкритість (мета та завдання, а також прин­ципи, методи, засоби роботи Мережі є відкритою інформацією загальнодоступного характеру); фінансова відкритість (фінансування Мережі здійсню­ється відкрито і всі структурні підрозділи зобов’язані в кінці періодів (кінець проекту, року, кампанії тощо) оприлюднювати фінансову інформацію та звіт про діяльність); фінансова незалежність (будь-які фінансові донори не мають інших важелів впливу на стратегію чи тактику роботи Мережі, окрім дорадчого, з обов’язковим погодженням координаційним органом Мережі відповідного рівня); законність (діяльність Мережі здійснюється згідно з чинним законодавством, Конституцією та міжнародними нормами); солідарність (всі учасники Мережі погоджуються діяти в рамках загальної стратегії Мережі та стратегій реалізації окремих проектів/кампаній, дотримуватися принципів діяльності, вимог щодо управління та структурної уніфікації, корпоративного стилю тощо).

Цілями діяльності ГМ ОПОРА до 2009 року є сприяння розвитку публічної політики через підвищення поінформованості громадян щодо механізмів громадської участі у публічній полі­тиці; підвищення поінформованості громадян щодо механізмів захисту власних прав та свобод; популяризацію філантропії і благодійності. Сприяння розвитку громадянської активності до 2009 року буде здійснюватися шляхом розвитку комунікативних мереж та залучення до їхньої діяльності широкого кола громадян; просвіту та підвищення освітнього рівня громадських активістів; вироблення ефективних моделей (історій успіху) в рамках адвокасі-кампаній, що стануть прикладними інструк­ція­ми для використання під час вирішення аналогічних проблем на локальних рівнях.

ОПОРА має досвід ведення системного моніторингу дотримання виборчого законодавства в Україні та довготермінового спостереження під час дострокових парламентських виборів 2007 року в усіх регіонах України, супровід міжнародних спостерігачів. Раніше Мережа проводила моніторинг та аналіз політичних процесів переважно на локальному рівні, серед опублікованих напрацювань зокрема «Моніторинг – рік після виборів» (ОПОРА у складі коаліції з Лабораторією законодавчих ініціатив та КВУ). Також організація протягом 2006 та 2007 виборчих років провела навчання для понад 25000 членів дільничних виборчих комісій.

Одним із системних напрям­ків діяльності організації є довготерміновий проект «Перший крок до реформ житлово-комунального сектора», який реалізовувався у рамках кампанії «Країна відповідальних власників» у Вінниці, Дніпропетровську, Донецьку, Запоріжжі, Кривому Розі, Коломиї, Криму, Львові, Миколаєві, Рівному, Тернополі, Трускавці, Херсоні, Хмельницькому, Черкасах, Чернівцях, Чернігові. Крім ряду інформаційних заходів, переговорних платформ із владою щодо реформування житлово-комунальної галузі, здій­снено моніторинг відповідей на громадські запити щодо надаваних послуг у секторі та органів виконавчої влади, місцевого самоврядування щодо процедури формування та структури тари­фів на теплову енергію, водопостачання, водовідведення, обслу­говування житла та прибудинкових територій. Розроблено і запроваджено «пілот­ні програми» реформування на місцевому рівні у Львові, Черкасах і Миколаєві. До кампанії залучено більше 30 громадських експертів з інших громадських організацій, 30 депутатів та представників політичних пар­тій, 50 представників ЗМІ. Програма реформування ЖКГ протягом 2008 року буде сфокусовано розвивати напрацювання та імплементацію аналітики щодо розвитку ОСББ, питань власності тощо.

ГМ ОПОРА є партнером програми Сприяння зовнішньому оцінюванню в Україні (USETI). У рамцях дворічної програми буде організовано 4 тури тренінгів для громадських спостерігачів у всіх регіонах України за проведенням незалежного зовнішнього спостереження та розроблено концепцію проведення громадського спостереження у 2008 році.

