Головна статті
Смолоскип України №8(121), серпень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки


Петро Вознюк.  НЕКРУГЛА ДАТА" />

Петро Вознюк.  НЕКРУГЛА ДАТА

Ювілеї традиційно спонукають до гучних урочистостей та розлогих панегириків. Натомість менш «круглі» річниці повинні сприяти об’єктивнішим висновкам. Саме така нагода більш тверезо і виважено оцінити власні здобутки та втрати випала нам цього серпня, у 14-ту річницю незалежності України. Попередній режим, влаштувавши 1998-го великий військовий парад (подейкували, насправді на честь особистого ювілею тодішнього глави держави) на тлі інфляційного обвалу, а 2001 – ще помпезніші святкування на тлі політичної кризи і появи новітніх «в’язнів совісті», цю нагоду змарнував. І ось тепер, нарешті, маємо шанс озирнутися на пройдений шлях без зайвого пафосу, проте із зовсім не зайвим тут почуттям гумору.
Минулого року, під час відзначення попередньої річниці, хтось цілком доречно зауважив, що саме у тринадцятирічному віці у людини в основному завершується формування її особистісного психотипу, тобто фактично характеру. Незабаром, у листопаді–грудні, ці слова отримали несподіване підтвердження: характер у вітчизняного суспільства таки сформувався. Продовжуючи цю думку, скажемо, що нинішній рубіж – 14 років – в індивідуальному розвиткові позначає насамперед остаточне розмежування між чоловічим і жіночим началом – як у фізіології, так і, що найголовніше, в психіці. Адже людина, що досягає певного рівня зрілості, маючи при цьому риси протилежної статі у мисленні та світосприйнятті, так і залишиться у кращому разі амбівалентною, а в гіршому – неповноцінною. Тож слід побажати нашій державі швидше визначитися зі своїм ролевим «амплуа» в цьому жорстокому світі. І, най перепрошують пані феміністки, мати у своїй поставі побільше чоловічого. А що характеризує майбутнього чоловіка у відповідному віці? Правильно, початок зміни тембра голосу. Тут теж можна побачити символічне значення. Позаяк саме у голосі, котрим людина спілкується з оточуючими, її внутрішня сутність знаходить один із своїх найважливіших публічних виявів. Тому для всіх нас буде тільки краще, якщо перехідний період підліткової нестабільності мине якнайшвидше, і наше суспільство отримає на додачу до власного «еґо» як такого ще й його конкретне емоційне наповнення та гідні зовнішні атрибути. З-поміж іншого, почавши нарешті розмовляти не інфантильним голосом категоричних вимог і швидких образ, а зрілим голосом розумних потреб і зважених, але принципових оцінок.

 


Роксоляна СВЯТО. СЛІДИ УКРАЇНСЬКОГО МИНУЛОГО В ПОМАРАНЧЕВИХ ТОНАХ" />

Роксоляна СВЯТО. СЛІДИ УКРАЇНСЬКОГО МИНУЛОГО В ПОМАРАНЧЕВИХ ТОНАХ

У Будинку “Смолоскипу” у Києві відкрито докуменгальну висгавку “Помаранчева революція”

У період, коли від помаранчевої ейфорії навіть у найоптимістичніших «революціонерів» лишився тільки легкий присмак і гори унікальних фотознімків і жовтогарячого кольору речей. Коли дії нового Президента та Кабміну не критикує хіба лінивий або цілком байдужий; коли політичні конфлікти підігріваються наближенням нового виборчого сезону-2006, а на прес-конференціях вирішують, яким чином подавати (й чи подавати взагалі) події кінця 2004 року в підручниках для 5 класу... Отож саме в такий період, 15 серпня 2005 року, в будинку видавництва «Смолоскип», що на вулиці Межигірській, 21, було урочисто відкрито документальну виставку «Помаранчева революція. Один рік потому».
Один рік – не надто багато для втілення проголошуваних на Майдані гасел. І, як виявилося, цього часу недостатньо навіть для того, щоб зрозуміти, чи будуть вони цілковито втілені хоч колись. На щастя, за один рік не встигаєш і цілковито розчаруватися, впасти в смуток і повну зневіру, адже потенціал великих сподівань за такий час іще не вичерпано.
Та за той-таки рік багато речей встигають забутися. І, за іронією людської пам’яті, забувається найкраще та найсвітліше, звільняючи місце для всіляких нових сумнівів, страхів і розчарувань, яких, зрозуміло, ніколи не бракуватиме. Тож аби не втратити того найсуттєвішого, того, заради чого таки варто було стояти й мерзнути на Майдані, ми потребуємо підтримки. Підтримки для своїх спогадів і сподівань. Ми мусимо повертатися до радісних моментів, аби не забувати, що вони існують і за них варто боротися. Й ці моменти, напевно, мають бути проявлені не лише на безтілесній плівці пам’яті.

