Головна статті
Смолоскип України №6(119), червень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Нана Кулікова.  Бреґо" />

Нана Кулікова.  Бреґо

Бита істина – все геніальне просте. До того ж, вражаюче велика частина геніального виникає на перехрестях. Чи то мовних перехрестях, як у Конрада, Гоголя або Джойса, чи на перехрестях візуального сприйняття, як в Архипенка, чи на перехрестях пластичної виразності, як в Айседори Дункан. Змішувати непоєднувані речі – завжди ризик, адже ніколи не знаєш, яку бурхливу реакцію спровокують складові. Перехрестя дають дивне, невловиме відчуття прогулянки по тонкій грані, прогулянки, небезпечної не лише для автора, але насамперед для того, хто сприймає, але чи не саме це так приваблює нас до межевих явищ?

2 червня на Михайлівській площі дав концерт Горан Бреґовіч зі своїм «Весільно-похоронним оркестром». Кажуть, на концерт зібралося близько 20-и тисяч бажаючих погуляти по спокусливій межі. Кілька молодих чоловіків слухало Бреґу з даху сусіднього будинка. Вони сиділи у красивих позах на краю (теж, по-своєму, на межі!), і коли за будинок сідало сонце, видовище було страшенно естетичне, а відчуття межовості просто поширювалося у повітрі.
Поєднань непоєднуваного Горанові Бреґовічу не бракує. Серб за матір’ю, хорват за батьком, християнин, одружений на мусульманці, музикант, який у соціалістичні часи заробляв великі гроші на рок-н-ролі, купував автомобілі і влаштовував божевільні гулянки, Бреґо за свою кар’єру встиг попрацювати із таким різнорідним матеріалом – етнічно, стильово, часово – з яким, здається, не працював ніхто з сучасних митців.
У 16 років Бреґовіч почав грати на бас-гітарі в аматорській групі «Бестіє», потім працював у проекті «Кодекс», був учасником групи «Міка, Горан і Зоран», згодом «Ютро», із якої вийшов «Білий ґудзик», гурт, який став добре відомим у Боснії. Остання пластинка «Ґудзика» вийшла 1988, і гурт розпався. Якийсь час на бас-гітарі у Горана грав Кустуріца, до фільмів якого згодом уже відомий публіці Бреґа писав музику. Злі язики кажуть, що якби не величезний успіх першого альбома «Ґудзика», Бреґа б займався зараз викладацькою діяльністю: коли Кустуріца поїхав вчитися на режисера до Праги, Бреґовіч вивчав філософію та соціологію. Образ «Ґудзика» визначав Горана довго – до кінця 80-х років, коли Кустуріца повернувся і запросив Бреґу писати музику до «Часу циган». Власне тоді про Бреґу заговорили за межами його країни: PolyGram випустила диск його саундтреків, який став яскравим явищем у рейтингах жанру «музики світу». Адже вже тоді рок-музикант Бреґовіч сплавляв у одному тиглі південно-слов’янський фольк, циганські мелодії, джазові та рокові ритми, зараз же його «Весільно-похоронний» оркестр складається майже зі ста людей: десяти традиціоналістів, хору з п’ятдесяти вокалістів і симфонічного оркестру. Із «Часу циган» почався яксравий «кінематографічний» період – незабаром Бреґу запросили писати музику до «Мрій Арізони». Тоді до й так шаленого міксу Бреґи додалися ще впливи різнонаціональних, харизматичних людей – на зйомках «Арізони» Бреґовіч співпрацював з Дж. Остергбергом – Іггі Попом, завдяки чому у 1993-му році на радіостанціх світу зазвучала «In the Death Car». У «Королеві Марго» французького режисера Патріса Шеро співавтором і виконавцем була ізраїльтянка Офра Газа – і як наслідок, Бреґа додає до свого коктейлю близькосхідні компоненти.
1995-го Кустуріца розпочав «Була собі одна країна» – фільм, відомий у світі як «Підпілля», там з’явився «Калашніков», «7/8 & 11/8», а також безподобне танґо «Ausencia». «Ausenci»у співала Сезарія Евора. До речі, аргентинське танґо у Бреґовіча – потужний елемент його міксованого проекту. В обох «Магічних книгах» Бреґовіч має сім варіацій танґо – від «To nie ptak» до «Tabakiera» i вже згаданої «Ausencia», вони навіть цілком надаються до танцю, хоча, на відміну від фольку, де Бреґа витягує автентику, щоб вплести її у свої переробки, з класичним, «базовим» танґо він не працює, а варіює сучасні йому мелодії, які самі по собі уже є чиймись переробками, хіба от у «Talijanska» Бреґо грається мотивами класичного танґо-вальсу.
Коли Кустуріца не запросив Бреґу до «Чорної кішки, білого кота», музикант, не забувши в’їдливо озватися про режисера у своїх інтерв’ю, продовжив творити міжнаціональні мистецькі альянси. З’явилися три співавторські диски – з греком Джорджем Даларасом, турчанкою Сезен Аксу та полькою Кайєю. Кайя, звісно, стала у Польщі суперпопулярною. Потім Бреґовіч повернувся в кіно і продовжує там працювати.

Зараз музиканту п’ятдесят років, відтак його музичній кар’єрі уже більше тридцяти. За цей час – українська публіка переконалася на власні вуха – він став майстром перехресть. Протягом трьохгодинного концерту слухачі на Михайлівській площі побували на межі багатьох течій – від просто звукових до етнічних та культурних. Архітектоніка концерту кидала публіку із сумних, повільних, тихих композицій на екстатичний пік драйвових балкано-циганських рокових пісень, ритм яких владно змушував людей рухатися, хоч натовп був такий щільний, що танцювати можна було хіба долонями вгорі, та ще наслідувати ритми мімікою. З танґо Бреґовіч несподівано кидав свою публіку у вир сербського весільного фольку, з «In the Death Car» – до «Калашнікова»; з акапели до сплетіння духових та ударних. Бреґо грався музикою і з музикою, з публікою і самою публікою, а при тому сидів і тихо-хитро посміхався – типовий імідж чарівника, витягнутий із фольклору. Лише й тут несподіваний мікс: старий мудрий чарівник з молодим обличчям і в білому костюмі джазмена... Чим важче було отямитися від чергового зиґзаґу, тим більше слухачі заходили в екстаз музики, більше втіхи від передчуття наступної мелодії, тим охочіше балансували на пропонованій межі, тим більше насолоди отримували від цього балансування, чим більше захвату від його ризикованості, від свого відчуття причетності до цього ризику. І зараз, по пережитих емоціях, мені страшенно цікаво, а як почувалися ті хлопці, які слухали Бреґу на даху?




Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.