Окремим напрямком роботи ОПОРИ є сфера культури. Культу­ра в Україні сьогодні – вторинне явище на тлі економіч­них негараздів та перманентних політичних криз. Громадяни поступово перетворюються на споживачів примітивної псевдокультури, яка не збагачує духовно слухача, глядача, читача, а заповнює його життєвий прос­тір шумом та беззмістовними картинками. Тим часом на місці пам’яток архітектури з’являються хмарочоси та офісні приміщення, замість книгарень на Хрещатику – однотипні бутіки, замість творчих майстерень на Андріївському узвозі – законспіровані склади з мотлохом…

Постійно до офісу Громадянської мережі ОПОРА звертаються представники мистецьких середовищ, які повідомляють про виселення художників з майстерень, захоплення галерей, руйнування чи незаконну перебудову історичних пам’яток тощо. Звісно, всім допомогти важко, але створити успішний прецедент можливо та необхідно. Вибірково під опіку було взято ряд осередків культури столиці, зокрема Андріївський узвіз та останню книгарню на Хрещатику «Знання». На певних етапах об’єднаній громадськості вдавалося скасувати проведення незаконного тендеру на проект реконструкції Узвозу, зупинити будівельні роботи, залишити в орендованих приміщеннях художників, протидіяти виселенню книгарні «Знання» тощо. Однак що більше перемог здобували, то більше додавалося роботи.

Сьогодні можна виділити дві моделі участі громадськості у кампаніях адвокатування, що реалізовувалися нами. Так, №1 (але не найкраща) – реакція на проблему громади та вирішення її шляхом залучення ресурсів самої організації. Саме така ситуація склалася на початку кампанії «Збережемо Андріїв­ський узвіз!». Керуючись типовим набором інструментів адвокатування, законами України, приправивши все яскравими видовищними заходами, ми досягали значних локальних успіхів. Але споживачі послуг, сама громада, займали схвально-нейтральну позицію. Тож, усвідомлюючи, що егоїзм може перерости в байдужість, ми закликали прихильників та «постраждалих» максимально активізуватися в захисті не тільки власних інтересів, а й долучитися до вирішення проблем сусіда, колеги та ін. Згодом на заходи, які стосувалися галерей, почали приходити письменники, а до окупованих книгарень – художники й музиканти. Кожен вкладав свій час, вміння, інтелект для досягнення поставлених завдань.

Втім, перша схема має низку недоліків, одним із яких є залежність успіху від індивідуального розуму, талану та далеко­глядності координаторів. Хоча Авгієві стайні у свого часу «роз­гріб» Геракл, але надзавданням будь-яких заходів є «озброєння» цілого полку таких героїв. Тож ми еволюціонували до моделі №2, яка була застосована на прикладі короткотермінової кампанії захисту останнього книжкового магазину на Хрещатику «Знання». Книгарня отримала незаконне повідомлення про негайне виселення з приміщення, в якому перебувала протягом 75 років. Ініціативна група розробила низку заходів, що передбачали юридичну, інформаційну та організаційну складову. Втім, повідомлення громади щодо проблеми було настільки чітке, а предмет адвокатування безапеляційний, що запланова­ні заходи почали обростати автономними громад­ськими ініці­ативами. Активні кияни не просто приходили на акції, підписувалися під зверненнями чи агі­тували знайомих, вони самі про­дуку­ва­ли перфоманси, зв’язувалися з журна­лі­стами, зверталися до депутатів, приходили чергувати в книгарню тощо. Таким чином координація здійснювалася пунктирно, а завдяки колективному розу­му мета була досягнута значно швидше.

Виникла потреба об’єднати середовища та структури, які перебувають на активній громадській позиції та мають спільну систему цінностей для забезпечення системних змін. Партнерами Громадянської мережі ОПОРА стали письменники брати Капранови, галерист Євген Карась, режисер Юрій Іллєнко, театрал Влад Троїцький та архітектор Григорій Духовичний. Згодом коло учасників неформального руху за збереження та розвиток культури було значно розширено в процесі підготовки й органі­зації Надзвичайних зборів «Україна – зона культурного лиха». Саме цей захід розпочав відлік організованого та конструктивного руху культурних та гро­мад­ських діячів. Протягом листо­пада 2007 року щовівторка у прес-центрі УНІАН відбувалися галузеві прес-конференції, які відвідало більше 200 журна­ліс­тів провідних україн­ських ЗМІ.

