Головна статті
Смолоскип України №3(140), березень 2007
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Сторінка 10
Всі сторінки


«Смолоскип»  лауреат «Книжки року–2007»" />

«Смолоскип»  лауреат «Книжки року–2007»

Цьогорічне підведення підсумків всеукраїнського рейтингу «Книжка року», що відбулося 24 лютого в Україн­сько­му домі в Києві, у черговий раз оприявнило значущість видавництва «Смолоскип» на книжковому ринку на­шої держави. У номінації «Софія» (зару­біжна гуманітаристика) книга «Демо­кратія» (упорядник і автор передмови Олег Проценко) посіла Перше місце, обійшовши ще одну смолоскипівську антологію – «На­ціона­лізм». Усього у фінальні номінації рей­тин­гу потрапили 4 книги «Смо­лоскипа».


Мар’яна Савка презентувала «Квіти цмину»" />

Мар’яна Савка презентувала «Квіти цмину»

Знана львівська поетка Мар’яна Савка завітала до будинку «Смолоскипа» 12 березня, аби презентувати гостям вечора свою поетичну збірку «Квіти цмину». Це четверта книга поетки, котра свого часу (1998 року) стала лауреаткою І премії літературного конкурсу «Смолоскипа» у номінації поезія. Зараз Мар’яна є директоркою львівського видавництва дитячої літератури «Видавництво Старого Лева» та учасницею кількох колективних поетичних проектів, серед яких «Кохання і війна» (спільно з Маріанною Кіяновською) та «Ми і вона» (антологія 11 поеток).


Вечір у київському «Будинку вчителя»" />

Вечір у київському «Будинку вчителя»

Літературно-музична імпреза «Когорта сміливців», присвячена пам’яті Олени Теліги, Михайла Теліги та Олега Ольжича, відбулася 14 березня, зібравши повну залу гостей у столичному «Будинку вчителя». Зі вступним словом до присутніх звернувся голова україн­ського ПЕН-клубу Євген Сверстюк, вірші та пісні на слова поетів виконали Олена Голуб, Леся Матвійчук, Антон Дворянков, Микола Ко­сицький. Директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків презентував аудиторії «Вибра­ні твори» Олени Теліги та повідомив про вихід друком «Вибраних творів» Олега Ольжича.  


Петро Вознюк. Що святкуємо?" />

Петро Вознюк. Що святкуємо? 

Так уже склалося історично, що перша половина року в Україні перенасичена різно­ма­ніт­ними святами – офіційними й не дуже. До факту відзначен­ня деяких із них можна було б про­довжу­вати ставитися цілком нейтрально. Тим паче, багато людей (з-поміж них і автор цих рядків) справедливо вважають, що справжнє свято – це коли радісно особисто у вас на душі, а не коли в календарі маркована червоним дата. Однак зі стратегічного погляду нехтувати календарем також не варто, адже нація – це не лише мова, якою роз­мов­ляють, паспорти, які носять у кишенях, але також, поза сум­ні­вом, і дати, які заведено від­зна­чати.

Отже, перший після новорічно-різдвяних свят спалах ажіотажу зазвичай припадає на 14 лютого – так званий «день свя­того Валентина». Причому, як довелося переконатися, да­ле­ко не всі його шанувальники прагнуть достеменно знати, хто такий цей самий Валентин і за що власне йому така честь. Це свято, як і належиться будь-якому надуспішному бізнес-проектові, вимагає від своїх адептів не зайвої цікавості, а підпоряд­ку­вання певним стандартам і форматам. Утім, не будемо надто суворими до цього дня гламурної романтики: при­наймні його відзначення нічо­­му й нікому не шкодить, а по­куп­ці беззмістовних «валентинок» і безглуздих суве­нірів дають їхнім виробникам непогано під­заробити. Тим самим приносячи певну соціальну користь – і на тому спасибі.

Куди суперечливішою є наступна визначна віха багатого на свята постсовєтського календаря – «день захисника вітчизни» 23 лютого. Перед­історія цього «свята» настільки захоп­ли­ва, що на ній варто зупинитися до­кладніше. Згід­но з офі­ційною версією комуністичної пропаганди, саме цього дня 1918 року загони «ре­во­лю­ційних матросів Бал­тій­ського флоту» отримали перше «бойове хрещення» у боях із німцями під Псковом і Нарвою. Щоправда, про сам перебіг «хрещення» по­відомляється далеко не всюди. Ще б пак: внаслідок зітк­нен­ня із нечисленними загонами кайзерівських офіце­рів (рядові солдати «другого Райху» зде­більшого вже не здатні були воювати) «героїчні» борці з «контрою» дременули так, що більше місяця по тому їх виявили аж за Волгою. Враховуючи те, що командир утікачів П. Дибенко був засуджений більшовицьким Ревтрибуналом за «само­віль­не залишення бойових по­зи­цій», є всі підстави гордо іменувати 23 лютого днем совєт­ського дезертира. Вісім років тому тодішній пре­зидент Кучма на догоду полі­тич­ній кон’юнктурі узаконив від­значення цієї більш ніж сумнівної (навіть з точки зору історії СРСР) дати. І добре, якби це специфічне свято відзначали лише люди, безпосередньо причетні до совєт­ського війська, – ні, на рівні масової свідомості дехто досі вважає його ледь не таким собі «чоловічим днем» (?! – Авт.). На жаль, нинішньому главі держави, якого вже давно якось не­зруч­­но називати «новим», досі бракує політичної волі проголосити Днем захисника України (а не абстрактної «віт­чизни») 29 січня, донині скромно позна­чу­ване в державному календарі лише як День пам’яті героїв Крут.

