Головна статті
Смолоскип України №6(107), червень 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки


Оксана Дащаківська. Семінар нових ідей та старих міфів" />

Оксана Дащаківська. Семінар нових ідей та старих міфів

Х семінар творчої молоді в Ірпені можна назвати семінаром нових ідей та старих міфів. Принаймні на політологічній частині це яскраво проявилося. Перша вдала ідея народилася в Києві, коли на організаційній нараді представники з Полтави, Києва й Львова вибрали таку цікаву та складну тему як «Молодь як вимір культурної та історіотворчої діяльності». Ні у кого це не викликало заперечень. Всі розуміли – настав час говорити про значення та роль молоді, тобто нас самих у цьому житті, у житті України та на рівні світових процесів. Звісно, питання сенсу життя хвилюють усіх, і кожна інша вікова група теж відіграє не малу роль на всіх рівнях соціоісторії та культуротворення, проте семінар є семінаром творчої молоді. І якщо стосовно теми суперечок не було, то вони з’явилися пізніше, коли кожен почав розмірковувати, що таке молодь і яке її значення, де вона проявляється найбільше, а де трохи менше, чи є сфери суспільного життя, що закриті перед молоддю. Усе це сформувалося в такому «різнобійному» плані семінару й темах круглих столів. Саме тому ми говорили і про «Молодь як об’єкт політтехнологів», і про «Молодь як суб’єкт політики». Щоб зрозуміти, а «чи не ми одні такі у цілому світі, що потребуємо більше від цієї держави та вимагаємо права на більшу участь», розглядали тему «Молодіжні покоління у світовій історії». А щоб більше підкріпити теорію, було запрошено представників аж двох визначних поколінь України – представники покоління шістдесятників та покоління минулого десятиріччя, що починало Ірпінський семінар творчої молоді.
Рада, що реальність Ірпеня залишалася такою ж як завжди – тепла атмосфера (чого не скажеш про житло), дружня бесіда, весела забава, смачна вечеря. Тут не виникають та не руйнуються жодні міфи – тут просто живеш.
А щодо роботи семінару, то от де були справжні міфи! Як виявилося, молодь справді дуже активна, багато хоче зробити у цьому житті, тільки жоден учасник, на жаль, так і не зміг сформувати, що таке оце «багато», де воно і з чого починається, і чи є його межа. Всі хотіли приїхати на цей семінар, та виявилося, що не так багато було охочих спробувати себе у спільній дискусії, висловити свою позицію вголос. Шкода, адже, як на мене, Ірпінь – універсальна можливість для формування власного я: серед людей, що за означенням є твоїми друзями, тебе ніколи не засудять, у тебе є можливість знайти однодумців, та все ж активність цьогорічних ірпінців була досить скромна. Хоча, звісно, були винятки – Юрій Шеляженко, і дуже прикро, що я його називаю винятком, радше би кожен так як він використовував Ірпінь, ми були б змушені обирати не Президента Ірпеня, а цілу раду Президентів.
Міфом, що було зруйновано, є і наші уявлення про покоління минулого десятиріччя та шістдесятників. Не знаю, чи варто проводити якісь паралелі, однак враження після обох зустрічей привели мене до однієї думки – я не хочу бути такою. Я не хочу, щоб моє життя вже у 30 років виглядало безсенсовим, бо я досягла якоїсь стратегічної мети, я не хочу відсидіти в тюрмі, а потім виявити, що все вже сталося без мене, я не хочу оцінювати мистецькі твори лише після прочитання біографії автора, зрозумівши, як важко йому це вдавалося. Думаю, такі відчуття охопили не лише мене, більшсть задавалося питанням – чому так сталося? Та, на жаль, жодних відповідей ми не отримали. Думка, що час від часу виринала, – можливо проблема в постановці мети, можливо, і одним, і другим треба було прагнути влади? Однак, думаю, що влада – це не та цінність, яка надає сенсу життю. І кожен з нас продовжить пошук відповідей у своїй окремішності.
Новий президент відразу ж приступив до дій, і завдяки його зусиллям було прийнято «Декларацію творчої (активної) молоді». І хай вона трохи кострубата за формою, та ця декларація чи не один з найвагоміших результатів цьогорічного Ірпінського семінару. Це єдине, що змогла творча молодь, яка не бажає бути об’єктом маніпуляції, це те, на що здатна молодь, яка лише дозріває для того, аби стати суб’єктом культурної та історіотворчої діяльності. Гість семінару Святослав Шеремета – молодий, проте вже політтехнолог, розповідав, що таке молодіжна політика в розуміннях політичних сил та політичних партій. Як виявилося, робота з молоддю не є пріоритетною для більшості політичних партій України, і вітчизняні політтехнологи її спектр дій дуже обмежують – молодь треба залучати до акцій на зразок мітингів. Чи не єдиними формами роботи з молоддю є організація концертів, дискотек за підтримки політичної партії. І всі звинувачували політтехнологів. А можливо, проблема не в них? Проблема в нас самих. Чому молодь не ходить на вибори? – саме це змушує політтехнологів знімати з рахунків молодь – від неї ж не залежить результат, чому молодь так легко ведеться на провокації? – саме ця риса, що притаманна молоді (гарячковість, що робить революції) призвела до стереотипу, що молоді лише ці революції й потрібні. Чому ми звинувачуємо: «Нам не дають!», а не питаємо: «Можливо, ми не правильно беремо?», «Що зробити, аби наше суспільство стало більш сприятливим для нашої реалізації?».
Отож, Ірпінь як і належить, поставив більше запитань, аніж дав відповідей. Звичайно, будемо ще довго чути докори щодо наукового рівня семінару. Та прошу всіх, хто цей докір висуватиме, пам’ятати – ви теж там були і що Ви зробили для його підвищення. Та приємна атмосфера довіри та щирі розмови є такими ж потрібними, як і ВАКівські статті, що можуть бути представлені на семінарі.
Отож, Ірпінь був і залишається святом довіри та спільноти для об’єднаної молодої України.


