Головна статті
Смолоскип України №6(119), червень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки


Петро Вознюк. Вбити дракона" />

Петро Вознюк. Вбити дракона

В епосі багатьох народів світу існує один схожий сюжет: потворне страховисько гнобить людей, згодом його вбиває благородний герой, але, отримавши всю могутність колишнього визискувача, сам перетворюється на такого самого монстра. На жаль, деякі аспекти суспільного життя в Україні не можуть не нагадати про цю одвічну драму, що в політології отримала красиву назву «циркуляція еліт».
Адже такі факти, як перебування на певних посадах повністю дискредитованих чиновників, спроби створення штучної «партії влади» і резонансний скандал довкола планів переселення головного медичного відомства до будівлі однієї з провідних дитячих лікарень, по суті, уподібнюють нову владу старій. До цього ж сумного переліку владного «дежа вю» можна віднести й «мудрі» наміри декого з новітніх номенклатурників узяти під державний контроль приватні інтернет-ресурси. Останньою наразі краплиною такого «уподібнення», безперечно, стала інформація про наявність у високих київських кабінетах московського «нафтогазового» лобі – причому незалежно від того, чи є ці відомості правдивими, чи це чийсь черговий «чорний піар».
Менше за все хотілося би звинувачувати у всіх гріхах Президента Ющенка – зрештою, не він особисто визначав «добровільно-примусовий» характер вступу людей до провладної політичної сили чи радив медбюрократам потіснити дітей. Короля, як відомо, багато в чому грає почет. А свідомість багатьох його представників, не забуваймо, дуже і дуже далека від задекларованих на Майдані ідеалів. Подальші розмірковування навіяли авторові сумбурні і дещо невеселі графоманські рядки:

Закутим у конторщини тенета
Байдужі помаранчеві намети –
Дракон у душах їх,
У канцелярських нетрях.
Загрузлим у старій облуді
Дракона важко вбити буде,
Дарма себе прилюдно
Бити в груди –
Це демагогія, спрямована в нікуди.
Лиш сам для себе
Кожен відповідь здобуде –
Лишить чудовисько
Чи знищити повсюди.
Чи ж вистачить сумління нам
Недовго ворожити
Над реченням простим:
Помилувать не можна вбити?

 


Олесь Обертас. Опозиційні рухи в Україні ХХ століття" />

Олесь Обертас. Опозиційні рухи в Україні ХХ століття

Вже стало доброю традицією, що під час ірпінських семінарів видавництво «Смолоскип» спільно з Музеєм українського самвидаву організовують зустрічі-конференції шістдесятників і колишніх політв’язнів з творчою молоддю України та спільно обговорюють теми, пов’язані з нашим недавнім минулим.
Цього року оргкомітет вирішив дещо розширити присутність старшого покоління на ірпінському семінарі та запровадив, окрім звичних круглих столів, нову прекрасну традицію – гостьові лекції знакових діячів новітньої історії України.
На політологічній частині лекцію творчій молоді прочитав відомий дисидент, Голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Горинь, який наголосив на потребі дослідження взаємовпливів подій Помаранчевої революції та опозиційних рухів 1960-х – 1990-х років. На мистецькій частині також відбулася знакова подія, яка запам’ятається своєю неординарністю, – вступна лекція дисидента, літературознавця та культуролога Юлія Шелеста.
Для мене, як і для більшості молоді, зустріч на гостьових лекціях з представниками одного з найталановитіших поколінь нашої історії – шістдесятниками – вже вкотре стала відкриттям могутньої ґенерації, що зійшла зі сторінок підручників і увійшла до мого життя. Я переконався, що це не вигадані титани думки, літератури, боротьби, – це реальні люди, що молодими мріяли, чекали, кохали, прагнули, і головне – боролися. Це люди, що у страшенно складних умовах намагалися самореалізовуватися, і незважаючи ні на що вірили у вищу мету, чому й нас навчали під час свого вступного слова.
Варто визнати, що ця нова ірпінська ініціатива виявилася успішною та, на мою думку, має стати ще однією родзинкою Семінарів творчої молоді в майбутньому.
Як і в попередні роки, оргкомітету знову вдалося зібрати представників різних поколінь на круглому столі під широкою назвою «Опозиційні рухи в Україні ХХ століття – традиції боротьби».
Мені, як ведучому, важко об’єктивно говорити про свій власний захід – проведення круглого столу, але зазначу, що вже зараз постала потреба зробити певний аналіз та синтез опозиційних рухів в Україні ХХ століття, варто простежити початки демократизації України та віднайти взаємозв’язки та розбіжності в традиціях боротьби. Я розумію, що це була одна з перших публічних спроб зібрати воєдино різні покоління учасників опозиційних рухів 1960–2004 років, зібрати дослідників як з України, так і з-за кордону та поговорити про події Помаранчевої революції як певний логічний здобуток попередніх поколінь борців.

