Головна статті
Смолоскип України №5(118), травень 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки


Петро Вознюк. Сто днів" />

Петро Вознюк. Сто днів

Коли імператор французів Наполеон І Бонапарт 18 червня 1815 року несподівано зазнав поразки при Ватерлоо, він навряд чи думав про те, наскільки жорсткі рамки встановив для багатьох наступних поколінь державних керівників. Адже саме відтоді стоденка, що спливла від початку його повторного правління до цієї вікопомної поразки, стала тим терміном, за підсумками якого в Європі звикли оцінювати діяльність усіх без винятку урядів. Утім, машини часу ще не винайдено, і як би комусь не кортіло уникнути звітування, ми вже не можемо ані перешкодити поверненню славетного володаря з острова Ельби, ані допомогти йому виграти битву під Ватерлоо.
Тому 4 травня вся Україна мала нагоду у прямому телеефірі відзначити сто днів Президента Віктора Ющенка, а 15-го – скромно, але зі смаком (у Музеї народної архітектури та побуту під Києвом) зустріти відповідний ювілей «уряду народної довіри» прем’єра Юлії Тимошенко. З огляду на ті проблеми, що їх доводиться вирішувати новій владі, відзначення її першого рубежа не було надто приторно-офіціозним. Країна, переживши «м’ясну» та «бензинову» кризи, чекала від високопосадовців конкретних відповідей на жорсткі питання.
І, будемо відвертими, дочекалася їх далеко не за всіма пунктами. Тим більше вселяють оптимізм зафіксовані соціологами постфактум показники рівня довіри до нинішньої влади. Насправді, ці сухі цифри наразі – головне багатство України, її неоціненний соціальний капітал. Вони засвідчують, що наше суспільство ще готове вірити і сподіватися. Готове всупереч сумним прогнозам «біло-синіх» політиків, експертів і мас-медіа. Готове, можливо, просто тому, що за попередні десять років втомилося не вірити владі. Але це жодним чином не змінює становища і завдань. Не відкривши Америки, скажемо, що основне зараз – не розгубити цей небувалий у нашій новітній історії потенціал народної довіри. Не дати людям навіть натяку на те, що цей уряд хоч чимось схожий на попередні. Довести їм, що корпоративні чи приватні інтереси для жодного з урядовців не є вищими за суспільні. І що, приміром, принизливі вибачення віце-прем’єра у Москві – це емоції, але аж ніяк не позиція. Лити воду на млин ворожої пропаганди зараз неприпустимо. Тим паче, що примара Ватерлоо після наших «ста днів» нікуди не зникла, і фатальна поразка досі може наздогнати де завгодно – от хоча б під час традиційної і вже близької «битви за врожай».

 


Ростислав Семків.  ВРУЧЕННЯ НАГОРОД «СМОЛОСКИПА»: ПОГЛЯД ЗІ СЦЕНИ" />

Ростислав Семків.  ВРУЧЕННЯ НАГОРОД «СМОЛОСКИПА»: ПОГЛЯД ЗІ СЦЕНИ

Чого чекають гості наших щорічних нагороджень? Чому ці імпрези, на які потім багато хто нарікає, мовляв, було нудно, завжди збирають повні зали? Правильно – для наймолодшої ґенерації українських літераторів і дослідників вручення нагород «Смолоскипа» і, ширше, дні Семінару творчої молоді в Ірпені, скажемо скромно, але не без гідності, маркують завершення і початок творчого року. Це подія, котра засвідчує: молода література в Україні продовжує існувати.

Звісно ж, усім цікаво, хто став лауреатами, хочеться послухати думки журі та оцінити вірші переможців, котрі звучатимуть зі сцени, самостійно. Однак найголовніше – зустрітися з давніми друзями, познайомитися з новими (врешті, вручення нагород – це поодиноке місце, де учасники політологічної частини семінару можуть зустрітися з тими, котрі прибули на частину мистецьку). Й іншого місця, де можна було б це зробити так невимушено, легко й ефективно, поки що (на превеликий жаль!) немає. Пульс молодої творчості найкраще відчуваємо саме тут.

Цьогорічне вручення було схоже й несхоже на всі попередні. Несхоже, бо через ремонт у «Будинку вчителя» відбувалося в Могилянці (на присутніх в залі зі сцени, крім голови «Смолоскипа» Осипа Зінкевича, директора музею-архіву українського самвидаву Олеся Обертаса та ведучих Марини Брацило і Ростислава Семківа, пильно дивився зі свого портрета ще й Конашевич-Сагайдачний); до того ж, організатори спробували максимально нагадати гостям, що вручення цього року відбувається в час післяреволюційний і переможний – тож помаранчевих барв на сцені не бракувало.

