Головна статті
Смолоскип України №5(118), травень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Богдан Стороха. Ірпінь–2005, враження спостережника з не зовсім втішним фіналом" />

Богдан Стороха. Ірпінь–2005, враження спостережника з не зовсім втішним фіналом
 

ХI Ірпінський семінар творчої молоді відбувся, залишивши по собі в першу чергу присмак задоволення від того, що традиція, закладена одинадцять років тому, не перервалася, а крім того сумнів, що проведений семінар справді відбувся, стовідсотково виправдавши сподівання людей, котрі з’їхалися з усіх українських усюд і не тільки.
Як і завжди, політологія відділилася від мистецтва, що пов’язано було скоріше зі складностями розміщення учасників семінару в Будинку творчості письменників, аніж з небажанням організаторів звести на одному місці та запрягти в одну бричку «коня і трєпєтную лань», – вживши такої атрибуції автор рядків замислюється про те, що не завжди мистецтво поєднується з «трєпєтом», інколи політика буває більш чутливою, а мистецтво – прямолінійне і як сокирою вирубане.  

Загальна тема семінару «Революція, еволюція, постволюція», під якою намагалися об’єднати свої розумові сили політологи і митці віком «ті, кому до 30-ти», виявилася не такою вже й інтегруючою, як на мене, людину, котра мала можливість спостерігати перебіг подій семінару від підготовки і аж до останнього дня. Вельми прозорий натяк на події кінця 2004 року не вдалося приховати за формулюванням, максимально широким і розмитим. Не те щоб тема була невдалою, якраз навпаки, всі можливості розгляду стану суспільства і мистецтва, від перевороту до розвитку, стабілізації, деградації вкладаються в дану формулу, ось тільки нещодавність помаранчевих подій зумовила однобокий та неглибокий контекст розгляду питань.
Створення концепції семінару відбувалося в середині – наприкінці лютого місяця, семінар же відбувся на початку травня, за два місяці відбувся певний поворот у сприйнятті подій «революції» (не можу не пригадати широкі кола сумніву у виправданості такого слововживання – а ще б три місяці тому ніхто навіть і не завдав би собі клопоту шукати іншого слова), тому не спостерігалося загального одухотвореного ставлення до політичних змін, не вимальовувалося картини спільного ворога – не бачилось (принаймні мені з мого місця) всієї тої романтики боротьби та протистояння, без якої не було б жодної розмови ще наприкінці січня 2005 року. Скоріш скептичне ставлення учасників реконструювалося не з суджень про зміст подій кінця 2004 року, а з самого тону говоріння про них: куди поділася серйозність та запал, залишились жарти, скептицизм та подекуди здоровий цинізм. До того ж, варто зауважити: чи не найголовнішою темою у розмірковуваннях про революцію став міф – міфологізація, де- і реміфологізація подій, тривання цих процесів, особливості, перебіг, наслідки, форми – все, що має відношення до узагальненого сприйняття минулого, до створення картини, котра підходить для підручника з історії.  

Не зовсім сподіваними і доречними видавалися з’яви вельми натхненних і одержимих боротьбистськими ідеями «дів обид» та хлопчиків піонерсько-комсомольського віку (оказіоналізм «груденята» чи не найкраще описує цих захоплених створінь з усією подвійністю конотацій), готових зображати маріанн революції навіть після того, коли розібрано всі барикади, а учасники подій обмінюються враженнями про те, як, у якій кнайпі рефлексувалося під час революційних подій, хто там був, як пилося і що співалося.
Пилося і співалося й під час самого семінару, спів почався першого ж дня, коли після офіційного відкриття семінару відбулася зустріч «За лаштунками революції», де гостем був не хто-небудь, а Фома з гурту «Мандри» (ім’я та група мені абсолютно нічого не говорять, але, судячи з захоплених облич деяких учасників, це дійсно міг бути хтось відомий). Мобільність цього заходу виявилася в швидкості, з якою вона закінчилася, що в принципі не було погано, бо динаміка – це завжди прекрасно, особливо, коли це зібрання закінчується співами.