Олександр Сорба. «У Моєму майбутньому я бачу майбутнє моєї країни»" />

Олександр Сорба. «У Моєму майбутньому я бачу майбутнє моєї країни»

Минув вже десятий семінар творчої молоді України в місті Ірпені.

Признаюсь, що цього року я вперше взяв у ньому участь, але для мене це не було відкриттям, першим знайомством із «Ірпенем». Щорічні семінари творчої молоді були надто яскравою подією і не могли залишитись непоміченими, тому, декілька років поспіль залишаючись стороннім спостерігачем, я щиро співпереживав травневим подіям, які відбувались під Києвом.
Хоча чи можна залишатись стороннім спостерігачем, коли ти молодий і всі думки та відчуття твої ніби зв’язані єдиним нервом із навколишнім світом, коли ти ще не втратив віру в те, що людина є господарем своєї долі, і абсолютні цінності нашого життя є настільки далекі і недосяжні, наскільки ми самі дозволили їм віддалитись від нас, відгородившись мурами власного страху. І все ж таки я не міг зрозуміти, чому так багато розмов навколо «Ірпеня» і що саме об’єднує людей, які були там, в якесь особливе братство, що змушує їх прагнути кожного року опинитися в тому ж місці в той же час? Тоді я ще не розумів того, що Ірпінь, це місце і водночас це подія, яка змінює людину, тому той, хто був там бодай раз, буде прагнути потрапити туди ще раз і не лише для того, щоби оживити спогади спільної історії, але для того, щоби отримати нове натхнення від того місця, від того дійства, які вже стали знаковими для тебе, адже колись круто змінили тебе самого. А можливо, все сталось тому, що ти був готовий до змін, із нетерпінням чекав на них і «Ірпінь» лише показав тобі це?
Цього року мені випала честь бути ведучим одного з круглих столів; тему для обговорення було обрано наступну: «Молодіжні покоління у світовій та українській історії». Серед доповідачів особливо потрібно відзначити Тетяну Давидченко із доповіддю на тему: «Покоління сучасної людини – людини homo economicus», також Ларису Жеребцову («Молодіжне покоління 90-х рр. ХХ – поч. ХХІ ст.») і, звичайно, Олександра Портнова із його досить вдалою спробою визначити місце молодіжних поколінь в українській історії, аргументовано обстоюючи твердження про молодіжні покоління як одну з головних детермінант історичного процесу.
Але найбільше враження залишилось не від виступів доповідачів, хоча це аж ніяк не применшує їхнього доробку, і кожен із тих хто піднімався на трибуну, безперечно, заслуговує на найвищу оцінку за результатами своєї роботи; але найбільш цінним була, і думаю доповідачі тут зі мною погодяться, та особлива атмосфера взаємної поваги та готовності до діалогу, яка панувала весь час засідання круглого столу. На семінар з’їхалися зі всіх куточків України студенти різних курсів, аспіранти, які незалежно від їхнього фаху, наукової спеціалізації та сфери особистих зацікавлень побудували досить конструктивний діалог. Напевне, це мало б дивувати, але я скажу, що так все і повинно було статись, адже мова йшла про ті речі, які є однаково близькими і математику, і філософу, і економісту, й історику і будь-кому іншому, адже ким би ми себе не вважали відповідно до своєї професійної приналежності, соціальної ролі, політичної орієнтації і т. д., ми неодмінно залишаємося людьми та громадянами. І, якщо перше зобов’язує нас бути відданими Богу (принаймні як Абсолютній Ідеї) і жити згідно з принципами моралі, то друге покладає на нас обов’язок перед суспільством і вимагає активної громадянської позиції і готовності відстоювати цю позицію із належним відчуттям відповідальності за неї.
Тому в залі, напевне, не знайшлося б жодної людини, яка б безпристрасно спостерігала за перебігом палкої суперечки, і кожен з трибуни чи з місця, вголос чи подумки не раз ставив питання перед іншими і самим собою, не раз відповідав і сумнівався в правильності відповідей, адже мова йшла про його долю, долю його країни і його власну роль в цьому складному процесі. Напевне, найважливішим здобутком цілого семінару було те, що кожен, поза сумнівом, встановив для себе на все життя єдину беззаперечну істину про те, що майбутнє моєї країни є моє майбутнє, і починається воно в моєму сьогоденні. Не можна дати відповіді на всі питання раз і назавжди, але можна і потрібно бути відданим своїй справі, бути відповідальним та наполегливим, освіченим та принциповим ... словом бути людиною і громадянином. І тоді в своєму майбутньому я буду бачити майбутнє своєї країни, адже наші долі є нероздільні; а моє сьогодення стане для нього основою, міцним фундаментом наступних перемог.

 


Володимир Кшевецький. Ірпінський семінар молоді... Чи все ж для молоді?" />

Володимир Кшевецький. Ірпінський семінар молоді... Чи все ж для молоді?

