СМОЛОСКИП

Пашко Атена. ЛЕЗО МОЄЇ СТЕЖКИ: Поезії. / Передмова Ірини Жиленко. 2007, 96 с. Ціна: 5 грн.

Атена Пашко дуже рано почала писати про осінь, сум, смерть. Глупством було б докоряти їй за це. Справжній поет завжди (все життя) живе на гострій, як лезо, межі між життям і смертю. Може, тому немає нічого в цьому світі мудрішого і печальнішого за поезію.

Творчість – єдине, що може компенсувати втрату земного щастя. Творчість – сама по собі щастя. Митці подвійно щасливі люди. Коли одне щастя згасне, незгасимо світитиме їм друге, творче щастя. І треба берегти його вогник, як бережуть вогонь освяченої свічечки, несучи його додому з церкви у Страсний Четвер. Творчістю й Україною живе на цій землі поетеса Атена Пашко.

***

“Ми ті, що світяться, що світять…”

Автор цієї книги – світла і щира людина. Така і її поезія.

Автор цієї книги – людина страдницької долі і високих ідеалів. Така і її поезія.

Атена Пашко написала небагато. І це – плюс. Бо ніколи не гралась у слова, не сідала щоденно за стіл, аби віршувати, висмоктуючи поетичні образи з пальця та полюючи на поетичні ідеї в лісах свтової культури. Жива поезія живиться життям, а не його відбитком у літературному дзеркалі. Вірші приходили з болю, і з болем лягали на папір.

Дякую тобі, Боже,

за можливість слова,

що вихлюпнулося

з океану Болю

А болю в житті Атени Пашко, справді, було неміряно. “Малою я бачила кров…” – писала вона.

Що ми знали про “західян” за радянської влади? Вони були якісь інші, не такі, як ми; вони знали те, чого ми або не знали, або знали невиразно, лише здогадуючись, але не маючи інформації про трагедію цього “нерідного” регіону України. Про його біль, ріки крові, затятий патріотизм і страдництво в сибірських таборах.

Дитинство – голод і кров…

Молодість – біль од розлуки з чоловіком, багаторічним політв’язнем Вячеславом Чорноволом. І сповнені цим болем вірші того часу.

І страхітливий, спопеляючий біль, коли Вячеслава було убито.

Ранила руки

об осколки

шкла

Асфальт обпікав

твоєю

кров’ю

Весь її докір до лукавих споплічників-суперників у політиці, які великою мірою спричинили трагічну загибель Чорновола, вилився у скупі рядки:

Вони пошили

сорочки

із Твого прапору,

Щоб оберегти своє

тіло

в якому зотліла

душа.

Втрати, втрати, втрати…

Але з нею завжди була, є, і завжди буде – Україна, і це – величезне багатство. Це те, заради чого варто і жити, і страждати, і творити поезію. Не голосну, не барабанно-мітингову, а пронизливо-інтимну, і все ж – глибоко патріотичну.

Булава засяяла

на сонці

Блиском діаманту

вони

не знають

що то - сльози.

Або:

Гребля

зловісно насувається

на

Косу Тузлу

Запінені хвилі –

коні

під Батурином

Такі вистраждані вірші про трагедію Чорнобиля!

Такі яскраві, дитинно-радісні вірші про “Помаранчевий Майдан”! І така сумна осіння лірика.

Атена Пашко дуже рано почала писати про осінь, сум, смерть. Глупством було б докоряти їй за це. Справжній поет завжди (все життя) живе на гострій, як лезо, межв між життям і смертю; і тема проминальності часу – найголовніша тема світової поезії. Може, тому немає нічого в цьому світі мудрішого і печальнішого за поезію.

Писати прозою про поезію – не тільки тяжко, а просто таки неможливо. Хочеться цитувати і цитувати, бо ніхто не скаже про поезію краще, ніж вона свама про себе.

Творчість – єдине, що може компенсувати втрату земного щастя. Творчість – бодай, найсумніша - сама по собі все-таки щастя. Митці подвійно щасливі люди. Коли одне щастя згасне, негасимо світитиме їм жруге, творче щастя. І треба берегти його вогник, як бережуть вогонь освяченої свічечки, несучи його додому з церкви у Страсний Четвер.

Творчістю і Україною жива на цій землі поетеса Атена Пашко.

А ще – пам’яттю про друзів, мучеників української ідеї, про яких пише так уклінно, так самовідданно, без горджині і самозвеличення.

І попри всі печалі звучить в її поезії оптимістичне:

Ми не загинемо. Ми є.

Ірина Жиленко