30 листопада 2007 року в залі Культурно-мистецького центру Києво-Могилянської академії було проведено Надзвичайні збори, метою яких стало інформування широкого кола громадськості про кризовий стан культури в Україні та мобілізація усіх громадян на боротьбу з культурним лихом. Участь у зборах взяли 679 делегатів з усіх областей України. Найбільше учасників делегував Київ та область – 513, з Львівської області приїхало 35 делегатів, з Дніпропетровської – 32, Одеської – 16, Черкаської – 10, Житомирської – 8, з Криму – 7, Вінницької та Миколаївської – по 6, Харківської та Рівненської – по 5, Івано-Франківської, Чернігівської та Волинської – по 4, Запорізької, Чернівецької та Луганської – по 3, Тернопільської, Полтавської, Сумської – по 2, Херсонської та Закарпатської – по 1 делегату. Зареєструвалося також двоє представників діаспори – зі США та Канади. Варто зазначити, що Надзвичайні збори не фінансувалися жодним донором чи фондом, всі ресурси акумулювалися самою громадськістю, а учасники зборів самостійно сплачували за проїзд. Без «гламуру», пафосу та фуршетів зібрання стало платформою для виголошення переважно конструктивних ідей, роботи над планом дій, ефективної комунікації.

Культурне лихо сколихнуло національну еліту – у залі можна було зустріти письменників Марію Матіос, Ларису Денисенко, Ірен Роздобудько, Юрка Покальчука, Андрія Кокотюху, кінорежисерів Олеся Саніна, Юрія та Михайла Іллєнків, Олега Бійму, актора Олександра Ігнатушу, поета Володимира Цибулька, художника та драматурга Леся Подерев’янського, театралів Владислава Троїцького та Дмитра Богомазова, музикантів Олександра Щетинського, Юрія Дикого, художників Петра Гон­ча­ра, Емму Беглярову, галери­стів Євгена Карася, Тамару Лі, Тиберія Сільваши, членів На­ціо­нальної ради з питань культури і духовності Миколу Жу­лин­­сько­го, Леся Танюка, Кирила Сте­ценка, провідних архітекторів, директорів найбільших україн­ських музеїв, критиків, куль­турологів та громадських діячів.

Протягом гарячої тригодинної дискусії збори ухвалили Резолюцію та Звернення до україн­ської та світової громад­ськості. Далі роботу було перенесено до секцій: Архітектура; Музеї і пам’ятки; Наука, книжки та література; Кіно і театр; Образотворче мистецтво та Музика. Результатом роботи кожної секції стало визначення профільних для галузі пропозицій щодо подолання культурного лиха у конкретній сфері та розробка попереднього плану дій на найближчий період. Крім того, у самих секціях було налагоджено галузеву комунікацію на перспективу, що триває й після завершення заходу.

Збори також заснували Чорний список ворогів української культури. Одну з найвищих позицій в ньому займає віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань (2007 рік) Дмитро Табачник як автор бюджету-2004, який ввів ПДВ на україн­ські книжки, та бюджету 2006, 118 стаття якого призвела до загибелі багатьох значущих культурних закладів. Ворогами культури також було визнано Миколу Азарова, екс-міністрів Олександра Лавриновича та Володимира Яцубу, низку дрібні­ших чиновників, що своїми діями завдали шкоди закладам культури в Україні. Ми сподіваємося, що звання «ворог україн­ської культури» буде супроводжувати цих людей так само, як інші звання – професор, заслу­же­ний діяч, академік тощо. Жодне звинувачення щодо діяльності зазначених урядовців та чиновників не є голослівним. Факти та документи аргументують присвоєння «титулів» саме цим особам.

Тож, усвідомлюючи відповідальність за наслідки культурного лиха, пропонуємо долучитися до роботи, спільно творити дієву активну спільноту. Щоб відстоювати громадську позицію, не обов’язково творити ще одну організацію, вступати у спілку чи діяти в межах єдиного руху. Основною проблемою у таких починаннях є жива ресурсна база, що покликана забезпечувати ефективність кампанії. Тож пропонуємо Вам стати інвестором Громадянського банку ресурсів. Прототипом цього утворення є європейська практика елементарних позик. Так, в одному з магазинів Таллінна можна побачити великий акваріум, наполовину заповнений дріб­ними грошима, напис на яко­му пропонував кожному за потре­би взяти крону чи дві, а по можливості – покласти. Як не дивно, «акваріум» не спустошу­ва­ли покупці, а відповідально користувалися запропонованою до­по­могою, чи наповнювали його.

