Головна статті
Смолоскип України №7(84), липень 2002
Сторінка 2
Сторінка 3
Сторінка 4
Сторінка 5
Сторінка 6
Сторінка 7
Сторінка 8
Всі сторінки
Ростислав Мельників. Естафета духу Відродження" />

Ростислав Мельників. Естафета духу Відродження

Чи не найперша ознака самоцінної духовної культури старої Європи, навіть при наймодерніших, найаванґардовіших її виявах, – глибока закоріненість у традицію. Усвідомлення цієї причетності, приналежності до плеканого століттями в чернечих келіях, добірному лицарському товаристві, вишуканих салонах, університетах та, зрештою, у повсякденній праці на землі – того, що передавалося з покоління в покоління, – складає основу власне національного мистецтва слова, образу, дії. Це, коли хочете, – аксіома, яка в українських умовах зазвичай постає складною теоремою, яку вже не одне століття повсякчас змушені доводити і, як то не прикро, передусім, самим собі.

Ані розстріли творців, ані геноцид проти усього народу, сімдесятирічне «соціалістичне» зомбування не здатні знищити дух, закладений у самому слові, цьому креативному генові існування нації. Зрештою, зауважує Лавріненко в передмові до пізнішої за часом збірки праць «Зруб і парости»: «Саме “зруб – парости”, “знищення – відродження” повторялися в житті нашої культури так реґулярно, що її можна б назвати Ukrainian “way of life”. Трагічний це “шлях”, та, мабуть, чи не єдиний це спосіб нашої літератури жити й вижити. Він каже нам не тільки оплакувати знищене (старе), а й радісно вітати нове (молоде). Так, пристрасно збирати розбиті землетрусами сторіччя культурно-творчих зусиль, але при тому й не забувати, що біблійний Лот і античний Орфей загинули, порушивши умову не оглядатися назад».

Нова епоха з її мережею загальної глобалізації світу, яка досить легко та напрочуд швидко поглинає всі рівні побутування нашого суспільства, заздалегідь підготовленого радянською стандартизацією, ставить під загрозу подальше культурне існування нації з недостатньо виробленим відчуттям причетності до тяглої у часі власної традиції, її глибокого коріння, що мусить всотуватися, як не банально це звучить, з маминою колисковою й першою в житті абеткою. І тому антологія Юрія Лавріненка «Розстріляне Відродження» сприймається сьогодні не лише як посутній арґумент у доведенні нашої віковічної «теореми», а головно як естафета духу – «живого молодого міцніючого вітаїстичного духу відродження».



Тільки зареєстровані користувачі можуть залишати коментарі.