Головна статті
Смолоскип України №4-5(105-106), квітень-травень 2004
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки


Сила волі, сила Руслани!" />

Сила волі, сила Руслани!

Це просто фантастично! Ми виграли «Євробачення – 2004»! Вся Європа слухає Руслану. Українці щиро вірили, що Руслана переможе, і це здійснилося.
Одразу по закінченні телевізійного голосування журналіст «РІА-Львів» зателефонувала до студії «Люксен», щоб привітати з перемогою Руслани. Всі, хто не поїхав у Стамбул із команди співачки, зібрались на пр. Свободи, 21 (м. Львів) і там дружньо вболівали за Руслану. У телефонній трубці лише чулося безмежно щасливе: «дякуємо, ми переповнені емоціями...» 
 
Амбітна українська співачка, яка підкорила турецьких слухачів на відбірковому етапі конкурсу «Євробачення», обіцяла навіть завзятіший виступ у суботу, коли вирішуватиметься доля популярної нагороди. Але надзавдання, яке ставить собі виконавиця – це вживити Україну у свідомість слухачів.
А тим часом зі Стамбулу Руслана, одразу ж після нагородження, сказала: «Я повинна подякувати всім друзям, які підтримали мене в Туреччині. Тому, що ми разом, тому ми й перемогли. Тому, що ми вірили в себе, тому, що наша країна – найкраща країна в світі. Руслана не зміниться, вона була простою і такою залишиться, вона просто буде працювати. Вже заплановано концерти у Монако, Польщі, багато концертів по Україні. Ні, ніякої корони на голові Руслани не з’явиться. А Україна піднялася. І за це я щаслива найбільше». На радощах Руслана, разом з групою підтримки, заспівала гімн України.
У кав’ярнях Львова – рідного міста співачки – грає її пісня «Дикі танці», з якою вона завоювала найбільшу кількість симпатій. Тепер місцем проведення наступного, 50-го конкурсу «Євробачення», у 2005 році стане Київ – столиця країни-переможниці.
«Перше в житті Гран-прі донька отримала на фестивалі «Золота осінь» у 4 роки», – розповіла кореспонденту ІТАР-ТАРС мама співачки Ніна Аркадіївна, продюсер на одній з львівських радіостанцій. У Львівській консерваторії Руслана здобула професію диригента, оперної співачки, піаніста і композитора, навчилася володіти практично всіма музичними інструментами. У 1996 році вона отримала Гран-прі на фестивалі «Слов’янський базар» за пісню «Гуси».
Ідеї своїх проектів Руслана вигадує сама, проте ділиться ними з Олександром Ксенофонтовим – чоловіком, менеджером і продюсером, співавтором музики і текстів водночас. Так виникла ідея «Туру по замках», завдяки якому вдалося звернути увагу української громадськості на стародавні замки країни, що руйнуються. Ідея «Диких танців» Руслани – це Карпати, Гуцульщина. На думку співачки, «нинішня молодь дуже мало знає про Карпати, оскільки після фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» до цієї теми практично ніхто не звертався». Наприклад, у композиції «Дикі танці» Руслана використовувала давній культовий гуцульський ритм.
Урядовці побоюються, чи зможе наша країна, у якій на культуру виділяють мало, організувати таке масштабне дійство на високому рівні. Умови, у які поставила Руслана Україну, вже порівнюються з екстримальними. Пласт, який не «піднімався» десятиліттями (дороги, транспорт, сервіс, готелі), потрібно відновлювати досить швидко і якісно. Найбільше занепокоєння зараз викликає майбутній майданчик для проведення конкурсу, адже зала повинна вмістити щонайменше 20 тисяч глядачів. Такого приміщення в Києві немає. Серед претендентів вже називають два критих комплекси, що розташовані на лівому березі Дніпра, або Експоцентр на Голосієво у Києві. Звести нове приміщення навмисно для фестивалю – не реально. Тому доведеться облаштовувати Палац спорту, де вміщається більше 10 тисяч людей. Бракує в Києві і п’ятизіркових готелів. Туреччині фестиваль «Євробачення» коштував 150 мільйонів доларів. Україні ж для ювілейного і вже, до речі визнаного світовим, конкурсу знадобиться значно більше коштів. Поки що уряд орієнтується на 200 мільйонів доларів.
Руслана до всіх подій відноситься спокійно та виважено. Співачка впевнена, якщо набрати хорошу команду і фахово та розумно підійти до організації «Євробачення –2005», можна витратити значно менше коштів, а свято перетворити у справжнє видовище. І вона права на 100%, головне у всьому цьому бути впевненим у своїх можливостях і вірити, що при бажанні ми, зі своєю українською енергетикою, здатні перевернути гори.


Андрій Раднюк. Перший десяток позаду " />

Андрій Раднюк. Перший десяток позаду

 8 травня офіційно завершився ювілейний ірпінський марафон творчої молоді.