Взагалі-то чоловікам без свого «дня» ніяк не можна – адже за якихось два тижні після
23 лютого сильна стать масово валить за букетами та подарунками з нагоди ще більш офіційного «міжнародного жіночого дня». Ні, в цьому дописі я не збираюсь укотре вдаватися до банальних, хоч і цілком доречних розмірковувань щодо невиправданості обмеження турботли­вого ставлення до прекрасної поло­вини людства рамками одного календарного дня. Лишень дозволю собі привернути увагу читачів до ймовірного прототипу цього «сабантуя», котрий, як відомо, було запроваджено у 1910 році на пропозицію «полум’яної революціонерки» Клари Цеткін. На  думку  багатьох  дослідників, це було не більш ніж но­віт­нім «рімейком» одного весе­ло­го старозаповітного свята, походження якого детально описане в Біблії (Естер, 3–9), і яке то­го року припадало саме на 8 березня за григоріанським стилем.

Досить символічним, як на мій погляд, є й збіг одного з офіцій­но наймиролюбніших комуні­стич­них свят – «дня міжнародної солідарності трудящих» 1 травня – із всесвітньо відомою датою Вальпургієвого відьом­ського шабашу на горі Брокен. Це ми теж продовжуємо «святкувати». На часі інші дати, з недавніх пір шановані багатьма в Україні, – Гелоуїн («день усіх святих» 1 листопада), день святого Патрика 17 березня etc, дотичні до нашої національної традиції так само, як дядько Том зі своєю халабудою – до Антарктиди. А тут ще комуністи наполегливо обі­цяють вихідний
7 листопада – «день вєлікой актябрь­ской социа­лістічєской рєволюциі» – по­верну­ти. Для декого, мабуть, пов­ний «кайф»...

Певна річ, ми живемо у вільній країні, і кожен може святкувати те, що вважає за потрібне. Просто бажано знати, що саме святкуємо, а не уподібнюватися колишньому отруєному пропагандистськими штампами «совку», що залюбки перехиляє гранчака «за свободу Африки», або не менш тупому рабові сучасних бізнес-технологій. Вивчайте історію свят – і святкуйте на здоров’я, якщо ви дійсно погоджуєтеся із тим, що пропонується відзначати. А от формування належного переліку офіційних «червоних днів календаря» – це вже завдання патріотичної влади, якої ми, певен, колись-таки діждемо.


Тарас Єрмашов. Життя і кіно." />

Тарас Єрмашов. Життя і кіно.

Існує досить заяложений, проте перманентно модний прийом: проводити паралелі між мистецтвом та життям, порівнюючи останнє з сюжетами якихось творів. То комедією воно постане, то трагедією обернеться, а найчастіше – фарсом чи абсурдом. І тоді маємо змогу сповна насолодитися сюрреалістичною картиною, створеною з дикого і водночас логічного поєднання різних, апріорі начебто непоєднуваних, барв.

У фільмі «Кін-дза-дза» неперевершеного Георгія Данелія (що негайно по виході на екран став культовим), як у без­жально­му дзеркалі, відбилася крива (і кривава) наша дійсність. Переповідати сюжет – справа невдячна, дивіться самі. Гротескова галактика разюче нагадувала глядачам пізньорадянської доби реалії життя «однієї шостої». Складні для невтаємничених відносини «пацаків» і «чатлан», місце кожного з яких у соціумі ви­значалося кольором штанів, ідеально вписувалися у систему суспільних взаємин, тоскні краєвиди рідних планет «братів по розуму» були до болю знайомими, а сентен­ціями героїв можна було спокійно ілюструвати тодішнє життя.

Я, чесно кажучи, дуже люблю цей фільм – дивився його, либонь, лише за останній рік десь разів із шість (за що величезне спасибі одному з телеканалів!). І тому, не претендуючи на оригінальність, скористаюсь тим-таки старим прийомом... Отже, чи так вже й застаріли кіношні алюзії? Навряд... Ось і нещодавно випала нагода згадати саркастичний епізод з вищезгаданого твору. Там до землян – мимовільних мандрівців – під­ходить хамуватий місцевий начальник-«чатланин» та вимагає, щоб жалю­гідні «пацáки», які, згідно з правилами, виступають перед ним у клітці, спочатку стали на колі­на, потім – одягли намордники, і при цьому демонстрували по­чуття радощів (а як розвивалися події далі – трохи нижче).

О, як же потішив мене наш незрівнянний віце-прем’єр Азаров, коли на прес-конференції майже дослівно повторив цю сцену! У мене навіть з’явилася підозра, що цей фінансовий геній – теж шанувальник жанру, коли, навівши чергову переможну реляцію про «зростання нашого добробуту ще вчора», він із фельдфебельською невимушеністю висловив подив, чому це на «обличьях» присутніх не видно ознак радощів з приводу такої події. Не знаю, як ті журналісти, а я під час теленовин останній раз так реготав з приводу виголошення історичної «біло-блакитної» філіппіки про «наколоті апельсини»! Воістину, «кіно – найважливіше з мистецтв»! (Ліричний відступ: всім пам’ят­ні кадри з не менш культових «Собачого серця» та «Місця зустрічі...» – «Две судимости, хам и свинья» і «Вор должен сидеть в тюрьме!», які так полюбляли цитувати в часи президентських виборів. Так от: зараз, пишучи ці рядки, я перервався на перегляд політично-аналі­тичної передачі на одному каналі східноукраїнського походження. Неймовірно, але для ілюстрації якоїсь убивчої сентенції про марноту зусиль теперішньої опозиції ці аналітики скористались телецитатою з того ж таки літературного хіта Булгакова (що­правда, вже іншою)! Як на мене, чудовий приклад єдності Сходу й Заходу – хоча б в апелюванні до однієї культурної спадщини...)