Проте, як і всі решта вручень, на яких мені доводилося бути присутнім, нічим особливим наше зібрання не стало – просто, доволі швидко (вьсого лише годину і двадцять хвилин) і без зайвого пафосу. Хіба що пісні Яни Шпачинської та Павла Нечитайла скидалися на такі собі барокові завиточки на тлі ясного класицизму нашого елеґантного заходу. До речі, вручення відвідали троє поважних гостей з Америки: знаний меценат «Смолоскипа» Віталій Візір (США), професор Роман Сербин (Канада) та Богдан Стеців (США).
Лауреатів було багато – сімнадцять осіб. П’ятеро отримали премії різного рангу за участь у конкурсі досліджень, а решта дванадцятеро – за літературні тексти. З поставленим перед ними просто на сцені

завданням (прочитати вірш або сказати коротку промову) всі нагороджені загалом впоралися блискуче. Прикрість на врученні трапилася лише одна: виступ представника журі літературного конкурсу Олександра Ірванця не був проголошений – його текст просто зачитали присутнім, оскільки сам «пан Сашко» був відсутній: саме мандрував у Білорусь з якимсь, вочевидь, підривним завданням (читати вірші, напевно).
Таким чином, вручення смолоскипівських нагород відбулося без ексцесів і доволі камерно (осіб так на 200–250 присутніх). А завершенням цього щорічного торжества творчого духа і меценатської щедрості став прекрасний сонячний і ліричний вечір – один з тих, коли Поділ по-особливому красивий і затишний.

 


ЛАУРЕАТИ ВИДАВНИЦТВА «СМОЛОСКИП» 2005 РОКУ
" />

ЛАУРЕАТИ ВИДАВНИЦТВА «СМОЛОСКИП» 2005 РОКУ

Лауреати ІІ премії

Номінація: Поезія 

Олена Гусейнова

Народилася у м. Кіровоград. Аспірантка кафедри філологіїї університету «Києво-Могилянська Академія». Лауреат ІІ премії за збірку віршів «Кімната без чотирьох».

Дмитро Лазуткін

Народився 1978 року в м. Київ. Закінчив інженерно-фізичний факультет Київського політехнічного інституту. Лауреат конкурсу «Гранослов» (2002), премії ім. Б.-І. Антонича «Привітання життя» (2002), автор книги «Дахи» (2003), учасник міжнародного фестивалю «Біенале поетів у Москві» (2003), стипендіат програми «Gaude Polonia» (Польща, 2004). Друкувався у журналах «Четвер», «Колекція», «Вавілон». Лауреат ІІ премії за збірку віршів «Набиті травою священні корови, або Радіо-джаз».

Софія Слатвицька (Сітало)

Народилася 1982 року в м. Суми. Студентка факультету театральної режисури Київського національного університету мистецтв і культури, Сумський філіал. Друкувалася у часописах «Земляки», «Орфей», «Слобожанщина», «Корона слова», «Літературна Україна». Лауреат ІІ премії за збірку віршів «В розчині місяця спектр потонув...»

Номінація: Дослідження 

Дмитро Сепетий 

Народився 1975 року в м. Запоріжжя. Закінчив Запорізький державний технічний університет, спеціальність – комп’ютерні та інтелектуальні системи й мережі. Автор численних
досліджень. Автор статей у журналах «Молода нація», «Людина і політика», «Гуманітарний вісник» та інших. У 2003 році – лауреат ІІІ премії видавництва «Смолоскип» за дослідження «Український світогляд». Лауреат ІІ премії за
дослідження «Відкрите суспільство: етика та раціональність».

Лауреати ІІІ премії

Номінація: Поезія 

Артем Антонюк

Народився 1979 року в м. Суми. Технік-будівельник. Лауреат ІІІ премії за збірку віршів «Мейд ін Суми».

Євген Головатюк

Народився 1983 року в м. Київ. Студент факультету маркетингу Київського національного економічного університету. Лауреат ІІІ премії за збірку віршів «Історія нерозпочатої подорожі, або Мертва та кров, котра не тече».

Ганна Малігон

Народилася 1984 року в м. Конотоп. Студентка філологічного факультету Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя. Авторка збірки віршів «Дзвінок у двері» (2003), друкувалася в літературних збірниках «Гранослов», «Слобожанщина», «Колекція», «Любіть Україну». Член Національної спілки письменників України. Лауреат ІІІ премії за збірку віршів «Зватися жінкою».

Ганна Яновська

Народилася 1980 року в Харкові. Аспірантка кафедри загального та прикладного мовознавства Харківського національного університету ім. В. Каразіна. Займається художніми перекладами з англійської мови. Пише статті до періодичних видань. Член літературного конгломерату «Весло слова». Лауреат ІІІ премії за збірку віршів «Волохата книга».

Номінація: Проза 

Галина Ткачук

Народилася 1985 року в м. Хмельницький. Студентка факультету гуманітарних наук університету «Києво-Могилянська Академія». Переможець конкурсів «Гранослов» (2001), «Молоде вино» (2003), «Культреванш» (2004), «Молоді і талановиті» (2004). Член Національної спілки письменників України. Лауреат ІІІ премії за збірку оповідань «Меджибіж».

Номінація: Дослідження 

Ірина Копистинська

Народилася 1978 року у м. Гусятин Тернопільської області. Закінчила філологічний факультет Чернівецького національного університету. Кандидат філологічних наук. Викладач Чернівецького державного університету. Автор численних дослідницьких статей. Лауреат ІІІ премії за дослідження «Тенденції сучасного вітчизняного книговидання».

Олександр Портнов

Народився 1982 року в с. Петрівка Миколаївської області. Студент історичного факультету Миколаївського педагогічного університету. Бере активну участь у громадсько-політичній діяльності. Лауреат ІІ премії видавництва «Смолоскип» 2003 року за дослідження «Що дала Україні Переяславська рада?». Лауреат ІІІ премії за дослідження «Українське суспільство між минулим, сьогоденням і майбутнім».