Для реалізації цієї мети були запрошені дослідники опозиційних рухів та самі учасники тих подій. Від дослідників виступили Володимир Дмитрієв, аспірант Національного університету ім. Т. Шевченка; Меган Баскі, докторант Університету Чикаго, та Фулбрайтівський стипендіат та ведучий круглого столу Олесь Обертас, аспірант Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка та директор Музею українського самвидаву.
Після доповідей науковців до слова були запрошені поважні експерти та учасники обговорюваних подій, зокрема колишній політв’язень, дисидент Юрій Бадзьо з дружиною Світланою Кириченко – від шістдесятників; лідер студентського голодування та Студентської революції на граніті 1990 р. Олесь Доній – від покоління дев’яностих років; один з керівників Громадянської кампанії «Пора» Євген Золотарьов та лідер Страйкового комітету Києво-Могилянської академії Оксана Білоус – від учасників Помаранчевої революції 2004 р.
Розмова виявилася дуже плідною і цікавою як для учасників опозиційних рухів, так і для творчої молоді. Було поставлено багато запитань, що стосувалися як минулого, так і майбутнього України. У ході жвавого обговорення з’ясувалося, що Помаранчеву революцію не можна вважати завершальним етапом демократизації України, і що це є ще одним кроком у змаганні українців за гідне життя.
Сподіваюся, що на Ірпінських семінарах подібний діалог поколінь буде тривати й надалі, і що ми зможемо ще багато цікавих та «каверзних» запитань поставити людям, які творили і творять новітню історію нашої Батьківщини.

 


Наталія Рудніченко. «Прилетить чарівник в голубім вертольоті і безплатно покаже кіно…»" />

Наталія Рудніченко. «Прилетить чарівник в голубім вертольоті і безплатно покаже кіно…»