Цьогорічний семінар відзначився гармонійним поєднанням двох команд: попередньої (Юрій Нога, Олесь Доній, Максим Розумний) та новодіючої (Оксана Дащаківська, Микола Леонович, Богдан Стороха).
Не можна сказати, що вдалося зробити з ювілейної події феєрію, проте й не змогла пройти непомітно творча «тусовка» молодих та ініціативних. Особливо показовою, на мою думку, була спроба проаналізувати і порівняти семінар за різних етапів його життя – та й познайомитись ближче з
т. зв. «ветеранами», знайти нових знайомих з серед свіжоприбулого загону. Найбільш успішною в цьому була політологічна частина, де другий день був призначений «попередній команді» Ірпеня. В. Кулик, О. Доній, А. Дністровий ділилися власними спогадами і дискутували на тему: «Як то воно було...»
Активно проявила себе ірпінська аудиторія, яка з великою ініціативою та інтересом зустрічала розповіді попередників. Ну а вечір знайомств був сповнений купою аванґардових сценок та різноманітних конкурсів. Байдужим точно ніхто не залишився (ні старі, ні молоді). Бар’єри були остаточно розмиті, залишилося лише спілкування та можливість безмежного театрального імпровізу.
На мистецькій частині семінару не менш активно тривали дискусійні перипетії творчої молоді. Особливо підігріли атмосферу шістдесятники. Окремо хочеться відзначити змістовні виступи Михайла Гориня, Євгена Сверстюка, Василя Овсієнка, Миколи Плахотнюка (політологічна частина), Михайлини Коцюбинської, Людмили Семикіної, Леся Танюка, Олеся Зарецького (сина Алли Горської), Дмитра Стуса (сина Василя Стуса) (мистецька частина). Важкість юнацьких мрій у ті далекі 1960-ті надзвичайно сильно прикували увагу ірпінців.
Потрібно згадати і дебютантів цьогорічного Ірпеня, які активно себе проявили. Це Яна Шпачинська, Юля Раднюк, Володимир Кшевецький та багато інших. Для них семінар став справжнім відкриттям.
Будемо сподіватися, що Ірпінь і надалі буде радувати нас веселими активними й корисними семінарами.


ЛАУРЕАТИ  ВИДАВНИЦТВА «СМОЛОСКИП» 2004 РОКУ" />

ЛАУРЕАТИ  ВИДАВНИЦТВА «СМОЛОСКИП» 2004 РОКУ

Лауреати ІІ премії

Номінація: Проза

 

Ігор Бузько
28 років. Народився 1974 року в Кривому Розі. Навчався на кафедрі української філології в Криворізькому університеті. Нагороджений за збірку оповідань «Скелети зі столу редактора».

Номінація: Поезія 

 

Павло Коробчук
19 років. Народився 1984 року в Луцьку. Дипломант літературного конкурсу Волинської області. Студент факультету Сходознавства Київського університету ім. Т. Шевченка. Нагороджений за збірку віршів «Флейта».

 

Богдана Матіяш
21 рік. Народилася 1982 року в Києві. Студентка магістерської програми «Філологія. Історія, теорія літератури та компаративістики» університету «Києво-Могилянська академія». Друкувалася у літературних і наукових часописах. Нагороджена за збірку віршів «Непроявлені знімки».

 

Віталій Шинкар
26 років. Народився 1977 року в Києві. Закінчив історичний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. Аспірант цього ж університету. Нагороджений за збірку віршів «Діалоги з деревами».

Лауреати ІІІ премії
Номінація: Проза

 

Олександр Євтушок
28 років. Народився 1975 року в с. Зоря Рівненської області. Закінчив бібліотечний факультет Рівненського інституту культури. Член Спілки письменників України. Автор книжки «Рома та Дмитро Трироги» (2002).
Нагороджений за повість «Пиво з абрикосів».

 

Ярослава Стріха
16 років. Народилася 1988 року в Києві. Студентка Українського гуманітарного ліцею Київського університету ім. Т. Шевченка. Друкувалася в часописах. Нагороджена за повість «Dunno або Остання гра Володаря».

Номінація: Поезія 

 

Денис Дацько
21 рік. Народився 1983 року в Івано-Франківську. Студент Інституту журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Нагороджений за збірку віршів «Мелодії одного лісу».

 

Олеся Лященко
22 роки. Народилася 1981 року у с. Турбів Вінницької області. Аспірантка Інституту філології Київського університету
ім. Т. Шевченка. Друкувалася в часописах і літературних альманахах. Автор збірок поезій «Королева весняна» (1996), «Блукання по краплях дощу» (1998). Нагороджена за збірку віршів (без назви).

 

Валерія Осипова
25 років. Народилася 1979 року в Харкові. Закінчила факультет філології Харківського університету ім. М. Каразіна. Викладач української мови й літератури в Харківському аерокосмічному інституті. Нагороджена за збірку віршів «Karma police».

Номінація: Дослідження й есеїстика 

 

Максим Балаклицький
27 років. Народився 1977 року в Харкові. Закінчив факультет української мови й літератури Харківського педагогічного університету ім. Г. Сковороди. Асистент Харківського аерокосмічного інституту. Нагороджений за дослідження «“Нова релігійність” Івана Багряного».

 

Григорій Ковальський
24 роки. Народився 1980 року у м. Макіївка Донецької області. Закінчив магістратуру історичного факультету Донецького університету. Нагороджений за дослідження «Історія становлення Конституції України 1996 року».

 

Юрій Недужко
28 років. Народився 1976 року в Луцьку. Закінчив історичний факультет Волинського університету. Нагороджений за дослідження «Українська діаспора в кампанії по відзначенню тисячоліття хрещення Руси-України».

Лауреати ІV премії
Номінація: Проза

 

Олена Єфімчук
27 років. Народилася 1976 року у с. Квасилів Рівненської області. Викладач кафедри прикладної математики Українського університету водного господарства та природокористування (м. Рівне). Нагороджена за збірку містичних новел «Дев’ятий день».

Номінація: Поезія 

 

Надія Калініченко
21 рік. Народилася 1983 року в Полтаві. Студентка Київської академії образотворчого мистецтва й архітектури. Публікувалася в періодичних літературних виданнях, збірниках і альманахах. Нагороджена за збірку віршів «Чорна кава з чорним хлібом».

