Головна статті
Смолоскип України №4-5(105-106), квітень-травень 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Ксенія Харченко. На зустрічі з творчою молоддю шістдесятники і колишні політв’язні" />

Ксенія Харченко. На зустрічі з творчою молоддю шістдесятники і колишні політв’язні

Поза різносенсовим і різноманітним спроваджуванням часу учасники мистецької частини Ірпінських семінарів примудрялися брати в них участь. Зрештою, таки мусили себе показати. Зважаючи на теми семінарів та розвиток подій чотирьох Ірпінських днів, метою цього всього було створення певного уявлення про сучасну «молоду людину». (Вийшов такий собі «юноша бледный со взором горящим»). До того ж слід було з’ясувати питання: чи змінилися ірпінці за десять років існування семінарів.
Як і колись, ірпінці – це маленький натовп поетів, прозаїків, критиків і взагалі різного штибу «людей, які пишуть». Їхня оцінка покоління людей, що повноліття досягли так десь під новий рік з трьома нуликами чи трохи раніше, є занадто суб’єктивною, тому розмови на семінарах точилися здебільшого стосовно довколомистецької молоді, та, власне, лише довкола неї, бо ж доповіді виголошували саме такі молоді й торочили все про себе та про себе.
5 травня на семінарах і «жорстокому брифінгу» майже порівнювали «попередню команду Ірпеня» та нинішню. Різниця у віці не була занадто великою. Натомість наступного дня на семінарі «Форма існування контркультури (самвидав)», ведучим якого був Олесь Обертас, відбулася зустріч людей, яких розмежовують кілька поколінь (якщо рахувати десятиліттями), навіть представників різних історичних епох. Семінар розпочався фотовиставкою. Василь Овсієнко, член Української Гельсінської групи, провадив екскурс в історію дисидентського руху, унаочнюючи розповідь численними світлинами, на яких зображені дисиденти та місця ув’язнення. Властиво, розвивалася бесіда у річищі «від сьогодні до колись», виступали Олесь Обертас, Ксенія Харченко, Вахтанг Кіпіані, Богдан Стороха. Серед запрошених гостей: Михайлина Коцюбинська, Лесь Танюк, Микола Горбаль, Людмила Семикіна, Олексій Зарецький, Дмитро Стус, Василь Лісовий, Василь Овсієнко та інші.

Так історично склалося, що на кожну культуру за будь-яких часів шукали щось на кшталт протидії, тобто створювали контр(суб)культуру. Те, що робили «люди, які пишуть», у 1960-х – 1980-х роках набуло назви «самвидав» і оформилося у певну потужну підпільно-напівлегальну течію, друкований орган руху опору. Власне кажучи, сам рух опору існував тому, що ці люди міцно трималися за руки. Михайлина Коцюбинська наводила численні приклади взаємодопомоги, що її надавали одне одному родичі ув’язнених, передаючи вісточки, передачі, опікуючися рідними чужих, котрі за тих умов ставали своїми.
Поступово визначення самвидаву російського дисидента Володимира Буковського «сам пишу, сам друкую, сам розповсюджую, і сам сиджу за це у в’язниці» стало неактуальним. Проте самвидав як певний вид діяльності, що бере початок від наскельних малюнків, просто не міг припинити свого існування. Наступним етапом його розвитку став етап т. зв. політичної неформальної преси 1989–1991 років. Політичні події тих років змушували балансувати на межі дозволеного і допоки недозволеного, відчувати цю межу і «переходити за обмежувальну лінію». Своєрідною ілюстрацією цього періоду і частково попереднього була найнасиченіша прикладами доповідь Вахтанга Кіпіані, колекціонера газетної періодики, самвидаву та неформальних видань. Він демонстрував певну дещицю зі своєї колекції, що загалом налічує понад 12 300 назв. Наразі Вахтанг Кіпіані готує до друку каталог видань.
Приблизно у другій половині 1990-х років «старий самвидав», побувши трохи «неформалом», перетворився на явище, котре має неофіційно-неформальну назву «новий самвидав». Властиво, самвидав як суспільне явище існував чи не від початку розвитку цивілізації, хіба під різними іменами. Отож, «новий самвидав» – це видання здебільшого мистецького спрямування (художні, літературні), їх сенс полягає в самовираженні. А фінансово виходить майже «дешево і сердито»: у Житомирі Богдан Горобчук з мистецької гільдії «Неабищо» за 15 грн на різографі робив 200 копій свого самвидавного аркуша-буклета. 

На семінарі Артем Захарченко та Юрій Шеляженко демонстрували самвидавний проект «Літачок» за назвою, суттю і формою. Рух у масах пожвавився, коли, попередньо пояснивши, як, користуючись спеціальною інструкцією, аркушик паперу перетворити на літачок, Артем почав пускати косячки літачків до зали.
«Новий самвидав», як правило, є надбанням певного гурту людей, про нього знають лише долучені, що майже як посвячені. Андрій Жураківський з Івано-Франківська «взявся за а5 (один із проектів «нового» самвидаву» як за тренування свого роду спробу скомпілювати те що захочу так як захочу самотужки», до того ж «дуже реальною оральною є перспектива того що а5 буде у формі першого і єдиноосібного номеру і не матиме ніякого продовження зрештою ставлюся до цього граючи і легковажно отож ніхто особливо тим не переймаецця». Чесно кажучи, «новий самвидав», що витримав кілька(надцять) чисел, то просто зубри. І «самвидав то по дефолту (перепрошую) така бяка про котру знає небагато людей антікоммершл б.. і т.д. а далі самі копірайти». У такий спосіб пан Жураківський окреслює шлях юного «літератора-самвидавника» крізь терни до зірок, як то кажуть.
Можливо, колись класифікують твори сучасних «юних самвидавників», спишуть томи біографій, може, і він переросте у щось більше, у ті ж таки копірайти, про які (переконана) хто не мріє... Доповідачі цього семінару, напевно, відповіли би так само. Старші відзначали трансформацію поняття «самвидав» у свідомості й у часі. Узагалі відбулася певна трансформація часу: він став швидшим. Якби життя текло «поблажливо-повільно», за чотири дні мистці-ірпінці не зрубали би стільки дров.

 



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.