Лауреати ІV премії

Номінація: Поезія 

Наталя Пасічник

Народилася 1984 року в м. Теребовля Тернопільської області. Студентка факультету іноземних мов Тенопільського національного педагогічного університету. Переможець поетичного конкурсу «Поетичні майстри» (2003), друкується в обласній і студентській періодиці, авторка поетичної збірки «Елегія печалі» (2002). Лауреат ІV премії за збірку віршів «Гонитва за вітром».

Олена Рощіна

Народилася 1985 року в м. Київ. Студентка журналістської програми університету «Києво-Могилянська Академія». Вірші друкувала в альманахах «Вітрила», «Ауровіль», самвидавних газетах «Горизонт», «Чернетка». Лауреат ІV премії за збірку віршів «Ламкі світи».

Номінація: Проза 

Тетяна Короленко

Народилася 1983 року у смт Кам’яний Брід Житомирської області. Студентка філологічного факультету Житомирського державного університету ім. І. Франка. Автор статей у періодичних виданнях. Лауреат ІV премії за збірку оповідань «Янголи вмирають молодими».

Ольга Криворучко

Народилася 1981 року в м. Львів. Закінчила Інститут архітектури Національного університету «Львівська політехніка». Свої твори публікувала в часописі «Четвер», була шеф-редактором студентської газети «Грюндік», перекладає з іноземних мов, малює. Лауреат ІV премії за збірку оповідань «Забави на світлі».

Номінація: Дослідження 

Максим Майоров

Народився 1985 року в м. Рівне. 1997 року закінчив українську школу-ліцей у Севастополі. Студент факультету політології Національного педагогічного університету ім . М. Драгоманова в Києві. Досліджує український національно-визвольний рух часів Другої світової війни. Лауреат ІV премії за дослідження «Останній легіон (Спроба організації Українського Національного Комітету і Української Національної Армії)».

Юлія Явдокименко

Народилася 1985 р. у с. Нова Водолага Харківської області. Студентка факультету бізнес-
управління Харківського гуманітарного університету «Народна українська академія». Автор
дослідницьких праць, учасник-доповідач конференцій «Світ молоді — молодь світу» (Вінниця), «Державна політика у сфері освіти» (Харків, 2004), «Життєві цінності студентства ХХІ ст.» (Харків, 2003). Лауреат ІV премії за дослідження «Стан середньої освіти в роки Великої Вітчизняної війни. За матеріалами навчальних закладів Харківщини».

Київ, 8 травня 2005 року

Журі літературного конкурсу видавництва «Смолоскип»:
Олександр Ірванець, Наталка Білоцерківець, Сергій Яковенко
Журі дослідницького конкурсу видавництва «Смолоскип»:
Олег Проценко, Ігор Гирич, Максим Розумний
«Смолоскип», українське незалежне видавництво:
Осип Зінкевич (голова), Ростислав Семків (виконавчий директор)

 


Богдан Стороха. Ірпінь–2005, враження спостережника з не зовсім втішним фіналом" />

Богдан Стороха. Ірпінь–2005, враження спостережника з не зовсім втішним фіналом
 

ХI Ірпінський семінар творчої молоді відбувся, залишивши по собі в першу чергу присмак задоволення від того, що традиція, закладена одинадцять років тому, не перервалася, а крім того сумнів, що проведений семінар справді відбувся, стовідсотково виправдавши сподівання людей, котрі з’їхалися з усіх українських усюд і не тільки.
Як і завжди, політологія відділилася від мистецтва, що пов’язано було скоріше зі складностями розміщення учасників семінару в Будинку творчості письменників, аніж з небажанням організаторів звести на одному місці та запрягти в одну бричку «коня і трєпєтную лань», – вживши такої атрибуції автор рядків замислюється про те, що не завжди мистецтво поєднується з «трєпєтом», інколи політика буває більш чутливою, а мистецтво – прямолінійне і як сокирою вирубане.  

Загальна тема семінару «Революція, еволюція, постволюція», під якою намагалися об’єднати свої розумові сили політологи і митці віком «ті, кому до 30-ти», виявилася не такою вже й інтегруючою, як на мене, людину, котра мала можливість спостерігати перебіг подій семінару від підготовки і аж до останнього дня. Вельми прозорий натяк на події кінця 2004 року не вдалося приховати за формулюванням, максимально широким і розмитим. Не те щоб тема була невдалою, якраз навпаки, всі можливості розгляду стану суспільства і мистецтва, від перевороту до розвитку, стабілізації, деградації вкладаються в дану формулу, ось тільки нещодавність помаранчевих подій зумовила однобокий та неглибокий контекст розгляду питань.
Створення концепції семінару відбувалося в середині – наприкінці лютого місяця, семінар же відбувся на початку травня, за два місяці відбувся певний поворот у сприйнятті подій «революції» (не можу не пригадати широкі кола сумніву у виправданості такого слововживання – а ще б три місяці тому ніхто навіть і не завдав би собі клопоту шукати іншого слова), тому не спостерігалося загального одухотвореного ставлення до політичних змін, не вимальовувалося картини спільного ворога – не бачилось (принаймні мені з мого місця) всієї тої романтики боротьби та протистояння, без якої не було б жодної розмови ще наприкінці січня 2005 року. Скоріш скептичне ставлення учасників реконструювалося не з суджень про зміст подій кінця 2004 року, а з самого тону говоріння про них: куди поділася серйозність та запал, залишились жарти, скептицизм та подекуди здоровий цинізм. До того ж, варто зауважити: чи не найголовнішою темою у розмірковуваннях про революцію став міф – міфологізація, де- і реміфологізація подій, тривання цих процесів, особливості, перебіг, наслідки, форми – все, що має відношення до узагальненого сприйняття минулого, до створення картини, котра підходить для підручника з історії.  

