Головна статті
Смолоскип України №2(115), лютий 2005
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Всі сторінки


Дарина Купко, Роксоляна Свято.Інавгураційні народні гуляння,  або ж Останні помаранчі сезону" />

Дарина Купко, Роксоляна Свято.Інавгураційні народні гуляння,  або ж Останні помаранчі сезону

 

«Буде нам з тобою що згадати…»

Позаду лишилося багато що. Передвиборні мітинги. Величезні інтернет-розсилки. Відвідини дільничих виборчих комісій, не лише під час голосування, а й до нього – аби поставити «плюсик» все ж таки під своїм, а не чужим прізвищем, іменем і по батькові. Перегляди «5-го» цілу ніч. Надія на вранішні переможні новини. Мільйони на Майдані. Промови й заклики. Загальнонаціональний страйк. Скандування під Верховною Радою. Квіти біля Адміністрації Президента. Димок над польовою кухнею. Місиво під ногами. «Оранжевоє нєбо». «Операція “Проффессор”». Наколоті апельсини з американськими валянками. Гасло «Ющенко!», яке шумить у вухах навіть у повній тиші. Святковий феєрверк.
Докидайте до переліку щось своє – у нас демократія, і в кожного залишилися свої згадки про Помаранчеву революцію. А от сльози на очах від просякнутого цинізмом оголошення результатів виборів ківалівською ЦВК – у всіх спільні. І обурення політичною аморальністю – спільне. І гасло «Суду честь!» – спільне. І відчуття переломного моменту – спільне. І гімн – спільний. І справа – спільна. І піднесення – всенародне, щоб там не говорили. Бо всенародність серцем відчуваєш.
І от по тривалій перерві Майдан ожив знову. А з ним і люди, що стікалися 23 січня до центру Києва, аби святкувати разом день, позначений не червоним у календарі, а помаранчевою стрічкою на одязі. День здійснення сподівань, день, у який вкладено чимало зусиль, віри, стійкості й любові до своєї землі. По всій Україні дванадцятої дня чекали, як звуку курантів у новорічну ніч. Приходили на Майдан з родинами, коханими, друзями й ставали зручніше, аби хоч краєм ока побачити на екрані процедуру інавгурації. Пишалися небаченою досі кількістю іноземних гостей, які приїхали вшанувати новообраного Президента України і її народ. Незважаючи на мороз, співали гімн. Тричі, всі разом, уявляючи, як він лунає у кожній домівці. Переймалися урочистістю церемонії у Верховній Раді, намагалися не пропустити жодну деталь. От Президент іде залою, присягає – просто й щиро, його вітають, вручають клейноди й булаву, він підписує перші укази. І обіцяє незабаром бути тут, на Майдані, де все уже готове до його приїзду – помаранчевий прапор на монументі Незалежності, сліпуче сонце, трибуна для першої промови й гості, що потроху спускаються з Парламенту революційною Інститутською вулицею. А поки що усі вітають одне одного із новонародженим Святом Демократії...
Звісно, писати про все це було б дуже нудно й нецікаво, а інавгурація так і лишилася б у пам’яті чимось дуже сентиментальним (у позитивному значенні, звісно), згадували б тільки вишукані костюми першої та другої (!) леді, а заразом й усіх дітей і внуків президента (від українських дизайнерів, of course), концерт у палаці «Україна» (сприйнятий дуже по-різному) ... коли б не маленька родзинка.
Її, відчуваю, пам’ятатимуть усі, хто здогадався стати недалеко від входу до Головпоштамту – з надією на доступ до якого-небудь екрану та меншу концентрацію населення. Так от, мало того, що надії виявилися марними, а горизонт сподівань поруйнованим (адже й там людей набилося стільки, що навіть маленькій помаранчі ніде було впасти), кияни отримали ще й дуже оригінальний сюрприз – невелику «групу підтримки» колишнього провладного кандидата в характерних біло-синіх кольорах.
Ізольовані від помаранчевого натовпу символічною мотузяною огорожею, прибічники Януковича виглядали досить спокійно та неагресивно, навіть дещо здивовано через таке велике колективне щастя (певно, таки вірили казкам про «гамериканські доляри» та «палаткі с подіумом»). Хоча запам’яталася також і колоритна дама з геніальним віршиком «нас мало тут, но мы – в тельняшках, и наш Донбасс непобедим…» (її потім ще «5 канал» посилено транслював).
За революційною звичкою, «так»-істи ініціювали спроби братання, та вже не настільки натхненно (постреволюційна втома далася взнаки), фотографувалися напам’ять, про щось балакали...
Але головний номер програми був попереду: під час натхненної півгодинної промови Ющенка на Майдані всім «щасливцям» коло поштамту довелося слухати щось абсолютно інше – одноманітну мантру з невпинно повторюваним прізвищем провладного кандидата.
Й ті непевні особи, які ще сумнівалися в «толерантності» та «елегантності» наших людей, тут мали змогу такі сумніви остаточно подолати. Втративши надію почути свого Президента через скандування «гостей зі сходу», помаранчеві веселуни не стали дратуватися чи сваритися (хіба окремі), натомість затіяли веселу гру «перекричи сусіда».
Підозрюю, що такого адреналіну не отримали в жодному іншому куточку майдану. Пригадався революційний запал. Кричали так голосно, як на перших мітингах, може, навіть ще голосніше. Всі, зрештою, відчували, що можливість долучитися до багатотисячних криків випаде не скоро (а чи випаде нагода скандувати прізвище нинішнього президента, взагалі невідомо). Тож і потужність голосів була відповідною – як востаннє. Але цього разу в голосах не відчувався острах чи сумнів, а тільки радість і навіть певний смуток...
Саме так. Якщо інавгураційні народні гуляння щось і затьмарювало, то тільки тиха й дуже щемка ностальгія. Дивлячись увечері феєрверк (як киянка, можу посвідчити, що такої піротехнічної магії столиця не бачила, певно, ніколи), люди вже наперед ностальгували... За чаєм у пластикових горнятах. Стоянням на морозі. Мокрими шкарпетками. Кінахом, який танцює реп під «Разом нас багато». Революційним хрипом Луценка. Шалом публіки при появі Юлі. Просвітленими лицями близьких і рідних. Лицями всіх інших людей, на які наступного ранку в транспорті вже не звернеш уваги. За «Україною» Петриненка, співаною хором, і просто за помаранчевою Україною...
Так усе це завершувалося, хоча насправді тільки починалося.