Отож, закінчився семінар. Мені, як людині, що побувала в Ірпені перший раз, трохи важко було одразу висловити свої думки щодо подій на мистецькій частині, коли під час заключного засідання я був запрошений до слова, щоб поділитися своїми враженнями, думками, пропозиціями про Ірпінський семінар та навколо нього.
Але зараз, два тижні потому, коли враження осіли та дали місце здоровому глузду, хочеться поділитися своїми роздумами про Ірпінь-2004, спробувати дещо проаналізувати, посперечатися…
Хочу для роздумів запропонувати таку проблему як «Семінар молоді чи семінар ДЛЯ молоді?». На перший погляд, прийменник ДЛЯ не відіграє майже ніякої ролі. Проте, це лише на перший погляд. Правим був Осип Зінкевич, та й уся команда організаторів семінару, коли постійно наголошував на цій величезній різниці: «Це семінар творчої молоді, а не семінар для молоді». Але чи все насправді було від молоді, а не для неї?
Отже, безперечно, Ірпінський семінар організовувала молодь, що знає інтереси свого покоління. І це плюс. Тематика семінару, окремі доповіді (наголошую, окремі) були цікавими, підсвідомо втягували в дискусії. Проте була велика кількість доповідей, що просто ніяк не пов’язувалися з проблемами семінару, були виголошені лише, вибачте, заради майбутнього гонорару. Принаймні, таких доповідей нарахував близько семи. І нехай мені потім говорять, що він про це такої думки, бо сам не був доповідачем. Так, не був… Та хіба це вирішує якось цю проблему?
Можливо, на конкурс потрібно було надсилати не тези статей, а самі статті, щоб молоді організатори змогли чіткіше побачити структуру майбутніх круглих столів, якось пов’язати теми доповідей в одне логічне ціле. Тому, як не крути, круглі столи були створені саме ДЛЯ молоді. Для окремої молоді. Така моя думка…
Про вечори поезії. Будь-який молодий психолог скаже, що слухати поезію більше години немає сенсу, тому що перестаєш вловлювати її суть, втомлюєшся і не отримуєш ніякого естетичного задоволення. Може, наступного року слід запросити декілька студентів-психологів, щоб ті дали корисні поради, направили весь цей струмінь ліризму в правильне русло. Ще одне: як і доповіді, окремі поезії були просто графоманськими, нагадуючи сіреньке наслідування Тичини, Сосюри, Сєвєрянина, Забужко та Скиби. І чи завжди потрібно зайвий раз матюкнутися, виразитися нецензурно, коли не знаєш, яка публіка тебе сприймає і ЯК вона тебе сприймає. Повторюся, але це також є максималістським правом молодих.
Особисто мені сподобалися ночі Ірпеня – все, що відбувалося після 23:00. Коли молодь сходилася групками та займалася своїми справами, які їм були по душі: читали свою поезію у тісненькому колі, грали на гітарах, просто спілкувалися з людьми, з якими можна дійсно приємно подискутувати без усіх регламентів у 2–3 хвилини та черги в задаванні питань.
Насамкінець дозволю собі нескромний висновок: Ірпінь-2004 був ніби Янусом з двома обличчями. Вдень то був семінар ДЛЯ молоді, а ввечері з переходом у ніч він же перетворювався у зустріч молодих.

 


Олеся Мамчич. «МОЛОДІ» УСЛІД «МОЛОДИМ»" />

Олеся Мамчич. «МОЛОДІ» УСЛІД «МОЛОДИМ»

Коли ще в далекому-предалекому передчутті Ірпеня-2004 я вперше прочитала заявлені теми круглих столів – то аж облизалася. Ну, думаю, ото посперечаємося. Пригадався семінар попереднього року. Тоді вперше відчула, що моє покоління почало набувати сили не лише нахабно- самовпевненої- у- своїх- вельми- вузьких- колах, а й представницької. «Старші» це теж явно зрозуміли і образилися. Все життя тусувалися навколо «Смолоскипу», витворили своє герметичне коло, а тут якісь жовторотики...
Багато було контраверсійних думок: і текстів, мовляв, у них (нас) немає, і...
Словом, якби дискусія відбулася, її слід було починати саме тоді.
Минув рік, і «старші», здається, абсолютно без бою здали позиції. Емоції перегоріли. Навіщо сперечатися, коли й справді напівюнацький формат «Смолоскипа» дев’яностники переросли за віком? Хто з їхнього покоління вже давно нічого не писав, а їздив на творчі збіговиська за інерцією, – має досить соліднших справ. Хто в літературі залишився – вийшов на ширші тусовочні обрії, та й сім’ї вже, діти... Із заявлених осіб не з’явилися Жадан, Старовойт, Галета... А Пантюк урочисто пообіцяв, що більше на Ірпінь не поїде...
Я цього разу в Ірпені була вшосте, тож ще застала «старших» у розквіті.  