Саме ці слова з відомої колись дитячої пісеньки спадають на думку, коли пригадуєш очікування пересічних громадян, котрі затято стояли на помаранчевому Майдані в надіях на щось велике і світле. Здавалося, що ось ще мить – і Зло назавжди буде подолано, і тоді ми як заживем…
Для багатьох з них, особливо представників регіонів, помаранчеві сподівання, окрім усього іншого, були пов’язані зі створенням якісно нового інформаційного простору, який би не лише надавав можливість самостійно орієнтуватись у вирі найважливіших подій країни і світу, а загалом повноцінно забезпечував потребу в отриманні нової цікавої інформації у всіх сферах життєдіяльності людини.
Сьогодні можна з упевненістю твердити, що останнім часом в українському інформаційному просторі справді сталося багато важливих позитивних змін. Журналісти всіх видів ЗМІ почувають себе вільнішими, з’явилася здорова творча конкуренція, і процес споживання новинно-аналітичного продукту для українців більше не зводиться до уважного «фільтрування базару». Проте одним із важливих аспектів інформаційної політики, що, на жаль, залишається безнадійно «провисати» у новому житті, є питання національного інформаційного простору. Його створення передбачає не лише збільшення обсягу інформаційного продукту українського виробництва, а й збільшення присутності української мови в ньому.
Наразі ситуація і з першим, і з другим виглядає не надто оптимістично. На наш погляд це відбувається тому, що загалом у суспільстві немає чіткого і максимально зрозумілого трактування понять національний інформаційний простір і державна мова. І що зміцнення першого і останнього не має нічого спільного з будь-яким шовінізмом або пільгами чи утисками на етнічному ґрунті. Національний інформаційний простір і державна мова створюють один з найважливіших рівнів національної безпеки, власне, вони і є запорукою здорових суспільних відносин, де представник будь-якої національності почуває себе комфортно, пишаючись тим, що він громадянин цієї країни. Годі вже й казати, що при нормальному стані речей, – це тисячі робочих місць у кіновиробництві, ЗМІ та інших дотичних галузях, відповідно – нові надходження до бюджету рідної країни…
А поки що у прайм-тайм мусимо терпіти дурнуватий серіал про істеричну Няню з її сімейкою, де основний гумор ґрунтується на недоладному перекручуванні суржику, що побутує у східних регіонах України. Чи буде, регулярно переглядаючи таку сірятину, відчувати себе комфортно український росіянин, єврей, поляк або представник іншої національності в Україні, вже не кажучи про самого українця, якщо звісно їхні патріотичні почуття «завдяки» такій пропаганді зовсім не атрофувалися? На жаль, ми ніколи не вирішимо цих питань, поки наші місцеві можновладці і чиновники раз і назавжди не позбудуться такої великої теплої ковдри як «україно-російське мовне питання», яку дуже зручно перетягувати один в одного, коли хочеш заховатися від проблем.
Небезпечність процесів мовної та інформаційної експансії – а саме так і ніяк інакше не можна назвати весь той інформаційний мотлох, що побутує в наших ЗМІ – дуже добре розуміють і намагаються стримати, наприклад, у Франції, яка прагне зберігати передові позиції на європейському континенті. Там для отримання ліцензії на ЗМІ в документах потрібно щонайменше зазначити, яким чином власник збирається сприяти дотриманню якості французької мови в ефірі чи друці та захищати французьку мову. А провідні французькі газети «Le Monde», «Liberation», «Derniers Nouvelles d’Alsace» та ін., що мають веб-сторінки, обмежуються лише франкомовною електронною версією і принципово не впроваджують англомовної. Вони значно втрачають у світовій аудиторії, проте зміцнюють таким чином позиції своєї мови в світовому масштабі та стимулюють до її вивчення.
В Україні ж, що представляє в мережі окрім друкованих цілу низку самостійних інтернет-видань, пристойний сайт, стартова версія якого була б українською, знайдеш не відразу: українська версія, якщо вона і присутня, для україномовної аудиторії залишається опцією другого вибору. Один з небагатьох винятків – газета «Дзеркало тижня», яка має для українського та російського варіантів різні адреси, тож користувач відразу може обрати для себе потрібний варіант.
У діапазоні популярних нині недержавних ФМ-станцій можна констатувати хіба що «прорив» україномовного радіо розмовного та музичного жанру: «Радіо Київ», «Молоде Радіо», «Радіо Ера», «Радіо НАРТ» та декілька інших. На тлі понад 100 ліцензованих в Україні виглядає не густо. На інших використання державної мови, яка за законом повинна займати не менше 50% ефіру, як правило, обмежується новинами або рекламними роликами. Особливо непродуктивним для розширення функціонування української мови в ефірі видається впровадження двомовних передач. Це стосується не ситуацій спонтанної двомовності: йдеться про заплановане ведення передач двома ведучими у двомовному режимі. У слухача, в залежності від того, якою мовою він спілкується, виникає відчуття роздратування, адже він змушений постійно переключатися з однієї мови на іншу. До цих негативних прикладів варто також додати приєднання до російськомовних передач українських «клаптиків» – спортивних новин, прогнозу погоди, джинґлів тощо. Ці нетривалі за часом інформаційні продукти формально створюють відсоток україномовних передач, а насправді принижують її престиж або зводять її функцію лише до підкреслено офіційно-ділової.
У даному випадку питання «Хто винен?» і «Що робити?» я б переадресувала новій владі. Створення чіткої та прозорої законодавчої бази у сфері ЗМІ, тривала системна робота з їх власниками та грамотне роз’яснення широким колам громадськості основних засад національної інформаційної політики, без сумніву, сприяли б позитивним змінам. Чи станеться так – покаже час.

 


Юлія Гончар. ПОВЕРНЕННЯ В КАЗКУ" />

Юлія Гончар. ПОВЕРНЕННЯ В КАЗКУ

Марина Павленко. Півтора бажання: Казки з Ялосоветиної скрині. – К.: Смолоскип, 2004. – 88 с.