 


Петро Вознюк. Шанс" />

Петро Вознюк. Шанс

Скільки шансів дається в житті тій чи тій людині? А кожному народові за весь час його існування? Навряд чи хто спроможний здійснити тут чіткий і вичерпний підрахунок. Оскільки сам по собі шанс має властивість швидко втрачати свою вагу й значущість для нащадків – історична пам’ять достеменно фіксує здебільшого використані шанси, реалізовані можливості. Що ж до їхніх нещасливих братів, то згодом уже важко встановити, де була справжня нагода, змарнована винятково через особистісні чинники, а де – звичайна іронія долі без будь-яких об’єктивних підстав для успіху. Приміром, у нашому разі, Хмельниччина, спроба Мазепи, Гайдамаччина, змагання 1917–1920 років, епопея УПА – це реальні шанси чи фатальні примхи історії (хоч у випадку 1648 року можна говорити і про частковий успіх)? Чи, може, «підстави» все-таки є завжди, а доля просто спостерігає за нашою здатністю розпорядитися тим чи тим її подарунком?
Зрештою, аби вберегти себе від цих болісних і загалом безплідних розмірковувань, треба просто намагатися брати своє й повсякчас доводити вміння користуватися наданими можливостями та сприятливими обставинами. Нині вже мало у кого залишаються сумніви, що один з таких шансів ми отримали сьогодні, у 2005-му. Шанс показати, що постсовєтською країною можуть керувати не лише старі партократи, посивілі комсомольці, «червоні» директори, колгоспні голови чи колишні співробітники спецслужб, або їхні діти. Що середній вік уряду може бути молодшим, ніж у багатьох європейських державах, і це буде тільки додатковим його позитивом. Що шарм і жіночість прем’єра також є тільки позитивом і тільки додатковим, а аж ніяк не основним і, тим паче, не єдиним. Що силові відомства можуть успішно очолювати не лише огрядні особи в одностроях, а міністром у справах сім’ї та молоді може бути дійсно молода людина. Що мирний і безкровний характер нашої «елегантної» революції не знижуватиме легітимність непопулярних і навіть неправових (але від цього не менш необхідних) рішень. Що наслідки незаконної приватизації можна подолати без соціальних конфліктів і, як полюбляють казати фахівці, «погіршення інвестиційного клімату». Що музичний конкурс «Євробачення» можна провести на найвищому рівні навіть за найстисліших термінів на підготовку. Адже ніхто не знає, скільки ще доведеться чекати шансу наступного…



Юрій В. Нога. Роздуми про..." />

Юрій В. Нога. Роздуми про...