Додаймо до аналізованої картини-кіноформули кілька промовистих етюдів. Нещодавно, їдучи у метрополітені, побачив цікаву картинку з натури. Двоє прищавих підлітків, взутих у високі армійські черевики (хоча, можу закластись, до армії їх навряд чи заженеш) про щось стиха перемовлялись, нервово крутячи навсе­біч полохливими фізіономіями, не спо­твореними слідами інтелекту. Під’їхав потяг. Обидва сіпнулись всередину. Я став біля дверей, і тільки-но зібрався розгорнути газету, як один з них вигульк­нув поряд, швиденько приліпив до скла якийсь непоказний папірець і ледь не бігцем кинувся крізь натовп пасажирів у другий кінець вагону. Ну, думаю, знову рекламники-нелегали працюють. З цікавості глянув на «рекламку» – і зрозумів причини нервової поведінки її розповсюджувачів. Там анонімні (невже?) «борці за чистоту крові» попереджували бідних слов’ян про загрозу навали «інородців» (саме це означення й було вжито!), які «несуть СНІД, наркоманію, кримі­нал» та чимало інших лих. Словом, бісові «пацаки» знов-таки «чатланам» спокійно дихати не дають... Рятуйся, хто може!

Проте, історія, як і гарно виписаний кіносюжет, мала своє продовження. Вийшов я на Контрактовій, йду собі й раптом бачу – червоний намет із серпом та молотом, купка молоді поблизу, легковик з гучномовцями на даху, звідкіля гримить щось схоже на «Крематорій». Тут же чортиком підскочив верткий молодик з оберемком газет і зі словами «Антифашистская акция!» тицьнув одну з них мені. Виявилось, знов «борці» (цього разу з «бандеровцами – пособниками фашистов») – представники ЛКСМУ, комсомольці себто... Вже вдома почав я ту газетку читати: звичайна для червоних риторика про капіталістів-експлуататорів, гегемонів-пролетарів та райське минуле. Але на другій шпальті знайшлося щось цікавіше: розлога стаття про «чер­воний скінхедівський рух», в якій скіни поставали доблесними героями нашого часу, що візьмуть, врешті, владу до своїх, мозолястих від кастетів і палиць, рук. Еге ж, світ тісний... Навіть ідеологічні суперечності між право- й ліво-ультрасами не стануть на перешкоді «вищим істотам».

А що ж було далі у фільмі? Земляни дали пихатому начальничку по голові, забрали зброю, і той одразу ж став вихованим і запобігливим. Як і всі інші його «партайґеноссе», що зустрічались дорогою... Зрештою, у фіналі люди пропонують двом інопланетянам, яким живеться не надто солодко, летіти з ними. Проте ті з жахом відмовляються від перспективи емігрувати на «варварську планету, де немає кольорової диференціації шта­нів» – мовляв, як там можна існувати? А ми, виявляється, можемо... Ховаємо обличчя за «обличьями», порожнечу – за модними кольорами, ділимо світ на раси й породи... Що ж це – не та країна зветься «Кін-дза-дзою»?!


Олег Коцарев. Три імпрези сезону Зима–Весна " />

Олег Коцарев. Три імпрези сезону Зима–Весна 

Взимку та навесні україн­ське літературне життя особливо кипить. Чи принаймні булькає. По різних містах відбуваються всілякі імпрези та фестивалі, і тому, хто чомусь їх пропустив, ця стаття допоможе зануритись у ту­сів­ково-літературну атмо­сферу.

Чудової пори зимово-весняного міжсезоння Київ знову завалило снігом. Мій поїзд, яким я сьогодні приїхав, був скупий на комфорт – у вагоні зламалось опалення, і батареї, замість хвиль залізничного тепла, поширювали винятково іржаве й за­стояне смердіння. Отже, я сильно змерз за ніч, але мені все одно подобається сніг, я з радістю ковзаю Володимирською вулицею в бік Будинку Вчителя. Там сьогодні юві­лей видавництва «Факт», і я серед гостей, як один із трьох авторів щойно виданої поетичної книжки «Цілодобово!».

Очікувано добрим оратором і ведучим виявився Леонід Фін­кельштейн. Він ходив сценою, залом, організовував промов­ців, перебивав їх, говорив комп­лі­мети і знущався. Промовці відповідали взаємністю. Будь-яке пристойне святкування за участі людей, вдячних юві­ля­ру, завжди відгонить натягнутістю – страхом виявитися підлабузником і небажанням виявитися невдячним хамом.

Богдан Жолдак на сцені починає робити кабалістичні розрахунки значення прізвища Фін­кіль­штейн (що в одному з інтернет-репортажів потім потрактували як відлуння війни проти МАУПу), а Олександр Ірванець з відеозапису загадково-дво­значно напророкував учасникам святкувань: «Я сьогодні у Ризі, а ви, мабуть, опинитеся в столиці Латвії завтра».

Особливо потужне враження на глядачів справили «парні виходи». Ось на сцені з’являються Богдан Бойчук та Богдан-Олег Горобчук. Вони говорять про сучасну українську поезію, але сприймати їхні слова публіці заважає синхронний блиск майже однаковісіньких лисин та добрих очей поважного представника Нью-Йоркської групи та молодої надії житомирської гільдії «Неабищо». А от виходять професор Леонід Ушкалов, автор численних складних книжок про україн­ське бароко, та його син, Сашко Ушкалов, автор сучасних віршів, абсурдових п’єс та молодіжного роману «БЖД». Професор переконливо грає роль професора, задумано й ритмічно говорить, обводить очима стелю, вживає багатоскладові слова і блищить окулярами. А син грає роль нормального пацана – чухає голову, роззирається навкруги, наче шукає, до кого би причепитися, трохи гойдається, дивиться спідлоба і взагалі поводиться так, як поводяться молоді хлопці біля кіосків на вечірніх спальних районах. І, звичайно ж, не могли залишитися непомітними брати Капранови – вони пода­ру­вали «Факту» сувенірний пістолет із двома стволами: для віце-прем’єра з гуманітарних питань та для міністра фінансів.