Тоді мені, першокурсниці (як втім, потім і друго- та третьокурсниці), було дуже незатишно. Досить іронічно я реагувала на модне хизування «старших» термінологією a la знамениті «дискурс» і «парадигма». Тепер чи то моє вухо надто звиклось із чужомовними словами (пардон, лексемами), чи дев’яностники подорослішали і самоствердження таким чином їм уже не пасує...
Раніше – відчувалась різка замкнутість тусовки, у яку тебе не впускали. Тепер – остерігаєшся, щоб самій не бути надмір тусовочною. І ще як рецидиви спостерігаєш, коли за давньою дружбою, кумівством, сватівством і т. п. деякі талановиті «старші» рекламують посередніх зі свого покоління. Раніше – вражали тексти «старших» незвичністю своєю у порівнянні зі шкільними та університетськими зразками. Зараз – розрізняєш, хто під чиїм впливом пише, і значно більше цінуєш талант, аніж форму подачі. Раніше – окрім священних корів постмодернізму та самих себе «старші» нікого не згадували. Нині – укладають антології класиків.
Так званий «жорсткий» брифінґ «Молоді проти молодих: автори перших років Ірпеня та нинішні: розвиток, деградація, нудьга чи жевріння надії?» розвивався швидше між нудьгою та жеврінням надії, що хтось таки розважить публіку. Одноразово це зробив Олег Романенко, заявивши, що нічого нікому доказувати не збирається, бо й так знає собі ціну.
Чому ми так різко не грюкаємо дверима перед найближчими попередниками? Суто естетично їх важко звести до спільного знаменника: тому до вподоби Жадан, а тому Скиба. Ми виросли на тих же текстах, що й вони. Читаємо ті ж «Критику», «Книжник», «Кур’єр Кривбасу» і т. д. І взагалі, брехня, що десять років завжди розмежовують покоління в літературі, хіба в житті і то під питанням. Адже літ так через сто – поетів, яким пощастить стати справжніми, буде не так уже й багато. Хто із нас знає, що Довженко був чи не найстаршим у поколінні 20-их?
Лунали ще закиди про одноманітність творчості «молодих», але, перепрошую, з дев’яностників наразі виокремилося близько п’яти яскравих не схожих між собою творчих особистостей – решта були так само дуже одноманітним тлом. Про «молодих» можна буде говорити років через п’ятдесят – хто був тлом, а хто витримав і залишився свічкою. Про «старих» – через сорок.
І коротко решта вражень: найбільші плюси цьогорічного Ірпеня, як на мене, – зустріч із шістдесятниками (супер! насичено, цікаво надзвичайно) і нічний трьохгодинний концерт Нечитайла. Решта залишила по собі мляве враження. Як завжди добре – побачити друзів, зав’язати контакти, подихати свіжим повітрям, погуляти в лісі і просто відпочити.
Вкотре набридаю ідеєю, що пора на семінарах зводити середовище літературне із художнім, кіношним і т. д. (минулорічний музичний експеримент удався – чом би не продовжити?).
У міру неприємно було слухати потоки єлею на адресу «Смолоскипа» при врученні премій. Ми всі усвідомлюємо, скільки «Смолоскип» робить для нас, але давайте не уподібнюватися Спілці, дякувати теж слід творчо!
За ці кілька днів із жахом побачила, як життя після університету зробило за рік із мене міщанку. Атмосфера Ірпеня це гарно підкреслила, і я повернулася з рішучим бажанням втілювати мистецькі проекти (ще один плюс).
За шість Ірпенів (на яких була я) – отримала багато творчих ідей і знайомств. За десять Ірпенів (узагалі) – витворилося середовище, яке вже починає давати серйозні плоди. В кулуарах ходили чутки, що цей семінар останній. Будемо сподіватися, що вони не підтвердяться.

 


Олег Коцарев. ЮВІЛЕЙНИЙ МІКРОЕДЕМ ДЛЯ ТВОРЧОЇ МОЛОДІ" />

 

