Головна статті
Смолоскип України №6(119), червень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Наталія Рудніченко. «Прилетить чарівник в голубім вертольоті і безплатно покаже кіно…»" />

Наталія Рудніченко. «Прилетить чарівник в голубім вертольоті і безплатно покаже кіно…»

Саме ці слова з відомої колись дитячої пісеньки спадають на думку, коли пригадуєш очікування пересічних громадян, котрі затято стояли на помаранчевому Майдані в надіях на щось велике і світле. Здавалося, що ось ще мить – і Зло назавжди буде подолано, і тоді ми як заживем…
Для багатьох з них, особливо представників регіонів, помаранчеві сподівання, окрім усього іншого, були пов’язані зі створенням якісно нового інформаційного простору, який би не лише надавав можливість самостійно орієнтуватись у вирі найважливіших подій країни і світу, а загалом повноцінно забезпечував потребу в отриманні нової цікавої інформації у всіх сферах життєдіяльності людини.
Сьогодні можна з упевненістю твердити, що останнім часом в українському інформаційному просторі справді сталося багато важливих позитивних змін. Журналісти всіх видів ЗМІ почувають себе вільнішими, з’явилася здорова творча конкуренція, і процес споживання новинно-аналітичного продукту для українців більше не зводиться до уважного «фільтрування базару». Проте одним із важливих аспектів інформаційної політики, що, на жаль, залишається безнадійно «провисати» у новому житті, є питання національного інформаційного простору. Його створення передбачає не лише збільшення обсягу інформаційного продукту українського виробництва, а й збільшення присутності української мови в ньому.
Наразі ситуація і з першим, і з другим виглядає не надто оптимістично. На наш погляд це відбувається тому, що загалом у суспільстві немає чіткого і максимально зрозумілого трактування понять національний інформаційний простір і державна мова. І що зміцнення першого і останнього не має нічого спільного з будь-яким шовінізмом або пільгами чи утисками на етнічному ґрунті. Національний інформаційний простір і державна мова створюють один з найважливіших рівнів національної безпеки, власне, вони і є запорукою здорових суспільних відносин, де представник будь-якої національності почуває себе комфортно, пишаючись тим, що він громадянин цієї країни. Годі вже й казати, що при нормальному стані речей, – це тисячі робочих місць у кіновиробництві, ЗМІ та інших дотичних галузях, відповідно – нові надходження до бюджету рідної країни…
А поки що у прайм-тайм мусимо терпіти дурнуватий серіал про істеричну Няню з її сімейкою, де основний гумор ґрунтується на недоладному перекручуванні суржику, що побутує у східних регіонах України. Чи буде, регулярно переглядаючи таку сірятину, відчувати себе комфортно український росіянин, єврей, поляк або представник іншої національності в Україні, вже не кажучи про самого українця, якщо звісно їхні патріотичні почуття «завдяки» такій пропаганді зовсім не атрофувалися? На жаль, ми ніколи не вирішимо цих питань, поки наші місцеві можновладці і чиновники раз і назавжди не позбудуться такої великої теплої ковдри як «україно-російське мовне питання», яку дуже зручно перетягувати один в одного, коли хочеш заховатися від проблем.
Небезпечність процесів мовної та інформаційної експансії – а саме так і ніяк інакше не можна назвати весь той інформаційний мотлох, що побутує в наших ЗМІ – дуже добре розуміють і намагаються стримати, наприклад, у Франції, яка прагне зберігати передові позиції на європейському континенті. Там для отримання ліцензії на ЗМІ в документах потрібно щонайменше зазначити, яким чином власник збирається сприяти дотриманню якості французької мови в ефірі чи друці та захищати французьку мову. А провідні французькі газети «Le Monde», «Liberation», «Derniers Nouvelles d’Alsace» та ін., що мають веб-сторінки, обмежуються лише франкомовною електронною версією і принципово не впроваджують англомовної. Вони значно втрачають у світовій аудиторії, проте зміцнюють таким чином позиції своєї мови в світовому масштабі та стимулюють до її вивчення.
В Україні ж, що представляє в мережі окрім друкованих цілу низку самостійних інтернет-видань, пристойний сайт, стартова версія якого була б українською, знайдеш не відразу: українська версія, якщо вона і присутня, для україномовної аудиторії залишається опцією другого вибору. Один з небагатьох винятків – газета «Дзеркало тижня», яка має для українського та російського варіантів різні адреси, тож користувач відразу може обрати для себе потрібний варіант.
У діапазоні популярних нині недержавних ФМ-станцій можна констатувати хіба що «прорив» україномовного радіо розмовного та музичного жанру: «Радіо Київ», «Молоде Радіо», «Радіо Ера», «Радіо НАРТ» та декілька інших. На тлі понад 100 ліцензованих в Україні виглядає не густо. На інших використання державної мови, яка за законом повинна займати не менше 50% ефіру, як правило, обмежується новинами або рекламними роликами. Особливо непродуктивним для розширення функціонування української мови в ефірі видається впровадження двомовних передач. Це стосується не ситуацій спонтанної двомовності: йдеться про заплановане ведення передач двома ведучими у двомовному режимі. У слухача, в залежності від того, якою мовою він спілкується, виникає відчуття роздратування, адже він змушений постійно переключатися з однієї мови на іншу. До цих негативних прикладів варто також додати приєднання до російськомовних передач українських «клаптиків» – спортивних новин, прогнозу погоди, джинґлів тощо. Ці нетривалі за часом інформаційні продукти формально створюють відсоток україномовних передач, а насправді принижують її престиж або зводять її функцію лише до підкреслено офіційно-ділової.
У даному випадку питання «Хто винен?» і «Що робити?» я б переадресувала новій владі. Створення чіткої та прозорої законодавчої бази у сфері ЗМІ, тривала системна робота з їх власниками та грамотне роз’яснення широким колам громадськості основних засад національної інформаційної політики, без сумніву, сприяли б позитивним змінам. Чи станеться так – покаже час.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.