Богдан-Олег Горобчук


Олег Коцарєв


Микола Леонович


Сашко Ушкалов

Завершилось урочисте засідання виступом Оксани Забужко – вона у розпал радісних усмішок нагадала про часи, коли таких тусовок бути не могло, коли дикою здавалась ідея писати й видавати книжки україн­ською мовою.

На неофіційній частині святкування у закладі «Альма матер» Оксана Забужко розповідає про аванґард і сперечається про ви­кладання літератури у школі, Віра Агеєва ділиться міркуваннями про антидемонізацію Вік­тора Петрова, а Олена Шаргов­ська з новою зачіскою стежить, аби всім було гарно й ніхто ні з ким не посварився... Це чудовий час! Українська література (ще?) є не жорстким ринком, а головно творчим простором, тому такий захід не нагадує мінне поле, тому, навіть попри всю інтелігентську клано­вість, можна вільно висловлювати думки, гучно сміятись і не пого­джуватися зі спів­розмов­ни­ком. Може, колись цей час доведеться згадувати з ностальгією, як і те, що ми з Го­роб­чу­ком потім кидали сніжки в пам’ят­ник Ле­ніну і нас вигнали з метро, що за­крилось, і ми за­но­чу­вали в доброго Діми Лазуткіна...

Через день – вечір двотисячників у тому-таки Будинку Вчителя за сприяння тамтешнього літературного клубу, Бориса Гуменюка та «Пори». Коли я ви­ступав, мене шокувала акустика цього приміщення. Здається, кожне кинуте тобою слово розпадається на тисячі маленьких звуків, а кожен звук ще й відбивається від стіни й усе це разом повертається до твоїх вух! Недаремно хтось пожартував, що за такої акустики Центральна рада, а з нею й УНР, була від початку приречена. І тим не менш, поезія звучала цілком переконливо. Велика кількість учасників та короткий час виступів зробили своє діло – виразне та майже повноцінне репрезентування покоління. Об’ємні метафори негучного голосу Юлії Стахів­ської та вулична романтика концептуального Владіка Волочая, дзвінкі історії Галини Ткачук і риторичні побудови Олеся Коржа, надривні випадки й колискові Олега Романенка й трубний глас переможної пристрасті Дмитра Лазуткіна, веселі промені Богдана Горобчука, медитації Катерини Бабкіної та затаєна пристрас­ність Богдани Матіяш... А от Артем Захарченко вийшов на сцену зі своєю малою дитиною. Дитина блукала по сцені, і я постійно боявся, що вона або квіти перекине, або сама впаде, або щось зробить із електродротом, тому зовсім не запам’ятав, що читав Захарченко.

Поїзд Харків-Донецьк називається прискореним, але має більше десяти зупинок та подекуди пропускає електрички. По телевізору тут усі шість годин дороги крутять кліпи майстрів «дорослого жанру». У цьому «експресі» на своїх кріслах дрі­маємо я та Валерія Осипова, із Запоріжжя вирушає Сашко Ушка­лов, а з Полтави поїздом уже випереджає нас Микола Леонович. Наш десант молодої української літератури прямує в донецький клуб «Gung’Ю’bazz», де гостинний і нестримно комунікабельний Станіслав Федорчук організував нам виступ під назвою «Унікальна програма: Богиня та її чоловіки».

Ми катаємось у трамваї, в маршрутці та в тролейбусі. По-перше, аби розгледіти донецькі цікавинки, по-друге – щоб дізнатися, що сьогодні ввечері на Харків не йде жодного поїзда чи автобуса. Отже, ніч і завтраш­ній день обіцяють бути цікавими.

Клуб «Gung’Ю’bazz» виявився характерним, але досить стриманим закладом для молоді з естестськими нахилами. Осипова пробує абсент, решта віддає перевагу традиційнішим рідким і твердим продуктам. Станіслав оголошує соцзмагання: чи прийде на наш вечір більше людей, ніж на попередній літературний вечір за участю бійців «Іншої літератури»?

Початок акції. Я читаю зовсім нові тексти та вірші з «Цілодобово!». Леонович декламує старі та нові вірші, а потім прозу (за той час, що я його не читав, він, здається, суттєво виріс у своїх парадоксальних осяннях), Сашко Ушкалов читає майже виключно прозу. Валерія Осипова, як і належить «богині», виступає найефектніше. Вона досить давно не виходила на сцену, але останнім часом знов почала виступати і, як виявилося, її специ­фічний поетичний талант, зітканий із глибоких переливів, асоціацій та сопливих і брутальних стереотипів, нікуди не вивітрився. По закінченні виступу до нас підійшов Федорчук і привітав – за кількістю глядачів ми таки перемогли поважних «Іншолітературівців».

Клуб закрився, глядачі розійшлись по домівках – і тільки троє харків’ян мусили чекати шостої ранку, аби дістатися рідного міста. Потрібно було гуляти кілька нічних годин Донецьком. Минулого приїзду, рік тому, під час прогулянки Донецьком, Сашко Ушкалов щасливо впав із терикона. Він справедливо розраховував на пригоди й цього разу, але тепер була черга Валерії Осипової. Ні, вона не падала з териконів і навіть не спускалася до шахти. Зате посеред нічного міста зустріла... нутрію. Мисливський інстинкт одразу виявився беззаперечним господарем Лєриного організму, й вона сміливо погналася за нутрією в глибини незнайомих кварталів. Стас Федорчук потім довго шукав Лєру якимись завул­ками, а ми з Сашком шука­ли Стаса. А ще треба було пере­конати Лєру покинути пошуки нутрії... Решту ночі ми стояли над «Другим ставком» з горілкою та кефіром (причому кефір пив я).