Не зовсім сподіваними і доречними видавалися з’яви вельми натхненних і одержимих боротьбистськими ідеями «дів обид» та хлопчиків піонерсько-комсомольського віку (оказіоналізм «груденята» чи не найкраще описує цих захоплених створінь з усією подвійністю конотацій), готових зображати маріанн революції навіть після того, коли розібрано всі барикади, а учасники подій обмінюються враженнями про те, як, у якій кнайпі рефлексувалося під час революційних подій, хто там був, як пилося і що співалося.
Пилося і співалося й під час самого семінару, спів почався першого ж дня, коли після офіційного відкриття семінару відбулася зустріч «За лаштунками революції», де гостем був не хто-небудь, а Фома з гурту «Мандри» (ім’я та група мені абсолютно нічого не говорять, але, судячи з захоплених облич деяких учасників, це дійсно міг бути хтось відомий). Мобільність цього заходу виявилася в швидкості, з якою вона закінчилася, що в принципі не було погано, бо динаміка – це завжди прекрасно, особливо, коли це зібрання закінчується співами.

Автор цих рядків – старий скептик, і тому переконаний, що влаштування таких зустрічей, коли замість розуму говорять емоції та співає душа, сприяє скоріше затемненню сприйняття подій, аніж консолідації тих, хто зібрався «у дружньому колі». До того ж вечір був приємно забарвлений переглядом аматорської зйомки літнього туру гурту «Мандри», що певною мірою передувало виборчо-революційним подіям кінця року, – що власне неприємно вразило вищезгаданого автора. Майоріння прапорів, піднесення хлібу-солі, натовпи, захоплено-задумлені під час споглядання В.А.Ю., задимлено-задушливо-богемна атмосфера кнайпи, де якийсь кобзар виспівує патріотичних пісень, – то народних, то майже білогвардійських (мелодія куплету – «Утро туманноє, утро сєдоє», а приспіву – «Інтернаціонал», разом же – стрілецька пісня). Але не це, а ніби шукання ворога, що неприємно вразило під час перегляду фрагменту з касет майо.. пардон Фоми. Сорочинський ярмарок, люди, свині, горщики, глечики, співаночки, хор «Ланка» (сорочинське жіноцтво у строях), торгівля, менти, козацтво у майже ментовських обладунках – і коментар про те, як же ж таки багато підісланих «стражів порядку», а скільки ж плакатів з Януковичем та  

Кучмою (варто зазначити, демонстрація відеофрагментів з Одеської області не з’явила облич ні одного, ані іншого) – і забудькуватий Фома просто не згадує найбільш логічне пояснення: Полтавська область – це вотчина колишньої довіреної особи В. Януковича, – було б дивно, чесне слово, якби усюди майоріли помаранчеві прапори... Це було трохи злості від ображеного містечкового патріотизму, проте злості показової: помаранч став міфом, причому міфом неоднозначним, котрий вже починає роз’єднувати на суспільство, котре нібито консолідувалося однією державою, в усякому разі вигуки про те, що нація народилася саме наприкінці 2004 року лунали неодноразово, викликаючи, чесно кажучи, радше співчуття, аніж згоду з твердженням.
Розконсолідування було помітне й у тому, що є традицією політологічної частини Ірпінського семінару – у політичній грі. Цього разу це були «Парламентські вибори». Ліберальне «Яблуко», соціал-демократична «Троянда», просунутий «Апельсин» та аграрний «Колосок», ці чотири партії здійснювали свої передвиборні перегони, намагаючись претендувати на більшість у парламенті.
Довго чи коротко, але перегони скінчилися з неочікуваним результатом: «Помаранч» (перейменований «Апельсин») поглинув «Троянду», виділилися нова партія ДЛД (діла людей дії чи як там інакше – кулуарне розшифровування не піддавалося розголошенню на публіці) та громадсько-анархічний осередок; вибори відбулися, «Яблуко» перемогло, але парламент так і не був сформований, – прогноз не дуже втішний з огляду на парламентські вибори – 2006.
Приємною родзинкою цьогорічного семінару став його вихід за кордон України; і раніше час від часу відбувалося розширення складу учасників за рахунок гостей то з Росії, то з Білорусії; цього ж року була ціла делегація з Польщі, студентсько-партійна група з семи чоловік, котрі брали участь як у круглих столах, так і в парламентських перегонах. Хотілося б сказати, хто ж із них був хто, проте, чесно, не можу – процитую хіба свого улюбленого письменника-фіна: «До сих пір не знаю, котра ж з шести прекрасних креолок була його дружиною, а хто дочками, бо він цілував усіх почергово та розсипав компліменти, як п’яний – лайку».  