Експозиція «помаранчевої» виставки, що в майбутньому має стати частиною Музею-архіву українського самвидаву, – це і є те матеріальне свідчення нашої минулорічної пам’яті, яку з повним правом можемо вважати колективною. І не тільки тому, що такі самі – або численні дуже подібні – фотографії (надані Музеєві Просвітницькою корпорацією «Галактичний коледж») маємо в своїх фотоальбомах або на комп’ютерах, а помаранчеві прапорці, стрічечки, вирізки з газет того періоду складають маленькі приватні архіви багатьох українців. А й тому, що ідея цієї «помаранчевої» виставки – дуже людська й, на щастя, зовсім не спрофанована провладним пафосом. Це підбір тих «автентичних реліквій», яких так бракує крамничкам у підземному переході нинішнього Майдану, де можемо, тепер уже за гроші, придбати штамповані шалики, горнята та портрети Юлії Володимирівни та Ющенка будь-якого розміру.
Крім фотографій, посередині невеликого залу розміщено стилізовану барикаду з автентичними, «мейд-ін-юесеївськими» наколотими валянками, шахтарськими касками відверто про-революційного кольору, такого ж кольору баскетбольним м’ячем, численними транспарантами. Всі ці речі – правдиві та незаперечні свідки тогочасних подій, зібрані зусиллями нинішнього директора Музея-архіву українського самвидаву Олеся Обертаса. Навіть такий, здавалося б, зовсім не-героїчний плакат «Потрібні цигарки та картки для поповнення рахунку» зворушує набагато більше, ніж, скажімо, «Президентська горілка» з символічною помаранчевою етикеткою, що її любителі міцних алкогольних напоїв можуть останні півроку придбати в супермаркетах. Вже не кажу про дуже «просвітницький» транспарант НаУКМА «Освіту росіянам дала Києво-Могилянська Академія», який, у тих-таки просвітницьких цілях, варто було б помістити в усі шкільні підручники.
Справедливо, що ця виставка з’явилася саме в стінах «Смолоскипу», який і під час революції (й задовго до того) «тримав руку на пульсі доби» й «продовжував справу національного відродження». Ці слова належать нинішньому міністрові культури Оксані Білозір, що письмово привітала видавництво та музей із відкриттям виставки.
Не менш справедливо й те, що нинішня влада (на відміну від попередньої) звертає увагу на ініціативи «Смолоскипу» й підтримує їх. Але ще позитивнішим є той факт, що не влада – хай би яка помаранчева ці ідеї продукує. І, як слушно зауважив О. Зінкевич у своїй вітальній промові, «супроти всіх, хто героїчно вистояв на Майдані, нова влада є зобов’язана бути іншою, бути кращою, чесною, відповідальною, прозорою, щоб ніхто й ніколи не міг зробити їй будь-який закид, щоб ніхто і ніколи не сумнівався у її правоті, у її чесних починаннях».