Олег Коцарев. ЮВІЛЕЙНИЙ МІКРОЕДЕМ ДЛЯ ТВОРЧОЇ МОЛОДІ

З 4 по 8 травня в Ірпені Київської області проходила мистецька частина Х ювілейного смолоскипівського семінару творчої молоді. На Ірпінський семінар (у народі – просто Ірпінь, хоч можна було б вигадати, як на мене, й щось орнаментальніше, на кшталт Ірпенале) традиційно з’їздиться кілька десятків літераторів, продуцентів інших видів мистецтв, науковців, студентів, аспірантів віком до 30 років з найрізноманітніших регіонів України. Також Ірпінь – місце, де лавреати літературного конкурсу «Смолоскип» уперше (дасть Бог, не востаннє) купаються в променях світського визнання молодомистецької тусівки. Учасники виголошують і слухають доповіді, влаштовують мистецькі вечори, приймають гостей і неформально спілкуються. Такий собі мікроедем, чи там мікрокапрі, для творчої молоді.
Цьогорічний семінар організатори присвятили темі: «Молодь як вимір культурної та історіотворчої діяльності». Першого дня обговорювали співіснування, співпрацю й боротьбу літературного «покоління 90-х» і «покоління 2000-х»: «Молодь проти молодих». Анонсована як «жорсткий брифінг», дискусія виявилася вельми млявою та малопредметною. Ані «нові молоді», ані їхні підтридцятилітні колеги навіть до ладу не скористалися приводом добряче повипендрюватись. Утім, варто було зібратися та поговорити, бодай аби зрозуміти, що немає жодного конфлікту поколінь. Як немає й особливої співпраці. Здається, головний інтригуючий момент у стосунках молодших і старших письменників (у тому числі й з «навколосмоло- скипівського» середовища) – їхня взаємна байдужість. Отож, обміркувати є що.
Наступний круглий стіл назвали «Молодіжна культура: офіційна, суб- та контркультура». Там найгостріші дебати викликало по-перше питання оцінки стьобу й блюзнірства на прикладі творчості (так би мовити?) Вєрки Сердючки. Відсутність смаку, нав’язливість, специфічне поводження з національними символами одними сприймалося як ознака катастрофи, а другими – як свідома деконструкція масової культури та знущання з неї. Виринуло на цьому круглому столі й запитання, чи є в Україні взагалі молодіжна офіційна культура. Дехто жартував, що цю почесну місію в нас виконує Поплавський, інші казали, що офіційне – те, що підтримується державою. Наскільки ж «офіційним» є зразок контр- чи субкультури, що підтримується, наприклад, великим бізнесом, як то нерідко буває, творча молодь визначити не змогла.
Ще один цікавий захід ювілейного Ірпеня – зустріч із шістдесятниками – Михайлиною Коцюбинською, Людмилою Семикіною, Лесем Танюком. У більярдній залі Будинку відпочинку письменників (де останні два роки знов проходить семінар) було влаштовано імпровізовану «виставку шістдесятництва»: фотографії учасників руху, фотозамальовки «духу часу», особисті речі, рукописи, одяг в’язнів і навіть ключі від камер. Ця експозиція виявилася непоганим засобом «оживити» й позбавити нудного соцреалістично-підручникового намулу драматичну історію не таких уже далеких п’ятого, шостого й сьомого десятиліть уересерівського буття. Трагічність контексту дещо пом’якшувала інтер’єрна еклектика: наприклад, смугаста роба в’язня політичного концтабору, розкладена на більярдному столі. Істотно пожвавлювали сприйняття «шістдесятницьких історій» і новини з Харкова, де саме заарештували активістів «Нашої України» І. Варченка й Є. Золотарьова. Зустріч із шістдесятниками мала кучеряву навзу «Форма існування контркультури (самвидав)». Але насправді про самвидав було сказано чомусь не дуже багато, а про самвидав мистецький – так і зовсім нічого.
А зустріч із Дмитром Стусом у рамках презентації книги творів його батька «Палімпсести» відбулася взагалі в атмосфері якоїсь супер-напруги, незрозумілої людям, не зануреним у колізії особистого життя родини Стусів. У повітрі ширяли якісь недосказані претензії творчої молоді до Дмитра Стуса й ще незрозуміло до кого.
Найрозпливчастішою виявилась більшість доповідей круглого столу «Образ молодої людини: стереотипи і моделювання». Чітка, ба навіть кон’юнктурна тема, однак, спровокувала мало конкретики й іще менше звертань до власне мистецтва. Дещо здивував і підбір доповідачів, тож слухачі часом переставали розуміти, де вони знаходяться й з якої нагоди тут зібралися. Усі ці проблеми компенсувала доповідь Ганни Яновської з ненав’язливим «контент-психоаналізом» сучасної поезії на предмет фігурування у ній такого донедавна молодіжного одягу, як джинси. А доповідь Тараса Шмігера про взаємні стереотипи львів’ян і східняків, окрім самих стереотипів, оприявила ще й таке цікаве явище, як «львівський комплекс» багатьох україномовних (чи лише?) мешканців більш русифікованих міст. Скидається, що вони (мешканці), переживши етап обожнення Львова як цитаделі урбанетичного українства, раптом почувають болючу потребу в якнайбільшій і якнайнищівнішій іронії стосовно цього міста, певному його приниженні. Ніби стандартні Едипові питання. Хоча, за тим самим Фройдом, інколи навіть ручка уві сні може бути просто ручкою...
Останній круглий стіл присвячувався доцільності існування молодіжних культурних організацій. Наводилися різноманітні підходи до класифікування організацій (переважно літературних), їхнього функціонування, фінансування тощо. А Олег Коцарев (це такий молодий письменник і журналіст з Харкова) навіть запропонував укрупнити наявні молодіжні літорганізації та створити більш ефективні всеукраїнські. Втім, на думку деяких слухачів, стилістичні фігури доповіді й милі іронічні конструкції завадили зрозуміти, про що ж саме там ішлося. Можливо, саме тому ідея укрупнення не знайшла жодного конкретного відгуку. І все-таки, саме цей круглий стіл каталізував замислення учасників літгуртів про своє оргбуття.
Поза круглими столами, точніше після них, відбувалися мистецькі акції. Цього року вони були вдаліше організовані, аніж у попередні роки. У перший ірпінській вечір відбулися «загальні читання віршів» (свої тексти декламували майже всі учасники семінару) – завдяки чіткому регламенту й чіткій нумерації все тривало не занадто довго і досить щільно, аби, з одного боку, скласти якесь уявлення про тексти «дебютантів» і нові тексти вже знаних тут митців, і, з другого боку, не знепритомніти. Другого ж дня був вечір лавреатів. Звісно ж, на ньому найбільшу увагу привернула творчість цьогорічних переможців «Смолоскипа». Утім, виступали й лавреати минулих років, і лавреати «Молодого вина». А насамкінець, 7 травня відбулася так звана Ватра – прощальний перфоменс із елементами літератури, театру, музики й фуршету. Загалом, відчувалася певна втома від домінування літератури на цьому Ірпені (на відміну від попереднього, де була спроба відносно зрівноважити представлення різних мистецтв), натомість, багато хто погодився, що серед продемонстрованої літератури талановитої та цікавої було більш, ніж завжди.

Як би це не дивно виглядало після чотирьох днів перебування в Ірпені, у суботу всі учасники таки роз’їхалися по домах («по своїх та чужих») після сумовитого постіменинного закриття, на якому було висловлено незвично багато організаційних завваг і пропозицій, у першу чергу стосовно вибору тем, відбору учасників і налагодження кращого інформаційного взаємозв’язку.
Так чи інакше, але, на мою думку, ювілейний Ірпінь відзначився інтенсивнішим, ніж у минулі роки, кулуарним неформальним спілкуванням учасників з різних регіонів (а подекуди й земляків – у рідних містах на це не зважди є час). Що, за великим рахунком, може правити за чи не найголовнішу місію Ірпінського семінару – створювати інформаційний контекст, що давав би змогу молоді не варитись у власному соку (хоч і це іноді непогано) й давав би імпульси до нової творчої й організаційної діяльності. Як-от: започаткування проекту антології агресивної поезії житомирським і харківським «поставанґард-середовищем», прослуховування записів білоруської рок-групи «NRM», наведення контактів між авторами й часописами, поширення некомерційної літератури (а часом поширення справжніх «книжкових вибухів», наприклад, Андрусяково-Борисенкового перекладного видання Каммінґса, першого в Східній Європі) тощо. Зрештою, просто спілкування навколомистецького рівня чи й творчомолодіжний флірт – уже непогана штука, потенційно здатна вплинути на творення національної культури.
Останньою ж організаційною звитягою учасників Ірпеня стало відкриття смолоскипівського інтернет-форуму: www.freeforums.ru/user/smoloskyp, де починають обговорюватися «відповідні» теми й уже обдумується організація того семінару, що, як сподіваються учасники, відбудеться наступного року.