Кожен з Вас може інвестувати власні ресурси чи брати пози­ки, якщо є в них потреба. Наприкінці лютого запрошуємо завітати на сайт www.cultura. net.ua, зареєструватися та скористатися наявними можливо­стя­ми Банку. Єдиним обмеженням для користувачів буде необ­хідність відповідального інвестування. Заповнивши реєстраційну форму, кожен зобов’язаний вказати, у що саме він готовий вкладати. Тільки тоді користувач отримає доступ до інформації Банку. Таким чином формуватиметься культура свідомої взаємодопомоги, а не егоїстичного споживання. Якщо Ви готові вкладати дещицю власного часу, можете давати про­фільні консультації, готові долучати матеріально-технічні засоби, тоді компонент, якого не вистачає Вам для реалізації локальних завдань, що пов’язані з захистом культури, буде наданий іншими інвесторами Банку. Якщо Ви матимете пропозиції щодо покращення роботи Громадянського банку ресурсів, надішліть їх за електронною адресою Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду . Утворена спільнота стане засобом самодопомоги активних середовищ та окремих громад­ських, культурних діячів України. Очевидно, що Банк є інструментом, але його ефективність залежатиме виключно від інвесторів та запиту суспільства на подолання культурного лиха.

Тож перший камінь до фундаменту закладено. Визнавши глобальність проблеми, необ­хід­но конструктивними методами крокувати до мети. Актив­ність, відповідальність, солі­дарність – чинники, що здатні сформувати повноцінне громадянське суспільство в Україні.

З цього року Громадянська мережа ОПОРА започаткувала програму стажувань в організа­ції. Навесні 2008 року до органі­зації на стажування приїде троє студентів-політологів Мічиган­ського університету (США), що вивчатимуть досвід роботи третього сектору в Україні.

Пресова служба
ГМ ОПОРА


Презентація феміністичної книжки" />

Презентація феміністичної книжки 

7 березня, напередодні Дня боротьби за права жінок, у книгарні «Смолоскипа» відбулася презентація книжкового художнього проекту «Феміnізм is…» Тамари Злобіної та Олени Міросєдіної. Проект, який презентували спершу в Центрі сучасного мистецтва у Національному Університеті «Києво-Могилянська академія», покликаний долати негативні стереотипи, що існують в нашому сус­піль­стві довкола питань фемінізму, та презентувати цей рух як конструктивну і привабливу ліберальну стратегію, спрямовану на покращення взаєморозуміння між чоловіками та жінками і побудову співпраці між ними. Невелика книжка з 20-а малюнками-коміксами ілюструє головні феміністичні ідеї ненав’язливо та з добрим гумором.

На презентації виступили авторки проекту, аспірантка НаУКМА Тамара Марценюк, директорка книгарні «Смоло­скипа» Ольга Погинайко, відповідальна редакторка видавництва Ольга Радом­ська, поетка та письменниця Галина Ткачук. Вів презентацію виконавчий директор «Смолоскипа» Ростислав Сем­ків. В обговоренні взяли участь письменник Анатолій Дністровий, викладачка НаУКМА, кандидатка філологічних наук Тетяна Дзядевич, студент НаУКМА Ігор Самохін та інші. «Феміnізм is…» можна придбати у книгарні «Смолоскипа».


На презентації розгорнулася активна дискусія

Більше про подію: http://smoloskyp.org.ua/content/view/429/188/


Смолоскипівські читання" />

Смолоскипівські читання 

Від четверга 13 березня 2008 року книгарня «Смолоскип» розпочала щотижневі зустрічі з українськими видавцями та письменниками. Першим нашим гостем став молодий, проте вже доволі популярний серед молоді автор Артем Чех. На зустрічі автор прочитав уривки зі своїх двох романів: «Цього ви не знайдете на Яндексі» («Фоліо») та «Киня» («Факт»). Фото: http://smoloskyp.org.ua/content/view/432/1/

Наступного тижня, також у четвер (27.03), о 18.00 у книгарні «Смолоскипа» читав уривки зі свого нового роману Сергій Пантюк. Фото: http://smoloskyp.org.ua/content/view/439/1/