Єлюди, котрі можуть раптом здивувати навіть давно знайомих, – як, наприклад, Євген Золотарьов. Колись, будучи аспірантом, він відмовився від стипендії «Смолоскипа» і попросив передати право на її отримання тому, хто цього потребує більше.
Так само були здивовані члени оргкомітету, коли я попросив, щоб замість мене ведучим одного з запланованих круглих столів став 15-річний поет. Проте насправді нічого дивного в такому рішенні не було – як би не звинувачували ірпінських «динозаврів» в небажанні сходити зі сцени, ми розуміємо: час на місці не стоїть.
Це яскраво засвідчили й ті події, що видалися Оргкомітету цьогорічного Семінару найактуальнішою темою для розмови – події Помаранчевої революції. І справді: тепер уже викладачі Сергій Жадан, Ростислав Семків... Зупиняюся не через неможливість продовжити список – радше, навпаки: зроби я це, довелося би видавати його окремим чималеньким томом. Адже по всій Україні від Донецька до Львова наші колишні ірпінці виводили на майдани своїх студентів – потенційних учасників цьогорічного Ірпеня. Можливо, він буде чи не найцікавішим за всю історію існування СТМУ – адже говоритимуть про те, що самі пережили, побачили, відчули.

Отже, тема цьогорічного Семінару – «Революція, еволюція, постволюція». Є велика підозра, що небайдужих не залишиться – буде що обговорити як політологам, так і митцям.
Першим окрім круглих столів буде запропоновано ще й політгру «Вибори–2006», де буде змодельовано політичну ситуацію, що складеться як напередодні, так і після виборів. І оскільки свіжий погляд ще нікому не завадив, можливо, серйозним політикам буде чого повчитися у молоді. Пригадаймо хоча б минулий рік, коли співробітники РНБО (само собою, теж колишні ірпінці) наводили статистичні дані, що на виборах має перемогти Янукович, а результати політгри засвідчили, що реальної переваги він не має... Ну і хто ж виявився правий?
Зрештою, деякі результати Помаранчевої революції очевидні й без обговорення. Особисто я, побачивши, як на Майдані поруч стоять студент, мешканець гуртожитка, і банкір – власник солідного будинку в центрі Києва, зрозумів: українська нація відбулася як суб’єкт політики. І цього вже не змінити. Не дивно, що паніці влади – особливо в перший день – не було меж. Від киян ніхто не чекав аж такого. Це вам не десяток шахтарів із касками... Хоча – Донецьк теж мав чим здивувати. Пролетарський поет і викладач ДДУ Олег Соловей, потрапивши після відвідин місцевого майдану до лікарні, трохи відлежався і, прихопивши помаранчевий прапор, разом зі студентами опинився... на тому ж таки майдані, де був потрібний кожен.
Не в плані образи західним регіонам нашої держави, – там бути патріотом та українцем значно простіше, аніж, скажімо, у Сєвєродонецьку. Та не треба ділити перемогу – перемогла Україна.
Проте, можливо, незважаючи на те, що відбулося це зовсім недавно, дехто з новопризначених урядовців почав про це забувати? А в деяких регіонах узагалі вирішили, що нова мітла має мести геть зовсім по-новому, дискредитуючи Президента тим, що для них закон аж ніяк не є найвищим мірилом.
Так, наприклад, люстрація вже почалась – без затвердженого закону. Якими принципами при цьому керуються – наразі невідомо. Так само деколи забувають про третє «П» з програми Президента – професіоналізм. Якщо події розгортатимуться з такою швидкістю й надалі, то Україна ризикує залишитись без фахових держслужбовців. А як відомо, на самому лише ентузіазмі далеко не просунешся. Тож очевидно, що молодим політологам буде про що поговорити.
Втім, митці теж не нудьгуватимуть. Не будемо розкривати всіх секретів та сюрпризів, але й поза ними буде чим зайнятися. Вперше буде проведено поетичні вечори знайомств. Принцип ґендерної рівності буде при цьому засадничим – поеткам не доведеться розпихати «міцну стать» ліктями та іншими частинами тіла. Тож хай живуть тексти!
Що ж до тем, винесених на обговорення, то де в чому вони є навіть провокативними. Можливо навіть, що жарт кінця 80-х про заміну в актовому залі БТ портрета Леніна на портрет Че Гевари стане не зовсім жартом з огляду на тему круглого столу «Мистецький тероризм і тероризм як мистецтво». Без коментарів. Збережімо інтригу!
Круглий стіл під назвою «Еволюція мас-медіа й інтернету: мутації vs природній відбір» має бути найбагатшим на гостей. Всі, хто пером, камерою, «мишкою» тощо «цей день наближали, як могли», зможуть поділитися своїми враженнями, а можливо, і розкрити кілька професійних секретів. Ми, своєю чергою, навряд чи забудемо про свої відчуття по інший бік шпальти/екрану... Однозначно – тема для розмови і навіть гострої дискусії.
Ну і, врешті, традиційна заключна ватра. Вона обіцяє бути цікавою не тільки тому, що одним із ведучих буде багатолітній шеф «Молодого вина» Максим Розумний, а й цікавим музичним наповненням. Існує навіть назва для «внутрішнього користування»: «Вечір для сліпих астрономів, або Ви просто не бачили цих зірок!».
Сподіваюся, ви вже зацікавилися?
Тоді – зголошуйтесь, і – до зустрічі у травневому Ірпені!