На відкриття запросили багатьох поважних гостей. З-поміж них Михайлина Коцюбинська, Атена Пашко, Іван Драч, Вахатанг Кіпіані, Михайло Горинь, Василь Верига (Канада). Всі вони говорили про «свою» революцію – таку, якою вона була для них, якою їм бачилася та відчувалася, якою мала б бути і якою стала насправді.
Зворушливо лірично звучали вірші Атени Пашко, написані «в ритмі майдану» й у такому ж ритмі всіма сприйняті. Як виявляється, громадянська лірика (чи хоч які б іще кліше для неї вигадували) – жанр із потенціалом набагато більшим, ніж йому приписують сьогодні. Мабуть, усе залежить від глибини та щирості переживань.
Природний людський острах і невисловлені сподівання відчувалися в словах Михайлини Коцюбинської, для якої Помаранчева революція стала великою надією на те, що Україна не буде «вічно ембріонною» (слова Василя Стуса) й зуміє нарешті витворити свідоме громадянське суспільство. Профанація революційних ідеалів «брехливими устами» – це те найгірше, що може статися з правдивою революцією. І цьому треба й далі дієво протистояти.
Справжнім сюрпризом стали свідчення М. Гориня про те, що з початком революції дуже активізувалися українські громади з далекого російського Сходу (Тюмені, Сибіру, Іркутська і т.д.), представники яких присилали слова підтримки та вітання з початком «великих змін». Особливо це дивує, коли порівняти такі свідчення з офіційною версією РФ, що українці в Росії, мовляв, навіть не виявляють бажання навчати дітей рідної мови. Тож і українські школи, за такою логікою, відкривати поки нема потреби.
Вахтанг Кіпіані, відомий український журналіст, який під час революції потрапив у справжню опалу й став відомим своєю «опозиційністю» до політики «1+1», також говорив про свої побоювання. За його словами, міф про помаранчеву революцію в її офіціозному варіанті не має права на існування, адже будь-який офіціоз руйнує справжність, залишаючи пусті, позбавлені змісту гасла, які вже нікому не належать. Як приватний колекціонер майданних реліквій, В. Кіпіані пообіцяв поповнити колекцію «Смолоскипа» і своїми «скарбами».

Одночасно з відкриттям виставки відбулася презентація спеціального випуску альманаху «Молода нація» (№ 1, 2005), цілковито присвяченого Помаранчевій революції. За словами відповідального секретаря видання Ігоря Гирича, головною інтенцією цього спецвипуску була фіксація та «консервування» безпосередніх, абсолютно свіжих і майже невідрефлектованих вражень від листопадових подій. Автура числа – в середньому тридцятилітня, й майже зі всієї України (за винятком стовідсотково «помаранчевої» Галичини) – подавала свої щоденники, зауваження, спогади, свідчення тощо. Від себе додам, що «нефільтрований» ентузіазм цих текстів суто емоційно має набагато більшу силу, ніж глибоко аналітичні дослідження, написані вже з певної часової перспективи...
Отож події, до яких нас 15 серпня спонукали на кілька годин повернутися, таки вже відбулися. Революція скінчилася, проторувавши шлях для поступової та дуже-дуже повільної еволюції, результати якої виявляються далеко не такими, як би нам того бажалося. Єдине, що вимагається тепер від нас, – дієвість у власній сфері й справжнє терпіння. Терпіння заради того всього, що Мирослав Маринович назвав «очима Майдану». Ці очі дивляться на нас не лише з «революційних» світлин. Це очі всіх тих людей, які й досі довкола нас.

 



Нові видання „Смолоскипа”" />

Нові видання „Смолоскипа”

ДЕМОКРАТІЯ: Антологія / Упоряд. О. Проценко. - К.: Смолоскип, 2005. - XXVIII + 1108 с. - (“Політичні цін-ності”. Вип. 1). 

ISBN 966-8499-15-8

 «Демократія» відкриває серію видань під назвою «Політичні цінності». Метою цього проекту є здійснення окремих комплексних досліджень, присвячених справедливості, свободі, рівності, традиції, толерантності та іншим політичним цінностям, із залученням авторитетних джерел і досліджень західної політичної науки і філософії. Публікація цих матеріалів – основних теорій та концепцій – покликана надати українським читачам теоретичне підґрунтя для осмислення суспільно-політичних проблем (пов’язаних з відстоюванням і впровадженням тих чи інших цінностей) у площині українського політичного буття.
Тексти, зібрані у цій антології, охоплюють історію західного політичного мислення від часів античності до наших днів. Послідовне дослідження демократії проходить п’ять стадій, які відображені у відповідних частинах збірника: «Концептуалізація: що таке демократія?», «Типологізація: моделі та теорії демократії», «Трансформація: становлення та переходи до демократії», «Консолідація: демократичний процес, громадянське суспільство і політична культура», «Перспектива: демократія, глобалізація і міжнародний порядок».
Збірник становитиме інтерес як для професійних істориків і політичних науковців, так і для широкого кола читачів, котрі цікавляться проблемами демократичної теорії.