Ми таки виїхали з Донецька о шостій ранку лебединським автобусом. Довго їхали, багато спали, розглядали приголомшливі сіро-червоні поля й містечка Донбасу (особисто мені найбільш сподобався Краматорськ). А в Ізюмі до нас в автобус сів чолов’яга, майже ідеально схожий на першого україн­ського футуриста Михайля Семенка. Він ледь стояв на ногах, був геть брудний, але мав на мізинцях золоті перстені. І вочевидь це був знак: черговий етап веселих та виснажливих манд­рів публічного літературного життя позаду. Час додому!


Юлія Кривицька. Спільноти як «лакмусовий папірець» українського сучасного мистецтва" />

Юлія Кривицька. Спільноти як «лакмусовий папірець» українського сучасного мистецтва 

 «Проект спільнот», 23 лютого – 25 березня, Київ, ЦСМ, вул. Сковороди, 2

Молоді українські художники з групи Р.Е.П., зорга­нізувавши пристойну кількість художніх проектів в різних містах і в різних країнах, вирішили спробувати себе в новому амплуа і стати кураторами. В якості полігону створено «ШТАБ» в рамках Центру Сучасного Мистецтва при НаУКМА. За словами «ре­піс­тів», метою цієї ініціативи було показати «культурний ландшафт, сформований новою генерацією сучасних художників».

Як результат, в тому самому Центрі Сучасного Мистецтва 22 лютого цього року з’явився «Проект спільнот», складовими частинами якого стали як з безпосередньо виставка, так і серія лекцій-презентацій, які ви­значили пріоритети діяльності залучених до проекту спільнот. Експозиція вийшла відверто строкатою та нецілісною. Але саме так «репісти» і хотіли. Вони говорять, що не прагнули демонструвати штучну ситуацію в мистецтві, показувати «прилизані», прикрашені роботи, вишукувати неіснуючу гармонію серед митців і їх творів. «Репівці» прагнули показати спільноти такими, якими вони є, – різними.

Отже, у фокусі проекту – спільнота як об’єднання молодих художників у ситуації «від­сутності системи арт-інституцій, суспільного зацікавлення, рин­ко­вого попиту й художньої освіти, яка має бодай якийсь стосунок до актуальності, за браком будь-яких зовнішніх стимулів». Хоча описана ситуація відсутності зовнішніх стимулів є сумнівною. Все ж таки, арт-ринок поступово в Україні формується, поволі виникають нові інституції, ресурс українських митців цікавить закордонних кураторів, тому спокуса вигідної репрезентації якщо не в Україні, то деінде все таки існує. А формування спільноти як такої є допоміжним засобом для успіш­ного просування в будь-якій системі. Та й недосконалість зов­нішніх умов не є запорукою «святості» намірів митців.

Що б там не було, участь у проекті взяло сім спільнот. Кожна з них заслуговує на окрему увагу своїми спробами бути своєрідними та актуальними.

Почати можна з Херсонської художньої спільноти, найбільш маргінальної серед усіх. Про­вінційність херсонців дозволяє їм претендувати на некомерцій­ну чистоту творчих намірів. Херсонці демонструють можливості мистецтва поза глобальним контекстом. Воно дещо наївне, дещо дике, але безумовно само­бутнє, виразне й безпосереднє. Усі ці риси виявили себе як у самих роботах, так і в хаотичній експозиції, де в три-чотири рівні нагромаджуються графічні роботи, різнобарвні полотна різної тематики і жан­рів. Картину доповнює серія різнопланових відео-творів.

«SOSка» – харківська експериментальна галерея-сквот, яка відкрилась 2005 року завдяки зусиллям групи молодих харків­ських художників та теоретиків: Миколи Рідного, Ганни Кривенцової, Олени Полященко, Белли Логачової. За цей короткий проміжок часу «SOSка» здійснила 14 проектів у Харкові, Києві, Москві, Кракові, Тбілісі та Кремсі (Австрія). Їхня позиція вирізняється найбільшою соці­альною і політичною критичністю. «SOSка» оперує лише су­час­ними медіа-засобами – ві­део і фотографія, представляючи в рамках «Проекту спіль­нот» фото- і відеопроекти, а також документацію своїх перформан­сів, хепенінгів і публічних акцій.

«Totoro Garden», недовготривала мистецька інституція, існувала протягом літа 2006 року у Києві (5 виставок + 4 вечірки). Принципова експерименталь­ність, різнобій учасників та творчих медіа дозволяють представникам «Totoro Garden» позиціонувати себе як великий «воркшоп, що дозволив певній кіль­кості талановитих та озброєних різноманітними медіа людей подолати першу сходинку мистецької інституціалізації».

«Карпатський театр» – мережева, варіантна, динамічна організація, яка робить можливим створення різних проектів (відео- та театральні акції, ви­став­ки, читання, кіновечори та ін.), що виходять під маркою «Карпатський театр». Очевидно,
потреба об’єднуватися в спільноти притаманна не тільки україн­ським художникам, а й європейським, що підтверджує існування «Карпатського театру». Об’єктивно, це об’єднання не є українським, максимально його можна назвати інтернаціональним, якщо не німецьким. Українськими в ньому є походження ініціатора Івана Базака (постій­но проживає в Німеччині) і назва спіль­ноти, яка не стільки відбиває географічну приналежність, скільки інтригує німецький арт-простір своєю екзо­тичністю.