 

Ольга Лазаренко
21 рік. Народилася 1983 року у с. Стара Вижівка Волинській області. Студентка факультету української філології київського Педагогічного університету ім. М. Драгоманова. Переможець обласних і всеукраїнських літературних конкурсів. Друкувалася в періодичних літературних виданнях. Нагороджена за збірку віршів (без назви).

 

Олена Михайленко
25 років. Народилася 1979 року в Києві. Студентка факультету психології київського Педагогічного університету ім. М. Драгоманова. Друкувалася в літературних збірниках і часописах. Нагороджена за збірку віршів «Терцероль».

Номінація: Дослідження й есеїстика 

 

Олена Карпенко
23 роки. Народилася 1981 року в Києві. Студентка факультету журналістики університету «Києво-Могилянська академія». Друкувалася в періодичних часописах. Нагороджена за дослідження «Двовірність як феномен релігійної свідомості».

 

Павло Сацький
26 років. Народився 1978 року в Києві. Закінчив історичний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. Аспірант історичного факультету того ж університету. Автор публікацій у наукових журналах і збірниках. Нагороджений за дослідження «Основні детермінанти процесу становлення політичної системи в Україні наприкінці 1980-х – початку 1990-х років». 

Мілена Чорна
24 роки. Народилася 1980 року у Вінниці. Студентка факультету філології Інституту філології Київського університету ім. Т. Шевченка. Нагороджена за збірку літературно-критичних статей «Вісімдесятники».

Київ, 22 квітня 2004 року

Журі літературного конкурсу видавництва «Смолоскип»:
Олександр Ірванець, Наталка Білоцерківець, Сергій Яковенко
Журі досліджень й есеїстики:
Максим Розумний, Олег Проценко, Ігор Гирич
Українське незалежне видавництво «Смолоскип»:
Осип Зінкевич (голова)

 


Осип Зінкевич. СЛОВО НА ВРУЧЕННІ ПРЕМІЙ СМОЛОСКИПА" />

Осип Зінкевич. СЛОВО НА ВРУЧЕННІ ПРЕМІЙ СМОЛОСКИПА


Сьогодні ми вже вдесяте збираємося у цьому історичному будинку, щоб вже вдесяте вручити премії лауреатам видавництва «Смолоскип». Ми вдесяте зустрічаємося у місяці травні.
80 років тому Лесь Курбас проголосив на весь світ: «Я вибираю березіль!», взявши за мотто до своєї статті слово норвезького поета і драматурга Бйорнсона.
Десять років тому ми вибрали травень. Травень – це символ бурхливого оновлення життя. Коли цвітуть київські й ірпінські каштани, коли все прокидається, коли весна. Коли весна, зокрема у Ваших молодих душах, які сьогодні тут зібралися.
І в ці травневі дні я вітаю в першу чергу нових лауреатів, лауреатів 2004 року, всіх тих, які надсилали свої рукописи, всіх учасників цьогорічного Х Ірпінського семінару та всіх присутніх тут.

На початку 1990-х я повернувся в Україну. Я знав про молодь, яка боролася за нашу Незалежність. Я знав про сотні і тисячі тієї молоді, яка виходила на вулиці міст і мирним способом боролася за нашу Незалежність. Завдяки молоді – революційної, бойової, рішучої, послідовної, впертої, патріотичної, ми маємо сьогодні державу.
Ми маємо незалежність, над якою тяжить страшна тінь політичних джунглів – це вбивство Ґонґадзе, це вбивство Чорновола, це події в Донецьку, Мукачеві, це події навколо Спілки письменників, це пограбування і викрадення творів Вячеслава Чорновола, це брудна програма «Проте» на каналі 1+1, це тисячі розклеєних листівок по містах нашої держави, за які в нас владні структури не соромляться і від яких нас не оберігають.
Сьогодні ми вдесяте зустрічаємося. На місце тих, які в цьому залі були десять років тому, приходять нові – ви, двадцятирічні. Так як і тоді, так і тепер хтось з молодих шукає нових шляхів, які нелегко знайти. Хтось хоче творити, але думка не приходить. Хтось хоче писати – але чи опублікують його? Ця проблема як тоді, так і тепер стоїть перед всіма нами. На цьогорічний конкурс нашого видавництва надійшло понад 80 рукописів. І нелегко було членам журі відібрати лише десяток з них. Тому я закликаю всіх тих, які не були відзначені преміями, далі працювати, удосконалювати себе і не розчаровуватись.
Я радий, що багато наших лауреатів, чия перша книжка побачила світ у видавництві «Смолоскип», сьогодні зайняли вагоме місце в нашій літературі. З’являються їхні нові книжки, їх видно в пресі, у літературних виданнях, в громадському і політичному житті.
Мене колись переконували, що в Україні немає творчої молоді. А вона таки є! Вона таки приїздить кожного року в Ірпінь. Все більше і більше є охочих приїхати в Ірпінь.
Якщо б вас не було, не було б цього вечора, не було б дев’яти попередніх. І я радий, що ви є, що ви приїхали з Криму і Полтави, з Харкова і Донецька, з Чернігова і Луганська, і навіть зі Львова. Я радий, що серед нас і з нами є Оксана Дащаківська і Андрій Раднюк, Микола Леонович і Олександр Сорба та багато інших.
Знаймо і пам’ятаймо, що цей 2004 рік може бути вирішальним роком у нашій історії. Ми є свідками, коли кинуто багато сил проти нашої держави, ми є свідками таких подій, які компрометують нашу державу, нашу владу, всіх нас перед цілим світом. Саме ви, молоді, і всі ми потрібні сьогодні нашій державі. Це рік, в якому ніхто з нас не може і не сміє стояти осторонь, не сміє мовчати. Зробіть свій відповідальний вибір 31 жовтня, такий вибір, який змінив би всіх нас, щоб ми жили гідним і чесним життям, щоб нас не вважали дикунами африканських джунглів, щоб нам не було соромно за нашу державу, за нашу владу, за всіх нас.
На наших очах відбувається руйнування нашої держави, нашої моралі й честі. Але ви, молоді, ніяк і ніколи не смієте бути по стороні руйнівників. Вам нічого руйнувати. Руйнувати треба в самих собі: старі навики, старі стереотипи, перебороти те, що заважає нам увійти з чистою душею у новий світ з новими і свіжими думками. Будьте будівничими, творіть нове культурне життя, нову літературу, нову поезію, нову політику, пробивайтесь у Верховну Раду. Якщо вас не влаштовує література ваших попередників – ідіть вперед, піднесіться хоч на щаблинку вище за тих, які були перед вами.
Хочете того, чи ні – ваша доля так склалася, що саме вам доведеться бути керманичами цієї держави, від вас залежатиме, якими ми будемо, як ми будемо жити, якою буде наша держава і наша влада, наскільки ви будете чесні у вашому житті і діяльності.
У постійних дерзаннях, у постійних пошуках буде народжуватися ваше слово і ваша дія. Нехай вам щастить.

