Головна статті
Смолоскип України 5-6 (142-143), травень-червень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Сторінка 11
Сторінка 12
Сторінка 13
Всі сторінки


В сумах зароджується потужна поетична школа" />

В сумах зароджується потужна поетична школа

Упродовж 2004–2006 років у літературному конкурсі «Смолоскипа» обов’язково був переможець з міста Суми. Це свідчить про неабиякий творчий потенціал сумської землі. Зацікавлені таким ефектом, ми вирішили провести окремий поетичний вечір сумського арт-збіговиська «Паркан», котрий відбувся в «Смолоскипі» 19 травня цього року. Свої поезії читали: Володимир Борисов, Тетяна Варв’янська, Аліна Курсова, Лілія Лисенко, Наталя Малиновська, Ярослав Склабинський, а також лауреати літературного конкурсу «Смолоскипа» Олег Романенко (2004 р.), Софія Сітало (2005 р.) та Артем Антонюк (2006 р.). Детальніше про цей вечір та про «Паркан» можна буде дізнатися у наступному числі нашого часопису.



Петро Вознюк. Національна ідея: несвоєчасні думки" />

Петро Вознюк. Національна ідея: несвоєчасні думки

На тлі набридливої карикатурно-буфонадної колотнечі на українському владному небосхилі і таких са­мо карикатурних «компро­місів» здоровий глузд вимагає зосередитися на непід­владних усюдисущій політиці речах. Наприклад, на зміні пір року – неспростовному доказові вічності колообігу життя. Тож під акомпанемент ударів міліцейських кийків по вболівальницьких спинах непомітно спливли останні дні весни. Зо­крема й 27 травня – тепер уже майже ніким не згадувана дата позачергових парламентських виборів, визначена першим з відповідних указів Президента. Як бачимо, вибори не відбулися, у той час як літо все ж таки запанувало, переконливо ви­явив­ши те, в чому політика завжди поступалася і поступатиметься природним стихіям. Отак замість неминучої судово-підрахункової поствиборчої лихоманки країну невблаганно оповив заспокійливий серпанок обивательського літа (втім, переважання суто обивательського світогляду – далеко не найстрашніша хвороба нашого суспільства). Настала гаряча пора дачного дурману, пивного очманіння та вирішення справді гамлетівського – для декого – пи­тан­ня: куди податися на відпочинок – у Туреччину чи таки у Крим?

Ті ж, хто зумів вирішити означену дилему на користь розкішних хатинок на Рів’єрі чи латифундій в екологічно бездоганних районах Карпат, теж за давньою звичкою не стали псувати собі рекреаційний сезон. Підпорядковуючись покликові організму, вони хутко відклали «розбірки» на осінь. На додачу ще й наговоривши один одному компліментів, серед яких варто виокремити порівняння Віктора Ющенка із каудильйо Іспанії Франко, що гучною метафорою пролунало із вуст його головного (офіційно призначеного?) опонента. Цей словесний екзерсис, гадаю, змусив замислитися усіх, хто лишився осторонь як кон’юнктурно-політичної, так і пляжно-відпусткової метушні. Навряд чи варто зупинятися на ступені обґрунтованості саме такої аналогії. Як комплімент вона, звісно, не є доречною – вже хоча б тому, що перш ніж опікуватися питаннями примирення іспанський військовик спочатку все ж спромігся реально перемогти своїх ворогів. Однак як сигнал до роздумів, як привід для співставлення нашої дійсності із еталонами національно-державного будівництва (серед яких, на моє глибоке переконання, знаходиться й правління Франсіско Франко Баамонде в далекій піренейській країні) висловлену лідером «коаліціонерів» тезу, здається, недооцінили.

Псевдодемократичний ліволіберальний дискурс, який донедавна панував у Старому світі, робив неможливою об’єктивну оцінку багатьох політичних явищ, зокрема й тих, завдяки яким «демократи» й отримали шанс досягти нинішніх успіхів. Одним із об’єктів невиправданої негативізації стала жорстка авторитарна влада. У популярних джерелах і масовій свідомості авторитаризм навіть почав ототожнюватися з тоталітаризмом, що насправді є не менш згубною помилкою ніж було би, приміром, ототожнення демократії з охлократією. Тоталітарні режими не призводять до розквіту плюралізму й толерантності. Як це сталося у тій же Іспанії, якій саме «диктатура» Франко подарувала перспективу стабільного демократичного розвитку після більш ніж століття тамтешньої руїни. Або у Франції, яку де Голль реанімував (насамперед в ідейно-моральному сенсі, адже суто економічно допоміг також план Маршалла) після жахливої катастрофи Другої світової, а потім знайшов у собі мужність уступити тискові університетських шибайголів. Якщо Ющенко виявиться здатним очистити наші авгієви стайні, хай би для цього довело­ся розпустити ще не один склад ВР, то він матиме шанс увійти до майбутнього пантеону не ли­ше української, але й європей­ської історії. Якщо ж ні, то та­ка незамінна умова націє­творення, як авторитарна ста­­білізація, буде профанована і дискредитована так само, як це у нас уже відбулося, приміром, з ідеєю адміністративної реформи.

Однак справжні адепти україн­ського ренесансу мають дивитися ще далі. Зрештою, сильна національна влада, буде вона зреалізована Ющенком чи кимось іншим, насправді зовсім не гарантує успіху в сучасному глобальному світі. Нині вже неможливо стати впливовим суб’єк­том світової політики завдяки самим лише патріотичній владі, ефективній економіці, сильній армії та активній дипломатії. Не секрет, що навіть маючи все це, держава може так само залишатися об’єктом маніпуляції з боку транснаціонального капіталу, релігійних та ідеологічних систем і навіть інших національних держав. Відтак продовження нашого самостійного буття можливе лише в разі здійснення нами самими активного впливу на існуючу систему міжнародних відносин. Цього вимагає здоровий національний егоїзм, що має закономірно трансформуватися відповідно до нових умов. Слід нареш­ті усвідомити, що прагнення просто виокремити своє «его» з певного загалу, максимально увиразнити, унеза­леж­ни­ти його – як в індивідуальному, так і в національному ви­мірі – є не більш ніж частковим егоїзмом. Абсолютний же егоїзм – єдино прийнятний у добу глобалізації – передбачає поширення своєї сутності на весь досяжний загал. Експортувати треба навіть власні вади – інакше ми приречені імпортувати чужі. Слід намагатися робити всі свої проблеми чужими – щоб чужі не ставали нашими. Зрештою, як­що не хочеться визнавати якоїсь своєї хиби, нема нічого простішого, ніж спробувати надати їй статусу істини чи еталону. Хіба не цим принципом керуються, зокрема, й нинішні адепти «ліберальної демо­кратії»?

Отже, наявні в Україні спроби посилення президентської влади можна паплюжити як «державний переворот» («біло-блакитна» пропаганда), сором’язливо іменувати «вимушеним кроком» або «моральним вибором» (пропаганда «помаранчева»), а можна розглядати як необхідний елемент утвердження у світі альтернативної системи політичних координат. Все залежить від обраного кута зору. До речі, у нас є чудові стартові можливості для започаткування такого «альтерглобалізаційного» проекту. І справа тут не лише у постійно наголошуваному стратегічному геополітичному розташуванні України. Річ у тім, що ми нині маємо державу, яка у найбільш гострій і брутальній формі втілює майже всі типові для сучасності протиріччя – між бідністю й багатством, між ідеалізмом і матеріалізмом, між прекрасним й огидним, між Сходом і Заходом, зрештою, між своїм людським та технологічним потенціалом і фактичним міжнародним статусом. Подібні території являють собою «слабку ланку» будь-якого панівного світоустрою, часто породжуючи нові ідейно-цивілізаційні імпульси. Так би мовити, де тонко, там і рветься. Певна річ, цього вам ніколи не скажуть наші попсові політологи, які вимірюють градус суспільної напруги за курсами валют у київських обмінниках. Але про це повинні завжди пам’ятати ті, хто зберігають здатність думати і мріяти посеред хаосу та зневіри. Спробувати покласти першу цеглину у фундамент реальності, що намагається сповістити про себе втаємниченим, – далеко не найгірша місія для тих, хто ще не втратив віри. Нагородою буде здатність розпізнавати нові сюжети розвитку там, де дехто схильний бачити лише «кінець історії» чи навіть її безжальний вирок. Чи варто заради цього ризикувати, отримуючи тавро у кращому разі дивака, а в гіршому – «тоталітариста», – вирішувати належить усім нам. Від студента-першокурсника аж до глави держаи.



Ельнара Чайковська. Політологічна частина Ірпеня: повний звіт" />

Ельнара Чайковська. Політологічна частина Ірпеня: повний звіт

Київ зустрічає нас, завойовників ірпінської землі, сірістю й холодом, тому паралельно до реєстрації, знайомимося, п’ємо каву, попсовий «Ліптон» й галицький «Ділмах», який люб’язно пропонує дівчина зі Львова, Наталя. Надворі 1 травня, а навздогін великому помаранчевому автобусу, який везе нас до Ірпеня, летять маленькі пухнаті, справжнісінькі сніжинки.