 


Оксана Дащаківська. «Шістдесятники: виклик молодих?»" />

Оксана Дащаківська. «Шістдесятники: виклик молодих?»

Так склалися обставини, що мені випала нагода зіткнутися з проблемою поколінь в українській історії та поспілкуватися з представниками одного з найталановитіших поколінь нашої історії – шістдесятниками. Більше того, я стала ведучою круглого столу «Шістдесятники: виклик молодих?» на політологічній частині Х семінару творчої молоді. Одразу ж скажу, для мене це стало відкриттям могутнього покоління, що зійшло зі сторінок підручників і увійшло до мого життя. Вже для підготовки семінару я відвідала Музей шістдесятництва і зрозуміла, це не вигадані титани думки, літератури, боротьби, це реальні люди, що молодими, як і я, мріяли, чекали, кохали, прагнули, і головне – боролися. Це люди, що у незвичайних умовах саморелізовувалися і вірили у вищу мету.
З нетерпінням чекала, як відгукнуться на розмову молоді люди нинішнього покоління, можливо шістдесятники допоможуть відповідями на вічні питання, що кожного разу постають перед людиною. Серед гостей семінару були подружжя Світлана Кириченко та Юрій Бадзьо, Микола Плахотнюк, Євген Сверстюк, Михайло Горинь, Василь Овсієнко.
Розмова ж виявилася дуже плідною і цікавою як для шістдесятників, так і для молодих людей. І початок їй задав Микола Леонович, який взяв на себе роль «підбурювача», з тим, щоб подражнити аудиторію, заставити замислитися над тим, що вже видавалося давно зрозумілим. Шістдесятництво як політичне, культурне, мистецьке явище розглядається сьогодні як складний феномен з властивими йому внутрішніми суперечностями. З одного боку, самі шістдесятники обстоюють унікальність і важливість цього явища, з другого – представники молодших поколінь роблять спроби критично визначити це явище, як певну традицію, що справляє величезний вплив на подальший культурний розвиток нашого суспільства. М. Леонович спробував представити шістдесятників як звичайних людей, письменників та художників, твори яких можна розуміти без перечитування біографій авторів. Та кожен розумів, що тоді саме шістдесятництво втратить сенс – адже мистецькі, публіцистичні твори цього часу є частиною життя, боротьби. І це неможливо роз’єднувати. Показовими є слова Осипа Зінкевича, що допомагав у перевезенні та розповсюдженні самвидавних матеріалів дисидентів: «Ми вирішили, що все, що було передано нам, треба друкувати, незважаючи на художній рівень поданих матеріалів». Сам факт роботи є актом боротьби на грані, що заслуговує уваги.
Унікальним явищем політологічної частини цьогорічного Ірпеня стала виїзна експозиція Музею шістдесятництва, яка була доповнена табірними речами Василя Овсієнка. Перед нашими очима постало сотні
обличь, що ціною власного життя, власного майбутнього боролися з несправедливістю. Микола Плахотнюк розповів про те, що довелося пережити цим людям. І ще раз підтвердилася теза, що людська пам’ять зберігає лише добрі спогади. Більше говорилося про досягнення, цікаві вечори та інтелектуальні дискусії, менше – про покарання та ув’язнення.
Отож, хто такі шістдесятники? Люди, що заклали підвалини нинішньої української держави, що вірили у свою молодість та у власні сили здолати тоталітаризм? Або ж це люди, які, немов Дон Кіхот, боролися з удаваними чудовиськами і загрузли у власноруч створеному міфі? Причиною їх боротьби була молодість та притаманна їй революційність, з часто неусвідомленими мотивами, чи це була свідома боротьба за високі ідеали, а може, за власне місце під сонцем?
1960-ті роки багаті на цікаві та досить суперечливі події та явища: студентські заворушення у Франції, спроби військових переворотів у Чехословаччині, активізація ліворадикальних рухів молоді на Заході. Звичайно, можливо активізація молодих людей у СРСР пов’язана з цими заворушеннями в Європі? Адже головними ініціаторами заворушень виступала молодь, і одним і другим була потрібна соціальна та правова держава для забезпечення можливостей реалізації прав молодих. І все ж, на цьому паралелі закінчуються. Адже українську молодь не можна назвати ліворадикальною – українські молоді, яких сьогодні називаємо дисидентами, на той час найголовнішою метою ставили національне питання, реалізація молодої людини за її національною ознакою. Досьогодні ми чуємо звинувачення в тому, що молоді люди не ставили за мету здобути владу. Саме це дивувало нинішнє молоде покоління Ірпеня: чому, маючи неабиякий потенціал, дисиденти не прагнули влади ні тоді, у 1960-ті роки, ні згодом – на початку 1990-х.
Тут і є найголовніша відмінність між ними і нами. Як на мене, тут і є найголовніший урок. Ми сьогодні сприймаємо владу як останню ціль, що дозволяє досягати будь-якої мети. І ставимося до влади мало не як до божества. Проте вирішення власних проблем, визначення власної суті та покликання не потребує влади. Влада не є далеким божеством, якому треба поклонятися та приносити жертви. Влада – лише один із засобів для досягнення мети. І не завжди найкращий. Є цінності важливіші за владу, проте кожен має право визначати їх для себе сам.
Звісно, це не єдине, що дало нам шістдесятництво. Це також проблема: заради чого? Питання залишилося невирішеним. Адже не просто передати свій життєвий досвід. Не просто передати шляхи пошуку свого я, і ще важче сказати: «Так, я таки знайшов, я не намарно прожив це життя». Тому і залишилися кожен при своїй думці, кожен при своєму баченні, кожен при своїх цінностях. І хай ми, сьогоднішні, знову набиватимемо ґулі на тому самому місці, де і наші попередники, і хай наші попередники хитають головами, мовляв «а ми казали, ми попереджали», життя у кожного з нас одне, і прожити його треба не задля створення нового міфу, а так, щоб залишатися чесним перед собою.