Улюблений мною «Домовичок з палітрою», виданий «Смолоскипом» кількома роками раніше (мало не всі знайомі діти отримали в дарунок від мене цю книжку й відтоді не перестають її цитувати), став гарним стимулом для придбання й цієї – наступної дитячої книжки Марини Павленко.
Та й яскраво-блискуча обкладинка (цього разу «Смолоскип» у поліграфії перевершив себе!) просто-таки манила.
Коли ж книжку освоїла (це було не важко, бо текст сприймався напрочуд легко), то зрозуміла, що не помилилась.
У казках Марини Павленко є все, що необхідно для гарної дитячої книжки. Це і мелодійне, барвисте слово. Те, що оповідь у кожній казці ведеться від різних осіб, створює безпосереднє живе враження і ефект присутності (у казці «Лілея», наприклад, вельми правдоподібно показано забудькуватість оповідача). І – чудові веселкові малюнки, виконані самою авторкою, художницею за освітою: їх багато, вони дуже добрі, обличчя – красиві. Гарні й перші літери кожної казки. Якби ще й тверда обкладинка та відсутність білих сторінок (видавці дотримувались правила починати кожен твір з правої сторінки), то оформлення було б узагалі ідеальним.
Дуже ориґінальне в книжці переосмислення народних сюжетів. Якщо в народній казці ми здебільшого знаємо кінець, то тут – сюжетні лінії настільки складні й заплутані, що розв’язка часто – несподівана, схоже, й для самих героїв. Тут не Несміяна, а – Реготушка, яка має зажуритися. Тут виконуються не три, а лише півтора бажання. Тут Казка-утікачка, як своєрідна блудна дочка, повертається до свого дому, який із темниці перетворюється на затишне кубельце.
Утім, казок, відчуваємо, баба Ялосовета понамотувала собі на веретено неймовірно багато. З них лише Недбала, Необережна, Неймовірна, Забудькувата, Вередлива, Ощадлива, Сміхотлива, Терпляча, Полохлива і Моторошна (важко втриматись, аби не перелічити зайвий раз ці їхні назви) потрапляють у книжку. Вони волошково визирають ледь не з усіх сторінок:
«Над Казкою дзижчали бджоли й здивовано перемовлялися:
– Це дз-з-з-віночок?..
– Не схож-ж-же...
– Мож-же, гвоз-з-здика?..
– Чи нез-з-забудка?
– Я Казка, – видихнула мимовільна мандрівниця й відчула, що на свіжому повітрі та сонечку їй значно полегшало» (С. 8).
Мені як поетові (напишу скромніше: як людині, яка пише вірші), дуже близька проста й водночас образна, глибоко метафорична мова письменниці. Особливо подобаються римовані вставки. Хочеться співати разом із Нехайком про його «перинку з павутинок, подушку з порошинок» і ридати разом із Васильком від безнадійних пісень красуні-Осені.
Ще мені подобається, що книжка не перевантажена звичними в дитячих книжках моралізаторством і патосом. Якийсь дидактизм трохи, звісно, є, але він мені навіть подобається. Та й він швидше – ніби з погляду самої дитини, а не з точки зору дорослого. В усьому ж іншому особисто я якісь «повчальні» моменти сприймала як своєрідну іронію. Навіть – як самоіронію. Це видно не лише зі стилізації під народне (а це стилізація, але аж ніяк не нав’язла в зубах «просвітницька» «традиційність»), а й із жартівливого тону, і – з великої, без жодного осуду чи зверхності, любові до «неправильних» (бо негативних тут, здається, немає) персонажів.
А персонажі в цих казках дуже і дуже неоднозначні. Засновані на первісному світосприйнятті, за своєю щирістю такому близькому дитячій уяві, вони водночас позбавлені властивого народній казці різкого поділу на «чорне» і «біле». Так, стара Ялосовета насправді зовсім не лиха: вона самотня й нещасна, їй просто бракує любові. Недбала Софійка, така симпатична у своїй неохайності, є втіленням кожного з нас, нашого ментального «Якось воно буде!». Баба Віхола, Мухомор і Печериця – просто одержимі інстинктом материнства-батьківства. Вересклива молодиця з «Перевізника Микити» – закохана кокетка. Мельниківна – красуня, яка сама заплуталась у власній пихатості й засліпилась власною вродою. Тітка Секлета з «Півтора бажання» – це наша загнана боротьбою за хліб насущний українська жінка. Навіть зажерливої Тіні шкода: такі мала далекосяжні плани!..
Не вважаю, що книжка адресована тільки малому читачеві. Кажу це не тільки тому, що підтекст кожної фрази навряд чи буде тими найменшими вловлений. А й – тому, що, будучи вже далеко не дитиною і водночас ще не маючи під рукою малого слухача, – я особисто прочитала книжку з великим інтересом. Причому – разів, мабуть, зо п’ять. Мабуть, лиш те, що мені однаково цікаво було читати що вперше, що – вп’яте, могло бути схожим на читання найменшими: малята, як відомо, можуть безконечну кількість разів слухати одне і те ж.
Отже, казки Марини Павленко п’ють каву, як дорослі і люблять солодке, як діти. Казки Марини Павленко пліткують, як дорослі і бавляться, як діти. Вони спрямовані до різновікового читача.
Особливо сподобались мені казки про кохання, які в книжці, до речі, становлять добру половину. «Перевізника Микиту», «Мельниківну» і «Золоту шаблю» взагалі сприймала не як казки, а як цілком дорослі любовні драми. Утім, якби я читала їх у дитинстві, вони б захопили мене не менше: які дівчатка не мріють про кохання? Тоді як казки про Нехайка, про Реготушку, про Віхолу, про Тінь – більш «дитячі», хоча теж дуже цікаві.
У мене колись написались такі поетичні рядки:
Мені вже не сняться принци
Із мудрих казок-феєрій.
У запорошеній скрипці
Сховався їх відсвіт рожевий.
Поважний життєвий принцип
Не кличе в життєву даль.
Мені вже не сняться принци.
А жаль.