День 1.

Постійні семінарники, певно звикли до того всього, але тих, хто приїхав вперше, вражає богемність будинку письменників – у великому саду розташовані симпатичні (червоні та рожевенькі) будинки та головне приміщення, де відбуваються основні дійства (круглі столи та трапези))). Відкривають політчастину Ростислав Семків, Сергій Пантюк та гість з облради (?). Пантюк та Роман Жахів сперечаються, що ж краще, затхлий націоналізм чи все ж прогресивний. Перший круглий стіл присвячений баченню закордонними ЗМІ політичної діяльності України. Темадійсно актуальна й цікава, тому зачіпають усе – й Чорнобиль, й Помаранчеву, й Євробачення з Сердючкою, й Євро-2012 та відносини з Польщею, й розпуск парламенту та майбутні вибори.

Наступний круглий стіл, модерований Іриною Цапліною, виявляється не менш інтригуючим, адже йдеться про національну ідею, а хто ж його знає, що є та національна ідея, про те й від­верто зізнаються доповідачі. Говорять про Трипільську культуру, про релігію, інтелігенцію, та навіть про казки. Конкретики ж було мало, тому не можу втриматися, щоб від себе не зацитувати Тараса Антиповича, який в «ПостПоступі» сказав, «немає нічого більш універсального за національну ідею. Тобто національна ідея була, є і буде однаковою для всіх без винятку народів. І звучить ця ідея так: «Бути цілісною, незалежною, культурно розвиненою та заможною нацією».

Показово, що в перший день дискусії не вгавали, кожен прагнув представити саме свою по­лі­тичну точку зору й довести влас­ну правоту, тому політологи не раз спізнювалися на трапези)).

Фінальною подією цього дня став поділ на партії шляхом жеребкування. Чотири партії – крайні праві, крайні ліві, ліберали та консерватори від початку мають обмежену кількість членів. Й одразу по жеребкуванні, в кулуарах (до речі, наймодніше словечко ірпінського семінару-2007), ведуться неформальні розмови про те, хто, де й з ким… блокуватиметься, об’єд­нуватиметься, воюватиме etc . Закінчується день спільним фур­шетом у модерновій залі одного з будиночків.


День 2.

Ранок знаменується тим, що в конференц-залі, одразу ж після сніданку з’являються листівочки Націоналістичної партії України із головним гаслом – НасПреУкраїна! Ситуація загострюється – чи не усі існуючі двері прикрашають незугарні білі папірці з пропозиціями купити голоси від різних партій та іще цілим рядом послуг, які пропонують силовики, Роман Жахів та ін.

Пізніше з’являються жовтенькі наліпочки від НПУ із закликами: «Україна рулить!», «Українські дівчата – найкращі» etc.

Та попри політичну боротьбу, пани політологи не відволікаються й від основного свого завдання – гарячих дискусій під час круглих столів. Віталій Мороз модерує суперечливі проблеми компромісів. Вкотре зачіпають проблеми Сходу й Заходу, «віч­ні істини», питання жінки в сус­пільстві. Один з доповідачів висуває тезу, що українці отримали незалежність ще не будучи ­го­товими до неї. Білоруський гість, Олександр Федута, на прохання політологів доповідає білоруською, чим викликає неймовірний захват слухачів. Розпочинає з питань – навіщо ком­про­міси? Між ким? Для чого? Адже, йдучи на компроміс, полі­тик обов’язково має когось зрадити, або народ, або однопартійців. Компроміс можливий лише між грошима. Ділиться своїми поглядами на вкраїн­ську по­літику й зазначає, що Мінськ – чистий, тому що мертвий. Київ живе, тому що люди смі­тять.
На знак солідарності з білоруськими свободолюбцями учасники круглого столу переглядають фільм «Плошча».

Наступний круглий стіл, який ведуть хлопці з Кам’янця-По­дільського Руслан Голубіцький та Міша Юрчишин, чарує своєю неформальністю та грузин­ським(?) мультиком, який хлоп­ці обізвали політичним та прив’язали до сучасного становища в Україні.

Увечері партії, чи то пак, блоки – Національний вибір (націоналісти + консерватори) та Союз українських демократів (соціалісти + ліберали), в кількох словах знайомлять присутніх із своєю діяльністю, політпрограмою та амбіціями.

Ще до початку політбаталій зал помітно ворушиться– рядами повзуть листівки (провокація СУДу), на яких значиться, що то є газета «Український націоналіст» із псевдо-інтерв’ю з одним із членів НПУ, де вказується його прихильне ставлення до гітлерівських ідей та надзвичайне занепокоєння станом справ народності гагаузів.

Під час дебатів, голови блоків, Тетяна (НПУ) й Роза (СУД), сперечаються в раціональності ідеологій. Кажучи відверто, голова СУДу брала досвіченістю,
обізнаністюкомпетентністю й стервозністю (а-ля пані Вітренко), а НВ – наївністю й простотою, що різко контрастувала з агресивною програмою партії. До слова,по закінченню гри дівчата розставались мало не подругами)).

По закінченні виступів, органі­затори закидають Національному вибору ряд порушень, а саме: залучення до виступу блоку одного з організаторів та самовільне використання імені Сашка Ушкалова в передвиборчій програмі. Та блок відмазується привселюдним вибаченням глави й далі продовжує політгру (як стало відомо з тих же кулуарних балачок, у разі зняття з передвиборнчих перегонів, НВ мав намір зробити військовий переворот із допомогою силовиків й встановити військову диктатуру))).


День 3.

Політична гра стає найактуальнішим дійством, навіть за столом блоки будують стратегії й висувають теорії. Представляючи перші п’ятірки від обох сторін, нічим особливим політмон­стри не зачіпають. СУД переважно запам’ятовується завдякилідерці, в НВ ж більше виражений командний характер.

Національний вибір обіцяє різноманітні пільги гагаузам (Гагаузія понад усе й лиш Україна понад Гагаузію), що було модно на цьогорічному Ірпені.

Перформенси – то справа не лише митців, політологи теж не оминули такого дійства.Союз українських демократів інсценізує суд над українськими полі­тиками. Потішила пані Вітренко «Конотопська», яку засудили до спалення; Тимошенка, за саме лиш кольє якої можна було прогодувати декілька тисяч гагаузів, та неперевершена пані Ющенко, яка розмовляла елітарним американським акцентом й клялася, що ніякогісінького впливу немає на чоловіка, при цьому стервозно волала на нього по телефону.

Круглий стіл«Принципи громадської ініціативи: взаємодія особи й влади» модерує Руслан Єгоров з Луганська, який ділиться досвідом про боротьбу КУНівців з російською мовою на теренах Луганщини. Їхньою активною зброєю стала україномовна музика, яку активісти пропагували на дискотеках та проукраїнські листівки, почеплені по всьому місту.

Вечір третього дня стає підсумком всім політінтригам – настає час виборів. В результаті НВ обходить СУД всього на шість голосів, відповідно блоки розподіляють місця в Ірпінському парламенті – 6/4. Головною нагородою для обох блоків стає величезна кількість шоколадних цукерок (мняммм!). Плюс оргкомітет надає п’ять спецпризів в номінаціях (прям як оскар)): «Найкращий політичний лідер», «Найактивніший учасник семінару», «Найпасивніший» , «Найкращий PR-менеджер» та «Знахідка семінару».

Заключна «ватра» через холод, відбувається не надворі, а в уже облюбованій залі з каміном в першому корпусі. Танці до ранку далися взнаки на сніданні – зала була напівпуста)).


День 4.

Київ. Будинок «Смолоскипа». Вперше за останні кілька років політологи бачаться з митцями й проводять круглий стіл «Активний патріотизм популярного мистецтва – сурогат чи альтернатива політикам». Чи то дається взнаки втома від майже цілодобової напруженої роботи чи то митці здаються політологам занадто пафосними, але останні сходяться в думці, що тусовка щойно прибулих митців далеко не рівняється попереднім трьом дням, проведеним на території Ірпеня. Тому, політологи закидають на плечі дорожні наплічники й обіцяють один одному любити-дзвонити, писати-приїжджати й наступного року знову здибатися на Ірпінському семінарі-2008.



Оля Радомська. Нові видання Смолоскипа" />

Оля Радомська. Нові видання Смолоскипа

До 100-річчя від дня народження видатного україн­ського поета Олега Ольжича (Кандиби) видавництво «Смолоскип» презентує найповніше на сьогодні видання його творів, доповнене унікальними історичними, мемуарними та літературно-критичними матеріалами.


Олег Ольжич. ВИБРАНІ ТВОРИ / Упорядник Осип Зінкевич. Передмова Євгена Сверстюка. – К., «Смолоскип», 2007. – 664 с.