Артем Чех в книгарні «Смолоскипа»


Олег Шинкаренко. Кіт на ланцюгу" />

Олег Шинкаренко. Кіт на ланцюгу 

Михаіл Задорнов ходить, мов кіт, по ланцюгу круг дуба російської суверенної демократії і розповідає стару народну казку, що з часом упевнено перейшла в анекдоти. Мовиться в ній про те, що хоча Іван і дурник, а все ж розумніший від заморських Джонів і Жанів, які на додачу ще й бездушні й хирляві. Мішаючи правду про властивості окремих людей, що мешкають за межами росій­ської пост-імперії, з вигадками, Задорнов створює загальний портрет неросіянина, як якогось нехреща, якого можна в кращому разі поблажливо ляснути по плечу. Набагато суворіший підхід до народів, що проживають у повітці Російскої Федерації. Якось само собою стає зрозуміло, що вони ще не доста цивілізовані. Чи не звідси виник, вигаданий партією «Родіна», знаменитий рекламний ролик «Очистимо Москву від сміття!», де благообразний пенсіонер грізно запитує «осіб кавказької національності, що понаїхали до столиці», і засмічують московські двори кавунними шкірками (і собою): «Ти русскій язик понімаєш?»

Літературознавець Єва Томпсон написала сповнену в’їдливих сатиричних зауважень книгу «Трубадури імперії», у якій, визнаючи художню цінність росій­ської літератури, вона розкрила її постій­ний, від Хераскова до Солженіцина, поблажливий тон стосовно вже- і до ще не колонізованих імперією народів. Саме таким тоном Задорнов хвацько роздає визначення іноземцям: одні тупі, інші кумедні, треті їм прислуговують. Набути позитивних якостей, як у історії про іспанський маяк і американську ескадру, їм дозволено лише в разі протистояння США, тобто приєднання до національної ідеї, що її здавна плекає Кремль.

Міністерство пропаганди нацистської Німеччини розробило особливу методику «пропаганди чутками». Вона полягала у поширенні найбезглуздіших чуток, які б не наважилися видрукувати навіть найвірніші Гебельсу газети. Звісно ж, у жартах Задорнова частка правдивого набагато більша, але полягає вона в тому, що дидактичний міф про безумовну і всезагальну вищість росіянина існує тільки в його уяві.

 


Олег Шинкаренко. Тільки одна піщинка" />

Олег Шинкаренко. Тільки одна піщинка 

Персонаж біблії ірландського націоналізму, книги Джеймса Джойса «Уліс», шкільний учитель Стівен Дедал мешкав разом із друзями у старовинній башті Мартелло. Щоранку селянка приносила їм свіже молоко, і Дедал, літератор і прибічник національного відродження, намагався заговорити до неї рідною мовою, сподіваючись, що уже ж вона всотала її з молоком матері, але дарма: бабуся геть забула гаельську. Англійці, вирішивши приєднати ірланд­ські землі до Імперії, вчинили дуже мудро, спочатку затвердивши свій вплив на рівні мови. Адже народ відчуває свою єдність тільки з тією країною, мовою якої він спілкується. Засмучений Стівен склав гіркий афоризм про те, що ірландська культура – це відбиток у розбитому дзеркалі молочниці.

Щось схоже відбувається зараз і в Україні. Незважаючи на титанічні зусилля, докладені до відродження мови, вона ніяк не стає рідною для масової культури й усієї української інтелігенції. Останнє особливо засмучує: адже саме інтелігенція – головний носій мовного стандарту, без якого його літературний зразок приречений до розчинення у діалектах, суржиках і маргінального живо­тіння на рівні «хатньої говірки». Спроба примусово запровадити у кінотеатрах стовідсотковий український дубляж, звісно, відгонить диктатурою, і звісно, глядачі повинні мати право вибору, але її слід розцінювати і як міру відчаю. Так забороняють курити на заправці. Змирившись із тимчасовими незручностями перехідного періоду, ми зробили ще один крок на шляху до порятунку своєї мови, своєї національної ідентичності. Прибічники поступових зрушень не розуміють, що доки ми будемо укладати плани, мова протече між пальцями, мов пісок. Сьогодні все залежить від маленької піщинки, яка в кожному з нас бринить несвідомо, бо національність – вона не розумова, а інстинктивна.