Семінар в обох своїх частинах виявив давно відомий недолік: мінімум контактів з регіонами та утворення по приїзді в Ірпінь замкнутих груп, проникнення в які достатньо проблематичне. Про Ірпінь знають не так багато людей, тому склад учасників кардинально не міняється кожного року, це повільне влиття нових облич у загалом усталену структуру, тому варто замислитися, яким чином це можна змінити – і починаючи з кінця серпня – початку вересня бомбувати оргкомітет пропозиціями оновлення.
На завершення ж про політологічну частину хотілося б сказати, що великою мірою успіх і позитивне враження залежали від роботи голови політологічної частини семінару Оксани Дащаківської (м. Львів), котра не тільки зорганізовувала учасників, але й кваліфіковано провела парламентські перегони (те, що партії самі собі не змогли дати ради, вже їхній головний біль), виконуючи, як обговорювалося кулуарно, функції Конституційного суду.
По тому ж, на п’ятий день Ірпінського семінару, місяця травня восьмого дня, сконала політологія, поступившись місцем мистецтву, консолідувавшись, правда, з ним під час вручення премій видавництва «Смолоскип» в актовому залі Києво-Могилянської академії.
А мистецька частина, що розпочалася по тому, мало чим відрізнялася від попередніх, подібність виявлялася в першу чергу способом поводження мистців і мисткинь, котрі так і залишилися на рівні маловизнаних геніїв, які бравують своєю невизнаною геніальністю.
Спектр тем від «Помаранчева революція: тексти на один день чи на життя», «Революція, епос та їх розчинення в міфі», «Постволюція автора після революції» до «Інтерактивне мистецтво як революція?», «Влада як художній образ» та «Мистецький тероризм і тероризм як мистецтво» виявив достатньо слабке зацікавлення та бажання професійно висловити свою думку, – професійно: тут мається на увазі більш-менш скептично та без захоплення або рожевих окулярів.  

Вже перший круглий стіл про поезію і тексти помаранчевих подій виявив спокійне ставлення до проблеми агіттекстів та їхню життєспроможності: стабільно млява та впокоєна атмосфера чи не найкраще говорила про те, що події, власне, в минулому, а чи залишаться тексти на життя, чи зникнуть у безвісті – то вже справа не авторів і не реципієнтів. Та і, власне, про що можна говорити, коли про найбільш відомий виплодок подій, нетлінне заклинання гурту «Гринджоли», не говорив хіба ледачий.
З доповідей, проголошених на цьому круглому столі, варто зазначити текст Олександри Григоренко (м. Полтава), котрий у дусі скептицизму розглянув перетворення творчості Майдану та революційних околиць на предмет торгівлі та обміну на гроші – явище симптоматичне, коли йдеться про зміну пріоритетів до та після більш-менш революційного штибу. Зиск, отриманий торгівлею гуртом та вроздріб, змінив ставлення до подій листопада–грудня, тому доречним буде процитувати доповідачку:
«Нинішній режим ішов до влади довго і тяжко. Режим потребував підтримки маси поки ще не став режимом, і тому всіляко догоджав їй, або хоч допомагав зносити труднощі. Сходження режиму і долання масами труднощів супроводжувалося музикою. І ось режим став режимом. Зужита музика почала помалу втрачати свою актуальність. І тут режим не був би режимом, якби не виявив своєї режимної сутності, якби не захотів пізнати мить насолоди від влади і не захотів поділитися цією миттю з іншими. <...> Усе піддане аналізу належить чарівній царині звуків, нетривкішою за яку є хіба чарівна царина запахів. Проте політичний контекст революційних мелодій не дозволяє легковажити аналізованим матеріалом. Можна сумніватися, мистецтвом чи не мистецтвом є революційна музика, та буття її як інструменту влади чи інструменту здобуття влади беззаперечно доведене помаранчевою революцією. Бо якою ще державою світу керує президент, ім’я якого було рефреном скількох пісень, міністром культури є співачка, яка виконала Державний Гімн на генеральній репетиції його інавгурації, і яку ще країну світу представлятиме на «Євробаченні» гурт «Ґринджоли»...»
Певною мірою перегукувалися тематично один з одним круглі столи про революцію, епос та міф і про владу як художній образ. Близькість висновків, вірніше, наслідків, побоюватися котрих варто, стали об’єктом обговорення. Механізми виникнення міфу, де- і реміфологізація, боротьба з ними, примирення та співіснування – що краще, що необхідне та що може бути найбільш правдоподібним наслідком – до цього спонукали доповіді, проголошені учасниками, серед яких варто згадати Ганну Зеленську (м. Львів), Юрія Ганошенка (м. Запоріжжя) й Тамару Злобіну (м. Львів): різні погляди на міфологію нової влади в анекдотах (Ганна Зеленська, котра вразила слухачів не лише підбором матеріалу, але й вишуканим узагальненням); солярна символіка як утілення імперських забаганок та підспудне прагнення «божества, що помирає і воскресає» й функціонує як консолідуючий образ (Юрій Ганошенко), феноменологія влади та стратегії її втілення на прикладі PR-кампаній (Тамара Злобіна), – все це створило динамічну картину круглих столів та викликало неабияку дискусію. 

