Головна статті
Смолоскип України №8(85), серпень 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Сторінка 9
Всі сторінки
Олесь Ульяненко. Лібералізм" />

Олесь Ульяненко. Лібералізм

Доктрина, що виникла в Англії XVIII – початку XIX ст. є нині домінуючою майже у всьому західному світі. Ми бачимо наслідки ліберальної політики у високорозвинених країнах, де добробут та цивілізаційний поступ полишив позаду країни, які керувалися іншими принципами. Хоча, слід відзначити, на своєму довготривалому історичному шляху лібералізм породив чимало неузгоджень: і в теорії, і на практиці, а так само й між своєю теорією і практикою.

Лібералізм не зазіхає на право віросповідання, реально виходячи з того, що утиски матимуть ще більш неприємні наслідки, аніж просте невтручання.

Невігласи скажуть, що лібералізм подібний до соціалізму. З тією різницею, що останній діє гаслами, бавиться утопічними теоріями, експерементує на велетенській масі людей. Лібералізму притаманна раціональність, навіть глибокий реальний інтерес. Він на відміну від усих доктрин, займається і проймається якраз засобами, а не диктуванням ефемерної мети, яка, маємо на те приклад, профанується, зводячи всі людські цінності ледь не до первісного стану. Наприклад, у випадку з нашою країною ми маємо напівфеодальні відносини. Раціонально підходячи до самого процесу він надає людині спожити людське, не втрутившись у її внутрішній світ, і водночас забезпечити її матеріально. Не порушивши індивідуальної свободи, він надає індивіду можливість якнайдоцільніше використати її для самого себе. Тому всі закиди щодо «поверховості» ліберальної системи, немають під собою ґрунту. Обмовимося, що світ ще не постав у світлі довершених доктрин. Їх просто не існує, доки існуватиме людство.

Держави, пройшовши шлях політичного звершення, постали перед дилемою – в якому напрямку рухатися? До свободи чи до деспотії? Індивід, полишений на власне самоствердження, має право керуватися, діяти, працювати, використовувати природній потенціал, застосовувати його, проповідувати свою точку зору або релігійну доктрину доти, доки вона не стане наперешкоді, тобто не почне творити відверте зло або заважати розвивати свої здібності іншому індивіду; якщо вона почала гребувати законними правилами, моральними нормами, то лібералізм вбачає, що зі сторони закону індивід має відчути тиск, але в тому разі, коли дії, що спричинили некомфортну ситуацію в суспільстві, в часі не виявляться позитивними для того ж суспільства. Як бачимо, лібералізм має досить пластичну систему невтручання, але водночас має достатньо сильні аргументи, щоб діяти на світогляд індивіда ззовні, проводячи його дорогою закону.

Розуміння сили, впливу аж ніяк не визначається більшістю. Навіть якщо та більшість перебуває при владі. Сила визначається у дотриманні закону, який виходить з самої природи, дарованої Богом. Припустімо, десять чоловік б’ють одного, подають на суд і виграють процес, бо мають силу, фінанси, а значить вплив. Такого не можна припустити у державах, де панує верховенство права. (Принаймні теоретично, і значно більшою мірою практично, аніж за інших режимів).

Чи спроможний лібералізм взаємодіяти (не співіснувати) з іншими доктринами; або навіть переймати декотрі складові інших структур? Гадаю, що це є можливим, але за умов, коли не буде в тій чи інший структурі або доктрині подавлена воля індивіда. Лібералізм тонкою паволокою покриває різні національності, всілякі релігійні культи, об’єднує десятки партій, з протилежними поглядами, якщо він дійсно є домінуючим у тій чи іншій державі. Тому, щоб не зазнати впливу, лібералізм повинен мати досить жорстку структуру, а це вже суперечить його сутності. Проголошений Джоном С. Міллем акт свободи індивіда, лишаєтьмся відкритим і по сей день.

Надана природою цінність індивідуальності важко проглядається крізь суспільне скло, бо більшість людського загалу, об’єднані одним знаковим показником – матеріальним добробутом; і те, що більша частина пливе тихим руслом «знеособленого», завжди з недовірою ставиться до тих, що не йдуть у «правильному», на їхню думку, руслі. Індивідуальна особистість людини коріниться як у фізіологічному, так і духовному розмаїтті. Проблема полягає якраз в тому, щоб розвести різнополюсні індивідульні схильності, і, не спричинивши великого конфлікту, об’єднати їх на благо всіх. До цієї ідеї впритул підійшов саме лібералізм. Виключити, якоюсь мірою, можливо лише геніїв, які не підпадають під жодну з пропонованих суспільством «течій», бо завжди йтимуть всупереч, доводячи свою індивідуальну правоту, щоб максимально використати свій потенціал, – нехай то буде вчений, полководець, музикант чи художник. Однак геній не може служити злому умислу. Лібералізм ратує за свободу творчості, але доти, доки геніальність не починає протирічити природним нахилам, тобто не йде проти законів встановлених
Богом чи відверто не зневажає усталених моральних традицій (якщо останні вже не вийшли з ужитку та ще не перестають домінувати в суспільсті, таким чином творячи ще більше зло, ніж «непокора» генія). Людський індивід не є машиною, запрограмованою і бездушною. Її різнить від тварини здатність думати, діяти розумно, долаючи свої недоліки і подаючи приклад, але не змушуючи, як з тими недоліками боротися, лібералізм дає можливість розвитку, а не деградації.

Цим і роз’яснюється його живучість, пластичність і здатність до розвитку. Лібералізм нівелює деспотію звичаю, він не чинить йому супротиву, але є тією домінуючою силою, яка дає індивіду право прийняти або знищити той звичай. Це здійснюють, як нам відомо, неординарні особистості, що не «пливуть» у звичному руслі.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.