Від того, куди вона впаде, і залежатиме майбутнє української культури. Допоможіть їй!


Юлія Сахно. Шукаючи інформацію" />

Юлія Сахно. Шукаючи інформацію

А в попередній серії нашого серіалу... ой! Сьогодні, як і раніше (див. № 10 (147), 2007: http://smoloskyp.org.ua/content/view/405/192/1/8/  і 1–2 (105–151), 2008: http://smoloskyp.org.ua/content/view/437/192/1/17/) ми поговоримо про ЖЖ. Якщо ви досі не знаєте, що таке ЖЖ, то я все ж таки раджу передивитись попередні серії... тьху! Прочитати раніше видрукувані статті. Так от. Сьогодні спробуємо видобути з ЖЖ трошки користі. Смішно звучить, та?

Сміємось і завдяки спільноті http://community.livejournal.com/kiev_ afisha/ вирішуємо, яку виставку відвідати в обідню перерву, на який концерт сходити сьогодні ввечері та розплановуємо свій культурний відпочинок на місяць вперед.

Якщо київської афіші не вистачило, аби придумати, як із користю витратити свій вільний час, то можна навідатись також до спільноти http://community.livejournal. com/kuda_idem_kiev, що розкаже про виставки та кінопокази, різноманітні фестивалі, що не завжди анонсуються більш популярними спільнотами. Завдяки цій спільноті можна відчути приємну втаємниченість в справи мистецькі й навколокультурні.

Дізнатись більше про сам Київ, а не лише про те, що в ньому відбувається, можна в спільноті http://community.live­journal.com/interesniy_kiev/ , що містить багато інформації про відомих киян, історичні розвідки на тему Києва, тут можна дізнатись історію виникнення назви вулиці, на якій ви мешкаєте, дізнатись, чому саме так, а не інакше, називається ваш район, хто побудував отой-от сміш­ний фонтан на розі вулиць, дізнатись, що Київ – не лише такий, яким ви його знаєте. Завдяки «Захопливому Києву» можна облазити-об’їздити весь Київ, побачити його зовсім інакшим. Ця спільнота також стане в нагоді, якщо несподівано до вас приїдуть родичі з іншого міста або й країни і вимагатимуть екскурсії – ви просто можете замовити їм її на сайті спільноти.

Після успішного відвідування усіх анонсованих афішами заходів й повноцінного занурення в Київ та його атмосферу завдяки спільноті «Захопливий Київ» час навідатись до спільноти http://commu­nity.livejournal.com/ua_travels/ , що допоможе вам усвідомити, що ви направду завжди мріяли подорожувати. В цій спільноті можна не лише надивитись чужих фотографій з цікавих мандрівок Україною і стекти слиною заздрощів, а й викласти власні, розробити цікавий маршрут, знайти попутника, дізнатись про цікаві, варті відвідування міста та місця в Україні. Набитись комусь в компанію для подорожування легко в спільноті http://community.livejournal.com/mi_edem/ , тут же можна знайти і компанію для власної подорожі.

Цікавою й корисною може стати також спільнота http://community.livejournal. com/proka4y_kiev/, в якій можна знайти собі компанію для щоденної поїздки на роботу, якщо ви є власником авто, або ж напроситись до когось в пасажири, якщо авто ви не маєте. Завдяки цій спільноті можна також знайти собі компанію до подорожей й поїздок Україною та навіть за її межі – варто лиш мати натхнення, схильність до балакучості або ж гроші на бензин).

Якщо ви вже маєте запрошення в гості від свого, наприклад, ужгородського френда, маєте бажання їхати, але зовсім не маєте грошей на квитки, то в нагоді може стати спільнота http://community. livejournal.com/ua_autostop, яка допоможе вам знайти собі попутника в потрібному напрямку, дізнатись про особливості автостопу в Україні, почитати цікаві описи автостоп-мандрівок.

Завдяки спільноті http://community. livejournal.com/karpaty_com_ua/, можна й треба шукати собі помешкання при поїздці в Карпати, знаходити знайомців із попередніх подорожей, дізнаватись про нові маршрути та сходження, ділитись враженнями, переглядати чудові світлини й питати дорогу, як заблукали).

