Головна статті
Смолоскип України 5-6 (142-143), травень-червень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Сторінка 11
Сторінка 12
Сторінка 13
Всі сторінки
Аня Ємельянова. Останній день аборигенів Ірпеня" />

Аня Ємельянова. Останній день аборигенів Ірпеня


Весна! Травень! Ірпінь! Майже як «Мір! Труд! Май!», хіба що наш травень більш життєствердний за «май», а наш Ірпінь краще за «труд». І коли ми вже почали з лозунгів, то можна сміливо сказати, що цього­річ­ний семінар творчої молоді пройшов на «Ура!». Він тривав чотири дні, і здавалося, за один день проживалося ціле твоє життя. Причому так, ніби кожен раз обираєш собі різну дорогу, але під кінець все одно потрапляєш в одне й те саме місце. 

Щодо останнього дня, то від кількості подій і, відповідно, драйву та креативу на одну тривимірну секунду ставало дуже кайфово. В сенсі дивитись, як всі довкола бігають і метушаться, а ти за тим спостерігаєш спокійно, і тобі кайфово. Але на своє виправдання маю сказати, що то були швидше мої мрії, ніж дійсність, на самій справі я бігала разом з усіма.

Неофіційні ранкові заходи, як- то приведення митців до того стану, що їх можна показувати на люді, ми опустимо. Офіційні ж заходи розпочалися з круглого столу пані Погинайко «Як і де вивчати українську літературу». Як на мене, дівчинку з філфаку, доповіді, були достатньо цікаві. А питання, що їх торкались доповідачі давно вже потребували якщо не відповідей, то хоча б нашої уваги. Наприклад, щодо формату філфаку: чому туди йдуть ті, кому просто не хочеться паритись, хто не знає україн­ської, не хоче її вчити, а просто хоче заміж (і чому там так мало хлопців)? А щодо сучасної української літератури, то й пересічному громадянину не завадило б послухати про те, що ніхто не збирається у школі вчить його дітей матюків, їх вони і самі навчаться, а сучукрліт читати можна й треба.

Наступним відбувся феміністичний круглий стіл, довкола якого розголос був найбільший, як мабуть, завжди. За власними спостереженнями можу сказати, що жодна розмова за час семінару, що тривала довше п’яти хвилин, не миналася без згадки про фемінізм і феміністок зокрема. Відповідно обговорення почалось одразу ж, як круглий стіл було відкрито модераторами – Т. Злобіною та О. Погинайко. Митцям, причому як чоловікам, так і жінкам, дуже кортіло посперечатися щодо доцільності фемінізму як такого, тобто з порядного круглого столу влаштувати такий приємний для нашого брата балаган. Типу на що вже скаржитись жінкам тепер, все у них в шоколаді – хочеш народжуй, хочеш – працюй, щоб кінцево дорівнятись лишилось хіба що жінкам чоловіків ґвалтувати:) Та модератори одразу попередили, що на провокацію не піддадуться, проголосили себе злим поліцейським та злобною феміністкою відповідно, погрожуючи застосуванням заходів проти тих, хто зібрався знівелювати основні засади вільного жіноцтва. Сумніватись у тому, що феміністичний дискурс цього року вдався, так само не варто. І навіть якщо це прозвучить як феміністична єресь, я все одно це напишу – жінками цього світу я пишалася ще задовго до різного типу дискурсів. Проте після цього круглого столу моєї гордості стало навіть більше: майже всіх присутніх там жінок можна було сміливо назвати феміністками – вони сиділи в штанях, знаходились в оточенні чоловіків і доволі вільно там чулися, незалежні і, як одна, зреалізовані. АЛЕ жодна на тому не наголошувала, і не кричала, що вона є фемініст­кою, просто щоб присутнім там чоловікам було приємніше. 

Одразу потому відбулася вже офіційна презентація виставки картин львівської поетеси і художниці Гриці Ерде. За тематикою картини дуже вдало вписувалась у феміністичний дискурс – на її картинах жінки клали яйця і народжували богів, виконуючи свою основну біологічну функцію. До того Гриця вже встигла епатувати публіку, пригостивши митців короткометражним фільмом власного приготування «Don’t eat my food». Тому дівчинці величезний респект, хоч її їдло ми таки справді їсти не станемо.

