СМОЛОСКИП

Анна Ратушна.  «Вибрані» Багряний та Теліга 

Колись у Мюнхені він погодився зривати плакати з анонсом про виступ одного забороненого українського письменника. Пізніше він з ним познайомився. Ще пізніше переправляв через Альпи заборонену газету «Українські Вісті». А ще пізніше, тобто нині, Осип Зінкевич видав твори Івана Багряного…

7 жовтня у Будинку «Смолоскипа» відбулася презентація «Публіцистики» й «Ви­б­ра­них творів» Івана Багряного та «Вибраних творів» Олени Теліги. Пригадується цитата з одного видання: «Саме так потрібно видавати класиків…», а про них, як відомо, говорять серйозно. І не лише тому, що багато хто із Розстріляного Відродження сприймається як національний герой, тобто монументально, а, радше, через дуже складні життєві деталі.
І коли Євген Сверстюк каже, що поет/письменник – це передовсім людина, пригадується Багряний із заздалегідь заготовленою дозою ціанистого калію в кишені – він не повернеться на «родіну» живим. Або його особливий, абсолютно не сміш­ний гумор. На газету «За возвращение на родину!» Багряний «відповідає» газетою «Ми ще повернемось!».

Чи Теліга, з питанням виживання для дівчаток з «непролетарських сімей», авторка близько 40 віршів та кількох публікацій, усміхнена жінка зі світлин, чи не завжди в чоловічому товаристві, любителька танців та манекенниця в Польщі. Про пое­зію Теліги Євген Сверстюк скаже: «Назвати твір текстом – ви­знати, що крім текстів там більше нічого нема, а Теліга – це дух часу». Очевидно, не про сучасників завжди говориться з певною долею пієтету, тим паче, коли люди на власному досвіді знають значення слів «червоний терор».

Більшість доповідей на презентації була присвячена творам Багряного.

Молодий дослідник із Харкова Максим Балаклицький пред­­ставляв новий та цікавий погляд на його творчість. В його книзі «Нова релігійність Івана Багряного» не знайдете підходів ортодоксального християнства, йдеться про пошук нових ключів до розуміння двох дискурсів – ніцшеанського та страждання. Він пропонує наразі звернутися не лише до таких відомих творів письменника як «Сад Гетсиманський», «Тигролови», а й до, за визначенням багатьох, най­кращого твору Багряного «Людина біжить над прірвою».
У своїй доповіді Максим використовує спогад письменника про колективізацію: молодий журна­ліст не просто здійснює ура-пропаганду «як добре проходить колективізація!», а в нюансах пока­зує усі протиріччя цієї системи.

Ростислав Мельників наголошував на важливості поширення творчості цих письменників особливо на Схід. За роки незалежності влада так і не спромоглася створити там нормальний культурно-інформаційний прос­тір, а такі видання будуть безперечно сприяти його створенню. Свого часу Мельників був упорядником вибраних творів Майка Йогансена, виданих у подіб­ній серії – пись­менники Роз­стріляного Від­родження. Певною ілюстрацією до вищесказаного можна вважати повідомлення про рішення Харків­ської обласної ради ліквідувати усі пам’ятні знаки воїнам УПА.

Учитель ….. здійснив щось на зразок цікавого компаративістичного дослідження «Сад Гетсиманський» – «Місячна соната» Бетховена. Таким чином, порів­нявши твір літературний з твором музичним, він дійшов висновку, що певна структура речень Багря­ного створює відповідний музичний образ.

В обговоренні також брали участь Олександр Шугай, Ніна Гнатюк, Олена Логвиненко, Анто­ніна Тимченко, Вікторія Назарук, Володимир Радзієвський, Лариса Подкоритова та інші. Серед сказаного прозвучало багато паралелей: поет – пат­ріот, свобода – тоталітаризм, тен­дітність – мужність, слова, що на­­пи­сані кров’ю – слова із ва­ніль­ного крему. Ці протиставлення виказують той неспокій та неоднозначність у розумінні цих письменників. Водночас маленьке спостереження. Молодше покоління береться за власне до­слідження, починає віднаходити нові кути зору, не доку­мен­тально, а художньо сприймає деякі реалії (або просто не може осягнути їх розумом: «Стіль­ки людей не може поміститися в одній камері!», – кажуть школярі). Для старших, особливо для близьких до описуваних речей, це безкінечне переживання, воно важить більше за твір і це, вочевидь, не дивно.