Головна статті
Смолоскип України №3(140), березень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Всі сторінки
Олег Коцарев. Три імпрези сезону Зима–Весна " />

Олег Коцарев. Три імпрези сезону Зима–Весна 

Взимку та навесні україн­ське літературне життя особливо кипить. Чи принаймні булькає. По різних містах відбуваються всілякі імпрези та фестивалі, і тому, хто чомусь їх пропустив, ця стаття допоможе зануритись у ту­сів­ково-літературну атмо­сферу.

Чудової пори зимово-весняного міжсезоння Київ знову завалило снігом. Мій поїзд, яким я сьогодні приїхав, був скупий на комфорт – у вагоні зламалось опалення, і батареї, замість хвиль залізничного тепла, поширювали винятково іржаве й за­стояне смердіння. Отже, я сильно змерз за ніч, але мені все одно подобається сніг, я з радістю ковзаю Володимирською вулицею в бік Будинку Вчителя. Там сьогодні юві­лей видавництва «Факт», і я серед гостей, як один із трьох авторів щойно виданої поетичної книжки «Цілодобово!».

Очікувано добрим оратором і ведучим виявився Леонід Фін­кельштейн. Він ходив сценою, залом, організовував промов­ців, перебивав їх, говорив комп­лі­мети і знущався. Промовці відповідали взаємністю. Будь-яке пристойне святкування за участі людей, вдячних юві­ля­ру, завжди відгонить натягнутістю – страхом виявитися підлабузником і небажанням виявитися невдячним хамом.

Богдан Жолдак на сцені починає робити кабалістичні розрахунки значення прізвища Фін­кіль­штейн (що в одному з інтернет-репортажів потім потрактували як відлуння війни проти МАУПу), а Олександр Ірванець з відеозапису загадково-дво­значно напророкував учасникам святкувань: «Я сьогодні у Ризі, а ви, мабуть, опинитеся в столиці Латвії завтра».

Особливо потужне враження на глядачів справили «парні виходи». Ось на сцені з’являються Богдан Бойчук та Богдан-Олег Горобчук. Вони говорять про сучасну українську поезію, але сприймати їхні слова публіці заважає синхронний блиск майже однаковісіньких лисин та добрих очей поважного представника Нью-Йоркської групи та молодої надії житомирської гільдії «Неабищо». А от виходять професор Леонід Ушкалов, автор численних складних книжок про україн­ське бароко, та його син, Сашко Ушкалов, автор сучасних віршів, абсурдових п’єс та молодіжного роману «БЖД». Професор переконливо грає роль професора, задумано й ритмічно говорить, обводить очима стелю, вживає багатоскладові слова і блищить окулярами. А син грає роль нормального пацана – чухає голову, роззирається навкруги, наче шукає, до кого би причепитися, трохи гойдається, дивиться спідлоба і взагалі поводиться так, як поводяться молоді хлопці біля кіосків на вечірніх спальних районах. І, звичайно ж, не могли залишитися непомітними брати Капранови – вони пода­ру­вали «Факту» сувенірний пістолет із двома стволами: для віце-прем’єра з гуманітарних питань та для міністра фінансів.


Богдан-Олег Горобчук


Олег Коцарєв


Микола Леонович


Сашко Ушкалов

Завершилось урочисте засідання виступом Оксани Забужко – вона у розпал радісних усмішок нагадала про часи, коли таких тусовок бути не могло, коли дикою здавалась ідея писати й видавати книжки україн­ською мовою.

На неофіційній частині святкування у закладі «Альма матер» Оксана Забужко розповідає про аванґард і сперечається про ви­кладання літератури у школі, Віра Агеєва ділиться міркуваннями про антидемонізацію Вік­тора Петрова, а Олена Шаргов­ська з новою зачіскою стежить, аби всім було гарно й ніхто ні з ким не посварився... Це чудовий час! Українська література (ще?) є не жорстким ринком, а головно творчим простором, тому такий захід не нагадує мінне поле, тому, навіть попри всю інтелігентську клано­вість, можна вільно висловлювати думки, гучно сміятись і не пого­джуватися зі спів­розмов­ни­ком. Може, колись цей час доведеться згадувати з ностальгією, як і те, що ми з Го­роб­чу­ком потім кидали сніжки в пам’ят­ник Ле­ніну і нас вигнали з метро, що за­крилось, і ми за­но­чу­вали в доброго Діми Лазуткіна...