Круглий стіл Станіслава Федорчука «Мистецький тероризм і тероризм як мистецтво» виявив одну слабкість: нездатність публіки абстрагуватися від власного ставлення до явища і не переносити моральні категорії на об’єкт розмови. Не йдеться про схвалення чи захоплення, а скоріше про готовність, не полишаючи власного засадничого обійстя, дискутувати про те, що не є тою чи іншою мірою легітимним у мистецтві. Мабуть все ж ми можемо говорити про те, що фраза «Митцеві дозволено зображувати все» залишається на папері та у злюмпенізовано-мистецьких колах. Ми шукаємо прихистку у моралі, проте сміливість говорити про речі за межею нашого прийняття/неприйняття зовсім не передбачає ані аморальності, ані «понадморальності» – скоріш за все, не справа то митця, говорити про речі теоретичного плану, і майбутнє семінару варто все ж впроваджувати лінію секулярізації поетів від критиків: поет не так часто полишає свою вежу з ніби-то слонової кістки, а коли полишає, то лишається враженим світом, котрий говорить час від часу не про його, поета, геніальність, а про дещо інші речі.
Сьогорічна спроба розділити поезію за статевими ознаками – вечір «Ladies first» та «Друга стать» виявив глибинну глухоту поета обох статей як принцип його життя: читати вірші ще зовсім не означає бути готовим слухати інших, а крім того – тут я не можу себе стримати, щоб не сказати: «Здавалося, художники малювали під час уік-енду, коли всі магазини зачинені, а з фарб залишилися лише чорна, коричнева та бурякова». Звичка виголошувати вірші, котрі «не чіпляють», а подекуди просто погано «зроблені», і при цьому очікувати бурхливо-захопленої реакції розбещує неокріплі уми та голоси поетів, яких варто б на посилене харчування та заборону писати, але ж ми – демократи і даємо кожному свободу вислову, а тому міркування щодо поетичної якості я залишаю при собі, згадавши лише одне як на мене не дуже етабльоване в ірпінських колах ім’я – Ніна Кур’ята – два її вірші врізалися у пам’ять ритмом і силою враження, по тому ж залишаю слово спеціалістам.
Власне, як на мене, XI Ірпінський семінар творчої молоді таки відбувся, він у черговий раз виявив як добре, так і погане в тих, хто є як політологічною, так і мистецькою молоддю, з’явив «блиск та злидні куртизанок-пертизанок» обох статей, про що будуть складатися легенди, що з плином часу перетвориться на міф, і за умови, якщо наступний семінар відбудеться через рік, і залишаться подекуди ті, хто брав участь у «веселії», цей міф стане частиною компендіуму оповідок про минуле під грифом «інтелектуально диференційовані молодечі розваги у місті Ірпінь на початку травня. Вибрані притчі».

 


Помаранчеве...  (Казочка про учасників, складена із їхніх прізвищ. Автор – колективний)" />

Помаранчеве...  (Казочка про учасників, складена із їхніх прізвищ. Автор – колективний)

Уселі Великі Зінкевичі, що у Пантюківській губернії, жили собі гадзінські нечитайли, білі дністрові ганошенки, яновські обертаси. Займались тим, що тримали кур’ят у коробчуках і шелестіли махном по пашниках.
Одного дня стався – ну просто матіяш! Щось треба було з цим зробити... Зібрались усі на великий раднюк. Сіли на зеленській галявині під івченком: одні морозиво лазуткають, інші «Ірп’яні вісті» читають, а хтось і просто коцаря годує літературною валер’янкою. Яновські обертаси сіли ногами до нечитайлів, а дністрові ганошенки взяли острозьке слово. Поки ганошенки вирішували, між нечитайлами відбувся втаємничений перестороханий діалог:
– Ну ти й шекера! – сказав на ушкало старший молодшому, на що цей відповів:
– Може я й шекера, але не такий шмігер, як ти!
Тим часом яновські обертаси пили малігон, закушуючи скибою і занюхуючи ногою. Потім у них боліли головатюки. А у нечитайлів був романенко. (На деревах у той час цвірінькали хижнячі горобчуки. Сонечко сітало...) Врешті, романенко перейшов у коханевича і невдовзі на губах в одного вискочив герус, а у когось було багато брацил... Це захарчило обох...
Коротше кажучи, – суцільний хаддад.
Був у тім селі ще пасічник, гончар і ткачук – усі коржі балаклицькі. Мали вони стронговський запас гвоздик, з яких малігон гнали. Узяли вони великий коробчук, в якому сиділи кур’ята, що вже виросли у справжніх курачів, і вирішили ті гвоздики туди коцарнути – для кращого самогонного процесу. Уже би поїхали в сусідні Леоновичі вторгувати за них бабкіних і бабенків повний ганошець, як настав обідній харченко. Захарчувались. Посиділи. І куди було йти!? За вікном – митроги, мороз – така свирида, що хаддад... Вирішили пасічник і гончар гвоздики залишити у селі, а самі до печерських та осипових коржів податись.
Довго стояли на трасі, робили ногами махно, аж поки не спинилося типило... Коли пасічник побачив у типилі свічкаря, то вхопився за головатюк – не сподівався такого журавля впіймати... Шкіра на спині стала муратова, аж біла, в очах – кришталевий хижняк. Виявилось, колись давно однієї гурневської ночі, – тоді келіни зовсім зійшли на канівець, був у них стронговський коханевич... ну просто копак, про який ткачук і не здогадувався. Пасічник зі страху навіть стішок цитнув, позаяк і Позаяка згадав:
Співа соловейко, бо хоче самку.
Тільце гаряче, серденько б’ється.
Вічний і мудрий закон природи:

Хто не співає, той не... (сміється, здається...)