 


Богдан Стороха. Рефлексії стосовно Х Ірпінського семінару" />

Богдан Стороха. Рефлексії стосовно Х Ірпінського семінару

Традиції зберігаються, і ніщо, здається, не загрожує їх триванню. Уже традиційний Ірпінський семінар творчої молоді традиційно відбувся на початку травня, з 1 по 8, відповідно традиції розпочавшись навалою на місто Ірпінь спочатку політологів, а потім мистців; саме митецька частина виявила ті пункти «стурбованості» молоді стосовно доцільності семінару загалом та форм його проведення. Цей «найсмачніший» шмат святкового пирога я хочу приберегти наостанок, а спочатку спробувати відобразити ту частину картини, яка вимальовувалася перед моїми очима як голови мистецької частини (свідомість «почесності» такої посади усвідомлювалася мною повною мірою в обох значеннях цього слова).
Четверте травня принесло загальне екстатичне єднання як коло пам’ятника М.Грушевського під час реєстрації учасників митецької частини семінару, так і під час вручення премій видавництва «Смолоскип» (ведучі – Оксана Дащаківська, Львів, та Микола Леонович, Полтава) у номінаціях «Проза», «Поезія» й «Дослідження та есеїстика», коли мистці та політологи поєдналися у екстазі захопленого споглядання новонароджених літературних талантів. «Гай-гай, та нігде ж правди діти, брехня наробить лиха більш...» – ведучі відпрацювали на славу, церемонія видалася мобільною, не переобтяженою елементами художнього обрамлення, якими у попередні роки з найкращих міркувань обиралася музика (щоправда, не завжди найвищого чи просто вищого ґатунку); доречним та логічним видавалося також рішення журі не вручати першої премії – ну не може бути кожного року так, що з’являється хтось з невідомості, хто стоїть у своїх літературних талантах на голову вище усіх інших. Непомітна присутність (або ж помітна неприсутність) етабльованих облич та імен дала змогу не розсіюватися та сконцентрувати увагу на лицях молодих, перспективних та не затертих надто частим згадуванням у навколо- та літературному житті. Що ж, це вручення премій продемонструвало, що такі заходи можуть бути і непомпезними, можуть не викликати нудьгу та бути молодшими за той ритуал, який виконується під час їхнього проведення.
П’яте травня, заявлений як «день попередньої команди Ірпеня» та «протистояння молодих проти молодих», у черговий раз виявив недоречність поділу літератури та осіб, які її репрезентують протягом останніх чотирнадцяти років, на «дев’яностників» та «двохтисячників» або ж «міленіумщиків» (цей раптовий виниклий у колах дискутуючих оказіоналізм чи не найкраще демонструє всі конотації, пов’язані з наймолодшим поколінням письменників, – маються на увазі люди, що займаються творенням літератури, – і під цим називанням мається на увазі їх спосіб проводження свого часу – без визначення більшої чи меншої цінності їх творів для сучасності чи майбутнього). Створення своєрідної ірпінської міфології, яким займалися учасники семінару протягом першої половини дня, додасть, мабуть, колись матеріалу якомусь мемуаристу, аби безсмертний твір його не нагадував адвокатську промову та ванну кімнату, створені лише для очищення. Заявлений же в другій половині дня «жорстокий брифінг» нагадував ліниве перекидання м’ячика, що більш підходить для котрогось вайлуватого дитятки, якого мама з педагогічних міркувань після гарного обідання просить побігати надворі, «щоб сальце не зав’язувалося»; післяобідні інтелектуальні розваги, на жаль, не виправдали стовідсотково сподівань, заявлені «провокації» чи були настільки очевидними, чи настільки прихованими, що по достоїнству оцінити їх та насолодитися ними учасники брифінгу не змогли. Вечірні розваги за традицією першого дня мистецької частини як і завжди складалися з повністю, напівта взагалі неввічливого прослуховування поетичних екзерсисів поетів. Поезія усіх рівняє, і власне вона підняла на якийсь щабель вище молодих та трохи наблизила «до народу» старших – «в словах твоя, о слово, слава!»
Наступний день роботи семінару, 6 травня, пройшов під знаком проблематичного питання про офіційну, суб- та контркультуру і протистояння різноманітних думок було особливо помітним завдяки двом круглим столам, «Молодіжна культура: офіційна, суб- та контркультура» (ведучий – Богдан Стороха) та «Форма існування контркультури (самвидав)» (модерація – Олесь Обертас). Не всі заявлені «шістдесятники» були присутні, але можливість побачити та почути деяких представників руху, а також побачити деякі експонати з Музею самвидаву, звичайно, не могли не викликати зацікавлення. Не обійшлося без проблематичних ситуацій. Так, виступ Дмитра Стуса розбурхав серед учасників семінару скоріше негативні реакції, які можна було спостерігти на обличчях молоді, а також простежити у запитаннях, що ставилися виступаючому. Це «зіткнення» (слово, занадто емоційно наснажене, але все-таки відповідне до ситуації) виявило печальний факт розбіжності поглядів, котрі стоять занадто далеко одне від одного, щоб перейматися проблемами, котрі турбують, – еквівалент можна знайти хіба що у Ганса Еріха Носсака у його романі «Спіраль», у другій частині, де представляється судовий процес і протягом читання не полишає думка, яка наприкінці розділу перетворюється на вбивчу