Наїздившись звичними маршрутами, відвідавши всі цікаві міста й місцини, описані вищезгаданими спільнотами, можна навідатись і до спільноти http://community.livejournal.com/all_ukraine/, що не лише покаже, а й розкаже про таку цікаву й привабливу, безмежну у своїй красі Україну. Цю спільноту варто переглядати тоскними зимовими вечорами, розплановуючи приємні літні подорожі, насолоджуючись яскравими барвами фотографій, читаючи історію загубленої пам’ятки архітектури, дивуючись тому, що Україна – така.

Якщо культ програми на щодень та подорожей вам замало для повного щастя, варто долучитись до спільноти http://community.livejournal.com/chomusyk/, ця спільнота завжди стане в нагоді й розважить, повірте. От ви наприклад завжди хотіли знати чи мужики таки козли, але боялись спитати? Нічого! У вас нарешті є така нагода. Чомусик завжди радо відповість на найскладніші питання, і навіть якщо відповідь ви отримаєте не зовсім очікувану, то принаймні посміхнетесь, а це завжди корисно.

Як часом ви не знаєте, чого б спитати в Чомусику, почитайте спільноту http://community.livejournal.com/history_ua/, після прочитання, обіцяю, у вас виникне безліч запитань, або ж навпаки – ви станете кваліфікованим відповідачем на питання Чомусика, що є майже рівнозначним. А як не станете ні тим ні тим – хоча б додатково просвітитесь, а це ніколи не буває зайвим.

Ну а під кінець зробіть собі приємне – відвідайте спільноту http://community. livejournal.com/ua_real/ – Обличчя україн­ської блогосфери – глядиш і в гості до когось напроситись припече, або ж нарешті дізнаєтесь, що найкумедніші в Чомусику питання ставить зовсім не тендіт­на білявка, як ви весь час думали, а зовсім таки кремезний брюнет ;)

 


Олена Павлова. Дедали і деталі" />

Олена Павлова. Дедали і деталі

Скульптура стала лейтмотивом мистецьких подій березня. Цього місяця у Києві можна було побачити роботи легендарного Огюста Родена, сподвижника Пікассо у скульптурі Олександра Архипенка, та «галицького Мікеланджело» Йоанна Ґеорґа Пінзеля. На ви­ставці «Великий скульптурний салон» в Українському домі також експонували свої роботи сучасні митці.

16 робіт барокового майстра Йоанна Ґеорґа Пінзеля та його учнів оцінюють у 159 мільйонів євро. Їх привіз із Львівської галереї Борис Возницький. Роботи Пінзеля Возницький збирає вже з 60-х років. Він вишукував їхні фрагменти у зруйнованих та покинутих храмах, підвалах, смітниках. Одного разу Возницький навіть застав кілька скульптур Маестра розпиляними на дрова. Саме життя різьбяра оповите легендами, про нього мало відомо – зберігся лише один документ, де йдеться про те, що Майстру Пінзелю заплатили 40 тисяч злотих за оздоблення фасаду Собору Святого Юра у Львові.

Скульптури з дерева Пінзеля та його школи дуже емоційні, динамічні, бароково екстатичні. Парадоксальним було те, що ці релігійні різьбярські одкровення були виставлені там, де раніше стояла скульптура атеїстичного вождя – Леніна.

Експозиція іншого українського майстра, якого у світі знають і цінують більше, ніж на Батьківщині – Олександра Архипенка, була поруч із Роденівською. Черга на французького генія була уп’ятеро довшою. Скульптури Родена та Архипенка із приватного зібрання колекціонера та мецената Ігоря Воронова в Україні окремо виставлялися вперше. Архипенко – один із основоположників кубізму у скульптурі, його роботи відзначаються лаконічністю композиції та форми. Проте, «масовому споживачу» пластичного мистецтва були більш цікавими казкові носороги і статуетки оголених дів із виставок сучасних скульпторів.

Ряд мідних зі смарагдовим нальотом часу скульптур Родена просто зачарував відвідува­чів. Можливо, вони до того знали ли­ше про «Поцілунок», а зов­сім не сподівалися побачити «Голо­го Бальзака» із натхненним погля­дом та симпатичним черевцем.