 


Соня Мармеладова. Далеко-далеко в ірпінських джунглях..." />

Соня Мармеладова. Далеко-далеко в ірпінських джунглях...

Бандар-логи тинялися скрізь одинцем, парами чи купками, вихваляючись, що поводяться зовсім як люди.

Ред’ярд Кіплінґ, «Мауглі» 

Гарно буває випадково потрапити на якусь акцію. Можна стати у позу погордливого спостерігача, що з-за скелець окулярів скептично на все позирає. Або навпаки, випробувати дурнувате дівчаче хіхікання у задніх рядах як критичну практику. Я непричетна до семінару творчої молоді в Ірпені, тому чесно попереджаю: безкінечно тішуся безвідповідальністю, з якою можна викласти свої несерйозні та хаотичні враження від нього. 

В Ірпені почуваєшся таким собі Мауглі, що зі зграєю бандар-логів потрапив до руїн забутого індійського міста глибоко у джунглях. У ролі забутого міста – будинок творчості Спілки письменників, де серед обдертих корпусів та альтанок, роялів та більярдних столів, бюстів та портретів класиків, метушаться вони – жваві, нахабні та самозакохані представники творчої молоді. Тиняються парами та зграйками. Вихваляються. Дарують одне одному свої збірки. Граються словами, що часом подібно на те, як кіплінгівські бандар-логи обтрушують апельсинові дерева: «для того лише, щоб подивитись, як сиплються пелюстки та плоди». Багато чого іншого роблять.
Є ще інтелектуальна діяльність, коли творча молодь збирається докупи і слухає сама себе. Це – читання поезії та круглі столи. Наприклад, «Помаранчева революція: міф та епос», який проводив ватажок бандар... тобто виконавчий директор «Смолоскипа» Ростислав Семків. Про організацію його говорити навіть якось незручно – як про все ефемерне. Ну, кількість учасників обмежилася трьома, ну проектор  

ніяк не могли налагодити; те, що почали невчасно – навіть згадувати не треба. Зате обговорили нашу улюблену тему – революшн. Тут знову хочеться цитувати Кіплінга: «Десятки мавп зібрались на терасі послухати, як їхні балакуни співатимуть хвалу бандар-логам: «Ми великі! Ми вільні! Нами необхідно захоплюватись! Захоплюватись так, як жодним іншим народом у джунглях! Ми всі так говоримо, значить – це правда!». Це я без злості – просто трохи схоже було J.
Під час виступу Юрія Ганошенка (не надто подібного на молодь) стало очевидно: оповіді про помаранчеву революцію швидко баналізуються. Зводяться до перерахування елементів, і так очевидних усім, хто був на Майдані: символіки, гасел, яскравих ситуацій. Максимум, що вдається із цією сировиною зробити – замутити якусь модну інтерпретацію, в даному випадку – міфологічний аналіз. Тобто потрусити помаранчеве дерево та зачаровано споглядати, як сиплються пелюстки. Хітом стало тлумачення солярної символіки революції, зокрема, порівняння Віктора Ющенка (епізод з отруєнням) із сонячним божеством, що помирає та воскресає. Ще багато говорили про  

символіку кольору – цього прекрасного, енергійного, гарячого помаранчевого. Знаю, я цінічна, але щоб показати, наскільки непевними є подібні побудови, наскільки суперечливо усе можна тлумачити, наведу цитату з Веселовського (мовою оригіналу): «Красный, желтый, оранжевый – излюбленные цвета диких, оставшихся на степени детски наивного миросозерцания народов» (Веселовский В. Историческая поэтика. – М., 1987. – С. 61). Так що обережніше...
Ще одна небезпечна тенденція постреволюційного дискурсу – кристалізація жорсткої канонічної історії революції, з якої усувається усе випадкове, суперечливе чи просто неестетичне. Усе, що не влізає у гарний помаранчевий плакатик, який більшість із нас повісили у себе на робочому місці чи вдома. Про це говорили guest-star зі Львова Тамара Злобіна та модератор Ростислав Семків. Останній на ходу, на прикладі репліки з залу зауважив, як розповіді про революцію оформлюються у вигляді «пам’ятаю, стоїмо ми якось на Майдані...». А мені згадалось, як щороку 9 травня в мою школу приходив один і той самий ветеран та розповідав одну й ту саму історію про Велику Вітчизняну Війну. Є всі шанси, що років через сорок у подібній ролі опинимось і ми. 