 


Юрій Шеляженко. Ірпінь очима Президента" />

Юрій Шеляженко. Ірпінь очима Президента


Роль пасивного спостерігача не для мене. Ключові події Х Семінару творчої молоді творилися при моїй безпосередній участі. Це – запуск першого в Україні самвидавного літературного літака, вибори Президента Ірпеня та проголошення «Декларації політичної готовності української молоді».

Спогади про мій перший Ірпінь

«Чи варто їхати на семінар цього року?» – роздуми про це нагадали 2003 рік.
Тоді мені вперше випало побувати на смолоскипівському IX Семінарі творчої молоді. Запрошений на політологічну частину семінару, я виступив з такою собі рефлексією, що «дуже далека війна» зараз є частиною масової культури землян, вплив чого прослідковується не тільки на світовому медіа-просторі, а й на плануванні військових операцій.
Крім контактів з юрбищем цікавих людей, IX семінар запам’ятався ще й тим, що там можна було безоплатно отримати класні українські книжки та альманах «Молода нація». Завдяки смолоскипівським книжкам мені та моїм друзям була надовго забезпечена інтелектуальна пожива.

 «ЛІТАК» замість образу героя

Цього року замість доповіді незвичного змісту Ірпінь отримав від мене та Артема Захарченка (ініціатора альтернативно-безалкогольних «кефірних» літературних посиденьок) «ЛІТАК» – самвидав незвичної форми.
Доповідь, втім, я теж посилав. «Який герой потрібен Україні?» – значилося в заголовку. Ця доповідь являла собою синтез однойменної статті того ж автора, напередодні опублікованої в газеті «Високий замок», та моєї промови на церемонії нагородження переможців київського конкурсу «Волонтер року 2003». Оскільки ніхто, крім членів оргкомітету, доповідь цю так і не побачив, пропоную короткий переказ: «Україні не вистачає цивілізованих людей. Бути цивілізованою людиною в Україні – героїзм. За цивілізованість у нас не платять, скоріше навіть штрафують, але вона – наше майбутнє. Тому мистецтво, створюючи образ українського героя, має малювати його як Волонтера, тобто людини, що приносить суспільству користь безоплатно».
Невдовзі відбулася моя випадкова зустріч у дворику Київського університету ім. Т. Шевченка зі старим приятелем Артемом Захарченком. Колись ми разом робили університетську газету «Універсум». Тепер він організував літературну студію зі скромною назвою «Літ-тусовка». Артем швидко проговорився, що він мріє зробити літературний самвидав у формі паперового літака, тільки не знає, як це робиться. Попався! Наступної ночі ми вигадували за комп’ютером дизайн газети «ЛІТАК» (ЛІтературна Тусовка і АвіаКомпанія), наповнювали її своєю творчістю та Артемових друзів, враховуючи карколомні контури колонок, і дописували на випадок претензій до нашої пташки реактивного польоту: «Цей аркуш передусім призначений для виготовлення літаків, а тексти на ньому – другорядне явище, тому претензії щодо них прийматися не будуть. Якщо ви впевнені, що ваша творчість не погіршить аеродинамічних якостей літака, записуйтесь на наступний рейс».
Коли наше авіаконструкторське бюро завершило проект, ми з Артемом вирішили порадувати в Ірпені шістдесятників тим, що самвидав живий і «на льоту» в своїх найкращих традиціях: незвичність форми та непересічність змісту.
Тріумф мистецького літакобудування відбувся 6 травня, під час круглого столу Олеся Обертаса «Форма існування контркультури (самвидав)». На очах у переповненої аудиторії зі звичайного листка паперу, оригінальним чином розміченого та заповненого віршами і короткою прозою, було складено літак. Потім кілька літаків виконали авіашоу над головами захоплених глядачів, приземляючись у їх нетерплячі руки і залишаючи золотий слід у серцях тих, над чиїми головами вони пролітали.