Через день – вечір двотисячників у тому-таки Будинку Вчителя за сприяння тамтешнього літературного клубу, Бориса Гуменюка та «Пори». Коли я ви­ступав, мене шокувала акустика цього приміщення. Здається, кожне кинуте тобою слово розпадається на тисячі маленьких звуків, а кожен звук ще й відбивається від стіни й усе це разом повертається до твоїх вух! Недаремно хтось пожартував, що за такої акустики Центральна рада, а з нею й УНР, була від початку приречена. І тим не менш, поезія звучала цілком переконливо. Велика кількість учасників та короткий час виступів зробили своє діло – виразне та майже повноцінне репрезентування покоління. Об’ємні метафори негучного голосу Юлії Стахів­ської та вулична романтика концептуального Владіка Волочая, дзвінкі історії Галини Ткачук і риторичні побудови Олеся Коржа, надривні випадки й колискові Олега Романенка й трубний глас переможної пристрасті Дмитра Лазуткіна, веселі промені Богдана Горобчука, медитації Катерини Бабкіної та затаєна пристрас­ність Богдани Матіяш... А от Артем Захарченко вийшов на сцену зі своєю малою дитиною. Дитина блукала по сцені, і я постійно боявся, що вона або квіти перекине, або сама впаде, або щось зробить із електродротом, тому зовсім не запам’ятав, що читав Захарченко.

Поїзд Харків-Донецьк називається прискореним, але має більше десяти зупинок та подекуди пропускає електрички. По телевізору тут усі шість годин дороги крутять кліпи майстрів «дорослого жанру». У цьому «експресі» на своїх кріслах дрі­маємо я та Валерія Осипова, із Запоріжжя вирушає Сашко Ушка­лов, а з Полтави поїздом уже випереджає нас Микола Леонович. Наш десант молодої української літератури прямує в донецький клуб «Gung’Ю’bazz», де гостинний і нестримно комунікабельний Станіслав Федорчук організував нам виступ під назвою «Унікальна програма: Богиня та її чоловіки».

Ми катаємось у трамваї, в маршрутці та в тролейбусі. По-перше, аби розгледіти донецькі цікавинки, по-друге – щоб дізнатися, що сьогодні ввечері на Харків не йде жодного поїзда чи автобуса. Отже, ніч і завтраш­ній день обіцяють бути цікавими.

Клуб «Gung’Ю’bazz» виявився характерним, але досить стриманим закладом для молоді з естестськими нахилами. Осипова пробує абсент, решта віддає перевагу традиційнішим рідким і твердим продуктам. Станіслав оголошує соцзмагання: чи прийде на наш вечір більше людей, ніж на попередній літературний вечір за участю бійців «Іншої літератури»?

Початок акції. Я читаю зовсім нові тексти та вірші з «Цілодобово!». Леонович декламує старі та нові вірші, а потім прозу (за той час, що я його не читав, він, здається, суттєво виріс у своїх парадоксальних осяннях), Сашко Ушкалов читає майже виключно прозу. Валерія Осипова, як і належить «богині», виступає найефектніше. Вона досить давно не виходила на сцену, але останнім часом знов почала виступати і, як виявилося, її специ­фічний поетичний талант, зітканий із глибоких переливів, асоціацій та сопливих і брутальних стереотипів, нікуди не вивітрився. По закінченні виступу до нас підійшов Федорчук і привітав – за кількістю глядачів ми таки перемогли поважних «Іншолітературівців».

Клуб закрився, глядачі розійшлись по домівках – і тільки троє харків’ян мусили чекати шостої ранку, аби дістатися рідного міста. Потрібно було гуляти кілька нічних годин Донецьком. Минулого приїзду, рік тому, під час прогулянки Донецьком, Сашко Ушкалов щасливо впав із терикона. Він справедливо розраховував на пригоди й цього разу, але тепер була черга Валерії Осипової. Ні, вона не падала з териконів і навіть не спускалася до шахти. Зате посеред нічного міста зустріла... нутрію. Мисливський інстинкт одразу виявився беззаперечним господарем Лєриного організму, й вона сміливо погналася за нутрією в глибини незнайомих кварталів. Стас Федорчук потім довго шукав Лєру якимись завул­ками, а ми з Сашком шука­ли Стаса. А ще треба було пере­конати Лєру покинути пошуки нутрії... Решту ночі ми стояли над «Другим ставком» з горілкою та кефіром (причому кефір пив я).

Ми таки виїхали з Донецька о шостій ранку лебединським автобусом. Довго їхали, багато спали, розглядали приголомшливі сіро-червоні поля й містечка Донбасу (особисто мені найбільш сподобався Краматорськ). А в Ізюмі до нас в автобус сів чолов’яга, майже ідеально схожий на першого україн­ського футуриста Михайля Семенка. Він ледь стояв на ногах, був геть брудний, але мав на мізинцях золоті перстені. І вочевидь це був знак: черговий етап веселих та виснажливих манд­рів публічного літературного життя позаду. Час додому!



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.