 


Із виступів на відкрипі висгавки “Помаранчева революція”" />

Із виступів на відкрипі висгавки “Помаранчева революція”
 

Осип Зінкевич
Ми вірили у тих і тим, хто щодня стояв на трибуні Майдану. Ми вірили Віктору Ющенку. Ми надіялися, що це буде команда нової України. Ми були переконані, що ніхто і ніколи не підірве у нас цієї віри, що наш Президент, його команда, нова влада не підведе наших сподівань, а буде вірна своїм заповітам, проголошеним на Майдані.
В ніякому разі ми не хотіли б, щоб Помаранчева революція стала французькою революцією, коли Дантон послав Робесп’єра на ґільотину.

 

Олесь Обертас
Тут багато фоторобіт, на яких зображені різні люди. Не обов’язково вони мають бути з оранжевими стрічками. Але люди на цих фотографіях справді щасливі, й щасливі від того, що переживають якийсь громадянський сплеск.
Є багато плакатів із наметового містечка, які нам вдалося все-таки зберегти. Ці плакати будуть для нас тим орієнтиром, щоб ми не забули ті події, які не так давно були.
Крім того, що на цій виставці є фотографії, документи й речі з майдану, цей будинок просто пронизаний помаранчевою революцією, оскільки тут жили студенти. Вони тут ночували, а комендантом цього будинку в той час був Андрій Раднюк.
Наш музей називається досить урочисто – Музей-архів українського самвидаву. Але ми хотіли цю виставку Помаранчевої революції почати заздалегідь – саме з опозиційних рухів. Тому що Помаранчева революція в нашому розумінні не почалася 2004 року, вона, можливо, закінчилася 2004 року. А події перед цим тривали в далеких 60-х – 70-х роках.  

Ростислав Семків
Наш музей, наша виставка покликані постійно нагадувати про те, що Помаранчева революція – дуже важлива зміна в суспільній свідомості.
Наша виставка спонтанна і різнопланова. Саме такі спонтанні речі маркують важливі історичні процеси та зсуви.

 

Андрій Раднюк
Хочу розказати, як насправді було, у цьому будинку. Тут ночувала молодь, старші люди, студенти, інтелігенція.
Ті кімнати, які над нами, окупувала повністю Львівська політехніка. Тут була «Пікардійська терція».
Крім Львова, це місце було віддане івано-франківському «Пласту». Тут були студенти Чернівців, інтелігенція Поділля, дуже багато цікавих та ініціативних людей. Вони вдень ішли на Майдан... Тут була циркуляція цілодобово. Ми в кожну хвилину могли отримати свіжі новини.
Тут був абсолютно стовідсотковий революційний центр.
Обов’язково треба згадати про ініціативу «Смолоскипа» про створення такої грандіозної структури під час революції. Тому що це було просто неймовірно. Енергетика, яка залишилася тут після революції, мабуть, що перекриє двохсотрічну енергетику цієї будівлі, яку вона принесла з історії за собою. 

Це дійсно була подія, яку важко забути.

Ігор Гирич
Мені дуже приємно сказати, що журнал «Молода нація» присвятив перший свій номер за цей рік цій визначній події. Наше головне завдання було якомога швидше відреагувати на ці події. І подати свіжий зріз вражень тих людей, які брали участь у тих подіях. Це звичайні люди, які були в цій революції, які відстоювали ідеали революції.

 

Михайлина Коцюбинська
Помаранчева революція – це млин подій, це та тяглість нашого духовного й визвольного життя, яка якимось чином на цій виставці зафіксована.
«Золотий гомін», кінець 80-х років, Незалежність, Помаранчева революція. Це наш позитив, наше святе, яке ми мусимо в душі тримати і на яке мусимо орієнтуватися. Але всіма силами треба намагатися не забалакати цих наших цінностей, не перетворити їх на черговий офіціоз.
Очищатися, пам’ятаючи про ці події, допоможе нам виставка, яка гідно в цьому домі розташована.

 

Атена Пашко
Я не передам, яке на мене надзвичайне враження справили ці події (як і на кожного українця). І я скажу це словами своїх віршів, які я тоді написала під ритм Майдану.