Як мене обрали Президентом Ірпеня

У політичній грі «Вибори Президента» я не мав наміру ставати Президентом Ірпеня. Жеребкування визначило мою роль як журналіста. Вершина для журналіста – об’єктивна хроніка подій за його підписом, зовсім не президентське крісло. Але виявилося, що активного учасника Гри ця примхлива пані хапає за шкірку та несе, куди їй заманеться.
Є три причини, з яких я люблю гратися. По-перше, всяка гра є частиною великої серйозної справи, от як вибори Президента Ірпеня – частина смолоскипівського Семінару творчої молоді. По-друге, гра продовжується в житті: цього року ірпінські «вибори» настільки підігріли наше політичне самоусвідомлення, що на політологічній частині семінару прозвучала амбіційна «Декларація політичної готовності української молоді». По-третє, гра буває передбаченням і навіть пророцтвом, тому, голосуючи 31 жовтня, я, можливо, з усмішкою пригадаю, що в Ірпені жорстока і безкомпромісна боротьба блоків «Трояндової» та «Регіональної» партій, з одного боку, та «Нашої» і «Робітничо-Селянської» з іншого, завершилася несподіваною перемогою незалежного кандидата. Цим несподіваним для всіх, включаючи себе, кандидатом був я.
Початок гри «Вибори Президента» – традиційний. В перший вечір семінару нас, молодих політологів, за хитрою і абсолютно безсистемною системою, що базувалася на розмірі взуття, розподілили на п’ять антагонічних угруповань: чотири політичні партії, кожній з яких пропонувалося висунути свого кандидата в президенти – «Наша», «Трояндова», «Робітничо-Селянська», «Регіональна», і ЗМІ, що мали висвітлювати хід виборів. Останній жереб випав і мені.
Засобам масової інформації кількістю 7 чоловік сказали розділитися на три газети, щоб політикам було легше з нами «домовлятися». Під час цього розподілу виникла ідея створити незалежну медіа-профспілку для захисту прав журналістів. Першим рішенням імпровізованих зборів профспілки було ухвалено Етичний Кодекс Журналіста, в якому проголошувалося, що журналіст повинен бути об’єктивним, висвітлювати факти, а не фантазувати. Також Кодекс забороняв брати хабарі і лаятися. Попередній список партій та газет, Етичний Кодекс Журналіста і список членів профспілки були переписані у формі «інформаційного бюлетеня профспілки» та роздані всім колегам: Ярославі Івченко, Лідії Йонці, Володимиру Дубині, Олександру Акуніну, Ользі Типико та Ігорю Рягузову. Таким чином, ми внесли корективу у задум організаторів гри – замість роз’єднаних і підкуплених, безсилих журналістів виникла вільна преса, свідома своєї сили та зі своїм кодексом честі.
Політики теж не гаяли часу дарма. Партії збиралися гуртами у вечірній темряві і про щось домовлялися. Пропоновані угоди навряд чи можна було назвати вигідними, оскільки пропонувалося продати найдорожче, що є у журналіста – його професійну честь.
О десятій годині, коли політики розійшлися, я пішов по кімнатах, збираючи інформацію: хто, де, з якої партії живе? Чи визначилися вони з лідером та прес-секретарем партії? Коли влаштовуватимуть прес-конференцію? Пресу радо зустрічали в неофіційній обстановці і розповідали всі плітки. Так я дізнався, що «Трояндова» партія готує власне телебачення, а «Наша» збирається робити власну газету, оскільки нікого з журналістів підкупити не вдалося. Крім того, виявилося, що «Наша» партія теж прагне внести корективи в задум організаторів гри, оскільки вона запропонувала всім іншим партіям висунути єдиного (неназваного) кандидата. Погодились на це лише «Робітники-Селяни».
Ранок наступного дня, дня виборів, почався з прес-релізу блоку «Нашої» та «Робітничо-Селянської» партій. Під слоганом «Коли влада і опозиція безсила, на зміну їм приходить Нова Сила» повідомлялося про заснування блоку «Нова Сила», що висуває єдиного кандидата – Михайла Сапона.
Щоб брати повноцінну участь у виборах, преса має розповсюджувати об’єктивну інформацію. Інформації було обмаль. У такій ситуації преса починає розповсюджувати плітки. І Володимир Дубина з Олександром Акуніним зробили газету «ОБС – Одна Баба Сказала», повну неймовірних припущень щодо політичного процесу. На той момент встиг заявити про себе лише один кандидат – Михайло Сапон, і журналісти «ОБС» не сумнівалися в його перемозі, намагаючись, одначе, бути об’єктивними.
Першу прес-конференцію провів лідер «Нової Сили». За нього говорила Марія Янко, прес-секретар. Вона ж відповідала на всі звернені до нього питання, а пан Сапон лише посміхався і робив це, між іншим, досить професійно як для політика – такою собі двозначною посмішкою натякав на свою перемогу. Пані Марія була впевнена, що ввечері відбудеться щось більше за вибори Президента Ірпеня – вона наполягала на тому, що Михайло балотується в Президенти України.
Після прес-конференції пішов у гості до Всеволода Гордієнка, незалежного експерта, що обіцяв написати статтю про вибори для моєї газети «Незалежний Об’єктив». Але виявилося, що той, як і пан Сапон, теж мислить глобально: стаття була не про Ірпінь, а про Україну, не про 2 травня, а про 31 жовтня. Побачивши свою помилку, Всеволод сказав: «Я не встигну написати до виборів ще одну статтю».
У міжчассі я дізнався, що партії «Трояндова» та «Регіональна» нарешті готові дати прес-конференцію. В альтанці перед їдальнею лише за лічені години до виборів був створений блок «Добробут». Об’єднання цих партій явно було вимушеною відповіддю на блокування, яке затіяв Михайло Сапон. І оскільки ніхто з «лідерів» тих партій не мав бажання об’єднуватись, спільним кандидатом стала компромісна фігура, доти непомітна для тих експертів, що не є прихильниками жіночої чарівності,– Ірина Бутко. Вона тверезо обмежила свої амбіції кріслом Президента Ірпеня і пообіцяла (що є чистим популізмом з її боку) виборцям роздавати штопори та теплі ковдри (весінні ночі в Ірпені дуже холодні – я, скажімо, пропустив один день семінару, бо простудився). Доводячи перспективність висунутої кандидатури, прихильники нового блоку писали в прес-релізі: «Вона зробить ваше життя веселим, цікавим, змістовним. Вона вміє жартувати. У неї гарні очі. У неї добре серце». Коли я уточнив конкретні пункти програми блоку «Добробут», голова передвиборчого штабу Ірини Станіслав Федорчук сказав: «Ми проведемо політико-інтелектуальну реформу шляхом введення податкових пільг для всіх, у кого IQ вищий за 90».
За півгодини до виборів я вирішив провести соціологічне опитування щодо ставлення до кандидатів у Президенти. Усі опитувані знали про існування двох кандидатур, Ірини та Михайла, але казали, що переможе третій кандидат. «Хто він?» – питав я. Мені рекомендували спитати в Яна Чайковського, що розповсюджує такі чутки. Цей пан у відповідь на мої розпитування лише посміхався.
І от почалися вибори. На жаль, організатори запланували жорстке регламентування виступів незалежного радіо. Іноді доводилося «нелегально» викрикувати у гаморі ключові коментарі в проміжках між виступами «політиків».
Коли були офіційно висунуті кандидатури Михайла Сапона та Ірини Бутко, прозвучало питання: «Чи є інші кандидати?». Я оглядався на всі боки, з нетерпінням чекаючи, коли відкриється таємниця «третього кандидата». І раптом хтось назвав мене, а потім маса людей почали скандувати моє ім’я. Я розгубився. Коли Ян спитав у мене, чи згоден балотуватися, відповів: «Я не повинен балотуватися, оскільки на цих виборах не вистачає голосу вільної преси. Хто зі мною згоден, підніміть, будь ласка, руки». І ніхто не підняв руку! Я підкорився бажанню більшості бачити мене кандидатом в Президенти. Ведучий прокоментував це так: «Нарешті ми вигадали технологію, як здихатися незалежного репортера».
Довелося нашвидкоруч писати президентську програму. Я постарався озброїтися найкращими пропозиціями інших кандидатів. Щодо політичних реформ я вирішив пообіцяти створення демократичної Конституції Ірпеня за участі всіх його жителів, обмеження президентського строку до 1 року, щорічні вибори. Щодо соціального захисту я пообіцяв, що всі платники податків будуть забезпечені електрокамінами та іншими передумовами для тепла та добробуту. Але першим пріоритетом моєї програми був контроль за дотриманням в Ірпені Декларації Прав Людини ООН, особливо в пунктах про свободу слова та свободу совісті. Окремо я пообіцяв вільний доступ журналістів у органи влади.
Як з такою програмою не перемогти! Без всякого чорного піару та брудних виборчих технологій я в першому турі виборів набрав 38% голосів проти 36% у Бутко та 26% у Сапона. А в другому турі на мене чекав приємний сюрприз: Сапон порекомендував своїм виборцям голосувати за мене. Отак я став Президентом Ірпеня.


