Головна статті
Смолоскип України №8(121), серпень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки
Роксоляна СВЯТО. СЛІДИ УКРАЇНСЬКОГО МИНУЛОГО В ПОМАРАНЧЕВИХ ТОНАХ" />

Роксоляна СВЯТО. СЛІДИ УКРАЇНСЬКОГО МИНУЛОГО В ПОМАРАНЧЕВИХ ТОНАХ

У Будинку “Смолоскипу” у Києві відкрито докуменгальну висгавку “Помаранчева революція”

У період, коли від помаранчевої ейфорії навіть у найоптимістичніших «революціонерів» лишився тільки легкий присмак і гори унікальних фотознімків і жовтогарячого кольору речей. Коли дії нового Президента та Кабміну не критикує хіба лінивий або цілком байдужий; коли політичні конфлікти підігріваються наближенням нового виборчого сезону-2006, а на прес-конференціях вирішують, яким чином подавати (й чи подавати взагалі) події кінця 2004 року в підручниках для 5 класу... Отож саме в такий період, 15 серпня 2005 року, в будинку видавництва «Смолоскип», що на вулиці Межигірській, 21, було урочисто відкрито документальну виставку «Помаранчева революція. Один рік потому».
Один рік – не надто багато для втілення проголошуваних на Майдані гасел. І, як виявилося, цього часу недостатньо навіть для того, щоб зрозуміти, чи будуть вони цілковито втілені хоч колись. На щастя, за один рік не встигаєш і цілковито розчаруватися, впасти в смуток і повну зневіру, адже потенціал великих сподівань за такий час іще не вичерпано.
Та за той-таки рік багато речей встигають забутися. І, за іронією людської пам’яті, забувається найкраще та найсвітліше, звільняючи місце для всіляких нових сумнівів, страхів і розчарувань, яких, зрозуміло, ніколи не бракуватиме. Тож аби не втратити того найсуттєвішого, того, заради чого таки варто було стояти й мерзнути на Майдані, ми потребуємо підтримки. Підтримки для своїх спогадів і сподівань. Ми мусимо повертатися до радісних моментів, аби не забувати, що вони існують і за них варто боротися. Й ці моменти, напевно, мають бути проявлені не лише на безтілесній плівці пам’яті.

Експозиція «помаранчевої» виставки, що в майбутньому має стати частиною Музею-архіву українського самвидаву, – це і є те матеріальне свідчення нашої минулорічної пам’яті, яку з повним правом можемо вважати колективною. І не тільки тому, що такі самі – або численні дуже подібні – фотографії (надані Музеєві Просвітницькою корпорацією «Галактичний коледж») маємо в своїх фотоальбомах або на комп’ютерах, а помаранчеві прапорці, стрічечки, вирізки з газет того періоду складають маленькі приватні архіви багатьох українців. А й тому, що ідея цієї «помаранчевої» виставки – дуже людська й, на щастя, зовсім не спрофанована провладним пафосом. Це підбір тих «автентичних реліквій», яких так бракує крамничкам у підземному переході нинішнього Майдану, де можемо, тепер уже за гроші, придбати штамповані шалики, горнята та портрети Юлії Володимирівни та Ющенка будь-якого розміру.
Крім фотографій, посередині невеликого залу розміщено стилізовану барикаду з автентичними, «мейд-ін-юесеївськими» наколотими валянками, шахтарськими касками відверто про-революційного кольору, такого ж кольору баскетбольним м’ячем, численними транспарантами. Всі ці речі – правдиві та незаперечні свідки тогочасних подій, зібрані зусиллями нинішнього директора Музея-архіву українського самвидаву Олеся Обертаса. Навіть такий, здавалося б, зовсім не-героїчний плакат «Потрібні цигарки та картки для поповнення рахунку» зворушує набагато більше, ніж, скажімо, «Президентська горілка» з символічною помаранчевою етикеткою, що її любителі міцних алкогольних напоїв можуть останні півроку придбати в супермаркетах. Вже не кажу про дуже «просвітницький» транспарант НаУКМА «Освіту росіянам дала Києво-Могилянська Академія», який, у тих-таки просвітницьких цілях, варто було б помістити в усі шкільні підручники.
Справедливо, що ця виставка з’явилася саме в стінах «Смолоскипу», який і під час революції (й задовго до того) «тримав руку на пульсі доби» й «продовжував справу національного відродження». Ці слова належать нинішньому міністрові культури Оксані Білозір, що письмово привітала видавництво та музей із відкриттям виставки.
Не менш справедливо й те, що нинішня влада (на відміну від попередньої) звертає увагу на ініціативи «Смолоскипу» й підтримує їх. Але ще позитивнішим є той факт, що не влада – хай би яка помаранчева ці ідеї продукує. І, як слушно зауважив О. Зінкевич у своїй вітальній промові, «супроти всіх, хто героїчно вистояв на Майдані, нова влада є зобов’язана бути іншою, бути кращою, чесною, відповідальною, прозорою, щоб ніхто й ніколи не міг зробити їй будь-який закид, щоб ніхто і ніколи не сумнівався у її правоті, у її чесних починаннях».