Група ґрафітістів «Psia Krew» представила документацію своєї провокаційної гри з архітектурою міста та його мешканцями. Зазвичай графіті є невловимою мистецькою діяльністю, тому фотодокументація – чи не єдиний засіб репрезентації в експозиційних межах тієї чи тієї інституції. Учасники групи Лодек, Ура, Кіот, Гомер провокують українське суспільство абсурдно-пропагандистськими зображеннями Олегатора, ікони-черепа, нью-йоркським райтингом. Ця спільнота порівнює себе з бойовим загоном,
а свою ґрафіті-діяльність – із «вуличною ґерільєю».

«Penoplast» можна вважати мультидисциплінарною спільнотою, до складу якої входять як художники, так і музиканти. Продукт спільноти – хаотична абсурд­на суміш музики, перфомансу, інсталяцій та інших художніх засобів. В межах «Проекту Спільнот» Penoplast представив як безпосередньо перформанс (виступ групи на відкритті виставки), так і інсталяції, фотографії, об’єкти (концертні костюми, елементи декорацій, сценічний реквізит).

Власне організатори – група Р.Е.П. – запропонували публіці проект «Патріотизм», що змістовно є критикою крайнього правого мистецтва, мистецтва, що є патріотичним, і при цьому слугує державі часом завуальованою, часом відвертою пропагандою потрібних ідей. Схематичні чорно-білі зображення втілюють матрицю універсальності мистецтва. Патріотичне мистецтво, на думку авторів, має бути «загальновживаною системою знаків для вираження патріо­тично­го почуття», загальнозрозумілим, чіт­ким і недвозначним. Іронічність під­креслюють вимоги виконувати зображення через трафарет, затверджувати їх в державних органах, дотримуватися словника символів, обов’язкового для художників.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що єдиним об’єднавчим критерієм для учасників проекту стали мережеві зв’язки та здатність діяти в межах нехай неформальної, але організації. Музиканти, художники, акціоністи, українці і не-українці за походженням, різного віку і статі, запрошені Р.Е.П.-ом, презентували не індивідуальну творчість, а художнє обличчя групи – отже, опосередковано, – і контекст її діяльності.

Зважаючи на те, що «Проект спільнот» є першою ініціативою «репістів» в рамках «Штабу», їм можна вибачити певні недоліки. Щоправда, потрібно розібратись, чи є в цьому суперечливому проекті «недоліки» і в чому вони полягають. Адже мистецтво не обов’язково має подобатись, викликати сльози «замилування» та дружні оплески. Мета проекту – сформувати своєрідний зріз покоління, яке пропонує українському глядачеві експериментальне сучасне мистецтво, без обов’язкових «милиць» арт-ринку – відомих кураторів, впливових арт-інституцій, гучних арт-подій, всепроникних піарщиків та бюрократичних кайданів Спілки художників. Можна сподіватись, що набравшись досвіду за кордоном та не втративши власної самобутності, альтруїстичного запалу, художники й надалі куруватимуть подібні мистецькі експерименти, – формуючи демократичне середовище творчих спільнот.

Довідка

Група «Революційний Експериментальний Простір» була створена наприкінці 2004-го під час подій «Помаранчевої революції». Від самого початку діяльність групи була спрямована на інтер­активні соціальні проекти та дослідження мови публічного звернення.

2005 – рік резиденції групи Р.Е.П. у Центрі Сучасного Мистецтва при
НаУКМА. Під час резиденції групою, яка налічувала двадцять художників було здійснено п’ять групових виставок, «Літня лабораторія», а наприкінці року розпочалася «Інтервенція», – серія акцій у публічному просторі.

На сьогодні група Р.Е.П. складається з шістьох художників: Жанни Кадирової, Лесі Хоменко, Микити Кадана, Лади Наконечної, Володимира Кузнецова та Ксенії Гнилицької.

На початку 2007-го група створила «Штаб» – інституційне формування на базі ЦСМ, спрямоване на підтримку молодих художників та утворення потужної культурної ситуації покоління.


Любов Якимчук. СТАНд’ART по-луганськи" />

Любов Якимчук. СТАНд’ART по-луганськи 

Тривалий час Луганськ залишався мало не зниклим безвісти: усі ніби-то чули (хоча би від синоптиків), що він єсть, але ніхто про нього нічого не знав. Місто розчинилося в інформаційному полі Харкова та Донецька, так само як Жадан, який виріс у селі на Луганщині, став харків’янином. Проте віднедавна з’явилося біль­ше охочих його пізнати, а пізнавати є що.

Наприкінці листопада минулого року в Луганську був помічений Роман Скиба, до того ж біля баб. Скіфських (назва ніяк не пов’язана з прізвищем самого Скиби :-). Цей вид жінки зустрічається виключно на Луганщині. Монголоїдні риси обличчя, кам’яне тіло. Скіфські дівчата стоять у непристойних позах біля Луганського національного педагогічного університету імені фундатора нової україн­ської літератури. Сам Скиба відсував дату свого від’їзду ледве не щодня, і, говорячи про мету прибуття в Луганськ, жодних жінок не згадував:

– У Києві у видавництві «Смолоскип» проводжу засідання Клубу творчої моло­ді (КТМ). А сюди, властиво, в Луганськ ми приїжджали з таким собі проектиком «Мандрівний КТМ», який полягає в тому, що ми їдемо кудись, щоб пожвавити літера­турний процес, і всіх переконуємо, як це класно, – мати свій клуб. Але тут його вже і так мають, за що можна тільки порадіти.

Скиба мав на увазі творче об’єднання СТАН, котре було місцевим організатором приїзду самого пана Романа і КТМівців – Олексія Бика та Олени Максименко.