Як не дивно, в Україні досі не так багато знають про одного з найвидатніших українських поетів, пражанина Олега Ольжича. Хоча його бурхлива біографія, ореол героїки та джентльменства, неймовірна інтелектуальна та творча сила не можуть не вражати. Він був надзвичайно багатогранною людиною – поетом, доктором археологічних наук, полі­тиком, ідеологом українського націоналізму. Під час Другої Світової війни керу­вав націоналістичним підпіллям на окупованій німцями Україні, організував
антинімецьке підпілля. У 1944 році був закатований нацистами у концтаборі Саксенгаузен.

Тож упорядник «Вибраних творів» Осип Зінкевич поставив собі на меті якомога охопніше відобразити різні іпостасі Ольжича. Крім якнайповнішої добірки
поезій («Рінь» (1935), «Вежі» (1940), посмертно виданої – «Підзамча» (1946), а також 82 вірші з-поза збірок), до книги увійшли декілька ранніх оповідань, виб­ра­ні публіцистика та листування Ольжича. А саме: статті «Голод і сучасна україн­ська література», «До проблеми культурної ділянки», «В авангарді героїчної доби», «Дух руїни», «Українська історична свідомість», «Українська культура»; останнє звернення Ольжича до співвітчизників – «У Свят-Вечір» (із 1943 року); листи до батька, поета Олександра Олеся, і матері, Віри Свадковської-Кандиби, до Галини Грачової і Марини Антонович, а також 15 листів до Дмитра Донцова.

Усі поетичні твори у виданні подано суворо за першодруками – при чому враховувались рукописні правки, проставле­ні самим Ольжичем на берегах автор­ського примірника (автографи збері­гаються в Інституті літератури НАН України в Києві). На відміну від попередніх видавців, «Смолоскип» принципово зберігає автентичні правопис і пунктуацію, які дещо відрізняються від сучасних, – з тієї, зокрема, причини, що сам Ольжич за життя палко протестував проти грубого редакторського втручання у свої твори.

Особливістю видань «Смолоскипа» є те, що вибрані твори кожного письменника доповнюються солідною підбіркою супровідних матеріалів – літературно-критичних, мемуарних, документально-історичних, ілюстративних. Ця книга – не виняток. Збірка відкривається вступними статтями директора «Смолоскипа» Ростислава Семківа, дисидента, літературознавця, колишнього політв’язня Євгена Сверстюка, сина поета Олега Кандиби та близького друга й соратника Ольжича Олега Ждановича. Кожен із цих авторів по-своєму визначає місце поета в українському каноні.

Далі, видання містить ґрунтовну біо­графію Ольжича, при підготовці якої Осип Зінкевич опрацював багато маловідомих, раніше не публікованих в Україні матеріалів і документів, та розвіяв чимало міфів про поета. Окремий блок становлять пронизливі, щирі, зіткані з живих деталей спогади товаришів і співробітників Ольжича: Павла Маценка, Уласа Самчука, Ярослава Гайваса, Ніни Михалевич, Якова Шумелди, Олега Ждановича, а також дружини поета Калини Кандиби. Разом із світлинами з архіву Олега Кандиби-сина, ці речі цілком закреслюють наше звичне підручникове, шаблонно-риторичне уявлення про Ольжича та його час.

Дослідників, викладачів та студентів зацікавить розділ «Літературно-критичні матеріали», де зібрано присвячені творчості Ольжича нариси і статті авторитетних діаспорних літературознавців і критиків – Євгена Маланюка, Володимира Державина, Остапа Грицая, Миколи Неврлого, Олега Лащенка, Юрія Бойка, Юрія Шевельова (Шереха), Марти Калитовської, Миколи Оглоблина-Глобенка, Наталії Пазуняк, Анатолія Юриняка, Остапа Тарнавського, В. Гординського (Маруняка), Якова Шумелди і Марка Антоновича. Крім того, упорядник зібрав найповнішу на даний момент бібліографію творчості поета.

До збірки увійшли також присвячені Олегові Ольжичеві вірші – Юрія Клена, Олекси Стефановича, Оксани Лятурин­ської, Михайла Ситника, Ганни Черінь, Олега Стюарта (Курпіти), Всеволода Різдвянського, Миколи Симчича, Володимира Базилевського.

Широта і унікальність зібраних матері­алів роблять цю книгу універсальною. Вона важлива не лише для істориків літера­тури, викладачів вищої та середньої школи, студентів, але й для всіх читачів, які ідентифікують себе з українством.


ДУХ РУЇНИ: від Київської Русі до Помаранчевої коаліції


Олег Ольжич. ДУХ РУЇНИ: По сторінках історії / Передмова О. Зінкевича, післямова І. Дзюби. – К., «Смоло­скип», 2007. – 52 с.

У брошурі «Дух руїни», що її презентує до 100-річчя від дня народження Олега Ольжича видавництво «Смолоскип», йдеться про дух між­­усобиць, внутрішнього розбрату, котрий впродовж тисячі років відігравав фатальну роль у боротьбі українців за державність. Олег Ольжич написав цей есей у 1940 році після розколу ОУН, котрий призвів до безглуздої ворожнечі її однойменних частин у часи Дру­гої світової війни. Але нині стаття знову навдивовижу актуальна. Бо що, як не цей руйнів­ний дух завадив у 2007 році коаліції національно-демокра­тичних сил, яка виграла вибо­ри, узяти владу в державі?


Євгенові Коновальцеві, керівникові ОУН, здавалося, що Друга світова війна дає Україні історичний шанс: українці могли б вибороти незалежність, коли б СРСР та Німеччина виснажили свої сили у прямому зіткненні. Політичною силою, яка би реалізувала цей проект, мала би стати Організація Україн­ських Націоналістів. Одначе у 1940 році ОУН, замість консолідувати всі зусилля, розкололася на два ворожі табори – від ОУН під проводом полковника А. Мельника відкололася частина її членства і створила другу ОУН під проводом С. Бандери.

В таких обставинах керівник ОУН, яку очолював полк. А. Мельник на окупованій німцями Україні, 33-річний поет, науковець і революціонер Олег Ольжич поставив перед соратниками гостре питання: хіба не саме ці розколи, міжусобиці, внутрішні чвари упродовж тисячі років заважали українцям збудувати сильну державу? Із пристрастю публіциста, але й із об’єктивністю професійного історика Олег Ольжич простежує, як внутрішня несконсолідованість стає причиною поразок перед зовнішнім ворогом. Київ­ська Русь впала під ударами монголо-татар тому, що була роздроблена на слабкі князівства. Чвари і боротьба між амбітними гетьманами по смерті Богдана Хмельницького призвели до Великої Руїни, внаслідок якої Україну поділили сусіди. Неспроможність об’єднати зусилля усього українства після 1917 року, сваволя отаманів, степова анархія призвели до падіння УНР, а згодом і Директорії, що дало змогу росіянам відновити владу над Україною.

У виданні «Смолоскипа» праця «Дух руїни» доповнена статтею авторитетного академіка, літературознавця Івана Дзюби. Олег Ольжич був не єдиний, хто помітив патологічну й руйнівну нездатність українських керманичів до співпраці та об’єднання. З глибокою ерудицією Іван Дзюба простежує погляди інших українських теоретиків та публіцистів на проблему руїни – зокрема, Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського, Дмитра Донцова, Юрія Липи, Вячеслава Липинського, Богдана Цимбалістого. Хтось із них покладає вину на індивідуалістичну психологію українців, хтось – на слабкість українських еліт. Проте важливо інше: із розвідки Івана Дзюби видно, наскільки серйозний розмах має проблема руїни для української політичної теорії та практики.

Олег Ольжич пропонує сучасникам задуматися над історичними уроками – над тим, які страшні поразки несе українцям дух хаосу, анархізму, сваволі, непокори загально-національному лідеру. На жаль, у наш час тема не втратила актуальності. На наших очах національно-демократичні сили сучасної України, не спромігшись побороти духу руїни, вкотре повторюють помилки своїх попередників: взявши владу після Помаранчевої революції, вони не змогли її утримати саме через внутрішньокоаліційні суперечки, через невміння досягти компромісу. Тому брошура Олега Ольжича нині становить не лише історичний інтерес. «Смолоскип» перевидає її для того, аби нагадати можновладцям про трагічну і руйнівну роль міжусобиць в українській історії.



Запрошуємо на конференції!" />


Запрошуємо на конференції!


Видавництво «Смолоскип» та Музей-архів українського самвидаву запрошують вас до участі в Молодіжній конференції «Постать Олега Ольжича на тлі епохи.
Поет-вчений-революціонер: сучасне сприйняття та переосмислення».


Конференцію приурочено до 100-річчя від дня народження Олега Ольжича.

Запрошуємо до участі молодих літературознавців,
істориків, правозахисників, політологів.