Автор цих рядків – старий скептик, і тому переконаний, що влаштування таких зустрічей, коли замість розуму говорять емоції та співає душа, сприяє скоріше затемненню сприйняття подій, аніж консолідації тих, хто зібрався «у дружньому колі». До того ж вечір був приємно забарвлений переглядом аматорської зйомки літнього туру гурту «Мандри», що певною мірою передувало виборчо-революційним подіям кінця року, – що власне неприємно вразило вищезгаданого автора. Майоріння прапорів, піднесення хлібу-солі, натовпи, захоплено-задумлені під час споглядання В.А.Ю., задимлено-задушливо-богемна атмосфера кнайпи, де якийсь кобзар виспівує патріотичних пісень, – то народних, то майже білогвардійських (мелодія куплету – «Утро туманноє, утро сєдоє», а приспіву – «Інтернаціонал», разом же – стрілецька пісня). Але не це, а ніби шукання ворога, що неприємно вразило під час перегляду фрагменту з касет майо.. пардон Фоми. Сорочинський ярмарок, люди, свині, горщики, глечики, співаночки, хор «Ланка» (сорочинське жіноцтво у строях), торгівля, менти, козацтво у майже ментовських обладунках – і коментар про те, як же ж таки багато підісланих «стражів порядку», а скільки ж плакатів з Януковичем та  

Кучмою (варто зазначити, демонстрація відеофрагментів з Одеської області не з’явила облич ні одного, ані іншого) – і забудькуватий Фома просто не згадує найбільш логічне пояснення: Полтавська область – це вотчина колишньої довіреної особи В. Януковича, – було б дивно, чесне слово, якби усюди майоріли помаранчеві прапори... Це було трохи злості від ображеного містечкового патріотизму, проте злості показової: помаранч став міфом, причому міфом неоднозначним, котрий вже починає роз’єднувати на суспільство, котре нібито консолідувалося однією державою, в усякому разі вигуки про те, що нація народилася саме наприкінці 2004 року лунали неодноразово, викликаючи, чесно кажучи, радше співчуття, аніж згоду з твердженням.
Розконсолідування було помітне й у тому, що є традицією політологічної частини Ірпінського семінару – у політичній грі. Цього разу це були «Парламентські вибори». Ліберальне «Яблуко», соціал-демократична «Троянда», просунутий «Апельсин» та аграрний «Колосок», ці чотири партії здійснювали свої передвиборні перегони, намагаючись претендувати на більшість у парламенті.
Довго чи коротко, але перегони скінчилися з неочікуваним результатом: «Помаранч» (перейменований «Апельсин») поглинув «Троянду», виділилися нова партія ДЛД (діла людей дії чи як там інакше – кулуарне розшифровування не піддавалося розголошенню на публіці) та громадсько-анархічний осередок; вибори відбулися, «Яблуко» перемогло, але парламент так і не був сформований, – прогноз не дуже втішний з огляду на парламентські вибори – 2006.
Приємною родзинкою цьогорічного семінару став його вихід за кордон України; і раніше час від часу відбувалося розширення складу учасників за рахунок гостей то з Росії, то з Білорусії; цього ж року була ціла делегація з Польщі, студентсько-партійна група з семи чоловік, котрі брали участь як у круглих столах, так і в парламентських перегонах. Хотілося б сказати, хто ж із них був хто, проте, чесно, не можу – процитую хіба свого улюбленого письменника-фіна: «До сих пір не знаю, котра ж з шести прекрасних креолок була його дружиною, а хто дочками, бо він цілував усіх почергово та розсипав компліменти, як п’яний – лайку».  

