Головна статті
Смолоскип України №3(140), березень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Всі сторінки
Петро Вознюк. Що святкуємо?" />

Петро Вознюк. Що святкуємо? 

Так уже склалося історично, що перша половина року в Україні перенасичена різно­ма­ніт­ними святами – офіційними й не дуже. До факту відзначен­ня деяких із них можна було б про­довжу­вати ставитися цілком нейтрально. Тим паче, багато людей (з-поміж них і автор цих рядків) справедливо вважають, що справжнє свято – це коли радісно особисто у вас на душі, а не коли в календарі маркована червоним дата. Однак зі стратегічного погляду нехтувати календарем також не варто, адже нація – це не лише мова, якою роз­мов­ляють, паспорти, які носять у кишенях, але також, поза сум­ні­вом, і дати, які заведено від­зна­чати.

Отже, перший після новорічно-різдвяних свят спалах ажіотажу зазвичай припадає на 14 лютого – так званий «день свя­того Валентина». Причому, як довелося переконатися, да­ле­ко не всі його шанувальники прагнуть достеменно знати, хто такий цей самий Валентин і за що власне йому така честь. Це свято, як і належиться будь-якому надуспішному бізнес-проектові, вимагає від своїх адептів не зайвої цікавості, а підпоряд­ку­вання певним стандартам і форматам. Утім, не будемо надто суворими до цього дня гламурної романтики: при­наймні його відзначення нічо­­му й нікому не шкодить, а по­куп­ці беззмістовних «валентинок» і безглуздих суве­нірів дають їхнім виробникам непогано під­заробити. Тим самим приносячи певну соціальну користь – і на тому спасибі.

Куди суперечливішою є наступна визначна віха багатого на свята постсовєтського календаря – «день захисника вітчизни» 23 лютого. Перед­історія цього «свята» настільки захоп­ли­ва, що на ній варто зупинитися до­кладніше. Згід­но з офі­ційною версією комуністичної пропаганди, саме цього дня 1918 року загони «ре­во­лю­ційних матросів Бал­тій­ського флоту» отримали перше «бойове хрещення» у боях із німцями під Псковом і Нарвою. Щоправда, про сам перебіг «хрещення» по­відомляється далеко не всюди. Ще б пак: внаслідок зітк­нен­ня із нечисленними загонами кайзерівських офіце­рів (рядові солдати «другого Райху» зде­більшого вже не здатні були воювати) «героїчні» борці з «контрою» дременули так, що більше місяця по тому їх виявили аж за Волгою. Враховуючи те, що командир утікачів П. Дибенко був засуджений більшовицьким Ревтрибуналом за «само­віль­не залишення бойових по­зи­цій», є всі підстави гордо іменувати 23 лютого днем совєт­ського дезертира. Вісім років тому тодішній пре­зидент Кучма на догоду полі­тич­ній кон’юнктурі узаконив від­значення цієї більш ніж сумнівної (навіть з точки зору історії СРСР) дати. І добре, якби це специфічне свято відзначали лише люди, безпосередньо причетні до совєт­ського війська, – ні, на рівні масової свідомості дехто досі вважає його ледь не таким собі «чоловічим днем» (?! – Авт.). На жаль, нинішньому главі держави, якого вже давно якось не­зруч­­но називати «новим», досі бракує політичної волі проголосити Днем захисника України (а не абстрактної «віт­чизни») 29 січня, донині скромно позна­чу­ване в державному календарі лише як День пам’яті героїв Крут.

Взагалі-то чоловікам без свого «дня» ніяк не можна – адже за якихось два тижні після
23 лютого сильна стать масово валить за букетами та подарунками з нагоди ще більш офіційного «міжнародного жіночого дня». Ні, в цьому дописі я не збираюсь укотре вдаватися до банальних, хоч і цілком доречних розмірковувань щодо невиправданості обмеження турботли­вого ставлення до прекрасної поло­вини людства рамками одного календарного дня. Лишень дозволю собі привернути увагу читачів до ймовірного прототипу цього «сабантуя», котрий, як відомо, було запроваджено у 1910 році на пропозицію «полум’яної революціонерки» Клари Цеткін. На  думку  багатьох  дослідників, це було не більш ніж но­віт­нім «рімейком» одного весе­ло­го старозаповітного свята, походження якого детально описане в Біблії (Естер, 3–9), і яке то­го року припадало саме на 8 березня за григоріанським стилем.

Досить символічним, як на мій погляд, є й збіг одного з офіцій­но наймиролюбніших комуні­стич­них свят – «дня міжнародної солідарності трудящих» 1 травня – із всесвітньо відомою датою Вальпургієвого відьом­ського шабашу на горі Брокен. Це ми теж продовжуємо «святкувати». На часі інші дати, з недавніх пір шановані багатьма в Україні, – Гелоуїн («день усіх святих» 1 листопада), день святого Патрика 17 березня etc, дотичні до нашої національної традиції так само, як дядько Том зі своєю халабудою – до Антарктиди. А тут ще комуністи наполегливо обі­цяють вихідний
7 листопада – «день вєлікой актябрь­ской социа­лістічєской рєволюциі» – по­верну­ти. Для декого, мабуть, пов­ний «кайф»...

Певна річ, ми живемо у вільній країні, і кожен може святкувати те, що вважає за потрібне. Просто бажано знати, що саме святкуємо, а не уподібнюватися колишньому отруєному пропагандистськими штампами «совку», що залюбки перехиляє гранчака «за свободу Африки», або не менш тупому рабові сучасних бізнес-технологій. Вивчайте історію свят – і святкуйте на здоров’я, якщо ви дійсно погоджуєтеся із тим, що пропонується відзначати. А от формування належного переліку офіційних «червоних днів календаря» – це вже завдання патріотичної влади, якої ми, певен, колись-таки діждемо.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.