Конференція відбудеться у другій половині вересня 2007 року в будинку
«Смолоскипа».Тези просимо надсилати до 5 вересня на адресу 04071, м. Київ, вул. Межи­гірська, 21 або на електронну скриньку Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду .

Докладнішу інформацію можна отримати у директора видавництва «Смо­ло­скип» Ростислава Семківа за телефоном (044) 425-23-93 або електронною
поштою Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду .

Кожен учасник конференції отримає у подарунок
«Вибрані твори» Олега Ольжича.



Музей-архів українського самвидаву і видавництво «Смолоскип» запрошують вас до участі в Молодіжній конференції «Постать Петра Григоренка на тлі епохи.
Радянський генерал і дисидент: сучасне сприйняття та переосмислення».


Конференцію приурочено до 100-річчя від дня народження
генерала Петра Григоренка.Запрошуємо до участі молодих дослідників дисидентського руху, істориків, політологів.

Конференція відбудеться у жовтні 2007 року в будинку «Смолоскипа».

Тези просимо надсилати до 25 вересня на адресу 04071, м. Київ, вул. Межигірська, 21 або на електронну скриньку Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду .

Докладнішу інформацію можна отримати у директора Музею-архіву
українського самвидаву Олеся Обертаса за телефоном (044) 425-45-09
або електронною поштою Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду .

Кожен учасник конференції отримає у подарунок
книгу «Твори» Петра Григоренка.



Лауреати видавництва «Смолоскип» 2007 року" />

Лауреати видавництва «Смолоскип» 2007 року


Цьогорічний конкурс літературних текстів та досліджень не був слабший за попередні: журі опрацювало більш як півсотні рукописів різної вартості та сили таланту в номінаціях «Поезія», «Проза», «Драматургія», «Дитяча література», «До­слідження», й можна з певні­стю сказати, що українська молодь плідно працює у широкому спектрі жанрів від корот­ких танка до значних за обсягом романів чи монографічних досліджень.

З іншого боку, щорік наштовхуємося на подібні помилки, чи то формального, чи есте­тич­ного плану, котрі утруднюють роботу журі й унеможливлюють шлях в літературу (бодай у форматі смолоскипівських збірок) для доброї половини конкурсантів. Втім, з неа­ку­рат­ністю подачі рукописів до видавництва (зрив крайніх термінів подачі рукопису, ви­силка його електронною, замість фізичної, поштою, неповнота, а то й відсутність даних про автора, що важливо вже на етапі контактування з переможцями) ще якось можна миритися: списуємо подібні огріхи на творчу вдачу молодих поетів та письменників. Однак, повторювані хиби у літературних текстах спонукають задуматися.

Легше оцінювати твори конкурсу досліджень. Академічний формат не залишає шансів бути визнаними тим, хто нехтує бібліографічною повнотою, акуратністю оформлення по­силань чи, тим більше, грішить нечіткістю, неактуальністю, надмірною публіцистич­ні­стю теми. Що ж до текстів літературних, складається враження, що молоді поети просто надто мало читають доброї літератури – не уявляють собі рівень дійсно якісного поетичного чи прозового тексту. Журі вже звикло до значної кількості затертих рим та тривіальних мета­фор, нескінченних плаксивих любовних віршів та героїчних поем у стилі запізнілого ро­ман­тизму, а також до нудного переповідання у прозі студентських буднів, пересипаного претензійними роздумами про сенс життя і сутність смерті – натомість перемагають сюжети більш динамічні, метафори, котрі яскравіші, та думки, котрі небуденніші. Й понад усе – майстерне володіння мовою, котре переможці конкурсу демонструють з неабиякою вправністю. Цього року лауреатів у «Смолоскипа» чотирнадцять. Сподіваємося, у всіх у них буде добре літературне чи/та наукове майбутнє.

Від журі – Ростислав Семків


Лауреати І премії


Номінація: Проза

Барбара Редінг
(Ольга Пуніна)

Народилася 1985 р. в Донецьку. Студентка ІV курсу Донецького національного університету. Філолог. Лауреат І премії видавництва «Смолоскип» за збірку «Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот».


Лауреати ІІ премії


Номінація: Поезія

Ярослав Гадзінський

Народився 1983 р. в с. Талалаївка Чернігівської обл. Студент V курсу Київського славістичного університету. Автор поетичної збірки «48200» (2004). Публікується в літературних виданнях. Лауреат ІІ премії видавництва «Смолоскип» за збірку віршів «Прапори із плащаниць».


Оксана Максимчук

Народилася 1982 р. у Львові. Закінчила конфліктологічні студії при Брин Марському коледжі та факультеті філософії Гаверфордського коледжу (Філадельфія). Мешкає в Чикаго. Вивчає філософію в аспірантурі Нортвестернів­ського університету. Лауреат премії Б.-І. Антонича 2004 р.
Автор книжки поезій «Кснеії» (2005). Лауреат ІІ премії видавництва «Смолоскип» за збірку віршів «Лови».


Номінація: Проза

Олександр Стусенко

Народився 1981 р. в м. Бар на Поділлі. Аспірант інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Член національної спілки письменників України. Лауреат літературної премії «Благовіст» та ІІІ премії літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» у 2006. Лауреат ІІ премії видавництва «Смолоскип» за збірку новел «Голоси із ночі».


Номінація: Дослідження

Андрій Смирнов

Народився 1982 р. у Бердичеві. Аспірант Національного університету «Острозька академія» (історик). Депутат Острозької районної ради, член Україн­ського Історичного товариства.


Лауреати ІІІ премії


Номінація: Поезія

Лесь Белей

Народився 1987 р. в Ужгороді. Студент УжНУ та Вроцлавського університету (Польща). Лауреат ІІІ премії видавництва «Смолоскип» за збірку віршів «Son et Lumiиre».


Олена Пашук

Народилася 1982 р. у Луцьку. Аспірантка філологічного факультету Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Авторка поетичних збірок «За поворотом мого погляду» (2000), «…і німі оплески» (2004), «Солоні гнізда» (2005). Член Національної Спілки письменників з 2002 р. Лауреат ІІІ премії видавництва «Смолоскип» за збірку віршів «На цвинтарі льодовиків».


Юлія Стахівська

Народилася 1985 р. у Житомирі. Студентка ІІІ року навчання Національного університету «Києво-Могилянська Академія». Філолог. Переможець літературного конкурсу «Молоде вино» (2005). Лауреат ІІІ премії видавництва «Смолоскип» за збірку поезій «Вгору (пригоди запахів і тонесенькі проскури світла)».


Номінація: Дослідження

Ігор Перенесієнко

Народився 1987 р. у Карлівці. Студент третього курсу історичного факультету Полтавського державного педагогічного університету. Лауреат ІІІ премії за збірку статтей, присвячених українському правозахисному руху.


Лауреати заохочувальних премій.


Номінація: Поезія

Сергій Гулик

Народився 1986 р. у смт. До­слідницьке Київської обл. Студент IV курсу Рівненського державного гуманітарного університету (філологія). Лауреат конкурсу «Троянди й виноград» ім. М. Рильського. Лауреат заохочувальної премії видавництва «Смолоскип» за збірку віршів «Візії та сни центрального телебачення».


Катріна Хаддад

Народилася 1978 р. у Донецьку. За­кін­чила Харківський національний універ­ситет ім. В. Каразіна. Філолог. Авторка літературознавчих наукових статей у спе­ціалізованих виданнях. У 2006 р. стала лауреатом ІІІ премії ви­давницт­ва «Смолоскип». Лауре­ат заохочувальної премії видавництва «Смолоскип» за збірку віршів «Продавці солі й води».


Номінація: Проза

Марія Сівоха

Народилася 1985 р. у м. Бердичів. Студентка V курсу Житомирського державного університету ім. І. Франка. Філолог. Член літературного об’єднання «Оксія». Лауреат заохочувальної премії видавництва «Смолоскип» за оповідання «Аорест».


Володимир Чернишенко

Народився 1986 р. на Київщині. Студент Київського Національного університету ім. Т. Шевченка. Автор поетичної збірки «Лірика» (2005). Лауреат заохочувальної премії видавництва «Смолоскип» за оповідання «Ялинка (Лист)».


Номінація: Дитяча література

Дмитро Кузьменко

Народився 1984 р. у Житомирі. Закін­чив Житомирський державний університет ім. І. Франка. Вчитель. Заступник головного редактора всеукраїнського журналу «Артек». Лауреат заохочувальної премії видавництва «Смолоскип» за дитячі оповіданя «Історії про Беха і друзів».


Журі літературного конкурсу видавництва «Смолоскип»

Ростислав Семків, Наталка Білоцерківець, Сергій Яковенко

Журі досліджень і есеїстики видавництва «Смолоскип»

Ігор Гирич, Ростислав Семків, Петро Вознюк

Голова видавництва «Смолоскип»

Осип Зінкевич



Олександр Скрипка. Цивілізованість – net" />

Олександр Скрипка. Цивілізованість – net


ХІІІ Ірпінський семінар творчої молоді завершився, перегорнули ще одну сторінку в становленні нового покоління.