Семінар в обох своїх частинах виявив давно відомий недолік: мінімум контактів з регіонами та утворення по приїзді в Ірпінь замкнутих груп, проникнення в які достатньо проблематичне. Про Ірпінь знають не так багато людей, тому склад учасників кардинально не міняється кожного року, це повільне влиття нових облич у загалом усталену структуру, тому варто замислитися, яким чином це можна змінити – і починаючи з кінця серпня – початку вересня бомбувати оргкомітет пропозиціями оновлення.
На завершення ж про політологічну частину хотілося б сказати, що великою мірою успіх і позитивне враження залежали від роботи голови політологічної частини семінару Оксани Дащаківської (м. Львів), котра не тільки зорганізовувала учасників, але й кваліфіковано провела парламентські перегони (те, що партії самі собі не змогли дати ради, вже їхній головний біль), виконуючи, як обговорювалося кулуарно, функції Конституційного суду.
По тому ж, на п’ятий день Ірпінського семінару, місяця травня восьмого дня, сконала політологія, поступившись місцем мистецтву, консолідувавшись, правда, з ним під час вручення премій видавництва «Смолоскип» в актовому залі Києво-Могилянської академії.
А мистецька частина, що розпочалася по тому, мало чим відрізнялася від попередніх, подібність виявлялася в першу чергу способом поводження мистців і мисткинь, котрі так і залишилися на рівні маловизнаних геніїв, які бравують своєю невизнаною геніальністю.
Спектр тем від «Помаранчева революція: тексти на один день чи на життя», «Революція, епос та їх розчинення в міфі», «Постволюція автора після революції» до «Інтерактивне мистецтво як революція?», «Влада як художній образ» та «Мистецький тероризм і тероризм як мистецтво» виявив достатньо слабке зацікавлення та бажання професійно висловити свою думку, – професійно: тут мається на увазі більш-менш скептично та без захоплення або рожевих окулярів.  

Вже перший круглий стіл про поезію і тексти помаранчевих подій виявив спокійне ставлення до проблеми агіттекстів та їхню життєспроможності: стабільно млява та впокоєна атмосфера чи не найкраще говорила про те, що події, власне, в минулому, а чи залишаться тексти на життя, чи зникнуть у безвісті – то вже справа не авторів і не реципієнтів. Та і, власне, про що можна говорити, коли про найбільш відомий виплодок подій, нетлінне заклинання гурту «Гринджоли», не говорив хіба ледачий.
З доповідей, проголошених на цьому круглому столі, варто зазначити текст Олександри Григоренко (м. Полтава), котрий у дусі скептицизму розглянув перетворення творчості Майдану та революційних околиць на предмет торгівлі та обміну на гроші – явище симптоматичне, коли йдеться про зміну пріоритетів до та після більш-менш революційного штибу. Зиск, отриманий торгівлею гуртом та вроздріб, змінив ставлення до подій листопада–грудня, тому доречним буде процитувати доповідачку:
«Нинішній режим ішов до влади довго і тяжко. Режим потребував підтримки маси поки ще не став режимом, і тому всіляко догоджав їй, або хоч допомагав зносити труднощі. Сходження режиму і долання масами труднощів супроводжувалося музикою. І ось режим став режимом. Зужита музика почала помалу втрачати свою актуальність. І тут режим не був би режимом, якби не виявив своєї режимної сутності, якби не захотів пізнати мить насолоди від влади і не захотів поділитися цією миттю з іншими. <...> Усе піддане аналізу належить чарівній царині звуків, нетривкішою за яку є хіба чарівна царина запахів. Проте політичний контекст революційних мелодій не дозволяє легковажити аналізованим матеріалом. Можна сумніватися, мистецтвом чи не мистецтвом є революційна музика, та буття її як інструменту влади чи інструменту здобуття влади беззаперечно доведене помаранчевою революцією. Бо якою ще державою світу керує президент, ім’я якого було рефреном скількох пісень, міністром культури є співачка, яка виконала Державний Гімн на генеральній репетиції його інавгурації, і яку ще країну світу представлятиме на «Євробаченні» гурт «Ґринджоли»...»
Певною мірою перегукувалися тематично один з одним круглі столи про революцію, епос та міф і про владу як художній образ. Близькість висновків, вірніше, наслідків, побоюватися котрих варто, стали об’єктом обговорення. Механізми виникнення міфу, де- і реміфологізація, боротьба з ними, примирення та співіснування – що краще, що необхідне та що може бути найбільш правдоподібним наслідком – до цього спонукали доповіді, проголошені учасниками, серед яких варто згадати Ганну Зеленську (м. Львів), Юрія Ганошенка (м. Запоріжжя) й Тамару Злобіну (м. Львів): різні погляди на міфологію нової влади в анекдотах (Ганна Зеленська, котра вразила слухачів не лише підбором матеріалу, але й вишуканим узагальненням); солярна символіка як утілення імперських забаганок та підспудне прагнення «божества, що помирає і воскресає» й функціонує як консолідуючий образ (Юрій Ганошенко), феноменологія влади та стратегії її втілення на прикладі PR-кампаній (Тамара Злобіна), – все це створило динамічну картину круглих столів та викликало неабияку дискусію. 