реальність: мови прокурора та звинувачуваного настільки віддалені, що це може скінчитися лише трагічно. Відчуття неусвідомленої вини, нав’язане чи вигадане, не полишало протягом усього спілкування, тривалого та виснажливого, – чи не може це бути симптомом прихованого комплексу в молодої людини стосовно минулого? – в усякому разі, спроба витлумачення такого почуття мусить здійснюватися людиною компетентною, наразі ж ідеться про констатацію. Що ж стосується круглого столу, присвяченого молодіжній культурі, то можна констатувати, що уявлення молоді про культуру розмите, особливо коли справа стосується конкретики, а не загальних тверджень. Не менш сумним є також і те, що молодіжна культура бачиться лише в образі субкультурного розмаїття, а офіціоз вислизає з дефініції та окреслення, хоч вплив його не заперечується. Видається вірогідним те, що молодь впевнено крокує в дружні обійми владних органів, які приховано таки маніпулюють свідомістю, але ескапізм молодого покоління настільки могутній, що переборює почуття самозбереження. Стара теза про те, що коли ти не цікавишся політикою, політика все ж не перестає цікавитися тобою, мабуть, трохи призабулася і варто її поновити, якщо молодь не хоче остаточно опинитися в сітці маніпуляційних машин держави. Заявлені доповідачі, Людмила Семиног, Володимир Пилипенко, Сергій Буланий та Олександра Григоренко, кожен зі свого боку намагалися заглибитися в тематику, чим вносили доволі необхідну частку хаотичності в думки аудиторії; єднання було помітне лише стосовно двох харизматичних особистостей останнього часу, Вєрки Сердючки та Євгена Юхниці (виступ О. Григоренко, в якому вона спробувала проаналізувати співвідношення офіціозу та попсовості в активній діяльності обох та з’явити на позір «блєск і ніщєту партізанок»), який заслуговує уваги хоча б завдяки констатації занепокоєння нездоровою активністю «попсовиків» від літератури, що не може не турбувати.
Зауваження молоді на семінарі, скеровані до представників оргкомітету, стосувалися великою мірою соціологізованої тематики круглих столів – 7 травня з обговоренням тем «Образ молодої людини: стереотипи і моделювання» (ведучий – Микола Леонович) та «Культурні молодіжні організації: доцільність існування» (ведучі – Ганна Яновська та Богдан Стороха) дало гарну можливість насолодитися багатоманіттям стереотипів, які стосуються вищезгаданих проблем. Виступи Олександра Козлова, Тараса Шмігера та Дениса Потапова під час круглого столу М. Леоновича продемонстрували, що, дійсно, не мистецька то справа, аналізувати ситуацію з кліше в суспільстві, розібратися б з самим мистецтвом, в усякому разі констатація того, що стереотипи є, відбулася, і на тому спасибі. Відрадним ковтком свіжого повітря був виступ Ганни Яновської про символіку джинсів у сучасній українській поезії – звичайно, значення – то справа інтерпретації, але звучали умовиводи виступаючої аргументовано, а головне – з мистецькою легкістю та безпосередністю (муляє думка: може, не у соціологізованій тематиці справа?..). Наступний круглий стіл з питань існування молодіжних організацій відзначався певною монотонністю, проте достатньо жвавою, у сенсі розуміння молодіжних організацій як літературних об’єднань (лейтмотив виступів Олександра Ушкалова, Олега Коцарева, Софії Киричок). Nomen est omen, присутність на семінарі майже виключно «мистців та мисткинь» зумовлювала однорідність думок та відсутність кардинально відмінних позицій, що виявило ще одну проблемну точку та лакуну в структурі семінару.
Заявлена на вечір «Ватра» відбулася через дощ у приміщенні, з пригощанням, нагородженням деяких учасників почесними званнями, роздачею слонів та уселюдським братанням під звуки музики та колір глупої ночі.
А от закриття семінару наступного дня не стало проявом миролюбства та демонстрацією бонтону. Ті півтори години були присвячені виявленню проблем, котрі заважають нормальному духові Ірпеня та зумовлені цілим комплексом нерозв’язаних моментів. А саме: закритість Києва у відношенні до регіону, коли питання йде про підготовку наступного семінару; непов’язаність учасників, теперішніх та колишніх, в інформаційну мережу «смолоскипівців»; відсутність можливості відкритого обговорення тематики, що викликає зацікавлення (форум); корпоративність та закритість як столиці, так і регіонів; відсутність регіонального розповсюдження інформації, фейс-контролю; сумнівне поводження деяких «молодих обдарувань», котрі трохи помилилися вибором місця, коли планували перебування в Києві, і замість «Труби» потрапили на Ірпінь і багато іншого.
Заява Осипа Зінкевича про велику ймовірність наступного Ірпеня вселяє сподівання про можливість продовження роботи семінара, а також змушує замислитися: чи спокійно все у Датському королівстві і чи не приведе цей спокій до того, що наступний семінар таки дійсно стане останнім?
Такі або приблизно такі думки виникли в голови (та у голові) мистецької частини Х Ірпінського семінару творчої молоді, чия заява про відкритість електронної адреси залишається в силі, що підтверджується наступним: b_storokha @hotmail.com, toriamos @ukr.net, Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду .

 

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.