Так от: після книжки М. Павленко «Півтора бажання» із запорошеної скрипки буденності справді виривається на волю рожевий відсвіт казки. А ще – мені знову почали снитися принци. Вірю, що сни – збудуться.

 


Нана Кулікова.  Бреґо" />

Нана Кулікова.  Бреґо

Бита істина – все геніальне просте. До того ж, вражаюче велика частина геніального виникає на перехрестях. Чи то мовних перехрестях, як у Конрада, Гоголя або Джойса, чи на перехрестях візуального сприйняття, як в Архипенка, чи на перехрестях пластичної виразності, як в Айседори Дункан. Змішувати непоєднувані речі – завжди ризик, адже ніколи не знаєш, яку бурхливу реакцію спровокують складові. Перехрестя дають дивне, невловиме відчуття прогулянки по тонкій грані, прогулянки, небезпечної не лише для автора, але насамперед для того, хто сприймає, але чи не саме це так приваблює нас до межевих явищ?

2 червня на Михайлівській площі дав концерт Горан Бреґовіч зі своїм «Весільно-похоронним оркестром». Кажуть, на концерт зібралося близько 20-и тисяч бажаючих погуляти по спокусливій межі. Кілька молодих чоловіків слухало Бреґу з даху сусіднього будинка. Вони сиділи у красивих позах на краю (теж, по-своєму, на межі!), і коли за будинок сідало сонце, видовище було страшенно естетичне, а відчуття межовості просто поширювалося у повітрі.
Поєднань непоєднуваного Горанові Бреґовічу не бракує. Серб за матір’ю, хорват за батьком, християнин, одружений на мусульманці, музикант, який у соціалістичні часи заробляв великі гроші на рок-н-ролі, купував автомобілі і влаштовував божевільні гулянки, Бреґо за свою кар’єру встиг попрацювати із таким різнорідним матеріалом – етнічно, стильово, часово – з яким, здається, не працював ніхто з сучасних митців.
У 16 років Бреґовіч почав грати на бас-гітарі в аматорській групі «Бестіє», потім працював у проекті «Кодекс», був учасником групи «Міка, Горан і Зоран», згодом «Ютро», із якої вийшов «Білий ґудзик», гурт, який став добре відомим у Боснії. Остання пластинка «Ґудзика» вийшла 1988, і гурт розпався. Якийсь час на бас-гітарі у Горана грав Кустуріца, до фільмів якого згодом уже відомий публіці Бреґа писав музику. Злі язики кажуть, що якби не величезний успіх першого альбома «Ґудзика», Бреґа б займався зараз викладацькою діяльністю: коли Кустуріца поїхав вчитися на режисера до Праги, Бреґовіч вивчав філософію та соціологію. Образ «Ґудзика» визначав Горана довго – до кінця 80-х років, коли Кустуріца повернувся і запросив Бреґу писати музику до «Часу циган». Власне тоді про Бреґу заговорили за межами його країни: PolyGram випустила диск його саундтреків, який став яскравим явищем у рейтингах жанру «музики світу». Адже вже тоді рок-музикант Бреґовіч сплавляв у одному тиглі південно-слов’янський фольк, циганські мелодії, джазові та рокові ритми, зараз же його «Весільно-похоронний» оркестр складається майже зі ста людей: десяти традиціоналістів, хору з п’ятдесяти вокалістів і симфонічного оркестру. Із «Часу циган» почався яксравий «кінематографічний» період – незабаром Бреґу запросили писати музику до «Мрій Арізони». Тоді до й так шаленого міксу Бреґи додалися ще впливи різнонаціональних, харизматичних людей – на зйомках «Арізони» Бреґовіч співпрацював з Дж. Остергбергом – Іггі Попом, завдяки чому у 1993-му році на радіостанціх світу зазвучала «In the Death Car». У «Королеві Марго» французького режисера Патріса Шеро співавтором і виконавцем була ізраїльтянка Офра Газа – і як наслідок, Бреґа додає до свого коктейлю близькосхідні компоненти.
