Головна статті
Смолоскип України №3(140), березень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Всі сторінки
Тарас Єрмашов. Життя і кіно." />

Тарас Єрмашов. Життя і кіно.

Існує досить заяложений, проте перманентно модний прийом: проводити паралелі між мистецтвом та життям, порівнюючи останнє з сюжетами якихось творів. То комедією воно постане, то трагедією обернеться, а найчастіше – фарсом чи абсурдом. І тоді маємо змогу сповна насолодитися сюрреалістичною картиною, створеною з дикого і водночас логічного поєднання різних, апріорі начебто непоєднуваних, барв.

У фільмі «Кін-дза-дза» неперевершеного Георгія Данелія (що негайно по виході на екран став культовим), як у без­жально­му дзеркалі, відбилася крива (і кривава) наша дійсність. Переповідати сюжет – справа невдячна, дивіться самі. Гротескова галактика разюче нагадувала глядачам пізньорадянської доби реалії життя «однієї шостої». Складні для невтаємничених відносини «пацаків» і «чатлан», місце кожного з яких у соціумі ви­значалося кольором штанів, ідеально вписувалися у систему суспільних взаємин, тоскні краєвиди рідних планет «братів по розуму» були до болю знайомими, а сентен­ціями героїв можна було спокійно ілюструвати тодішнє життя.

Я, чесно кажучи, дуже люблю цей фільм – дивився його, либонь, лише за останній рік десь разів із шість (за що величезне спасибі одному з телеканалів!). І тому, не претендуючи на оригінальність, скористаюсь тим-таки старим прийомом... Отже, чи так вже й застаріли кіношні алюзії? Навряд... Ось і нещодавно випала нагода згадати саркастичний епізод з вищезгаданого твору. Там до землян – мимовільних мандрівців – під­ходить хамуватий місцевий начальник-«чатланин» та вимагає, щоб жалю­гідні «пацáки», які, згідно з правилами, виступають перед ним у клітці, спочатку стали на колі­на, потім – одягли намордники, і при цьому демонстрували по­чуття радощів (а як розвивалися події далі – трохи нижче).

О, як же потішив мене наш незрівнянний віце-прем’єр Азаров, коли на прес-конференції майже дослівно повторив цю сцену! У мене навіть з’явилася підозра, що цей фінансовий геній – теж шанувальник жанру, коли, навівши чергову переможну реляцію про «зростання нашого добробуту ще вчора», він із фельдфебельською невимушеністю висловив подив, чому це на «обличьях» присутніх не видно ознак радощів з приводу такої події. Не знаю, як ті журналісти, а я під час теленовин останній раз так реготав з приводу виголошення історичної «біло-блакитної» філіппіки про «наколоті апельсини»! Воістину, «кіно – найважливіше з мистецтв»! (Ліричний відступ: всім пам’ят­ні кадри з не менш культових «Собачого серця» та «Місця зустрічі...» – «Две судимости, хам и свинья» і «Вор должен сидеть в тюрьме!», які так полюбляли цитувати в часи президентських виборів. Так от: зараз, пишучи ці рядки, я перервався на перегляд політично-аналі­тичної передачі на одному каналі східноукраїнського походження. Неймовірно, але для ілюстрації якоїсь убивчої сентенції про марноту зусиль теперішньої опозиції ці аналітики скористались телецитатою з того ж таки літературного хіта Булгакова (що­правда, вже іншою)! Як на мене, чудовий приклад єдності Сходу й Заходу – хоча б в апелюванні до однієї культурної спадщини...)

Додаймо до аналізованої картини-кіноформули кілька промовистих етюдів. Нещодавно, їдучи у метрополітені, побачив цікаву картинку з натури. Двоє прищавих підлітків, взутих у високі армійські черевики (хоча, можу закластись, до армії їх навряд чи заженеш) про щось стиха перемовлялись, нервово крутячи навсе­біч полохливими фізіономіями, не спо­твореними слідами інтелекту. Під’їхав потяг. Обидва сіпнулись всередину. Я став біля дверей, і тільки-но зібрався розгорнути газету, як один з них вигульк­нув поряд, швиденько приліпив до скла якийсь непоказний папірець і ледь не бігцем кинувся крізь натовп пасажирів у другий кінець вагону. Ну, думаю, знову рекламники-нелегали працюють. З цікавості глянув на «рекламку» – і зрозумів причини нервової поведінки її розповсюджувачів. Там анонімні (невже?) «борці за чистоту крові» попереджували бідних слов’ян про загрозу навали «інородців» (саме це означення й було вжито!), які «несуть СНІД, наркоманію, кримі­нал» та чимало інших лих. Словом, бісові «пацаки» знов-таки «чатланам» спокійно дихати не дають... Рятуйся, хто може!

Проте, історія, як і гарно виписаний кіносюжет, мала своє продовження. Вийшов я на Контрактовій, йду собі й раптом бачу – червоний намет із серпом та молотом, купка молоді поблизу, легковик з гучномовцями на даху, звідкіля гримить щось схоже на «Крематорій». Тут же чортиком підскочив верткий молодик з оберемком газет і зі словами «Антифашистская акция!» тицьнув одну з них мені. Виявилось, знов «борці» (цього разу з «бандеровцами – пособниками фашистов») – представники ЛКСМУ, комсомольці себто... Вже вдома почав я ту газетку читати: звичайна для червоних риторика про капіталістів-експлуататорів, гегемонів-пролетарів та райське минуле. Але на другій шпальті знайшлося щось цікавіше: розлога стаття про «чер­воний скінхедівський рух», в якій скіни поставали доблесними героями нашого часу, що візьмуть, врешті, владу до своїх, мозолястих від кастетів і палиць, рук. Еге ж, світ тісний... Навіть ідеологічні суперечності між право- й ліво-ультрасами не стануть на перешкоді «вищим істотам».

А що ж було далі у фільмі? Земляни дали пихатому начальничку по голові, забрали зброю, і той одразу ж став вихованим і запобігливим. Як і всі інші його «партайґеноссе», що зустрічались дорогою... Зрештою, у фіналі люди пропонують двом інопланетянам, яким живеться не надто солодко, летіти з ними. Проте ті з жахом відмовляються від перспективи емігрувати на «варварську планету, де немає кольорової диференціації шта­нів» – мовляв, як там можна існувати? А ми, виявляється, можемо... Ховаємо обличчя за «обличьями», порожнечу – за модними кольорами, ділимо світ на раси й породи... Що ж це – не та країна зветься «Кін-дза-дзою»?!



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.