На відкриття запросили багатьох поважних гостей. З-поміж них Михайлина Коцюбинська, Атена Пашко, Іван Драч, Вахатанг Кіпіані, Михайло Горинь, Василь Верига (Канада). Всі вони говорили про «свою» революцію – таку, якою вона була для них, якою їм бачилася та відчувалася, якою мала б бути і якою стала насправді.
Зворушливо лірично звучали вірші Атени Пашко, написані «в ритмі майдану» й у такому ж ритмі всіма сприйняті. Як виявляється, громадянська лірика (чи хоч які б іще кліше для неї вигадували) – жанр із потенціалом набагато більшим, ніж йому приписують сьогодні. Мабуть, усе залежить від глибини та щирості переживань.
Природний людський острах і невисловлені сподівання відчувалися в словах Михайлини Коцюбинської, для якої Помаранчева революція стала великою надією на те, що Україна не буде «вічно ембріонною» (слова Василя Стуса) й зуміє нарешті витворити свідоме громадянське суспільство. Профанація революційних ідеалів «брехливими устами» – це те найгірше, що може статися з правдивою революцією. І цьому треба й далі дієво протистояти.
Справжнім сюрпризом стали свідчення М. Гориня про те, що з початком революції дуже активізувалися українські громади з далекого російського Сходу (Тюмені, Сибіру, Іркутська і т.д.), представники яких присилали слова підтримки та вітання з початком «великих змін». Особливо це дивує, коли порівняти такі свідчення з офіційною версією РФ, що українці в Росії, мовляв, навіть не виявляють бажання навчати дітей рідної мови. Тож і українські школи, за такою логікою, відкривати поки нема потреби.
Вахтанг Кіпіані, відомий український журналіст, який під час революції потрапив у справжню опалу й став відомим своєю «опозиційністю» до політики «1+1», також говорив про свої побоювання. За його словами, міф про помаранчеву революцію в її офіціозному варіанті не має права на існування, адже будь-який офіціоз руйнує справжність, залишаючи пусті, позбавлені змісту гасла, які вже нікому не належать. Як приватний колекціонер майданних реліквій, В. Кіпіані пообіцяв поповнити колекцію «Смолоскипа» і своїми «скарбами».

Одночасно з відкриттям виставки відбулася презентація спеціального випуску альманаху «Молода нація» (№ 1, 2005), цілковито присвяченого Помаранчевій революції. За словами відповідального секретаря видання Ігоря Гирича, головною інтенцією цього спецвипуску була фіксація та «консервування» безпосередніх, абсолютно свіжих і майже невідрефлектованих вражень від листопадових подій. Автура числа – в середньому тридцятилітня, й майже зі всієї України (за винятком стовідсотково «помаранчевої» Галичини) – подавала свої щоденники, зауваження, спогади, свідчення тощо. Від себе додам, що «нефільтрований» ентузіазм цих текстів суто емоційно має набагато більшу силу, ніж глибоко аналітичні дослідження, написані вже з певної часової перспективи...
Отож події, до яких нас 15 серпня спонукали на кілька годин повернутися, таки вже відбулися. Революція скінчилася, проторувавши шлях для поступової та дуже-дуже повільної еволюції, результати якої виявляються далеко не такими, як би нам того бажалося. Єдине, що вимагається тепер від нас, – дієвість у власній сфері й справжнє терпіння. Терпіння заради того всього, що Мирослав Маринович назвав «очима Майдану». Ці очі дивляться на нас не лише з «революційних» світлин. Це очі всіх тих людей, які й досі довкола нас.

 




Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.