Декларація сміливості" />

Декларація сміливості

Особисто для мене найважливішою подією Ірпеня-2004 стало проголошення і підписання «Декларації політичної готовності української молоді». При всіх її недоліках, наш час потребує такої декларації, і саме Ірпінь її дав Україні.
Учасників політологічної частини семінару з першого дня підбурювали на якийсь протест. Один Олесь Доній годину просторікував про те, що в 90-ті роки – не те, що зараз – молодь могла влаштовувати масові голодування і «революції на граніті», а тепер усі студенти куплені і на виборах переможе Янукович.
У тому, що молодь терміново має продекларувати свою участь в боротьбі за владу, мене особисто переконав круглий стіл «Молодь як об’єкт політтехнологів». Всі доповідачі сходилися на тому, що молодь аполітична, на виборах її голоси купуватимуть, а роль наша, виявляється, лише – роздавати листівки та виконувати всякі підсобні роботи, а перед людьми і владою за нас виступатимуть дорослі дяді. Гість круглого столу – закарпатський політтехнолог Святослав Шеремета – цілком погодився з такими оцінками молодих дослідників. Мені довелося піднятися і сказати: «Тут зібралися найактивніші представники української молоді. Ми не дамо собою маніпулювати в чужих інтересах і пояснимо іншим, що молодь повинна боротися за владу».
3.05.2004 народився і був роздрукований в ірпінському інтернет-кафе такий текст Декларації:

ДЕКЛАРАЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ГОТОВНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ

Ми, активна українська молодь різних політичних переконань, що прагне змін і тому прагне влади, занепокоєні тим, що:

1. Активно поширюється стереотип про політично пасивну молодь, яка не здатна творити українську політику.
2. Активно поширюється стереотип про заангажовану революційно-бунтарську молодь, яка не здатна самостійно і відповідально здобувати та використовувати владу для захисту своїх інтересів.
3. У політичному процесі молодь сприймається лише як дешева робоча сила, інструмент впливу на старше покоління, преречена жертва брудних політичних технологій та масового дешевого підкупу.
4. Голос політичної молоді ігнорують старші політичні лідери та засоби масової інформації.
5. Молодим людям у політиці принципово доручають лише низькооплачувану та нелегальну роботу, не оцінюючи реальної кваліфікації та потенціалу молоді.
Ми вимагаємо від політичних партій і блоків, політичних діячів і політичних технологів:

