Головна статті
Смолоскип України 5-6 (142-143), травень-червень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Сторінка 11
Сторінка 12
Сторінка 13
Всі сторінки
Любов Якимчук. Номерація вагонів починається з хвоста корови" />

Любов Якимчук. Номерація вагонів починається з хвоста корови


Повернення додому знаменитим швидким потягом «Лугань» мало особливий колорит після цьогорічного Семінару творчої молоді. Луганські семі­нарстки їхали на відстані від мене у 16 вагонів, котрі я з комунікативною метою пообіцяла здолати, ще не знаючи реальних масштабів та особливостей подібної прогулянки. Постмодернізм наших поїздів надихав не одного Андруховича, не одного Пєлєвіна. Тамбури з активними і пасивними курцями, вітряні вагони з відсунутими кватирками і вагони спітнілі, випадково не ті двері – кухня, ресторан червоного кольору, провіднички з тацями, та думки, як гіперпосилання, – повертання туди, в Ірпінь, звідки виїжджати не те, що не хотілося, а важко було.

Під впливом розповіді Сашка Ушкалова на одному з круглих столів про його сон з суїцидальними мотивами митців постійно з’їжджаю на траурну думку, що в цьому потязі ж помер Тарас Рибас, котрого тоді проводжав із Києва Василь Земляк. Можливо навіть у цьому вагоні, де я їхала, або у котромусь з тих, якими продиралася повз ноги земляків, що стирчали з плацкартних лежаків. Можливо він помер навіть не в цьому потязі, а в пасажирському, проте явно на відтинку Київ–Луганськ, у якомусь місті чи в степу, тобто «десь тут».

Так само в цьогорічному Ірпіні десь тут, поруч, був Ірпінь минулого року. Усі з цього приводу рефлексували, намагаючись порівняти два Ірпіні. Цього року, як зауважували в альтанці та біля корпусів спільчанської бази відпочинку, з’явилося багато нових облич. Ну іще, звичайно, – нових ніг, рук, тул і голів. Тобто відбулося оновлення семінару. Якщо поглянути на іншу сторону вітру, то одночасно з тим зменшилася кількість так званих запрошених авторів: не було ні Сергія Жадана, ні Ірени Карпи, а Юрій Андрухович, який мав приїхати цього року, презентував у цей час свою нову книгу десь у Німеччині. Зате був Роман Скиба, який не проводив жодного майстер-класу, був задумливий та ввечері читав свої нелюдські вірші й малював стьоб на рекламу одного з перформенсів. Чомусь самі перформенси цього року не мали торічнього аншлагу та й учасники голосували здебільшого заангажовано. Шинкаренків героїчний епос. Довготривале попурі зі східноукраїнською, себто харківською, підтанцьовкою, що було нарізане з української поезіі та російської попси Горобчуком, Коробчуком та Гадзінським. Сюрреалістичні експерименти на вічні гоголівські теми Ольги Пуніної. Та презентація антології сучпоезії в економформаті «65 м» з поезіями Романенка, Скиби, Андруховича, білоруса Жибуля та інших пост. Порадував своєю присутністю та розмовами про поезію, яка «має зачіпати, штрикати», Олександр Ірванець.

– Якщо в Могилянці, найкращому університеті, найбільш українському, на сайті цитують російські вірші (як улюблені – Л. Я.), то що можна говорити про луганський університет? – риторично зауважував Олександр Ірванець.

А я продовжувала йти вагонами глобально в протилежному напрямку від згаданого університету, гупаючи «рима дверима/ дверима рима» (Назар Гончар), прокручуючи в голові.

Поетичні кефірні вечори втратили свою класичну форму через відсутність (а точніше – епізодичну присутність) класика цього жанру Артема Захарченка. Тому просяться висновки, про те, що поезія під кефір – настільки авторський проект, що не може нормально функціонувати без зачинателя традиції.

