Головна статті
Смолоскип України №6(107), червень 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Оксана Дащаківська. «Шістдесятники: виклик молодих?»" />

Оксана Дащаківська. «Шістдесятники: виклик молодих?»

Так склалися обставини, що мені випала нагода зіткнутися з проблемою поколінь в українській історії та поспілкуватися з представниками одного з найталановитіших поколінь нашої історії – шістдесятниками. Більше того, я стала ведучою круглого столу «Шістдесятники: виклик молодих?» на політологічній частині Х семінару творчої молоді. Одразу ж скажу, для мене це стало відкриттям могутнього покоління, що зійшло зі сторінок підручників і увійшло до мого життя. Вже для підготовки семінару я відвідала Музей шістдесятництва і зрозуміла, це не вигадані титани думки, літератури, боротьби, це реальні люди, що молодими, як і я, мріяли, чекали, кохали, прагнули, і головне – боролися. Це люди, що у незвичайних умовах саморелізовувалися і вірили у вищу мету.
З нетерпінням чекала, як відгукнуться на розмову молоді люди нинішнього покоління, можливо шістдесятники допоможуть відповідями на вічні питання, що кожного разу постають перед людиною. Серед гостей семінару були подружжя Світлана Кириченко та Юрій Бадзьо, Микола Плахотнюк, Євген Сверстюк, Михайло Горинь, Василь Овсієнко.
Розмова ж виявилася дуже плідною і цікавою як для шістдесятників, так і для молодих людей. І початок їй задав Микола Леонович, який взяв на себе роль «підбурювача», з тим, щоб подражнити аудиторію, заставити замислитися над тим, що вже видавалося давно зрозумілим. Шістдесятництво як політичне, культурне, мистецьке явище розглядається сьогодні як складний феномен з властивими йому внутрішніми суперечностями. З одного боку, самі шістдесятники обстоюють унікальність і важливість цього явища, з другого – представники молодших поколінь роблять спроби критично визначити це явище, як певну традицію, що справляє величезний вплив на подальший культурний розвиток нашого суспільства. М. Леонович спробував представити шістдесятників як звичайних людей, письменників та художників, твори яких можна розуміти без перечитування біографій авторів. Та кожен розумів, що тоді саме шістдесятництво втратить сенс – адже мистецькі, публіцистичні твори цього часу є частиною життя, боротьби. І це неможливо роз’єднувати. Показовими є слова Осипа Зінкевича, що допомагав у перевезенні та розповсюдженні самвидавних матеріалів дисидентів: «Ми вирішили, що все, що було передано нам, треба друкувати, незважаючи на художній рівень поданих матеріалів». Сам факт роботи є актом боротьби на грані, що заслуговує уваги.
Унікальним явищем політологічної частини цьогорічного Ірпеня стала виїзна експозиція Музею шістдесятництва, яка була доповнена табірними речами Василя Овсієнка. Перед нашими очима постало сотні
обличь, що ціною власного життя, власного майбутнього боролися з несправедливістю. Микола Плахотнюк розповів про те, що довелося пережити цим людям. І ще раз підтвердилася теза, що людська пам’ять зберігає лише добрі спогади. Більше говорилося про досягнення, цікаві вечори та інтелектуальні дискусії, менше – про покарання та ув’язнення.
Отож, хто такі шістдесятники? Люди, що заклали підвалини нинішньої української держави, що вірили у свою молодість та у власні сили здолати тоталітаризм? Або ж це люди, які, немов Дон Кіхот, боролися з удаваними чудовиськами і загрузли у власноруч створеному міфі? Причиною їх боротьби була молодість та притаманна їй революційність, з часто неусвідомленими мотивами, чи це була свідома боротьба за високі ідеали, а може, за власне місце під сонцем?
1960-ті роки багаті на цікаві та досить суперечливі події та явища: студентські заворушення у Франції, спроби військових переворотів у Чехословаччині, активізація ліворадикальних рухів молоді на Заході. Звичайно, можливо активізація молодих людей у СРСР пов’язана з цими заворушеннями в Європі? Адже головними ініціаторами заворушень виступала молодь, і одним і другим була потрібна соціальна та правова держава для забезпечення можливостей реалізації прав молодих. І все ж, на цьому паралелі закінчуються. Адже українську молодь не можна назвати ліворадикальною – українські молоді, яких сьогодні називаємо дисидентами, на той час найголовнішою метою ставили національне питання, реалізація молодої людини за її національною ознакою. Досьогодні ми чуємо звинувачення в тому, що молоді люди не ставили за мету здобути владу. Саме це дивувало нинішнє молоде покоління Ірпеня: чому, маючи неабиякий потенціал, дисиденти не прагнули влади ні тоді, у 1960-ті роки, ні згодом – на початку 1990-х.
Тут і є найголовніша відмінність між ними і нами. Як на мене, тут і є найголовніший урок. Ми сьогодні сприймаємо владу як останню ціль, що дозволяє досягати будь-якої мети. І ставимося до влади мало не як до божества. Проте вирішення власних проблем, визначення власної суті та покликання не потребує влади. Влада не є далеким божеством, якому треба поклонятися та приносити жертви. Влада – лише один із засобів для досягнення мети. І не завжди найкращий. Є цінності важливіші за владу, проте кожен має право визначати їх для себе сам.
Звісно, це не єдине, що дало нам шістдесятництво. Це також проблема: заради чого? Питання залишилося невирішеним. Адже не просто передати свій життєвий досвід. Не просто передати шляхи пошуку свого я, і ще важче сказати: «Так, я таки знайшов, я не намарно прожив це життя». Тому і залишилися кожен при своїй думці, кожен при своєму баченні, кожен при своїх цінностях. І хай ми, сьогоднішні, знову набиватимемо ґулі на тому самому місці, де і наші попередники, і хай наші попередники хитають головами, мовляв «а ми казали, ми попереджали», життя у кожного з нас одне, і прожити його треба не задля створення нового міфу, а так, щоб залишатися чесним перед собою.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.