Майдан кличе
<...>

Глянь, Вячеславе: тут на Майдані
кожна людина стоїть у пошані.

Твою поезію, тобі не знану,
я тобі пишу в ритмі Майдану.

Там, де могила – тебе немає.
Ти тут. Ти на Майдані. Я добре знаю.

Твої кияни – люди на диво.
Ти був би поруч, був би щасливим.

Вся Україна, вся твоя доля
прийшла на віче на браннім полі.

Хай не заплямить ніхто і ніколи
зрадою Духа це чистеє поле
 

 

Михайло Горинь
Кожен роздумує про долю України. І в мене було таке враження, що десь іде зворотній процес – не відродження української нації, а постійна русифікація нашого народу. І думалося: «О, Господи, коли ми знову повернемося до того часу, коли будемо робити українську націю, відроджувати її?» Але те, що сталося на Майдані незалежності, перевершило всякі наші сподівання.
І я особливо був вражений тим, що до Української Всесвітньої Координаційної Ради почали напливати вітання і поздоровлення з далекого Сходу, з Сибіру зверталися із великими почуттями радості, що нарешті ожив наш народ. І раптом ті люди спалахнули й повернулися до України. Бо робиться щось таке, що для них є найдорожче.
Я вважаю, що дуже скоро Україна буде визначати політичний клімат у Європі. Ми будемо тою державою, тою нацією, на яку будуть орієнтуватися інші країни Європи.

 

Василь Овсієнко
Я дуже хочу подякувати «Смолоскипові», що він є тим літописцем, котрий не сподівається на когось, а робить сам. Від 60-х років «Смолоскип» фіксує оту нашу українську революцію найкращим чином і презентує її для цілого світу. Бо якби не «Смолоскип», то я не знаю, чи знали б ми що-небуть про себе. От ви там усе позбирали і досі збираєте. Я дуже тішуся, що коло вас так багато молодих славних людей, котрі вашу справу, пане Осипе, продовжують і завжди будуть продовжувати. Важливо робити конкретну справу, закачати рукава, нагнутися і робити її. Бо революція не закінчена, її ще треба витверджувати, ще треба багато що зрушити в цьому суспільстві, щоб нарешті Україна стала українською.
Певно, що ми не експортуємо революцію в Росію – то справа безнадійна. Що таке російська демократія? Російська демократія – це декілька інородців, скажімо там, Явлінський, Єлена Боннер, Хакамада, Нємцов. Оце вся російська демократія. Але ви бачили з якою повагою, а інші – з якою ненавистю ще більше ставляться до нас,
українців. Ми побачили, що ми є сильна, потужна нація. Ми стали на ноги. Нас будуть поважати. А отакі музеї – хай вони нашу пам’ять утверджують, щоб і ті, які будуть після нас, це теж бачили.

 

Вахтанг Кіпіані
На третій день Революції людям роздали по помаранчевій медальці. Справжні ж «солдати» не отримали жодних нагород. Більше того, вони не отримують зараз і моральних нагород. З моральними нагородами набагато важче. Золота в них набагато більше, ніж у тих формальних нагородах, якими себе нагородили «лауреати» та «солдати» революції.
А справжні революціонери пробудили націю, пробудили в таких формах, про які, очевидно, ніхто з нас і не мріяв.

Іван Драч
Я їздив перед цими виборами в Харків, по Київщині, Житомирщині. Їздив в Умань. Я переживав там щось особливе, тому що бачив, як дивовижно люди голосували. Ми поїхали в одне село. І я зрозумів, що це одна з точок сучасного життя.
Коли вже після того вертався в морозний Київ, в мене було таке враження, що Київ починає дихати кров’ю. Було надзвичайно важке передчуття того, що буде. Але все змінилося.

Василь Верига (Канада) 


Я хочу висловити вам признання за Помаранчеву революцію. Справа в тому, що ця революція не тільки для вас, вона має відродити весь український народ. Ви не маєте поняття, з якою приємністю ми дивилися кожного дня на телевізійні екрани, ми слухали, як цілий світ заговорив про Україну. Нарешті світ довідався, що є Україна і що ми українці, і що ми маємо Батьківщину. І я хочу за це від імені всіх тих, що живуть поза Україною, подякувати вам за це. Багато людей кажуть, що їм хтось поміг, що американці помагали. Але я хочу сказати, пригадати націоналістичний клич: «Наша сила – в нас самих».