Звісно, творча молодь не залишилась осторонь обговорення – вона ставила розумні запитання та кидала зухвалі репліки. Зав’язувалось навіть щось схоже на діалог регіонів, проте оформити його не вийшло. Тому коли молоді набридло говорити про революцію, вона розбрелась собі тусуватись.
Отже, навіщо вони приїжджають в Ірпінь? – це було основне питання, яке мене цікавило. Відповісти допоміг один артефакт. У скриньці, куди творчій молоді пропонувалося вкидати свої дописи до газетки «Ірпінський фактус», лежало самотнє оголошення: «шукаю дівчину в помаранчевій білизні». От воно – троянди й виноград, красиве і корисне! Не просто одвічна молода потреба зустрічатись, говорити, кохатись. А ще й невеличкий ідеологічний, інтелектуальний, творчий доважок.
І цьому не протиставиш навіть скепсис з-під скелець окулярів. Тому я хочу приїхати на наступний Ірпінь. І вже не спостерігачем, а бандар-логом. І, не виключено, у помаранчевій білизні.

 


Діана Митрич. Ірпінь, творча молодь та натовп" />

Діана Митрич. Ірпінь, творча молодь та натовп

Таке специфічне словосполучення, як семінар творчої молоді, неминуче викликає у будь-кого, хто його чує, дуже прогнозований асоціативний ряд. Одразу уявляєш собі ірпінський залізничний вокзал, де продавці холодного пива та квитків на щопівгодинні електрички до Києва захоплено переповідають одна одній та ще випадковим перехожим історії про натовпи дивних юнаків та юнок, які селяться раз на рік у старому і багато років неремонтованому ірпінському будинку творчості, говорять віршами і дивляться на світ полум’яними поглядами.
Втім, мешканці Ірпеня навряд чи відрізняють «творчу молодь» від будь-якої іншої, яка вибирається травневими днями повештатися маленьким містечком. І цього, звичайно, не відбувається. 

Як не відбулося й інших так само архетипових речей, на кшталт статей з галасливими заголовками та компрометуючими фотографіями у столичній пресі. Можна було би написати якусь красномовну фразу, наприклад: цьогорічний семінар творчої молоді знов пройшов непоміченим. Однак зауважу одразу: як це не прикро, наслідки таких семінарів видно далеко не одразу. Бо найважливіше, що мало би відбуватися під час таких форм молодіжного вбивання часу, – це формування кола спілкування. Речі безмежно простої. Адже амбіції «творчої молоді» (а у випадку семінарів, які от уже 11 років поспіль проводить благодійний фонд «Смолоскип», – це переважно молоді літератори), мали би виявлятися десь в іншому місці, а не в газетних рубриках світської хроніки. Доказом того, що коло спілкування таки сформувалося, як правило, стає його розповсюдження, або, точніше, – розширення. А розширення, як відомо, рано чи пізно неминуче починає утруднювати спілкування. А це, в свою чергу, призводить до втрати неповторності, свіжості та інших натхненних речей. Щойно сформоване «коло», відтак, розпадається і починають творитися нові.
Здається, саме цей процес розпадання старих і сотворіння нових кіл спілкування мені й пощастили застати. Спробую описати те, що побачила цього року в Ірпені і не піддатися такому нав’язливому і сильному почуттю ностальгії.
Саме тому говорити про круглі столи, кулуарні навкололітературні дискусії, які розгорались і ставали всеірпінським набутком, а потім надихали учасників і просто спостерігачів на епохальні тексти, не буду. Звичайно хотілося б, щоби тези, які виголошують молоді літератори, були позбавлені псевдонаукової риторики та псевдоакадемічного пафосу. Хотілося б, щоби реакція на питання, яких вони не чекають, була б менш схожою на переляк. Хотілося б, щоби випадкові гості семінару, прощаючись з організаторами, казали щось інше, а не «Як в мене піднялася самооцінка!» Втім, піти далі бажань мені не вдасться, а питання на кшталт, чому ж оргкомітет семінару теж не наважився піти далі, видаються мені безмежно вульгарними.
Отже, лишається найцінніше, а саме – література. Два вечори читання поезії, яку дещо «брутально» було розділено на чоловічу і жіночу. Причому, судячи з назв, поети-дівчата мали повне право читати свої тексти не тільки на власне «жіночому» вечорі, який називався «Ladies first», а й на «чоловічому», який оргкомітет вирішив назвати «Друга стать», не подумавши про те, що учасники цілком могли мати проблеми з гумором і сприймати мадам де Бовуар буквально.
Почну з речей прогнозованих. Слухати хлопців було простіше. Однак збувся зовсім не той прогноз, що «поезія буває справжня і жіноча», просто, як і в  

старі добрі часи, дівчат, які пишуть вірші і приїжджають в травні до Ірпеня, більше. Як і раніше, дівчата люблять музику. Ще більше вони люблять читати власні вірші під акомпанемент таких благородних музичних інструментів, як флейта. І збиратися камерними групками, зручними як для витончених мистецьких акцій, так і для витончених пліток. Наступний вечір, відповідно чоловічий, засвідчив, що почуття гумору з семінарів творчої молоді ще не вивітрилось. Вечір почався з відвертої пародії на вчорашній. Група хлопців-поетів була в два рази більша, а музичні інструменти – зовсім неблагородними. Здається, дівчата не образились. Однак важливо не це, а те, що саме в кінці цього вечора стало цілком очевидно, що й сьогодні творча молодь хоче збиратися великими компаніями не просто так, а для того, щоби створити коло, яке б могло рости і ширитися, надихати і відбирати натхнення, а потім розсипатися мілкими скалками, з яких можна було би створювати нові кола та півкола.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.