Для мене, як для людини, що вперше побувала на Ірпінському семінарі «Смолоскипа», та що була на ньому чи не наймолодшою, він був сумішшю позитиву, цінного досвіду, цікавих знайомств, і свого роду університетом життя.

Опускаючи події першого дня політологічної частини, серед яких і поселення (спочатку почу­ваєш себе в атмосфері, схожій на симбіоз психіатричної лікарні і готичного замку ), і знайомства, і очікування чогось нового, яке підсилювалось щомиті, хочу розповісти про 2-й день політологічної частини. Ранок зустрів нас хмарами і сніговою крупою, а для мене, одесита, це було щось незвичайне – сніг у травні. Найбільш знаковий круглий стіл носив назву «Політика на принципах компромісів: симуляція цивілізованості?», модератором був Віталій Мороз – політолог, консультант і просто весела людина, який отримав нік «Мойсей» за хустку-куфію. Гостем столу став відомий білоруський політолог та публіцист Олександр Федута, який в 1996 році, під час парламентської кризи в Білорусі, став в опозицію до Олександра Лукашенка. Охоче обговорювались теми компромісів в політиці, в україн­ському суспільстві. Гість провів дуже виважену, цікаву й інформативну лекцію, сподобалась думка, про те, що тільки гроші можуть знайти компроміс… Учасникам круглого столу було представлено фільм Юрія Хащеватського «Плошча», про події 19 березня 2006 року в Мінську, про білоруський Майдан – спротив народу режимові «Луки». Після перегляду розумієш: як добре, що в Україні не застосовувався силовий варіант вирішення проблеми, а було знайдено компроміс. Такі філь­ми дають осягнути всі переваги демократичних цінностей.

Для участі в семінарі я подав свою доповідь під назвою «Примирення в суспільстві – запорука цивілізованості». Чи є у нас цивілізованість – ні, заперечення написав у назві англійською, бо, може, треба сайт створити, щоби навчити саме цивілізованості, «всіх і вся». І хочу ще раз підняти цю тему після того, як знову минуло 9 травня.

Однією з проблем нашого суспільства є визнання воїнів УПА борцями за незалежність України. Політичні реалії сьогодення відволікають нашу увагу на більш актуальні проблеми, але урегулюється криза, а вони так і залишаться невирішеними. Влада в особі Віктора Ющенка усвідомлює, що громадянське по­розуміння необхідне для всіх... Під час зустрічі з ветера­на­ми в Музеї Великої Вітчизняної війни 9 травня 2005 року Віктор Ющенко сказав: «Ветерани Великої Вітчиз­няної, на жаль, не подали руки ветеранам УПА. Я звертаюсь до вас, зні­маю перед вами шапку і про­шу вас – подайте один одному руки. Це потрібно майбутньому України, щоб ми продемонстрували: в украї­нському суспільстві все гаразд».

Але, шановне панство, в нашому суспільстві не все гаразд і тут не допоможе ніяка симуляція цивілізованості, нам потрібне вирішення цієї проблеми. Коли представники нині правлячої коаліції в жовтні минулого року заявили про те, що проблема УПА зникне сама по собі, просто живих ветеранів не залишиться. На жаль, більшість захисни­ків «совєцької» влади на­віть і не мають реальних знань і фактів про УПА. УПА – це унікальний феномен армії без держави. Це сила, що боролася із двома найміцнішими в ті часи державами – гітлерівською Німеччиною та СРСР, без підтримки власного народу така армія не проіснувала б і року, а як ми знаємо, спротив радянській владі відбувався і у 50-ті роки минулого століття. Колишнім воякам УПА майже всім за 70–80 років, більшість з них третину свого життя провели на засланнях, але вірять вони, що справедливість переможе і їх визнають учасниками Другої світової війни за Україну. І у ветеранів Радянської армії, і у ветеранів УПА рани на погоду болять однаково. Невже доведеться чекати того дня, коли помре останній вояк УПА та останній сол­дат Радянської армії, і тоді ого­лосити про їх примирення?

У зверненні до ветеранів війни 9 травня цього року Віктор Ющенко знову наголосив, що «настав час відверто і по – братньому сказати один одному – кожен, хто боровся за Україну, заслуговує на довічну пошану та вдяч­ність». Але, допоки будуть на нашій полі­тич­ній арені одні закликати до примирення, а інші напередодні 14 жовтня та 9 травня кожного року волати про «фашистських зрадників», це буде симуляція цивілізованості країни. У вирішенні цього питання не треба доходити компромісів.

Звичайно, проблема визнання вояків УПА не є головною в нашій державі, але це проблема майбутніх поко­лінь. Коли на­ція вибачає німців, поляків ті інших своїх катів, а не може пробачити самих себе, ця отрута перекидається на наступні покоління, постійна політична неста­більність, економічні та соці­аль­ні проблеми разом з нівеліюванням таких питань, є загрозою національній безпеці України.

Більшість соціуму не сприйняла адекватно Указу про розпуск парламенту. Але ж чому? Коалі­ція постійно використовувала нечесні прийоми для узурпування влади – не дотримувалася домовленостей на міжнародному рівні, пручалася прийняттю закону про імперативний мандат, в країні почали розростатися ме­тастази корупції і зрадництва.

А в той же час рольова гра на семінарі «Парламентські вибори–2007» набирала обертів. За словами більш досвідчених учасників, за гостротою «Вибори–2007», поступалися попереднім семінарам. Спочатку вподобання до політичних пар­тій розділялися за принципом «де більше дівчат», але згодом було сформовано два політичні блоки: Народний вибір – НВ (кон­серватори і крайні праві), а також Союз українських демо­кратів – СУД (ліберали та крайні ліві). Процес агітації перетворився на процес приємного спілкування, обміну ідеями та думками. Швид­ко були розроблені програ­ми партій, а ввечері їх було презентовано. Запам’яталася листівка під назвою «Гагаузи – п’ята колона Афганістану в Україні», що розсмішила всіх. Впев­нено вів свою кампанію СУД, а НВ був емоційнішим, з великим ідеологічним нахилом. Учасники хвилювалися, очікували дня голосування… Апогеєм стала дискотека в національному стилі, де «відірвалися» всі, а жи­ва енергія йшла від кожного…

Отже, Ірпінський семінар – це місце, де молодь з усієї України зустрічається і працює на перспективу, не забуваючи про відпочинок душі і тіла. Надто приємно було знову впевнитися, що розумна, освічена молодь є! А ще приємніше на кожному кроці було чути чисту українську мову, дивитися на національний прапор і відчувати, що ти не один!

Спасибі всім за світло в наших душах і теплі спогади! Наші серця великі, а Україна ще більша, отож і писати треба багато, а зустрічатися, щоби знаходити шляхи для її розбудови – частіше! Надзвичайно хотілося б прибути з новими враженнями, думками, прагненнями, пропозиціями наступного року!



Наталя Мельникова. Враження виборця" />

Наталя Мельникова. Враження виборця


Третій день в Ірпіні обіцяв бути не нажарт яскравим і насиченим цікавими подіями. Починався він, як і попередній, з вранішнього морозця і снігу (і це серед весни). Витівка природи стала прикрою несподіванкою, але все ж таки не змогла зупинити гарячі уми і серця учасників Семінару, навіть більше, зміцнила їх інтелектуальний тонус і загартувала бойовий дух. А чому ж бойовий? спитаєте ви. А тому, що з самого ранку, десь так з одинадцятої години, вони зійшлися в бою. Бою за свої ідейні переконання і, що більш прагматично, за голоси ірпінського електорату. Нагадаю, що Семінар проходив у двох офіційних площинах. Одна – круглі столи, доповіді, запитання-відповіді, дискусії на усілякі розумні і цікаві теми. Інша – це політична гра (боротьба) між створеними тут партіями, пізніше блоками, метою якої було якомога ефективніше провести передвиборчу агітацію і перемогти на виборах. Окрім цих двох офіційних площин були і неофіційні, так би мовити кулуарні, але на те вони і кулуарні, щоб про них не розповідати (зацікавились – тоді приїздіть на наступний Ірпінь і самі все побачите).