 


XІ СЕМІНАР ТВОРЧОЇ МОЛОДІ України" />

XІ СЕМІНАР ТВОРЧОЇ МОЛОДІ України


«Революція, еволюція, постволюція»
Ірпінь, 4–12 травня 2005 року

Програма
Голова оргкомітету ХІ семінару творчої молоді – Андрій Раднюк,
заступник – Оксана Дащаківська

Частина перша: політологічна (4–8 травня)

Середа, 4 травня
10.00–12.00. Збір та реєстрація учасників біля пам’ятника М. Грушевському (вул. Володимирська, 57).
12.00. Від’їзд до Ірпеня.
15.00. Урочисте відкриття Семінару.
21.00. Вечір знайомств.
Четвер, 5 травня
11.00 –14.00. Круглий стіл “Революції ХХ–ХХІ ст.” (ведучий – Ян Чайковський).
15.00–16.30. Круглий стіл “Помаранчева революція і ЗМІ. Міфи революції” (ведучий – Павло Нечитайло).
17.00–19.30. Круглий стіл “Опозиційний рух в Україні ХХ ст.: традиції боротьби” (ведучий – Олесь Обертас).
21.00. Політична гра “Агітація”.
П’ятниця, 6 травня
11.00–12.30. Круглий стіл “Еволюція, стабільність, соціальна структура” (ведучі уточнюються).
12.40–16.00. Круглий стіл “Перспективи виборів–2006. Партійна мозаїка України” (ведучі уточнюються).
16.15–19.00. Круглий стіл “Демократія як даність (конституційна реформа, адміністративний устрій, місцеве самоврядування в Україні)” (ведуча – Оксана Дащаківська).
21.00. Політична гра “Вибори”.
Субота, 7 травня
11.00–14.00. Круглий стіл “Україна і світ” (ведучі – Іван Шерстюк, Дмитро Колісник).
15.00–17.45. Круглий стіл “Тероризм як виклик еволюції” (ведучі – Оксана Дащаківська, Олена Сирінська).
18.00–19.00. Круглий стіл “Постволюція...” (ведучий – Олександр Сорба).
21.00. Ватра
Неділя, 8 травня
11.00. Урочисте закриття політологічної частини Семінару.
13.00. Від’їзд учасників до Києва.