Від різноманітних конкурсів, слемів та фестивалів складається враження, що сучасний український поет не уявляє себе на сцені без аркуша або книжки, і біла целюлоза переслідує його всюди. Чого не скажеш, наприклад, про російського слемера, котрий здебільшого читає напам’ять. А в Україні мабуть тільки луганські поети відрізняються міцною пам’яттю. Зауважена тенденція спостерігалася і на Ірпінському семінарі, і на «Молодому вині». Попри дозвіл вільно пересуватися приміщенням і робити просто все, що заманеться, учасники здебільшого не розставалися з папірцями та дивилися в них, а не на слухачів. Тут, звичайно, хтось би виправдався утомою п’ятиденної участі в семінарі, котрий власне цим конкурсом і завершувався. Але багато хто з учасників приїхав вранці в день конкурсу. Поетів з областей до столиці чомусь доїхало мало (хтось, я чула, в Карпати на відпочинок поїхав), та й організатори так захопилися відбірковими турами в різних частинах мапи України, що в Києві провести відбірковий тур просто не встигли. Лавреатам, котрих було троє, подарували по глиняній жабі ручної роботи. Чи це символ ірпіньської галасливої жаби, чи давньогрецької? Пригадується, як у вигляді хору жаби коментували пошуки Діонісом поетів, котрі спочили в царстві Аїда. Діоніс на правах бога театру влаштував суд, тобто свого роду слем, між Есхілом та Еврипідом. У тво­рі жаби, зелені і галасливі, хором «проквакують» своє критичне ставлення до дії в комедії Аристофана. Тобто жа­би присутні при виборі най­кращого серед поетів-трагіків. У постмодерному дискурсі ці ін­кар­новані земноводні набувають такого ж віщунського, не зовсім застиглого і достиглого, як молоде вино, зеленого карнавального звучання. Вино і «Молоде вино», тобто абсолютно все вино цього року, мало давньогрецький присмак.

Прозаїки видалися менш відкритими, ніж поети, може тому, що вони транслюють свої тексти не так часто, як поети, проте достатньо тривало, як Шинкаренко. Здається, що генерація прозаїків цього року або збільшилася, або стала помітнішою.

Оригінальними були мистецькі слайдові презентації графіті, картинок анти- і феміністичного дискурсу, а також відео Гриці Ерде з нарцистичністю і їжею, котра за її словами, обійшлася десь в 40 гривень (порівняйте з торішніми показами документальних фільмів про революцію), тут же відбулася експозиція картин з жіночою тематикою тієї ж Гриці, яку одразу встигли звинуватити у святотатстві через вільне поводження з образом Діви Марії.

Феміністична критика і аналіз блатної романтики є напрочуд актуальними і продуктивними. Переостанній день зібрав найбільшу кількість люду на круглих столах з феміністичної теми Тамари Злобіної та маскулінної (пацанячої) теми Сашка Ушкалова і В. Волочая.

Загалом учасників і гостей цього року було менше, ніж минулого. Андрій Раднюк і Павло Нечитайло, що заїхали в Ірпінь на кілька годин як колишні семінаристи, зауважили, що з їхніх часів «семінар зсохся». Хтозна, чи це дійсно так, чи це стандартна заувага старших колег? І якщо задуматися, чи можуть взагалі порівняння різних, як моє, у часі Ірпіньських семінарів творчої молоді бути правомірними? Рік тому, коли це все в нас вантажилось, ми не мали досвіду цьогорічного семінару, тому порівняння таких істинно дискурсивних речей не до кінця справедливе.

І що тобі снилося у нових містах? – запитають мене вранці, мабуть, уже на вокзалі. Стукаю головою об стіни та вікно купе, геть зім’яла в заламані складки апельсинові фіранки та очистила Станіслава, це – мій апельсин. А корови, що паслися в теплому степу, бачили м’яко вигнуте від голови вікно поїзду, що нісся відомо куди, але вже не коровам. Коровам, що дають кефір. І – номерація вагонів починається з хвоста. Самі знаєте чийого. І вони «моляться на сонце».




Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.