У лютому до Луганська заїхала Ірена Карпа – презентувати свою нову книжку. Карпі подарували вішак з натяком «згинуть наші вороженьки» та запросили виступити в майбутньому з гуртом «Фактично самі» у місцевих клубах. Луганська презентація прославилася на інтернетівських сторінках фразою: «Ира, спойте».

Також у лютому видавництвом «Смолоскип» був проведений відбірковий тур «Молодого вина», на котрому вирішувалося, хто ж цього року нап’ється цього ритуального зілля, зокрема на Ірпінському семінарі (поїздка туди цього року була найбільшим призом за перемогу). Пили тільки україномовні поети як з різних творчих студій, так і одинаки, автори ж російськомовних текстів, здебільшого представники вже згаданого СТАНу, тільки мріяли.

Культурні події в Луганську пов’язані зі становищем місцевої літератури, музики та інших видів мистецтва, з повстанським рухом у тому ж мистецтві, врешті – з сучасними мистецькими стандартами, тобто так чи інакше пов’язані зі СТАНом.

СТАН опозиційністю облас­ній організації НСПУ чимось нагадує АУП, але має регіональну специфіку. ПовСТАНці та покиСТАНці пишуть україн­ською та ро­сій­ською мовами, з властивою білінгвам двомовною шизофренією, як у Марини Бац­ман: Камю – как бы мне без компании быть?/ компенсацией за карнавалы – на свалку./ чай, кофе сварить? / лучше Кафку. І цього не вилікуєш.

Учасники СТАНу розшифровують цю абревіатуру щоразу по-іншому, що уособлює універсальність об’єднання літераторів, критиків, художників (зокрема колажистів), музикантів. Модно, коли літера А лаконічно позначає автора. Якщо на Заході автор помер та благополучно похований, що урочисто оплакав Ролан Барт у своєму «некролозі», то захід Європи зроблений штучно. На думку лідера СТАНу Олександра Сигіди, майбутнє літератури – жива книга, що полягає у виступах: «Кожне покоління привносить революцію в літературу. Абстрактні тексти вже були, треба створювати щось індивідуальне. Літопис­ці або скриптори у нас будуть не акту­альні принаймні 15–20 років. Текст буду­ється на давній спадщині, такій як «Слово о полку Ігоре­вім». Головне, щоб у творах відчувалася рідна земля». СТАН біль­ше явище усне, проте не фольклорне, а індивідуалізоване, і потім уже – книжне.

І це його «за – явище»: можна/пожертвувати частиною змісту/ ради удосконалення форми/і Мойсей розбив скрижаліЄ/ не жалій!/ жителі <Стану> в змозі/ змінювати свої твори/ трудність полягає в пошуку рівноваги/ між остаточним текстом і/ початковими передумовами/ вибираючи краще з рівноцінного/ і завдаючи збитку особистим інтересам/ житель працює на користь загальної справи/ форма ранить зміст/ з одного твору можна зробити два/ (або три)/ прагнення до великих форм заохочується/ за наявності відповідних задумів/ майже ідеальною формою (на сьогод­нішній день) стає Книга/ об’ємом 1 дру­кар­ський аркуш (700 рядків)/ пишіть книги!/ і читайте./ зайвих слів не буває/ або дуже мало їх. За ка­нонічністю та сти­лістикою цей текст дійсно – мо­литва.

Насправді СТАН – країна зі своїм прапором, що рахує свій вік з травня 1999 року. У передчутті скорої кончини СТАНу учасники руху по­ділилися на три табори. Одні говорять, що СТАН помирає і кінець – тільки справа часу. Інші стверджують, що не можна зруйнувати те, чого немає, як немає СТАНу. Він – це абстракція. І якщо люди збираються, значить є на те причини. Треті впевнені, що СТАН у кризі, вийти з якої буде дуже важко, і такі кризи були раніше, коли йому було три, потім п’ять років.

Якими б не були закиди, планується 2-й всеукраїн­ський поетичний фестиваль, котрий буде якось-то перейменова­но з «Еліти», щоб личило неформальності об’єднання. На рахунку СТАНочників перформенси, театралізовані постановки, літературні шоу, випуск альманаху і власних книжок. Прийшовши на за­сі­дання, ви можете побачити від 5 до 70 людей та неодмінно почуєте такі категоричні су­дження: «Людина без тексту мені не цікава». Або: «Мракобісся мертвої літератури агресивне». Але не лякайтеся, і без тексту вас не проженуть. Є свої культові місця: Атаманівка – село в Крас­нодон­ському районі Луганської області й старо­давня Краснодонська стіна, яку СТАНівці відшукали раніше за археоло­гів. Там збираються на літературні читання, слухання, поїдання якісної літератури. Жителем СТАНу може стати будь-який кочівник розпорошеного в часі і просторі племені, що заблукав. Не блукайте і в Інтернеті, дороговказ www.sun.leaset.net.


Михайло Кольцов. Спочатку була… провокація" />

Михайло Кольцов. Спочатку була… провокація 

«Піднесення партикулярного до статусу універсального. Фундаменталізм. Секти. Неможливість комунікації й ізоляція. Безвідповідальне відсторонення та пустопорожнє глузування інтелектуалів. – Такі небезпеки відмови від спільної для всіх розумних істот раціональности, кажуть одні.

Піднесення автономного до статусу універсального. Культурний шовінізм. Технократія. Панування одного та підкорення інших. Ігнорантне ставлення до чужого. Тотальне
редукування всього почутого до знайомого та нетолерантність інтелектуалів. – Такі небезпеки виникають, якщо не помічати, що раціональностей багато, кажуть інші».

Це – фрагмент «провокативного» тексту, що був наді­сланий усім охочим узяти участь у конференції «Філософія: нове покоління. Раціональність чи раціональності?», яку вже вдруге організовували студенти Національного університету «Києво-Могилянська Академія». Сам текст мав на меті спровокувати відповіді від різних людей із різних регіонів України та згуртувати їх в одному місці для обговорення важливих аспектів раціональності чи раціональ­ностей.