Отож, той історичний ранок почався із запеклої політичної боротьби. Першим виступив Союз українських демократів (СУД) зі спробою встановити народну справедливість в українському політикумі. Відбувся СУД над найбільш значними політиками нашої держави, звинуваченими в плюндруванні української землі і зраді простого народу. Народний трибунал визнав усіх підозрюваних винними, а це Юлія Тимошенко, Катерина Ющенко, Віктор Янукович і Наталія Вітренко, присудивши до тих чи тих видів покарання. Авторці цієї статті найбільш сподобався присуд Конотопській відьмі – «Спалити!». На такій патетичній ноті естафету перехопив Блок «Національний вибір», який провів презентацію своєї програми і знайомство з першою п’ятіркою виборчого списку. Програма відзначалась глибокою ідейністю, основні її акценти – відродження українських тради­цій і захист національних інтересів, захист економічного, соціально-культурного, інформаційного простору нашої держави від посягань жидомасонських угруповань та ненаситних імперіалістів, а також впливу продажних демолібералів. Як особливий пріорітет – сприяти створенню незалежної Великої Гагаузької імперії, нашого майбутнього стратегічного союзника і партнера. Далі знову СУД, вже з презентацією своєї політичної сили, головні меседжі – політичний та економічний прагматизм, поміркованість в діях, робота на благо держави. По тому політична боротьба трохи притихла, перейшла в латентну стадію, щоб увечері розгорітися з новою силою.

Зате почалася наукова частина. Першим був круглий стіл «Місцеве самоврядування на посткомуністичному просторі: проблеми і перспективи» (модератор Р. Голубіцький). Виступила на ньому Анна Зеленко, яка в своїй доповіді розповіла про місцеве самоврядування в Україні на сучасному етапі державотворення, проблемні питання його розвитку, розкрила найбільш болючі проблеми становлення якісного місцевого самоврядування на Україні, виділила низку проблем та коротко охарактеризувала їх.

Пізніше відбувся стіл «Принцип громадської ініціативи: взаємодія особи і влади» (модератор Р. Єгоров). Наталя Мельникова виступила з доповіддю про політичне відчуження, в якій розкрила його суть, розповіла про відкриті і латентні форми відчуження, транзитарний, інформаційний та бюрократичний підходи до його розуміння, шляхи подолання. Руслан Єгоров подав кілька загальних положень і розповів про практичне втілення громадської ініціативи в заході, спрямованому на підвищення рівня національно- культурної свідомості в одному з районів Івано-Франківської області, в чому сам брав активну участь. Основними тезами доповіді Вадима Вербовського були: проблема соціальної комунікації між поколіннями, необхідність їх соціально-культурного та інформаційного зближення і співпраці через створення спільних громадських об’єднань. Макс Єлігулашвілі говорив про необхідність створення на місцевому рівні інститутів громадського контролю за владою, інститутів, які б мали статус дорадчих комітетів при органах місцевого самоврядування; також розповів про деякі практичні кроки по здійсненню цього задуму в м. Херсоні. Це був останній круглий стіл і цього дня, і взагалі цьогорічного Ірпіня.

Ближче до вечора нас очікував вирішальний етап політичної гри. Спочатку це завершальні звернення лідерів партій: Роза Саркісян, лідер СУДу, запросила всіх заспівати гімн України, що ми й зробили із задоволенням; Таня Сметанюк, лідер Блоку «Національний вибір» подякувала всім за участь, в тому числі своїй команді за підтримку і протилежній полі­тичній силі за гідну конкуренцію. А далі кульмінація: голосування, підрахунок голосів (усе дуже серйозно з дотриманням принципів демократичного виборчого права), і нарешті, затамувавши подих, оголошення переможців – «Національний вибір». УРА! УРА! УРА! (як ви самі зрозуміли, авторка статті належала саме до нього). Далі радість перемоги, радість поділу призу і просто багато радості.

Оскільки це був останній день перед днем від’їзду, то організатори вручали нагороди учасникам, які, на їхню думку, найбільш відзначились. Були переможці за кількома номінаціями: найактивніший учасник семінару – Руслан Єгоров, найпасивніший учасник семінару – Катерина Шавлій, кращий партійний лідер – Роза Саркісян, знахідка семінару – Оксана Зборовська і кращий піар-технолог – Елла Чайковська. А також оголосили імена запрошених в оргкомітет для організації наступного Ірпіня – Тетяна Сметанюк та Степан Мельник.

Об’єднавча ідея (в народі «зубна паста») відбулась після офіційних заходів,адже закінчився день дискотекою і всенародним гулянням, що було найцікавішим, але про це вже історія мовчить.

І наостанок кілька слів від мене особисто: в Ірпіні було КЛАСНО!!!



Любов Якимчук. Номерація вагонів починається з хвоста корови" />

Любов Якимчук. Номерація вагонів починається з хвоста корови


Повернення додому знаменитим швидким потягом «Лугань» мало особливий колорит після цьогорічного Семінару творчої молоді. Луганські семі­нарстки їхали на відстані від мене у 16 вагонів, котрі я з комунікативною метою пообіцяла здолати, ще не знаючи реальних масштабів та особливостей подібної прогулянки. Постмодернізм наших поїздів надихав не одного Андруховича, не одного Пєлєвіна. Тамбури з активними і пасивними курцями, вітряні вагони з відсунутими кватирками і вагони спітнілі, випадково не ті двері – кухня, ресторан червоного кольору, провіднички з тацями, та думки, як гіперпосилання, – повертання туди, в Ірпінь, звідки виїжджати не те, що не хотілося, а важко було.

Під впливом розповіді Сашка Ушкалова на одному з круглих столів про його сон з суїцидальними мотивами митців постійно з’їжджаю на траурну думку, що в цьому потязі ж помер Тарас Рибас, котрого тоді проводжав із Києва Василь Земляк. Можливо навіть у цьому вагоні, де я їхала, або у котромусь з тих, якими продиралася повз ноги земляків, що стирчали з плацкартних лежаків. Можливо він помер навіть не в цьому потязі, а в пасажирському, проте явно на відтинку Київ–Луганськ, у якомусь місті чи в степу, тобто «десь тут».

Так само в цьогорічному Ірпіні десь тут, поруч, був Ірпінь минулого року. Усі з цього приводу рефлексували, намагаючись порівняти два Ірпіні. Цього року, як зауважували в альтанці та біля корпусів спільчанської бази відпочинку, з’явилося багато нових облич. Ну іще, звичайно, – нових ніг, рук, тул і голів. Тобто відбулося оновлення семінару. Якщо поглянути на іншу сторону вітру, то одночасно з тим зменшилася кількість так званих запрошених авторів: не було ні Сергія Жадана, ні Ірени Карпи, а Юрій Андрухович, який мав приїхати цього року, презентував у цей час свою нову книгу десь у Німеччині. Зате був Роман Скиба, який не проводив жодного майстер-класу, був задумливий та ввечері читав свої нелюдські вірші й малював стьоб на рекламу одного з перформенсів. Чомусь самі перформенси цього року не мали торічнього аншлагу та й учасники голосували здебільшого заангажовано. Шинкаренків героїчний епос. Довготривале попурі зі східноукраїнською, себто харківською, підтанцьовкою, що було нарізане з української поезіі та російської попси Горобчуком, Коробчуком та Гадзінським. Сюрреалістичні експерименти на вічні гоголівські теми Ольги Пуніної. Та презентація антології сучпоезії в економформаті «65 м» з поезіями Романенка, Скиби, Андруховича, білоруса Жибуля та інших пост. Порадував своєю присутністю та розмовами про поезію, яка «має зачіпати, штрикати», Олександр Ірванець.

– Якщо в Могилянці, найкращому університеті, найбільш українському, на сайті цитують російські вірші (як улюблені – Л. Я.), то що можна говорити про луганський університет? – риторично зауважував Олександр Ірванець.

А я продовжувала йти вагонами глобально в протилежному напрямку від згаданого університету, гупаючи «рима дверима/ дверима рима» (Назар Гончар), прокручуючи в голові.

Поетичні кефірні вечори втратили свою класичну форму через відсутність (а точніше – епізодичну присутність) класика цього жанру Артема Захарченка. Тому просяться висновки, про те, що поезія під кефір – настільки авторський проект, що не може нормально функціонувати без зачинателя традиції.

Від різноманітних конкурсів, слемів та фестивалів складається враження, що сучасний український поет не уявляє себе на сцені без аркуша або книжки, і біла целюлоза переслідує його всюди. Чого не скажеш, наприклад, про російського слемера, котрий здебільшого читає напам’ять. А в Україні мабуть тільки луганські поети відрізняються міцною пам’яттю. Зауважена тенденція спостерігалася і на Ірпінському семінарі, і на «Молодому вині». Попри дозвіл вільно пересуватися приміщенням і робити просто все, що заманеться, учасники здебільшого не розставалися з папірцями та дивилися в них, а не на слухачів. Тут, звичайно, хтось би виправдався утомою п’ятиденної участі в семінарі, котрий власне цим конкурсом і завершувався. Але багато хто з учасників приїхав вранці в день конкурсу. Поетів з областей до столиці чомусь доїхало мало (хтось, я чула, в Карпати на відпочинок поїхав), та й організатори так захопилися відбірковими турами в різних частинах мапи України, що в Києві провести відбірковий тур просто не встигли. Лавреатам, котрих було троє, подарували по глиняній жабі ручної роботи. Чи це символ ірпіньської галасливої жаби, чи давньогрецької? Пригадується, як у вигляді хору жаби коментували пошуки Діонісом поетів, котрі спочили в царстві Аїда. Діоніс на правах бога театру влаштував суд, тобто свого роду слем, між Есхілом та Еврипідом. У тво­рі жаби, зелені і галасливі, хором «проквакують» своє критичне ставлення до дії в комедії Аристофана. Тобто жа­би присутні при виборі най­кращого серед поетів-трагіків. У постмодерному дискурсі ці ін­кар­новані земноводні набувають такого ж віщунського, не зовсім застиглого і достиглого, як молоде вино, зеленого карнавального звучання. Вино і «Молоде вино», тобто абсолютно все вино цього року, мало давньогрецький присмак.