Круглий стіл, що його проводив Сашко Ушкалов, було присвячено блатній романтиці в літературі, зокрема гопникам, пацанам і шансону. Дискусія крутилась навколо стилю життя середньостатистичного гопника – відносин з дівчатами, кодексу честі та таке інше. І тут вже погляди митців розділилися: всі сперечались і сперечались щодо таких важливих для кожного гопника моментів, як знайомство з батьками своєї порядної дівчини або перше причастя поцупленим гаманцем. І договорились ми до того, що раптом усвідомили, що чоловік п’ятдесят людей культури і мистецтва, освічених-досвідчених, сидять і старанно й самовіддано намагаються в’їхати у психологію гопарів. Щоб зрозуміти, ЧИМ же вони в решті-решт думають. Коротше, було на що подивитись. А я собі так подумала, що якщо б якось самі гопники сіли разом і, замість того, щоб йти на вечірню зміну у пошуках мобільняків, нефорів та пива, сіли й разом прочитали хоча б по одному віршику панів Коробчука й Горобчука, то світ би став однозначно кращим.

І от нарешті день підійшов до кінця і вже після вечері всупереч тому, що митець має бути голодний, ситі митці мали показати все, на що вони здатні. Настав час «ікс», коли ми мали побачити презентації перформенсів чотирьох груп митців, що їх було узгоджено заздалегідь. І хоча інтрига зберігалася до кінця, тим не менш промо-акції кожен влаштовував собі як міг, намагаючись як можна активніше привернути до себе увагу майбутніх глядачів: дорогами ходили люди-ліхтарі, нам роздавали кульбабки, папірчики-роздатки, рекламки, вішались оголошення на їдальні і таке інше. В цілому реклама вже давно стала частиною нашого життя і всім особисто потисла руку, тому ніхто вже нічому не дивувався. Не говорячи вже про «чорний піар», яким, до речі, наші митці також не гребували, із задоволенням жбурляючи каміння в чужі городи.

Самі ж перформенси вийшли ... просто ВИЙШЛИ, як на мене. Комусь сподобались, комусь не дуже, як і будь-що, звісно. Кожен в тому побачив щось своє, а мені особисто здалося, що все було абсолютно невипадково, не брехав дядько Фройд. Кожний перформенс нагадував таку собі міні-модель сучасної літератури.

Команда О. Пуніної представила перформенс, стилізований під дитячу страшилку з білими простирадлами, зеленими обличчями та воланням в пустоту; пан Шинкаренко як читану по черзі з аркушів вголос байку, але тепер вже для дорослих; група Богдана-Олега Горобчука дуже весело співала хором підбірку російської попси, в перервах читаючи Лишегу. Але головний приз глядацьких симпатій достався команді Любові Якимчук. Переможці концептуально назвали свій перформенс «65м», за аналогією із вельми знаною продукцією обухівського паперового заводу, посадовили свого глядача на унітаз, запопадливо написавши йому вірші на туалетному папері і стрибали довкола із пилососами, фенами та парасолями, намагаючись привернути до себе увагу своїм наївним мистецтвом. Коротше, митці самі все сказали, свідомо чи ні продемонструвавши увесь літпроцес довкола них самих. Що до цього додати? Хіба те, що на туалетному папері були вірші Олега Романенка з «Абстиненції», і багато хто підбивав автора власноруч розправитись із такими невдячними цінителями його творчості. Та на щастя Олег і сам заради мистецтва ладен на жертви, тому сваритись не став.

На тому ще звісно нічого не закінчилось, всі дружньо пішли витрачати чесно зароблені мистецтвом гроші, далі була майже безсонна ніч, ранкова кава та складання навпомацки речей, повернення додому під гучні марші перемоги. Скінчився цьогорічний семінар, але це значить тільки те, що наша планета крутиться і час не стоїть на місці – так, диви, і до наступного семінару докрутимось. 

Ура! Перемога! До нових зустрічей!

P.S. Фото з політологічної частини семінару тут. Фото з мистецької частини - тут.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.