 


Юрій НОГА. 1964.2006”" />

Юрій НОГА. 1964.2006

Колись було дуже влучно зауважено: історія вчить тільки тому, що нічому не вчить. Або, якщо на хлопський розум: ми дуже полюбляємо наступати на одні й ті самі граблі. Ну, коли ще йдеться про пересічні особистості, то це – лишень буря у склянці води. А от коли мова заходить про державних високопосадовців, то пов’язані з цим проблеми не помітить хіба сліпий і не прокоментує хіба ледачий. В нашому випадку це саме коментар, а не критика. Бо чуючи досить часто ущипливу критику так званої нової опозиції, мимоволі хочеш їм розповісти, що таке насправді репресії.
Здається, жодного з них та членів їхніх родин не судила «трійка» – без права надання адвоката і з виконанням вироку протягом 24 годин. Можливо, і в достапам’ятних тридцятих минулого століття це не сталося ні з ким з їхнього роду. А от ми з дружиною нещодавно, гортаючи «Книгу пам’яті України», знайшли документ про вирок та його виконання – йшлося про рідного діда її батька та його двох братів. А коли родина зажадала бодай ознайомитися з документами – з’ясувалося: це можливо, лишень попередили, що це не для нервових – майже всі вони залиті кров’ю.
Та повернімось до наших грабель. Більшість читачів бюлетеня – це творча молодь. І тому окрім фахових істориків мало хто з них досконально знається на подіях, що відбулися в СРСР 1962–1964 років. Але старші політики, які складали історію партії та історію СРСР у ВУЗах, щось занадто швидко про це забули. Для більш молодих нагадаю: в 1963 році було знято Нікіту Хрущова, політика дуже суперечливого, часто непередбачуваного, проте постать справді помітну у світовій історії. Людину, яка з одного боку могла постукати черевиком по трибуні ООН, а з іншого – разом з Кенеді унеможливила початок третьої світової війни.
А ще ця людина, що загальновідомо, розвінчала культ особистості Сталіна. Це теж була свого роду революція. Без крові. Крім всього іншого, він ще не досить успішно намагався підняти сільське господарство і запровадити демократичні реформи. До речі, вам це нічого не нагадує? От саме реформи йому і вийшли боком. Здається, ніби й ідея хороша. А дійде до регіонів – і пішло все навпаки. В 1962 році невдоволення народу зросло через відсутність таких продуктів, як хліб та молоко, оскільки поголів’я корів було пущено на м’ясо-ковбасні вироби, а зерно успішно споживали країни, «що вибрали соціалістичний шлях розвитку». Довелося закуповувати у Канаді. Словом, вийшло якось... не дуже. Офіційно Хрущова було знято з посади через невдоволення народу. Неофіційною ж причиною було те, що більшість керівних посад у центрі й на місцях обймали люди зі «старої команди».
У нас теж значна кількість посадовців обійняла свої посади за часів Леоніда Кучми. І за десять років встигла звикнути до певного типу роботи і стосунків з Києвом. А нові кадрові перестановки тільки згуртували цих людей, про що президенту, можливо, і дотепер невідомо. Цікавий факт, що перші збільшення сплати комунальних полуг відбуваються саме в Донецьку та Дніпропетровську. І дуже сумнівно, що підвищення платні у два з половиною рази допоможе «Нашій Україні» під час наступних виборів. От вам і невдоволення народу плюс реформи. Ну от тепер уже точно знайома картинка.
Ні, я не розповідаю страшних казок на ніч. І історію сорокарічної давності пригадував тут не випадково. Звісно, Віктор Андрійович Ющенко – політик проникливий і делікатний. І ніхто й ніколи не зміг би уявити його з черевиком на трибуні ООН. Просто іноді слід згадувати про уроки історії, котра якщо й не граблі, то принаймні – колесо, тож ризикуєш опининтися в точці, де ми вже побували. Нікіта Хрущов, виходячи з зали вже не генсеком, а пенсіонером, зауважив, що його найбільшим досягненням є те, що все це відбулося безкровно. Але ж нас такий фінал не влаштовує!

 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.