Прозаїки видалися менш відкритими, ніж поети, може тому, що вони транслюють свої тексти не так часто, як поети, проте достатньо тривало, як Шинкаренко. Здається, що генерація прозаїків цього року або збільшилася, або стала помітнішою.

Оригінальними були мистецькі слайдові презентації графіті, картинок анти- і феміністичного дискурсу, а також відео Гриці Ерде з нарцистичністю і їжею, котра за її словами, обійшлася десь в 40 гривень (порівняйте з торішніми показами документальних фільмів про революцію), тут же відбулася експозиція картин з жіночою тематикою тієї ж Гриці, яку одразу встигли звинуватити у святотатстві через вільне поводження з образом Діви Марії.

Феміністична критика і аналіз блатної романтики є напрочуд актуальними і продуктивними. Переостанній день зібрав найбільшу кількість люду на круглих столах з феміністичної теми Тамари Злобіної та маскулінної (пацанячої) теми Сашка Ушкалова і В. Волочая.

Загалом учасників і гостей цього року було менше, ніж минулого. Андрій Раднюк і Павло Нечитайло, що заїхали в Ірпінь на кілька годин як колишні семінаристи, зауважили, що з їхніх часів «семінар зсохся». Хтозна, чи це дійсно так, чи це стандартна заувага старших колег? І якщо задуматися, чи можуть взагалі порівняння різних, як моє, у часі Ірпіньських семінарів творчої молоді бути правомірними? Рік тому, коли це все в нас вантажилось, ми не мали досвіду цьогорічного семінару, тому порівняння таких істинно дискурсивних речей не до кінця справедливе.

І що тобі снилося у нових містах? – запитають мене вранці, мабуть, уже на вокзалі. Стукаю головою об стіни та вікно купе, геть зім’яла в заламані складки апельсинові фіранки та очистила Станіслава, це – мій апельсин. А корови, що паслися в теплому степу, бачили м’яко вигнуте від голови вікно поїзду, що нісся відомо куди, але вже не коровам. Коровам, що дають кефір. І – номерація вагонів починається з хвоста. Самі знаєте чийого. І вони «моляться на сонце».



Олександра Лиганенко. Авангард і фентезі: з життя ірпінського семінару" />

Олександра Лиганенко. Авангард і фентезі: з життя ірпінського семінару


Для того, щоб скласти повну картину, що давала би уявлення про життя всіх або ж максимальної кількості учасників ірпіньського семінару, потрібно було бути максимально спостережливим, уважним – виявити якості шпіона-професіонала, бо навіть у їдальні, не кажучи вже про круглі столи, не можна було побачити усіх учасників відразу. Вони пересувалися по території пансіонату Спілки письменників України зграйками, часто можна було спостерігати альтанки, обвішані охочими послухати гру на гітарі чи просто поспілкуватися, бо ж показником цікавості тем круглих столів і відповідних доповідей є не тільки те, настільки активно ведуться дискусії, а й те, чи продовжується обговорення тем і обмін думками після круглого столу. А судячи з бажання учасників знайти собі товариство, згуртуватися і поспілкуватися, коли б то не було – чи вдень, у вільний час між запланованими подіями, чи вже ближче до вечора, до настання хвилюючої молоду кров ночі – не важливо, то обговорити було що, важчим виявлялося обрати собі, так би мовити, коло спілкування, через велику кіль­кість присутніх на семінарі цікавих і видатних особистостей. Причому бачити обличча деяких на зворотному боці розданих книжок і в реальному житті одночасно, та ще й спілкуватися з ними – не кожного дня випадає. Вже потім, під час круглого столу на тему «Коли і де вивчати українську літературу», де, зокре­ма, обговорювалися питання проблем викладання літератури у сучасній школі і її популяризації серед школярів, промайнула думка, що цей досвід спілкування із живими авторами в майбутньому, можливо, творів, включених до хрестоматій і введених у програму вивчення у середній школі (хоча б оглядово, або як окремий курс – інколи в мені прокидається, як-не-як, майбутній вчитель), дасть можливість розказувати учням про особистий досвід спілкування із видатними особистостями і про їхні персоналії, що, за твердженням доповідачів круглого столу, є дієвим прийомом зацікавлення учнів у читанні. Крім усього, в Ірпіні панує особлива атмосфера, що надихає творити. Певно, через те, що тут побувала велика кіль­кість видатних особистостей. А у творчих людей, як відомо, особлива аура, у їхньому просторі зависають думки і коли вони збираються разом, атмосфера рафінована і концентрована – їм комфортно у просторі один одного, у повітрі літає натхнення, його неможливо не відчути. Визнаю – декілька днів після повернення ходила з блокнотиком в руках і намагалася не відходити далеко від комп’ютера, бо думки так і сипалися. А ще на Ірпіні можливо зустріти людей, що займаються публікацією творів молодих письменників і з радістю повідомляють свої координати. Це дає відчуття того, що перспектива побачити своє ім’я на обкладинці книги досить реальна. А якому митцю не хочеться визнання?

Отже, неділя. Щоби підготувати публіку до майбутнього круглого столу, пан О. Короташ ще майже із самого ранку ходив оздоблений драконом на щоці, пиріжком на шиї (талісманом) і з палицею, на якій висіла кістка, за його словами, ворога. Таким чином, він був живою ілюстрацією до доповіді про етнофольклор та розвиток українського фентезі.

А попереднім був круглий стіл про сюрреалізм в українському мистецтві. Очевидно, що тема надихнула слухачів, бо на більярдному столі з’явилась ціла виставка сюрреалістичних малюнків, яка після запеклої дикусії про феміністичну критику в літературі та про фемінізм як такий взагалі, ще більше поповнилася – до колекції додалися малюнки з антифеміністичними сюжетами. Школа, що потім їх довелося звідти забрати – більярдний стіл використовували для підготовки перформенсів, бо пізніше можна було би організувати спеціальну виставку «Сюрреалістичний світ у малюнках. Роботи художників-аматорів». До речі, після круглого столу про фемінізм мене не менше десяти разів запитали, чи належу я до табору феміністок. Було схоже на таку собі захисну реакцію учасників семінару, бо поборниць за права прекрасної половини людства серед присутніх дівчат виявилося багато.

Почалася неділя авангардно. Тобто з круглого столу про авангард та модернізм. Доповідей було всього дві, і обидві в стильовому плані відповідали темі круглого столу.:) А чому ні? Якщо мистецтво – це свобода, то авангардне мистецтво – ще більша свобода. Вільний вияв власного світобачення.

Ще в школі, вивчаючи твор­чість поетів і письменників, раніше заборонених, катованих, відісланих далеко-далеко й ізольованих від рідного суспільства, я вбачала у їхньому житті певну романтику. Підпільні літературні угрупування, самвидав, переховування додавало до образів цих людей ореолу таємничості, сили духу і думки. Я не можу пояснити причини, але мені завжди хотілося бути серед них, жити подібним життям. Не задля того, щоб потім, пізніше, про мене написали у шкільному підручнику. Просто подобався той дух боротьби, яким було сповнене все життя таких людей. Та зараз я розумію, як класно (таке всеохоплююче слово), що нині молодь може говорити вільно, не криючись, може вийти на сцену і прочитати те, що хоче прочитати, має можливість видавати свої твори і не ховати їх потім подалі, а робити презентації і давати автографи. Класно, що є молодь, яка має що сказати. Спасибі людям, які дають їй можливість це зробити.

нові видання «смолоскипа»



Твори лауреатів літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» 2006 року" />

Твори лауреатів літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» 2006 року


Горобчук Богдан-Олег. МІСТО В МОЄМУ ТІЛІ: Поезії / Передмова Ростислава Семківа, післяслово Сергія Жадана. 2007, 160 с. Ціна: 5 грн


Поезія Богдана-Олега Горобчука – це напівбожевільна через багатства реалій модерного світу відеокамера, котра знову і знову намагається відшукати щось стале, проте не в змозі зупинити свій нескінченний пошук. Потворне і жахливе бачить Горобчук, гарне і яскраве він бачить. Не впорядковує, не встигає осмислити, просто бачить, фіксує, відкидає і поспішає бачити далі.



