Головна статті
Смолоскип України №7(84), липень 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Ірина Коваль-Фучило. Історія краю на кахлях Оксани Мардус" />

Ірина Коваль-Фучило. Історія краю на кахлях Оксани Мардус

Під час читання збірки О. Мардус «На білих кахлях» з’являється якесь дивне відчуття тривоги і надії, яке ще довго не покидає Вас після прочитання книжки. Деякі образи без перебільшення можна назвати страшними: «Весна засіє солов’ями / Троєцьке кладовище»; «довірливо віддасть / себе душа / а їй вже яму / викопать спішать»; «день стає / недоношеною дитиною»; «а тополя зламана»; «смітник наших скривджених душ». Тривога посилюється ще тим, що вона пов’язується найчастіше з майбутнім значно тісніше, аніж з минулим: «тривожить дощ мою непевну долю /…/ і просить гроші дівчинка в метро»; «І можна здичавіти в цій самоті».

Очевидно, річ у тому, що книжка О. Мардус – це спроба розтлумачити читачеві своє бачення, розуміння історії рідного краю, свого селища Нова Водолага, що на Харківщині. Ця історія вичитана не з підручників чи наукових монографій, – авторка довідується про події минулого із розповідей трави, води, неба, глини. Ця історія, «то мудра, то безжальна», розповідає про часи «ще віку кам’яного», які відбулись «ще сороктисяч років тому». Особливо пам’ятаються важкі часи козаччини, кримсько-турецькі напади, надто багаті на жертви, біль, вдовині сльози, що залишають «важкий автограф в цьому світі».

Цікаво, що найкраще, найповніше всі події пам’ятають трави. Ці трави знаючі і віщі, вони не лише пам’ятають минуле, – вони пророкують майбутнє. Найчастіше такі трави «на горбочку»: «ходить трава по горбочках», тобто це трава, яка росте на могилі, на цвинтарі: «Прийшла мати / на кладовище, голосить: / «Не місце мені коло живих – / і ноги болять, і стара, / а трава по сіну ходить»; «У трави у головах / поночіє удова, / зависокі трави мужу». В українській народній культурі, зокрема у текстах похоронних голосінь, трава пов’язана із забуттям, втратою пам’яті про померлого: «Будуть твої стежки заростати зеленою травою».

У збірці трава увібрала в себе народну пам’ять, народні почуття, розум. Недаремно ж авторка зазначає: «Чому ж так плакала трава, / коли я різала волосся?». Дівоча коса – це не лише окраса, – вона асоціюється із збереженням традиції, жіночістю, надією на майбутнє: «де дівчина із косою, / там буде трава із росою». Тобто трава, коса, дівчина тісно пов’язані, взаємозалежні, взаємозамінні і взаємонеобхідні: «травина-дівчина»; «А в траві дівча – роси дзеленчать»; «де стояли роси в пелюстках / і ходили трави голі й босі, / із коси дівочої волосся / розлилась, як в повені ріка».

Такий стан речей дозволяє стверджувати, що маємо поезію наскрізь феміністичну, дуже жіночу. Але ця жіночість не декларативна, показова, чи, якщо хочете, провокаційна, – вона сакрально феміністична, оскільки жінка тут бачиться як хранителька життя (звідси постійні згадки про вагітність і народження: «бо ж ниньки в глини-породіллі / знайшлися ждані кахлі білі»; «і десь зоріло народитись нам»; «А вірш-одинак / над столом / голосить, / що брата йому / не народила»; «День стає недоношеною дитиною»; «як зерна малі / ворушаться / у животі землі»; «Для липня в липи / будуть цвітенята»; «в ніч грози завагітнію Волосожаром»; «Для жінки самотньою бути занадто багато. / Наповнювать душу, вагітніти, входити в дім…», як берегиня подружнього гнізда (звідси – образ оселі, схожої на рукавичку: «Сім’я – прихисток, то Рукавичка»; «гуртуваня у рукавичці»), а також містилищем і передавачем народної традиції: «Онуки і навіть правнуки ходили до баби вчитись / і рушникам і писанкам і голосам дерев». Тому можна сподіватись чогось кращого, тому попри все з’являється надія: «У березневім заметілі / вишукую між сніговію / тебе, любове і надіє, / твої слова пекучі й білі». Зрозуміло, що галерея дитячих почуттів і переживань (цикл «Кахлі») зовсім не випадкова: «Люба дитино, облиш-но свій плач»; «Припнула доня сонце на кілочок»; «Малолітній художник / поставив у небі крапку»; «Маленька скрипачка, зростом із скрипку»; «У цієї маленької дівчинки / мамині очі». Людям слід бути пильними і обережними, часто вчитись у дітей «легше сприймати цей світ», оскільки він «такий крихкий, / мов печиво в дитячій долоньці, / і тому дорослішаємо, / щоб тримати його обережно».

Ось такі роздуми викликає третя збірка Оксани Мардус (дві попередні: «Я Чураївною була» (1998), «Дім за узгір’ям грому» (2001)), і, маю надію, не остання, оскільки Оксана так декларує свою життєву позицію:

Іду в поезію, як на прощу,
помолюся кожному слову, поплачу
і зрозумію: вона – найдорожче,
без чого віру у віру трачу.



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.