1. Забезпечити достойне місце молоді та її лідерам у всіх владних та політичних структурах.
2. Допустити молодь до влади, замість того, щоб використовувати її як «гарматне м’ясо».
3. Спілкуватися з молоддю про політику її мовою, замість того, щоб влаштовувати концерти «за підтримки» та підкуповувати наших культурних кумирів.
4. Заохочувати повноцінну участь молоді в політичному процесі, оплачувати таку участь лише на легальній основі і не меншими сумами, ніж участь інших вікових груп, замість адміністративно-командного шантажу та банальної купівлі голосів.
5. Сприяти росту молодих політичних лідерів, а не нав’язувати молоді старших «авторитетів».
6. Співпрацювати з існуючими молодіжними суспільно-політичними об’єднаннями на основі компромісу, а не вербувати кишенькові банди «хлопчиків на побігеньках» та «дівчат за викликом».
7. Без виступу молодіжного лідера не має обходитись жоден мітинг, жодна політична акція, жодна політична газета чи телепрограма.
Ми саботуватимемо кожен політичний процес, який порушує наші вимоги.
На кожних виборах будь-якого рівня ми не віддамо свої голоси кандидату чи політичній силі, що ігнорують наші вимоги, навіть якщо це означатиме голосувати «проти всіх».
Ми проголошуємо: молодь не є байдужою до політики, вона лише тримається далеко від тієї політики, де нам не надають слова і використовують у чужих інтересах.
Проголошено на X семінарі творчої молоді України
Ірпінь, 2004

Текст Декларації до кінця політологічної частини семінару висів на дверях актового залу, і всякий міг його підписати.
5 травня Декларація була опублікована на знаменитому «Майдані» (http://maidan.org.ua).

Дорогі друзі! Я радий був творити Ірпінь цього року разом з вами. Після виборів 31 жовтня 2004 року, сподіваюся, ми зустрінемось там знову і наробимо ще більше геніальних дурниць та елементарних відкриттів.


Ксенія Харченко. На зустрічі з творчою молоддю шістдесятники і колишні політв’язні" />

Ксенія Харченко. На зустрічі з творчою молоддю шістдесятники і колишні політв’язні

Поза різносенсовим і різноманітним спроваджуванням часу учасники мистецької частини Ірпінських семінарів примудрялися брати в них участь. Зрештою, таки мусили себе показати. Зважаючи на теми семінарів та розвиток подій чотирьох Ірпінських днів, метою цього всього було створення певного уявлення про сучасну «молоду людину». (Вийшов такий собі «юноша бледный со взором горящим»). До того ж слід було з’ясувати питання: чи змінилися ірпінці за десять років існування семінарів.
Як і колись, ірпінці – це маленький натовп поетів, прозаїків, критиків і взагалі різного штибу «людей, які пишуть». Їхня оцінка покоління людей, що повноліття досягли так десь під новий рік з трьома нуликами чи трохи раніше, є занадто суб’єктивною, тому розмови на семінарах точилися здебільшого стосовно довколомистецької молоді, та, власне, лише довкола неї, бо ж доповіді виголошували саме такі молоді й торочили все про себе та про себе.
5 травня на семінарах і «жорстокому брифінгу» майже порівнювали «попередню команду Ірпеня» та нинішню. Різниця у віці не була занадто великою. Натомість наступного дня на семінарі «Форма існування контркультури (самвидав)», ведучим якого був Олесь Обертас, відбулася зустріч людей, яких розмежовують кілька поколінь (якщо рахувати десятиліттями), навіть представників різних історичних епох. Семінар розпочався фотовиставкою. Василь Овсієнко, член Української Гельсінської групи, провадив екскурс в історію дисидентського руху, унаочнюючи розповідь численними світлинами, на яких зображені дисиденти та місця ув’язнення. Властиво, розвивалася бесіда у річищі «від сьогодні до колись», виступали Олесь Обертас, Ксенія Харченко, Вахтанг Кіпіані, Богдан Стороха. Серед запрошених гостей: Михайлина Коцюбинська, Лесь Танюк, Микола Горбаль, Людмила Семикіна, Олексій Зарецький, Дмитро Стус, Василь Лісовий, Василь Овсієнко та інші.