Частина друга: мистецька (8–12 травня)

Неділя, 8 травня
10.00–12.00. Збір та реєстрація учасників біля пам’ятника М. Грушевському (вул. Володимирська, 57).
12.00. Від’їзд до Ірпеня.
17.00. Вручення нагород видавництва “Смолоскип”.
Понеділок, 9 травня
11.00–11.30. Урочисте відкриття мистецької частини Семінару.
11.30–14.00. Круглий стіл “Помаранчева революція: тексти на один день чи на життя” (ведучі – Іван Андрусяк, Ганна Яновська).
15.00–17.00. Круглий стіл “Революція, епос та їх розчинення в міфі” (ведучі – Дмитро Білий, Ростислав Семків).
17.30–19.00. Круглий стіл “Постволюція автора після революції” (ведучі – Тетяна Щербаченко, Андрій Нечитайло).
21.00. Поетичний вечір знайомств. Частина перша. Ladies first.
Вівторок, 10 травня
11.00–14.00. Круглий стіл “Еволюція мас-медіа й інтернету: мутації і природній відбір” (ведуча – Міла Кравчук).
15.00–17.00. Круглий стіл “Революція і авангардне мистецтво” (ведучий – Олександр Ушкалов).
17.30–19.00. Круглий стіл “Інтерактивне мистецтво як революція?” (ведучий – Микола Леонович).
21.00. Поетичний вечір знайомств. Частина друга. Друга стать.
Середа, 11 травня
11.00–14.00. Круглий стіл “Влада як художній образ” (ведучий – Богдан Стороха).
15.00–16.30. Круглий стіл “Мистецький тероризм і тероризм як мистецтво” (ведучі – Станіслав Федорчук, Богдан Стороха).
17.00–19.00. Музичний вечір (ведучий – Андрій Раднюк).
21.00. Ватра.
Четвер, 12 травня
11.00. Урочисте закриття мистецької частини Семінару.
12.00. Від’їзд до Києва.

 


Ольга Карпенко. Досвід поза-могильного відпочинку" />

Ольга Карпенко. Досвід поза-могильного відпочинку

«Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок…»
В. Симоненко

«…потім ми шпацирували,
пили пиво з дерунами…»
пісня з репертуару гурту «Брати Гадюкіни»