Шинкаренко Олег. ЯК ЗНИКНУТИ ПОВНІСТЮ: Збірка оповідань. / Передмова Юрія Ганошенка. 2007. 214 с. (Серія “Лауреати Смолоскипа”). Ціна: 5 грн.

Олег Шинкаренко – молодий автор із Запоріжжя, стверджує, що в дитинстві був вражений казками Вільгельма Гауфа в українському перекладі, що надавало їм особливого жаху, потім – фантастичними історіями з-за кордону. Захоплення незбагненними могутніми силами, які уособлювала література, призвело до того, що у 17 років, будучи повністю дезорієнтованим, він вступив до технічного інституту. Наступні десять років марно намагався стати інженером. Нарешті, отямившись, почав працювати журналістом у місцевій газеті. Зараз здобуває диплом професійного перекладача з англійської і відчуває те саме, що й 13 років тому.



Аня Ємельянова. Останній день аборигенів Ірпеня" />

Аня Ємельянова. Останній день аборигенів Ірпеня


Весна! Травень! Ірпінь! Майже як «Мір! Труд! Май!», хіба що наш травень більш життєствердний за «май», а наш Ірпінь краще за «труд». І коли ми вже почали з лозунгів, то можна сміливо сказати, що цього­річ­ний семінар творчої молоді пройшов на «Ура!». Він тривав чотири дні, і здавалося, за один день проживалося ціле твоє життя. Причому так, ніби кожен раз обираєш собі різну дорогу, але під кінець все одно потрапляєш в одне й те саме місце. 

Щодо останнього дня, то від кількості подій і, відповідно, драйву та креативу на одну тривимірну секунду ставало дуже кайфово. В сенсі дивитись, як всі довкола бігають і метушаться, а ти за тим спостерігаєш спокійно, і тобі кайфово. Але на своє виправдання маю сказати, що то були швидше мої мрії, ніж дійсність, на самій справі я бігала разом з усіма.

Неофіційні ранкові заходи, як- то приведення митців до того стану, що їх можна показувати на люді, ми опустимо. Офіційні ж заходи розпочалися з круглого столу пані Погинайко «Як і де вивчати українську літературу». Як на мене, дівчинку з філфаку, доповіді, були достатньо цікаві. А питання, що їх торкались доповідачі давно вже потребували якщо не відповідей, то хоча б нашої уваги. Наприклад, щодо формату філфаку: чому туди йдуть ті, кому просто не хочеться паритись, хто не знає україн­ської, не хоче її вчити, а просто хоче заміж (і чому там так мало хлопців)? А щодо сучасної української літератури, то й пересічному громадянину не завадило б послухати про те, що ніхто не збирається у школі вчить його дітей матюків, їх вони і самі навчаться, а сучукрліт читати можна й треба.

Наступним відбувся феміністичний круглий стіл, довкола якого розголос був найбільший, як мабуть, завжди. За власними спостереженнями можу сказати, що жодна розмова за час семінару, що тривала довше п’яти хвилин, не миналася без згадки про фемінізм і феміністок зокрема. Відповідно обговорення почалось одразу ж, як круглий стіл було відкрито модераторами – Т. Злобіною та О. Погинайко. Митцям, причому як чоловікам, так і жінкам, дуже кортіло посперечатися щодо доцільності фемінізму як такого, тобто з порядного круглого столу влаштувати такий приємний для нашого брата балаган. Типу на що вже скаржитись жінкам тепер, все у них в шоколаді – хочеш народжуй, хочеш – працюй, щоб кінцево дорівнятись лишилось хіба що жінкам чоловіків ґвалтувати:) Та модератори одразу попередили, що на провокацію не піддадуться, проголосили себе злим поліцейським та злобною феміністкою відповідно, погрожуючи застосуванням заходів проти тих, хто зібрався знівелювати основні засади вільного жіноцтва. Сумніватись у тому, що феміністичний дискурс цього року вдався, так само не варто. І навіть якщо це прозвучить як феміністична єресь, я все одно це напишу – жінками цього світу я пишалася ще задовго до різного типу дискурсів. Проте після цього круглого столу моєї гордості стало навіть більше: майже всіх присутніх там жінок можна було сміливо назвати феміністками – вони сиділи в штанях, знаходились в оточенні чоловіків і доволі вільно там чулися, незалежні і, як одна, зреалізовані. АЛЕ жодна на тому не наголошувала, і не кричала, що вона є фемініст­кою, просто щоб присутнім там чоловікам було приємніше. 

Одразу потому відбулася вже офіційна презентація виставки картин львівської поетеси і художниці Гриці Ерде. За тематикою картини дуже вдало вписувалась у феміністичний дискурс – на її картинах жінки клали яйця і народжували богів, виконуючи свою основну біологічну функцію. До того Гриця вже встигла епатувати публіку, пригостивши митців короткометражним фільмом власного приготування «Don’t eat my food». Тому дівчинці величезний респект, хоч її їдло ми таки справді їсти не станемо.

Круглий стіл, що його проводив Сашко Ушкалов, було присвячено блатній романтиці в літературі, зокрема гопникам, пацанам і шансону. Дискусія крутилась навколо стилю життя середньостатистичного гопника – відносин з дівчатами, кодексу честі та таке інше. І тут вже погляди митців розділилися: всі сперечались і сперечались щодо таких важливих для кожного гопника моментів, як знайомство з батьками своєї порядної дівчини або перше причастя поцупленим гаманцем. І договорились ми до того, що раптом усвідомили, що чоловік п’ятдесят людей культури і мистецтва, освічених-досвідчених, сидять і старанно й самовіддано намагаються в’їхати у психологію гопарів. Щоб зрозуміти, ЧИМ же вони в решті-решт думають. Коротше, було на що подивитись. А я собі так подумала, що якщо б якось самі гопники сіли разом і, замість того, щоб йти на вечірню зміну у пошуках мобільняків, нефорів та пива, сіли й разом прочитали хоча б по одному віршику панів Коробчука й Горобчука, то світ би став однозначно кращим.

І от нарешті день підійшов до кінця і вже після вечері всупереч тому, що митець має бути голодний, ситі митці мали показати все, на що вони здатні. Настав час «ікс», коли ми мали побачити презентації перформенсів чотирьох груп митців, що їх було узгоджено заздалегідь. І хоча інтрига зберігалася до кінця, тим не менш промо-акції кожен влаштовував собі як міг, намагаючись як можна активніше привернути до себе увагу майбутніх глядачів: дорогами ходили люди-ліхтарі, нам роздавали кульбабки, папірчики-роздатки, рекламки, вішались оголошення на їдальні і таке інше. В цілому реклама вже давно стала частиною нашого життя і всім особисто потисла руку, тому ніхто вже нічому не дивувався. Не говорячи вже про «чорний піар», яким, до речі, наші митці також не гребували, із задоволенням жбурляючи каміння в чужі городи.

Самі ж перформенси вийшли ... просто ВИЙШЛИ, як на мене. Комусь сподобались, комусь не дуже, як і будь-що, звісно. Кожен в тому побачив щось своє, а мені особисто здалося, що все було абсолютно невипадково, не брехав дядько Фройд. Кожний перформенс нагадував таку собі міні-модель сучасної літератури.

Команда О. Пуніної представила перформенс, стилізований під дитячу страшилку з білими простирадлами, зеленими обличчями та воланням в пустоту; пан Шинкаренко як читану по черзі з аркушів вголос байку, але тепер вже для дорослих; група Богдана-Олега Горобчука дуже весело співала хором підбірку російської попси, в перервах читаючи Лишегу. Але головний приз глядацьких симпатій достався команді Любові Якимчук. Переможці концептуально назвали свій перформенс «65м», за аналогією із вельми знаною продукцією обухівського паперового заводу, посадовили свого глядача на унітаз, запопадливо написавши йому вірші на туалетному папері і стрибали довкола із пилососами, фенами та парасолями, намагаючись привернути до себе увагу своїм наївним мистецтвом. Коротше, митці самі все сказали, свідомо чи ні продемонструвавши увесь літпроцес довкола них самих. Що до цього додати? Хіба те, що на туалетному папері були вірші Олега Романенка з «Абстиненції», і багато хто підбивав автора власноруч розправитись із такими невдячними цінителями його творчості. Та на щастя Олег і сам заради мистецтва ладен на жертви, тому сваритись не став.

На тому ще звісно нічого не закінчилось, всі дружньо пішли витрачати чесно зароблені мистецтвом гроші, далі була майже безсонна ніч, ранкова кава та складання навпомацки речей, повернення додому під гучні марші перемоги. Скінчився цьогорічний семінар, але це значить тільки те, що наша планета крутиться і час не стоїть на місці – так, диви, і до наступного семінару докрутимось. 

Ура! Перемога! До нових зустрічей!

P.S. Фото з політологічної частини семінару тут. Фото з мистецької частини - тут.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.