Найяскравішим все-таки був третій ярус виставки, де були представлені роботи сучасних українських знаних і не дуже скульпторів. За раз передивитися все було неможливо, роботи настільки різноманітні, пластично вигадливі, що втома приходила на перших п’яти хвилинах огляду. Тут було все: дивовижні тварини – слони, носороги, бабки, метелики, птахи, втілені у бронзі та мармурі; танцівниці, неймовірно пластичні й ніби зупинені на мить у стрімкому леті; постмодерні творіння з деталей, мікросхем і старих побутових приладів – неодинозаври із назвами як у Лесі Українки – «Той, що нюхає травичку»; інсталяція із язичницьких ідолів; маленький кентаврик як маленький хлопчик із цікавою дитячою посмішкою. Дедали, деталі й дедалі запаморочливіші форма, пластика і рух, вилитий в пластилін часу.

Така увага до скульптури зробила її цього місяця «найважливішим із мистецтв». А у класичному варіанті цієї формули досі тривають дискусії з дубляжем. Насправді дивно, чому суперечки на тему «Чи бути україномовному кіно в Україні» взагалі існують. Рух «Не будь байдужим» організував у кінотеатрі «Жовтень» зірковий перегляд фільму, дубльованого українською мовою. На мелодраму «Остання з роду Болейн» запросили Олега Скрипку, Вову зі Львова, Фагота з гурту «ТНМК», Фому з «Мандрів», Кашу Сальцову з «Крихітки Цахес», Росаву, щоб своєю присутністю зірки шоу-бізнесу підтримали україномовні стрічки. Більшість з них причетні до озвучування кіно: продубльовані ними фільми дійсно стали «бомбами» прокату. Проте, зал не був переповнений людьми, і «зоряні війни» не зовсім вдалися, оскільки після прес-брифінгу на сам перегляд зі знаменитостей залишилося всього двоє – Росава та Вова зі Львова.

Ще однією подією кіно стала прем’єра першого українського еротичного фільму «Сафо. Кохання без меж». Але те, що фільм український ще не означає, що він українською. Проте, його також продублювали, тому що оригінальна мова фільму – англійська. Стрічка відзнята у Криму, кіностудією «Ялта – Фільм» і має рекордний бюджет – 6 мільйонів доларів. Події відбуваються на початку минулого сторіччя, на острові Лесбос. Нетрадиційний любовний трикутник – центральний конфлікт фільму. Втім, україн­ські прем’єри трапляються не­часто, і їхнє значення має масш­таб року, а не місяця, але «кохання без меж» – дуже весняне формулювання. Проте, з дітьми на фільм краще не йти.

Українська книга явно активніша за українське кіно. Журі «Книжки року – 2007» переглянуло майже тисячу книжок, виданих минулого року. Гран-прі всеукраїнського рейтингу отримав роман Оксани Забужко про Лесю Українку «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». «Майже ніколи не навпаки» Марії Матіос став найкращим із сучасної прози. До першої трійки також увійшли «Говорити» Тані Малярчук та «Сон сподіваної віри» Валерія Шевчука. Перше місце серед поетичних збірок виборола »Трансністрія» Тараса Федюка. Дивно, що серед серед фіна­лістів «Поезії» не було молодих поетів-двотисячників.

Також літературний березень традиційно згадує Шевченка – відбулися Шевченківські дні, читання, лекції (Андрухович та Неборак прочитали одну з них у книгарні «Є») та заходи з руйнування стереотипів щодо Кобзаря і вручення Шевченківської премії. Її лауреатами стали: у галузі літератури – Ігор Павлюк за збірки поезій «Магма» і «Бунт»; у галузі мистецтва – Мирослав Откович за відро­дження іконостасу церкви Воздвиження Чесного Хреста монастиря «Скит Манявський» і Тарас Откович за дослідження іконопису Йова Кондзелевича; у галузі музики – Олег Скрипка як творець етнічного фестивалю «Країна мрій»; у галузі театру – Олександр Дзекун і Володимир Петрів з Рівненського драмтеатру за виставу «Берестечко» за романом Ліни Костенко.

Отже, Леся Українка та Шев­чен­ко залишаються в ціні, не зва­жаючи на відверті замахи еконо­мічної інфляції, що все наполегливіше знижує силу купюр, на яких вони надруковані.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.