Студент Києво-Могилянської академії за своєю природою є істотою з практично необмеженим потенціалом життєрадісності, отож, коли йому не заважають (перешкоди на кшталт сесії, браку часу або грошей), могилянець шукає шляхів дореалізації цього потенціалу. Є биті шляхи, ба навіть магістралі духовного розитку особистості – Національний оперний театр, Театр оперети, Театр російської драми, Театр Франка та інші культурні заклади. Могилянці вшановують їх своєю присутністю двічі–тричі на рік. Цікавою є реакція студентів на цілком невимушене питання “З чим асоціюєш культурний відпочинок?” – знічений погляд і винувата посмішка: “Ннуу… я в театрі був(-ла) останній раз…” ...Трохи вищі за рейтингом Колесо та Молодий театр. Можна говорити про популярність не окремого театру, а, скорше, якоїсь вистави: однозначну захоплену реакцію викликали гастролі львівського Березоля з “Бенкетом” минулого року, “Майстер і Маргарита” та “Кохання у стилі бароко” у Франка. У Могилянці є “рідні” театральні студії. Як наслідок, маємо, приміром, “Веджвудський чайний сервіз” за Павичем – шедевр студентського театрального мистецтва.
Украй важливою для духовного розвитку та формування естетичного смаку молодого інтелігентного могилянця завжди була, є і буде музика. Особливо естрадна. Дивно: одним з визначальних критеріїв екзистенційного вибору “що слухати?” є не суто музичні характеристики пісні, а мова тексту. Право на існування україномовної попси (зокрема у гуртожитському контексті) визнають навіть (!) могилянські рокери. Є щорічні акції, як-от “Концерт для ангелів”, “Вечірка для закоханих”, де можна безкоштовно (!) почути “Хвилю тримай”, “Мандри”, “ТНМК”, “Океан Ельзи”, “Плач Єремії”, Марійку Бурмаку, Лесю Герасимчук, “Тартак”, “Вій”, “Кому ВниZ” і 100%-во побачити живого могилянця. Показово, що на “Концерті для ангелів-2002” (щорічна акція на вшанування пам’яті героїв Крут) на репліку промовця чи то б пак промовиці – “Про яку національну свідомість сучасної молоді йдеться – тут же сама Могила сидить!” – зал відповів захопленим ревом та шаленою овацією. Від сучасності до вікодавніх традицій – якщо раптом у котромусь зі студентів визріє нагальна потреба виявити якось свою національну свідомість і пережити незабутнє відчуття національної самоідентичності, він може звернутися до Спудейського братства НаУКМА. Йому запропонують заспівати автентичних пісень, убратися в автентичні строї та погецати в автентичній коломийці/автентичному гопаку, в Різдвяні свята ходити з вертепом, єдиним ну якщо не на весь Універсум, то на весь Київ, або винайти свою – наша відповідь Забужко та Грабовичу – інтерпретацію Шевченка... Досить бліда і невиразна проекція діяльності братства. Точкою темпорального збігу (минуле, що дивиться на сучасність, ледь посміхаючись) є Григорій Савич Сковорода на Контрактовій – найпопулярніша серед могилянців асоціація до відпочинку. Невідомо, як філософ ставиться до традиційного миття Сковороди 15 жовтня в День академії, але достеменно знати, що студенти Сковороду полюбили (російською – облюбовали) вже давно – це постійне місце зустрічей, побачень. Могилянець з пивом – а над ним Сковорода з книжками...
До речі, про книжки. Мандрівка книгарнями міста Києва – не з прагматичною метою придбати книжку-дві-п’ять (приблизний еквівалент стипендії за місяць) – могилянців приваблює передовсім можливість вільного споглядання endless книжкових поличок (стендів, розкладок), можливість доторкнутися, понюхати, погортати, почитати – студентів бо навчено читати в режимі сканера – і, зрозуміло, озвучити друзям свої рефлексії з приводу… Чи ж не різновид культурного дозвілля? Top ten серед київських книжкових ареалів – це “Сяйво”, “Орфей”, “Буква”, Петрівка, букіністика у Квадратах та книгарні при київських видавництвах. Ще одне досить нетривіальне свідчення загальної здатності студентства адаптуватися до будь-яких умов – це, так би мовити, чаювання у Веранді, перетворення неуникненних для могилянця відвідин ЦНБ на веселі три-чотиригодинні посиденьки у вернадській їдальні, що зазвичай завершуються масовим походом у кіно абощо. До речі, студенти Могилянки мають власний кінозал. Досить різнокаліберні фільми від “Пропала грамота” та “Тіні забутих предків” до “Семи самураїв” та стрічок Поланського та Гічкока, – всього за одну гривню (приходь сам та приводь друзів), – цей вдалий РR-хід залучає до переглядів так само широку немогилянську аудиторію.
Про клуби, кав’ярні та інші ресторації не варто говорити, оскільки “загальномогилянських улюблених” не так вже й багато, смаки студентства (так само фінансові можливості) діаметрально розходяться. Добре що є „Трапезна”...
Ще й досі не було згадано листопадово-грудневі соціальні зрушення 2004 року. Революційна і постреволюційна Могилянка. Цей феномен безперечно варто дослідити (уявити хоча б махрових постмодерністів, які з просвітянським запалом розтлумачують простому народові з Донецька згубність режиму та необхідність соціальних змін). Репліки з майдану “Це була реальна загроза для життя, це було страшно” + “Це був такий FUN!!! Жалко що скінчилося, тепер аж нудно!” = ще один різновид культурного відпочинку для могилянця – соціальна революція. Добре, що грядуть вибори до Студентської колегії – хай живуть фальсифікації, маніпуляції та інша передвиборна агітація!
Отже. Щоби якась культурна подія привернула увагу могилянця – вона має бути не просто Культурною і не просто Подією, вона має пропонувати щось інтелектуально екстремальне – звичні концепти у незвичному поєднанні або навпаки. Можна прогнозувати гарантований успіх, приміром, віршів Андруховича під джаз або Гелловіну в ЦНБ.
І наостанок – ось простий перелік оголошень про акції (у межах одного тижня) у головному корпусі НаУКМА, що якимось чином дотичні до теми нашої маленької розвідки: лекція Ярослава Грицака “Страсті за націоналізмом”, вистава театру Франка “Трагікомедія о воскресенії мертвих”, творча акція Театру пісні в будинку актора,
Наука при каві (щось про шлюб), збори Сходознавчого гуртка, передвиборні дебати, посиденьки з гітарою, відкриття нової книгарні на Золотих воротах, літературний вечір Анатолія Кичинського, фотовиставка журналу “Nota”, студентський клуб про наркоманію… І над усім цим – зворушливо-чорно-біле “Ми – могилянці”. Гарно, гордо, а головне – правда.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.