Так історично склалося, що на кожну культуру за будь-яких часів шукали щось на кшталт протидії, тобто створювали контр(суб)культуру. Те, що робили «люди, які пишуть», у 1960-х – 1980-х роках набуло назви «самвидав» і оформилося у певну потужну підпільно-напівлегальну течію, друкований орган руху опору. Власне кажучи, сам рух опору існував тому, що ці люди міцно трималися за руки. Михайлина Коцюбинська наводила численні приклади взаємодопомоги, що її надавали одне одному родичі ув’язнених, передаючи вісточки, передачі, опікуючися рідними чужих, котрі за тих умов ставали своїми.
Поступово визначення самвидаву російського дисидента Володимира Буковського «сам пишу, сам друкую, сам розповсюджую, і сам сиджу за це у в’язниці» стало неактуальним. Проте самвидав як певний вид діяльності, що бере початок від наскельних малюнків, просто не міг припинити свого існування. Наступним етапом його розвитку став етап т. зв. політичної неформальної преси 1989–1991 років. Політичні події тих років змушували балансувати на межі дозволеного і допоки недозволеного, відчувати цю межу і «переходити за обмежувальну лінію». Своєрідною ілюстрацією цього періоду і частково попереднього була найнасиченіша прикладами доповідь Вахтанга Кіпіані, колекціонера газетної періодики, самвидаву та неформальних видань. Він демонстрував певну дещицю зі своєї колекції, що загалом налічує понад 12 300 назв. Наразі Вахтанг Кіпіані готує до друку каталог видань.
Приблизно у другій половині 1990-х років «старий самвидав», побувши трохи «неформалом», перетворився на явище, котре має неофіційно-неформальну назву «новий самвидав». Властиво, самвидав як суспільне явище існував чи не від початку розвитку цивілізації, хіба під різними іменами. Отож, «новий самвидав» – це видання здебільшого мистецького спрямування (художні, літературні), їх сенс полягає в самовираженні. А фінансово виходить майже «дешево і сердито»: у Житомирі Богдан Горобчук з мистецької гільдії «Неабищо» за 15 грн на різографі робив 200 копій свого самвидавного аркуша-буклета. 

На семінарі Артем Захарченко та Юрій Шеляженко демонстрували самвидавний проект «Літачок» за назвою, суттю і формою. Рух у масах пожвавився, коли, попередньо пояснивши, як, користуючись спеціальною інструкцією, аркушик паперу перетворити на літачок, Артем почав пускати косячки літачків до зали.
«Новий самвидав», як правило, є надбанням певного гурту людей, про нього знають лише долучені, що майже як посвячені. Андрій Жураківський з Івано-Франківська «взявся за а5 (один із проектів «нового» самвидаву» як за тренування свого роду спробу скомпілювати те що захочу так як захочу самотужки», до того ж «дуже реальною оральною є перспектива того що а5 буде у формі першого і єдиноосібного номеру і не матиме ніякого продовження зрештою ставлюся до цього граючи і легковажно отож ніхто особливо тим не переймаецця». Чесно кажучи, «новий самвидав», що витримав кілька(надцять) чисел, то просто зубри. І «самвидав то по дефолту (перепрошую) така бяка про котру знає небагато людей антікоммершл б.. і т.д. а далі самі копірайти». У такий спосіб пан Жураківський окреслює шлях юного «літератора-самвидавника» крізь терни до зірок, як то кажуть.
Можливо, колись класифікують твори сучасних «юних самвидавників», спишуть томи біографій, може, і він переросте у щось більше, у ті ж таки копірайти, про які (переконана) хто не мріє... Доповідачі цього семінару, напевно, відповіли би так само. Старші відзначали трансформацію поняття «самвидав» у свідомості й у часі. Узагалі відбулася певна трансформація часу: він став швидшим. Якби життя текло «поблажливо-повільно», за чотири дні мистці-ірпінці не зрубали би стільки дров.

 


Микола Леонович. Х семінар: CОNTRA SPEM SPERО" />

Микола Леонович. Х семінар: CОNTRA SPEM SPERО

Семінар минув, але, очевидно, не варто очікувати швидких результатів. Можливо, років за десять все стане більш зрозумілим; зараз, натомість, час для сумнівів та сподівань.
Мушу відзначити, що, попри значну відмінність між Х та ІХ Семінарами, нарікання на організацію та змістовне наповнення їх були майже стереотипними. Як один із членів оргкомітету я не можу сприймати ці нарікання як спроби звинувачення на мою адресу. Тому вони залишаються без відповіді. Народна мудрість говорить, що легко зрубати вже зрубане дерево: залишається тільки визначити, чи не займаємося ми саме такою справою. Я вважаю, що ні. Всі можливі обговорення з приводу і навколо проведення Семінарів творчої молоді є доцільними доти, доки вони працюють на майбутнє. Якщо можливі дискусії будуть продуктивними для ХІ Семінару, вони мають місце бути. Таким є сутнісний бік справи, далекий від етики. Щоби слова не розходилися далеко з ділом, було створено форум, спрямований на те, аби зробити становлення наступних Семінарів більш прозорими і відкритими для ширшого кола зацікавлених осіб. Адреса форуму – http://freeforums.ru/user/smoloskyp/. На даний момент на ньому зареєстровано 11 осіб (окрім адміністратора/модератора та Олега Коцарева, точніше, однієї з двох його інкарнацій на форумі). Залишається сподіватися, що з часом існування форуму виправдає себе.
Єдине, про що відчуваю потребу висловити своє негативне ставлення, незважаючи на суб’єктивізм, який неодмінно супроводжує такого роду оцінки, – це етичний бік існування Семінару. Рік за роком ми спостерігаємо два паралельні процеси, котрі є на даний момент невід’ємними складовими Семінарів. Перший – це розвиток культурної української спільноти, адже саме Ірпінь дає можливість реалізувати потребу в спілкуванні за межами суто локального кола друзів, причетних до культури – а саме такими, як правило, є представники регіонів. Другий – і про це я не можу говорити інакше, як з великим жалем – це деградація цих самих кіл, що знову ж таки замикаються, можливо, цього разу в ширшому просторі, але так само обмеженому власними уявленнями про існування культури в Україні.

Сподіваюся, що ті, хто читатиме цю статтю, сприймуть її цілком адекватно, адже писалася вона з великою повагою до всіх, хто, не зважаючи на жодні можливі причини, є свідомо причетними до української культури.
Замість постскриптуму: аби дійсно бути відкритим до спілкування, я не тримаю свою адресу в секреті. Мені можна написати на Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду .
Я бажаю всім щастя.

Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.