Головна статті
Смолоскип України 5-6 (142-143), травень-червень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Сторінка 11
Сторінка 12
Сторінка 13
Всі сторінки
Олександр Скрипка. Цивілізованість – net" />

Олександр Скрипка. Цивілізованість – net


ХІІІ Ірпінський семінар творчої молоді завершився, перегорнули ще одну сторінку в становленні нового покоління.


Для мене, як для людини, що вперше побувала на Ірпінському семінарі «Смолоскипа», та що була на ньому чи не наймолодшою, він був сумішшю позитиву, цінного досвіду, цікавих знайомств, і свого роду університетом життя.

Опускаючи події першого дня політологічної частини, серед яких і поселення (спочатку почу­ваєш себе в атмосфері, схожій на симбіоз психіатричної лікарні і готичного замку ), і знайомства, і очікування чогось нового, яке підсилювалось щомиті, хочу розповісти про 2-й день політологічної частини. Ранок зустрів нас хмарами і сніговою крупою, а для мене, одесита, це було щось незвичайне – сніг у травні. Найбільш знаковий круглий стіл носив назву «Політика на принципах компромісів: симуляція цивілізованості?», модератором був Віталій Мороз – політолог, консультант і просто весела людина, який отримав нік «Мойсей» за хустку-куфію. Гостем столу став відомий білоруський політолог та публіцист Олександр Федута, який в 1996 році, під час парламентської кризи в Білорусі, став в опозицію до Олександра Лукашенка. Охоче обговорювались теми компромісів в політиці, в україн­ському суспільстві. Гість провів дуже виважену, цікаву й інформативну лекцію, сподобалась думка, про те, що тільки гроші можуть знайти компроміс… Учасникам круглого столу було представлено фільм Юрія Хащеватського «Плошча», про події 19 березня 2006 року в Мінську, про білоруський Майдан – спротив народу режимові «Луки». Після перегляду розумієш: як добре, що в Україні не застосовувався силовий варіант вирішення проблеми, а було знайдено компроміс. Такі філь­ми дають осягнути всі переваги демократичних цінностей.

Для участі в семінарі я подав свою доповідь під назвою «Примирення в суспільстві – запорука цивілізованості». Чи є у нас цивілізованість – ні, заперечення написав у назві англійською, бо, може, треба сайт створити, щоби навчити саме цивілізованості, «всіх і вся». І хочу ще раз підняти цю тему після того, як знову минуло 9 травня.

Однією з проблем нашого суспільства є визнання воїнів УПА борцями за незалежність України. Політичні реалії сьогодення відволікають нашу увагу на більш актуальні проблеми, але урегулюється криза, а вони так і залишаться невирішеними. Влада в особі Віктора Ющенка усвідомлює, що громадянське по­розуміння необхідне для всіх... Під час зустрічі з ветера­на­ми в Музеї Великої Вітчизняної війни 9 травня 2005 року Віктор Ющенко сказав: «Ветерани Великої Вітчиз­няної, на жаль, не подали руки ветеранам УПА. Я звертаюсь до вас, зні­маю перед вами шапку і про­шу вас – подайте один одному руки. Це потрібно майбутньому України, щоб ми продемонстрували: в украї­нському суспільстві все гаразд».

Але, шановне панство, в нашому суспільстві не все гаразд і тут не допоможе ніяка симуляція цивілізованості, нам потрібне вирішення цієї проблеми. Коли представники нині правлячої коаліції в жовтні минулого року заявили про те, що проблема УПА зникне сама по собі, просто живих ветеранів не залишиться. На жаль, більшість захисни­ків «совєцької» влади на­віть і не мають реальних знань і фактів про УПА. УПА – це унікальний феномен армії без держави. Це сила, що боролася із двома найміцнішими в ті часи державами – гітлерівською Німеччиною та СРСР, без підтримки власного народу така армія не проіснувала б і року, а як ми знаємо, спротив радянській владі відбувався і у 50-ті роки минулого століття. Колишнім воякам УПА майже всім за 70–80 років, більшість з них третину свого життя провели на засланнях, але вірять вони, що справедливість переможе і їх визнають учасниками Другої світової війни за Україну. І у ветеранів Радянської армії, і у ветеранів УПА рани на погоду болять однаково. Невже доведеться чекати того дня, коли помре останній вояк УПА та останній сол­дат Радянської армії, і тоді ого­лосити про їх примирення?

У зверненні до ветеранів війни 9 травня цього року Віктор Ющенко знову наголосив, що «настав час відверто і по – братньому сказати один одному – кожен, хто боровся за Україну, заслуговує на довічну пошану та вдяч­ність». Але, допоки будуть на нашій полі­тич­ній арені одні закликати до примирення, а інші напередодні 14 жовтня та 9 травня кожного року волати про «фашистських зрадників», це буде симуляція цивілізованості країни. У вирішенні цього питання не треба доходити компромісів.

Звичайно, проблема визнання вояків УПА не є головною в нашій державі, але це проблема майбутніх поко­лінь. Коли на­ція вибачає німців, поляків ті інших своїх катів, а не може пробачити самих себе, ця отрута перекидається на наступні покоління, постійна політична неста­більність, економічні та соці­аль­ні проблеми разом з нівеліюванням таких питань, є загрозою національній безпеці України.

Більшість соціуму не сприйняла адекватно Указу про розпуск парламенту. Але ж чому? Коалі­ція постійно використовувала нечесні прийоми для узурпування влади – не дотримувалася домовленостей на міжнародному рівні, пручалася прийняттю закону про імперативний мандат, в країні почали розростатися ме­тастази корупції і зрадництва.

А в той же час рольова гра на семінарі «Парламентські вибори–2007» набирала обертів. За словами більш досвідчених учасників, за гостротою «Вибори–2007», поступалися попереднім семінарам. Спочатку вподобання до політичних пар­тій розділялися за принципом «де більше дівчат», але згодом було сформовано два політичні блоки: Народний вибір – НВ (кон­серватори і крайні праві), а також Союз українських демо­кратів – СУД (ліберали та крайні ліві). Процес агітації перетворився на процес приємного спілкування, обміну ідеями та думками. Швид­ко були розроблені програ­ми партій, а ввечері їх було презентовано. Запам’яталася листівка під назвою «Гагаузи – п’ята колона Афганістану в Україні», що розсмішила всіх. Впев­нено вів свою кампанію СУД, а НВ був емоційнішим, з великим ідеологічним нахилом. Учасники хвилювалися, очікували дня голосування… Апогеєм стала дискотека в національному стилі, де «відірвалися» всі, а жи­ва енергія йшла від кожного…

Отже, Ірпінський семінар – це місце, де молодь з усієї України зустрічається і працює на перспективу, не забуваючи про відпочинок душі і тіла. Надто приємно було знову впевнитися, що розумна, освічена молодь є! А ще приємніше на кожному кроці було чути чисту українську мову, дивитися на національний прапор і відчувати, що ти не один!

Спасибі всім за світло в наших душах і теплі спогади! Наші серця великі, а Україна ще більша, отож і писати треба багато, а зустрічатися, щоби знаходити шляхи для її розбудови – частіше! Надзвичайно хотілося б прибути з новими враженнями, думками, прагненнями, пропозиціями наступного року!




Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.