1995-го Кустуріца розпочав «Була собі одна країна» – фільм, відомий у світі як «Підпілля», там з’явився «Калашніков», «7/8 & 11/8», а також безподобне танґо «Ausencia». «Ausenci»у співала Сезарія Евора. До речі, аргентинське танґо у Бреґовіча – потужний елемент його міксованого проекту. В обох «Магічних книгах» Бреґовіч має сім варіацій танґо – від «To nie ptak» до «Tabakiera» i вже згаданої «Ausencia», вони навіть цілком надаються до танцю, хоча, на відміну від фольку, де Бреґа витягує автентику, щоб вплести її у свої переробки, з класичним, «базовим» танґо він не працює, а варіює сучасні йому мелодії, які самі по собі уже є чиймись переробками, хіба от у «Talijanska» Бреґо грається мотивами класичного танґо-вальсу.
Коли Кустуріца не запросив Бреґу до «Чорної кішки, білого кота», музикант, не забувши в’їдливо озватися про режисера у своїх інтерв’ю, продовжив творити міжнаціональні мистецькі альянси. З’явилися три співавторські диски – з греком Джорджем Даларасом, турчанкою Сезен Аксу та полькою Кайєю. Кайя, звісно, стала у Польщі суперпопулярною. Потім Бреґовіч повернувся в кіно і продовжує там працювати.

Зараз музиканту п’ятдесят років, відтак його музичній кар’єрі уже більше тридцяти. За цей час – українська публіка переконалася на власні вуха – він став майстром перехресть. Протягом трьохгодинного концерту слухачі на Михайлівській площі побували на межі багатьох течій – від просто звукових до етнічних та культурних. Архітектоніка концерту кидала публіку із сумних, повільних, тихих композицій на екстатичний пік драйвових балкано-циганських рокових пісень, ритм яких владно змушував людей рухатися, хоч натовп був такий щільний, що танцювати можна було хіба долонями вгорі, та ще наслідувати ритми мімікою. З танґо Бреґовіч несподівано кидав свою публіку у вир сербського весільного фольку, з «In the Death Car» – до «Калашнікова»; з акапели до сплетіння духових та ударних. Бреґо грався музикою і з музикою, з публікою і самою публікою, а при тому сидів і тихо-хитро посміхався – типовий імідж чарівника, витягнутий із фольклору. Лише й тут несподіваний мікс: старий мудрий чарівник з молодим обличчям і в білому костюмі джазмена... Чим важче було отямитися від чергового зиґзаґу, тим більше слухачі заходили в екстаз музики, більше втіхи від передчуття наступної мелодії, тим охочіше балансували на пропонованій межі, тим більше насолоди отримували від цього балансування, чим більше захвату від його ризикованості, від свого відчуття причетності до цього ризику. І зараз, по пережитих емоціях, мені страшенно цікаво, а як почувалися ті хлопці, які слухали Бреґу на даху?



Нові видання „Смолоскипа”" />

Нові видання „Смолоскипа”

Матіяш Б. Непроявлені знімки. – К.: Смолоскип, 2005. – 120 с.
ISBN 966-8499-25-5
По один бік текстів збірки «Непроявлені знімки» – розповідна структура біографії, місця і речі, а по інший – дійсність «там-тоді», протилежна до «тут-тепер». Щоправда, негатив і відбиток мають спільні топос і передісторію, бо існують в одному колі перетворень – разом, хоча й із оберненими ідентичностями предметності й перспективи. І в цьому колі негативів і відображень уже написана книга – лише одна з реальностей, що здійснилися.