Круглий стіл Станіслава Федорчука «Мистецький тероризм і тероризм як мистецтво» виявив одну слабкість: нездатність публіки абстрагуватися від власного ставлення до явища і не переносити моральні категорії на об’єкт розмови. Не йдеться про схвалення чи захоплення, а скоріше про готовність, не полишаючи власного засадничого обійстя, дискутувати про те, що не є тою чи іншою мірою легітимним у мистецтві. Мабуть все ж ми можемо говорити про те, що фраза «Митцеві дозволено зображувати все» залишається на папері та у злюмпенізовано-мистецьких колах. Ми шукаємо прихистку у моралі, проте сміливість говорити про речі за межею нашого прийняття/неприйняття зовсім не передбачає ані аморальності, ані «понадморальності» – скоріш за все, не справа то митця, говорити про речі теоретичного плану, і майбутнє семінару варто все ж впроваджувати лінію секулярізації поетів від критиків: поет не так часто полишає свою вежу з ніби-то слонової кістки, а коли полишає, то лишається враженим світом, котрий говорить час від часу не про його, поета, геніальність, а про дещо інші речі.
Сьогорічна спроба розділити поезію за статевими ознаками – вечір «Ladies first» та «Друга стать» виявив глибинну глухоту поета обох статей як принцип його життя: читати вірші ще зовсім не означає бути готовим слухати інших, а крім того – тут я не можу себе стримати, щоб не сказати: «Здавалося, художники малювали під час уік-енду, коли всі магазини зачинені, а з фарб залишилися лише чорна, коричнева та бурякова». Звичка виголошувати вірші, котрі «не чіпляють», а подекуди просто погано «зроблені», і при цьому очікувати бурхливо-захопленої реакції розбещує неокріплі уми та голоси поетів, яких варто б на посилене харчування та заборону писати, але ж ми – демократи і даємо кожному свободу вислову, а тому міркування щодо поетичної якості я залишаю при собі, згадавши лише одне як на мене не дуже етабльоване в ірпінських колах ім’я – Ніна Кур’ята – два її вірші врізалися у пам’ять ритмом і силою враження, по тому ж залишаю слово спеціалістам.
Власне, як на мене, XI Ірпінський семінар творчої молоді таки відбувся, він у черговий раз виявив як добре, так і погане в тих, хто є як політологічною, так і мистецькою молоддю, з’явив «блиск та злидні куртизанок-пертизанок» обох статей, про що будуть складатися легенди, що з плином часу перетвориться на міф, і за умови, якщо наступний семінар відбудеться через рік, і залишаться подекуди ті, хто брав участь у «веселії», цей міф стане частиною компендіуму оповідок про минуле під грифом «інтелектуально диференційовані молодечі розваги у місті Ірпінь на початку травня. Вибрані притчі».

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.