Однак не тільки провокація була метою конференції. Орга­нізатори хотіли зібрати під одним дахом людей, яким би не була байдужа гуманітаристика в Україні, її сучасне та майбутнє. Серед учасників конференції були не тільки студенти філософських факультетів, але й економісти, філологи та соціологи. Це обумовила тема заходу, яка багато в чому виходила за межі суто філософського дискурсу.

День перший був сповнений неабиякого ентузіазму. Богдан Шуба, один із рганізаторів
і конферансьє, окреслив ті настанови, які й зібрали молодих філософів: мати змогу висловити свою позицію, бути почутими та стати одним із осередь нау­кової спільноти, яка була б здатна творити й адекватно оці­нювати філософські здобутки. Учасників привітав засновник кафедри філософії та релі­гіє­­знавства НаУКМА Вілен Гор­ський, а також випускники академії  Михайло Мінаков і Людмила Архипова. Представник Українського феноменологічного товариства Вахтанґ Кебуладзе виступив із лекцією «Феноменологія чи феноменології», у якій доводив, що феноменологічний рух, незважаючи на усталене розуміння, насправді сповнений «феноменологій», означених різними напрямами розвитку настанов Едмунда Гусерля.

«Проблема розуміння та герменевтичний оптимізм» – таку назву мала лекція докторанта НаУКМА Михайла Мінакова, у якій він намагався показати, що герменевтика у своєму історичному розвитку послуговувалась оптимістичною настановою щодо поняття «нерозуміння», витлумачуючи його лише як «брак розуміння», тоді як насправді «нерозуміння» перебуває на одному смисловому щаблі з «розумінням». Вже другого дня Людмила Архипова, викладач Міжнародного Соломонового університету, продовжувала думку Михайла Мінакова у своїй лекції «Плекання нерозуміння».

Оскільки проблеми сучасної освіти України давно вже вийшли за межі кабінетів відповідного міністерства, то окремий круглий стіл було присвячено актуалізації проблеми «Ідеї Університету». Там було заторкнуто питання про співмірність світового досвіду й українських реалій, про можливість використання філософських настанов сучасної вищої освіти та про важливість цілісного розуміння мети та засад існування сучасного університету.

Усі зазначені заходи не були монологічними, а, навпаки, ви­кли­кали жваве зацікавлення слу­­хачів. Адже цього разу лек­то­рами були не просто викладачі, а дослідники, які намагалися довести важливу тезу: Україна не перебуває поза межами сучасного філософського дискурсу, і тут можна бути науков­цем, незважаючи на жод­ні упередження та перешкоди.

День закінчився неформальним спілкуванням і переглядом фільму Дерека Джармена «Вітґенштайн».

На другий день почали свою роботу секції «Теорія», «Праксис» і «Поезис», які отримали свою назву від трьох фундаментальних різновидів філософії.

Не всі доповіді були достатньо професійними, однак вони досить вагомо вказували на те, що конференція дала людині те, чого вона не змогла знайти у своєму навчальному закладі: відповіді на свої питання. Коли молодий дослідник виголошував свою доповідь, він твердо знав, що буде почутий і що питання, спрямовані до нього, матимуть на меті лише корекцію його тез для того, щоб дослідження було якомога пліднішим. Приємно здивувала сміливість деяких доповідей. Люди не боялися здаватися смішними, вони були сміливі як у своїх ви­сновках, так і в засновках. Дружня атмосфера, яка панувала впродовж усього заходу, тільки підтвердила плідність духу конференції. Вона не призначена для виконання якихось формальних вимог, на зразок апробації результатів дисертаційних досліджень. Люди приїхали з певними запитаннями, на які б хотіли отримати від­по­віді від тих, хто має аналогічні наукові зацікавлення.

Ще однією метою конференції було долучення молодих дослідників до сучасних проблем як філософії, так і гуманітарних наук загалом. Для цього в межах конференції були проведені круглі столи, які модерували провідні фахівці з певної тематики.

Голова Товариства дослідників модерної філософії Олег Хома спеціально приїхав із Вінниці, щоб модерувати круглий стіл «Можливі світи та природне світло в Декарта: проблеми розуміння картезіанського раціоналізму», що по-новому висвітлював сторінки філософського доробку французького мислителя.  

Поетичний вечір завершив день неформальним спілкуванням і обміном думками щодо проблем, поставлених на сек­ціях і круглих столах.

Сучасні гуманітарні дисцип­ліни та питання щодо легітимації їхньої спільності постали на міждисциплінарному семінарі, який відбувся на третій день конференції. Його модератор Михайло Мінаков уміло провокував присутніх до того, щоб замислюватись над питаннями настанов гуманітарних і природничих дисциплін, а також гуманітарної єдності філософії з іншими дисциплінами.

Окремо пройшло засідання Клубу християнської філософії щодо проблем співвідношення філософії об’явлення та раціональності.

Якщо підсумовувати конференцію, то слід відзначити, що своєї мети вона досягла. Разом зібралися люди, що прагнули сформувати таку спільноту, яка б могла дати оцінку їхнім науковим здобуткам і допомогти в подальших дослідженнях. Конференція поєднувала в собі як виступи та доповіді, так і неформальне спілкування, що дозволяло учасникам познайомитися ближче. З огляду на це цілком закономірним виглядає побажання від гостей із інших міст, щоб конференція відбулася й наступного року. Втім, філософія як своєрідна «дума про неспокій» таки триває, а отже,
є всі підстави, щоб уже двічі проведений студентами захід став доброю традицією в межах інтелектуального простору України. Що й варто було довести.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.