Наталя Якубчак. Zагублене-zабуте" />

Наталя Якубчак. Zагублене-zабуте

У Галереї мистецтв НаУКМА відкрилася виставка студентської художньої студії «Антресоля» (художній керівник – Ігор Цикура). Анастасія Яровенко, Марія Павленко, Юлія Огаренко, Тамара Марценюк та Юлія Кривицька не полінувалися зазирнути у найдальший закапелок шафи (тобто антресолі) і повизбирували звідти загублене і забуте – матеріал і натхнення для живопису, графіки, скульптури і фото. Організатори виставки гарантують відвідувачам якщо не переживання давніх емоцій чи повернення втраченої ілюзії, то, принаймні, можливість знайти свою загублену шкарпетку. Однак, забравши свою шкарпетку, ви ризикуєте порушити цілісність, у яку вона потрапила після того, як перестала бути утилітарним об’єктом. У «Zагубленому-zабутому» більшість робіт об’єднані в серії або цілісні проекти: мисткині не просто виявили турботу до речей/ людей/ подій, які опинилися ЗА (випали з актуальності), а й ввели їх у новий контекст.
У серії скульптурних робіт Юлії Огаренко річ більша за людину: вона має свою форму, колір, вік, історію, пам’ять. Черевик несе на собі відбиток ноги, яку захищав від шорсткого асфальту, і відбитки цього ж асфальту, захищеного черевиком від людини. Цеглина, що знайшла спочинок у валізі, пам’ятає не лише ім’я виробника, а й те, як вона була стіною, будинком, містом. Людина ж тут виступає безликою, знебарвленою, змалілою перед річчю. Це навіть не людина: люди – однаковісінькі білі метушливі фігурки на тлі монументальних речей. Люди у такому ракурсі не здатні навіть належно побачити річ, осягнути її, бо вона завелика для їхнього осягнення. Річ у своїй величі і своїй забутості.

Забутою, точніше загубленою, буває не тільки річ. Юлія Кривицька своїм проектом графіки «Люди з «Метра» змушує подумати, скільки облич пролітає перед нами щодня, особливо у «швидкому та зручному виді транспорту». Символічно, що ця серія виконана у техніці графіки, яка дозволяє схематично, у кількох основних лініях подати цілісний об’єкт. Хоча кожне обличчя індивідуальне, нескінченний потік несхожості можна звести до серії типажів. Автор пропонує глядачеві наростити на каркас портрету безліч маргінальних рис і рисочок і згадати конкретну людину, яку колись десь бачив. У результаті кожен портрет має багато можливостей домислювання або замислювання або просто споглядання.
Анастасія Яровенко повертає нас у простір докомп’ютерного дитинства: вона дістала з антресолі стару дитячу гру «п’ятнашки» і вирішила погратися, на голу матрицю чисел одягнувши кольорові образи. Міський пейзаж розкладено на 15 фрагментів, кожен з яких може сприйматися автономно. Мисткиня пропонує множину варіантів імовірного поєднання елементів. Пропозиція надзвичайно комунікативна: у реципієнта просто таки руки тягнуться попереставляти квадратики, щоб отримати правильну (або неправильну – це як кому подобається) картинку. На жаль, погратися не можна. Можна лише споглядати цілісну картину, окремі її фрагменти і варіанти їх поєднання. Світ розкладено на елементи і складено по-новому за законами краси/ творчості/ гри/ пустощів або поза законами. У світі без нового найбільш продуктивним принципом виявляється актуалізація забутого.
Віднайденого і пригаданого на «Zагубленому-zабутому» ще багато: це і фотосерія «Балкони» Марії Павленко, і триптих «Ворожіння на каві» Тамари Марценюк, і проект «...в тумані...» Юлії Огаренко за мотивами улюбленого старого мультика і багато іншого. Виставка надзвичайно насичена, не по-професійному щира й не по-аматорськи вивершена.
Замість зужитого гасла «Усі на барикади!» набуває актуальності нове – «Усі на антресолі!». Виставка відчинена до 10 липня.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.